Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки
04.07.2017 14:54 Обновлено 04.07.2017 15:17
Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2017”
До 110-річчя від дня народження О. Ольжича
“З-поза першого-ліпшого рядка Ольжича виростає особистість автора, взагалі особистість...”
Є. Маланюк
Олег Ольжич — археолог, науковець, публіцист, поет, жива легенда та яскравий приклад жертовності та незламної волі. Він — представник вогняної музи творців “празької школи”, молодшого покоління першої еміграційної хвилі, яке спромоглося в умовах чужини зберегти дух українства. Його доля та життєвий шлях, здобутки та робота на благо батьківщини відверто замовчувались або перекручувались. Олег Ольжич покинув цей світ дуже молодим, але встиг збагатити своєю працею, крім літератури, ще й науку, історію та політику.
Народився Олег Ольжич (справжнє ім'я — Олег Олександрович Кандиба) у Житомирі 8 липня (за іншими даними — 21 липня) 1907 року в родині відомого українського поета Олександра Олеся (Олександр Іванович Кандиба) та вчительки Віри Свадковської. Сім'я була інтелігентною, Олега змалку виховували в українському дусі. Малий Лютик, як ласкаво кликали хлопчика в родині, рано почав виявляти різноманітні здібності. У чотири роки він уже почав читати, а в п'ять написав п'єску з козацького життя та сам її ілюстрував. Олег захоплювався малюванням, музикою (грав на піаніно та скрипці).
Батько до нестями любив сина, присвячував йому вірші, і мав великий вплив на хлопця. Відомо, що в дев'ять років Олег написав перший вірш, а в одинадцять знав напам'ять та співав майже всього “Кобзаря”. “Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька. Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м'якість поведінки, тонке почуття гумору... Олег не любив нічого буденного, трафаретного, стереотипного і тривіального, а позерства прямо не зносив... Він був високий, поставний, але фізично не дуже сильний,” — згадує Марина Антонович.
У 1909 році родина перебралася до Києва, згодом остаточно оселилася у його передмісті, Пущі-Водиці. Там Олег і пішов до школи. Бурхливі події 1917 року перевернули усталене життя родини Кандиб: поет Олександр Олесь поринув у політичне життя. У 1919-му він змушений був покинути рідний край. З великими труднощами О. Олесь переїхав до Будапешту. Родину взяти з собою не вдалося. З від'їздом батька сім'я почала дуже бідувати. Незважаючи на труднощі, Олег старанно відвідував школу, багато читав. На початку 1923 р. Олександр Іванович через Міжнародний Червоний хрест домігся виїзду рідних із країни, і вже невдовзі мати й син приїхали до Праги, а згодом оселилися у її передмісті.
Олег Ольжич прожив в Україні лише перші шістнадцять років, але встиг стати свідком великих і драматичних подій. Із переїздом до Праги почалася нова смуга у житті юнака. Він вступив до Карлового університету у Празі, одночасно навчаючись в Українському вільному університеті. Роки, проведені ним в університетах, — 1924-1929. закінчивши навчання, Ольжич присвятив себе науковій роботі. Пріоритетними молодий дослідник визначив теми, пов'язані з українською історією, археологією та мистецтвом. У 1929 р. він успішно захистив дисертацію на тему “Неолітична мальована кераміка Галичини”, за яку отримав докторський ступінь. Ольжич бере участь у численних археологічних експедиціях, одна за одною виходять різними мовами його нацкові праці, а монографія, видана у 1937 р., висунула Олега Ольжича в лави провідних слов'янських учених-археологів того часу. Він отримав запрошення читати лекції у Гарвардському університеті, працював експертом в американських музеях, разом з іншими науковцями заснував Український науковий інститут Америки. Бібліографія наукових робіт Ольжича охоплює 486 окремих позицій. Отже, перш ніж стати поетом, Олег Ольжич став ученим-археологом світового рівня.
Будучи студентом, Олег писав так звану “альбомну” поезію — жартівливі віршики, епіграми, пародії. Першим літературним успіхом можна вважати оповідання для дітей “Рудько”, що вийшло друком у 1928 р. у Празі та було підписане псевдонімом О. Лелека. Однак після цього письменник більше не захоплювався прозою, до поезії його схилив не тільки приклад батька та непересічний талант, а й знайомство з Є. Маланюком, Л. Мосендзом, Ю. Кленом та іншими поетами української діаспори.
З часу виникнення Організації українських націоналістів (1929) Олег Ольжич стає одним з найактивніших її членів. Він опинився на роздоріжжі: чому надати перевагу — науці чи політичній діяльності. Зрештою Олег між наукою, письменством та професійною революційною роботою робить вибір на користь останньої. Він активно долучається до підпільної боротьби, стає заступником голови проводу ОУН, бере участь у проголошенні Карпатської Країни. У 1937-1942 рр. Ольжич очолював Культурну референтуру ОУН і, як голова організації, багато писав. Він — автор численних праць з історії літератури, літературної критики, археології, політології, ідеології українського націоналізму тощо.
У те передвоєнне десятиліття Олег заявив про себе і як поет. У 1935 році світ побачила його перша збірка — “Рінь”. Друга отримала назву “Вежі” та вийшла друком у Празі в 1940 р., третя — “Підзамча” — була опублікована вже після смерті поета, у 1946 р., хоча автор встиг її відредагувати та підготувати до друку.
З початком Другої світової війни Олег Ольжич разом із товаришами перейшов до активних дій у боротьбі за українську державність. У червні 1941 р. похідні групи ОУН вирушили до України, щоб організовувати українське життя на звільнених від радянської влади територіях. Члени ОУН(м), у складі якої був Олег Ольжич, утвердилися у Житомирі, Києві, Фастові, де розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. У Житомирі з серпня 1941 р. почала виходити газета “Українське слово”. На початку вересня Ольжич та його товариші, а також редакція “Українського слова” переїхали до Києва. Олег Олександрович багато працював, фактично керуючи всією роботою націоналістичного руху. Однак німецька окупаційна адміністрація, не поділяючи таких самостійницьких настроїв, наприкінці 1941 року заборонила діяльність ОУН, після чого її члени змушені були перейти у підпілля. Ольжич виїхав із Києва наприкінці лютого 1942 р., дивом уникнувши ув'язнення. Він переїхав до Львова, де жив на нелегальному становищі і продовжував підпільну діяльність. 22 серпня 1943 р. Олег Ольжич таємно одружився з Катериною Білецькою, дочкою відомого літературознавця. Проте бути на свободі йому залишалося недовго. Олега Ольжича заарештувало гестапо у Львові та переправило спочатку до Берліна, а згодом — до табору Заксенхаузен. Останні дні життя його жорстоко допитували та піддавали нелюдським тортурам, а 10 червня 1944 року митець помер. Через кілька днів, довідавшись про загибель єдиного сина і не витримавши цього горя, помер у Празі його батько, Олександр Олесь, а через півтора місяця народився син Олега Ольжича, названий на честь батька Олегом.
Ольжич віддавав поезії мало сил. По-перше, “хлібом” для нього стала археологія. По-друге, щодалі більше майже всього його до останку забирала політична боротьба. “На відміну від свого батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам'яним... Звичайно мовчазний, висловлювався коротко і уривно, міг сидіти в якомусь куті серед свого товариства, витягнувши довгі ноги в погано чищених черевиках, і читати, а то й навіть писати на коліні свої шкільні завдання, а потому і свою університетську іспитову працю,” — подає характерний штрих Улас Самчук.
В Ольжича — жодного натяку на якусь меланхолію, сум, журбу. В нього повсюди — воля, віра, сила, впевненість. Він твердий духом і словом. Ольжич — це винятково динамічна і сильна особистість, яка для вираження себе суворі кам'яні слова вкладає в кам'яні форми. Його рядок — як крок закованого в броню римського легіонера.
Де шлях у жовті врізується стіни,
І урвище над закрутом стремить.
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріні.
Вона суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед камінням у піску —
І раптом чуєш силу вод рвучку
І різкість вітру, що над ними віяв.
Як поет, Олег Ольжич (він мав ще цілу низку літературних псевдонімів — М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека) належав до так званої “вісниківської квадриги” у складі Є. Маланюка, Л. Мосендза, О. Теліги, — представників “празької школи” поетів, а згодом — Ю. Клена, які гуртувалися навколо львівського журналу “Вісник”, редагованого Д. Донцовим, і багато в ньому друкувалися.
Перша збірка поезій Ольжича “Рінь” (1935) відзначалася досконалістю мистецької форми та витонченістю поетичного стилю. В ній минуле поет завжди проектує на сучасність, осмислює його як невід'ємну складову сьогодення. В його поезіях вчувається гордість за мудрість і звитягу предків:
Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали.
Друга збірка “Вежі”, що побачила світ у Празі з початком війни, з одного боку, пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, а з другого — позначена виразною тенденційністю політичного гасла. Тут відчутна напружена думка бійця, що простує до великої мети. Замість заглиблення в історію вчувається гаряче дихання сучасності, атмосфера тривоги й готовності до боротьби.
Збірка “Підзамча”, підготовлена Ольжичем ще 1940 року, вийшла лише у 1946-му. Вона ніби синтезувала творчі пошуки часів “Ріні” та “Веж” і відобразила схильність поета до філософських узагальнень, осмислення драматичних подій тогочасної жорстокої дійсності. В ній з особливою силою відчувається інтерес Ольжича до гордих і нескорених постатей, намагання проникнутися мотивами їх жертовних порухів. Ю. Шерех писав: “...це книжка справжньої особистої лірики, не барабанної і не гістеричної, а лірики гордовито-скромно захованої в собі... Це така інтимність, яка багато варта. Це жива душа в державній бронзі. Це вміння поєднати суб'єктивне і об'єктивне, особисте й загальне, інтимне почуття і політику. “Підзамча” — твір поета великої зрілості і сили”.
Поезія Ольжича — це голос мужа, воїна, відкритого і чесного в бою, який жив для боротьби і марив перемогами. Такий голос ніколи не може загубитися в поетичному хорі.
Пророк
Не сняться літа дитинні,
Не маряться дні юнацькі.
Дівчата з горбів зелених
Давно не сходять до танцю.
Давно не збирають смокви,
Не душать важкі виногрона.
Річки течуть не водою —
Камінням сухим і чорним.
О очі мої гарячі,
Уста мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!
Щоб жовкли жіночі лиця,
Щоб важчали їх убори.
Щоб вогкі і плідні лона
Були, як сакви порожні.
Піхотинець
Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в’ється над ним.
А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.
І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.
* * *
Їх душі — горіння і криця —
У нашому завжди гурті,
Братів по далеких в’язницях
І тих, що упали, братів!
Дорога пряма і одверта,
І твердо іде легіон.
Там втрат не буває, де жертва
Здобутий в огні бастіон!
Хто має уші — хай слуха!
Хто має серце — люби!
Встає цитаделя духа —
Десятки літ боротьби.
| < Попередня | Наступна > |
|---|