Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2019”
До 160-річчя від дня народження Шолом-Алейхема

“Він лишив нам у спадок любов і сміх: любов до простої людини і сміх перед лицем нещастя”.
Бел Кауфман


Шолом-Алейхем — видатний єврейський письменник, драматург, творчість якого увійшла у скарбницю світової культури. Він — один із основоположників сучасної художньої літератури мовою ідиш. Також писав на івриті та російською. Критики признавали Шолом-Алейхема спадкоємцем Менделе Мойхер-Сфоріма, “дідуся” єврейської літератури, а також порівнювали з Марком Твеном за схожість стилів письменників та за любов до дитячої літератури. Пізніше, при зустрічі, Марк Твен зауважив, що вважає себе американським Шолом-Алейхемом.

Шолом (Соломон) Нохумович Рабинович невипадково обрав собі такий псевдонім. Його твори з усмішкою ввійшли в оселю кожної людини як слова вітання, навчаючи сміятися навіть тоді, коли хотілося плакати. Як згадував родич письменника, Шолом ніколи не розлучався із записником, куди занотовував свої враження, наче боявся пропустити щось важливе.

Оточували Шолома прості люди, він говорив жваво, наповнюючи мову жартами та приповідками, і завжди був у гуморі. Промовистим прикладом його веселої вдачі є представлення самого себе у нібито “перехопленому листі” до К. С. Станіславського, який було опубліковано в “Єврейському народному листку”, зокрема він писав про себе так:

- Ви звідки?

- Звідки мені бути? З Єгупця. (Так письменник називав Київ).

- Чим ви займаєтесь?

- Чим мені займатися? Я — єврейський письменник.

- Як вас звати?

- Шолом-Алейхем.

- Що ви поробляєте, пане Шолом-Алейхем?

- Що ж нам поробляти? Пишемо.

- Що пишете?

- Що нам писати? Що бачимо, про те й пишемо...

- Що ж дають вам писання, які ви пишете?

Що вони можуть дати? Прикрощі, коліки, сльози, образи, муки, страждання, тривоги... Мені дуже хотілося розповісти про добрих людей, що зустрічалися на моїх життєвих дорогах, про їхній своєрідний гумор, оптимізм, який вони ніколи не втрачали. Я любив усіх і хотів хоча б добрим словом полегшити їхнє страдницьке життя. Мені хотілося навчити любити наш народ і цінити його духовні скарби, розсіяні у неосяжному світі.

Життя Шолом-Алейхема тісно пов’язане із Україною. Він народився 2 березня 1859 року в місті Переяславі (нині — Переяслав-Хмельницький Київської обл.).  перші незабутні роки дитинства майбутнього письменника пройшли в маленькому містечку Воронки. Батько був заможною людиною, старостою всіх місцевих товариств.

З дитинства хлопчик мав багату й палку уяву, любив слухати казки, які розповідав йому дідусь Мойше-Йосе. А ще він був зачарований музичним мистецтвом: змалку Шолому імпонувала гра на скрипці, хлопець навіть брав уроки в музиканта. Більше того — вміння грати на скрипці у майбутньому було для письменника мірилом освіченості.

Рабинович-батько був вірянином, своїх нащадків виховував відповідно до релігійних традицій. Тому Шолом-Алейхем був добре обізнаний з текстами Біблії і Талмуду, які вивчав у хедері — початковій єврейській школі для хлопчиків. Маленький Шолом відзначався серед інших учнів не тільки блискучою пам’яттю, допитливим розумом, а й жвавим характером. Копіювати, пародіювати, передражнювати — на це він був мастак. Шолом помічав усе кумедне, імітував людей, їхні манери, мову, та ще й так, що всі, хто бачив ті вистави, лягали від сміху. Побачивши когось уперше, він тут же знаходив у ньому щось недоладне та смішне, надимався як пухир і починав його зображувати. Дітлахи заходилися від реготу, а батьки постійно скаржилися вчителю, що хлопець передражнює геть усіх наче та мавпа. Та Шолом не тільки передражнював людей. Він черпав від них просту народну мудрість, убирав у себе іскристий народний гумор і глибоку народну філософію.

Збіднівши, Рабиновичі повернулися в Переяслав у пошуках кращих заробітків і відкрили заїжджий двір. Шолом у всьому допомагав батькові: закликав подорожніх, подавав самовар, бігав до крамниці. Але в 1872 році померла від холери мати Хає-Естер. Її смерть була страшним ударам для сім’ї. Невдовзі у домі з’явилася мачуха з її “безупинною, багатою, барвистою мовою”. Дітям довелося терпіти щоденну наругу, нарікання, кпини й прокльони, тому першим літературним твором спостережливого Шолома слав славнозвісний “Лексикон мачухи”, побудований за принципом абетки:
А — арештант, асмадей, анциболот, аспид...;
Б — бандит, безголовий, байстрюк, брехун, барило, бамбула...;
В — віслюк, виродок, відьмак, вахлак, волоцюга, вайло, вилупок, витрішкуватий...

І так до останньої букви алфавіту. Батько випадково прочитав ці записи і схвалив їх. Успіх був великим, всі довго сміялися. Шолом почав пробувати писати свої перші пригодницькі твори. У п’ятнадцять років він уперше прочитав книгу російською мовою, це був “Робінзон Крузо”. Натхненний, хлопець написав власну версію роману — “Єврейський Робінзон Крузо”. Він уже не сумнівався, що буде письменником.

У 1873 р. Шолом Рабинович вступив до переяславського повітового училища. Вчитися спочатку було важко, адже хлопцеві довелося долати мовні перешкоди. Навчання велося російською, а єврейський підліток її погано розумів. Однак жага знань спонукала до великої наполегливості, і Шолом добився успіху: в 1876 році з відзнакою закінчив училище. Юнак мріяв продовжити освіту в Житомирському учительському інституті, але йому відмовили у прийомі через те, що він підлягав військовій службі. Так із 17 років почалися поневіряння майбутнього письменника.

У 1877 році, після тривалих пошуків роботи, Шолому пощастило отримати місце домашнього вчителя у заможного єврейського орендатора Е. Лоєва в містечку Софіївка. Юнак три роки навчав його доньку Голде (Ольгу), між ними спалахнули почуття, але батько, дізнавшись про це, вигнав учителя.

І знову безробіття. Спочатку Шолом вирушив до Києва, але не зміг там знайти роботу. Був змушений поїхати в Лубни Полтавської губернії, де отримав посаду казенного рабина.

У 1883 р. Шолом повернувся в Київ, зустрів Ольгу Лоєву (з якою листувався майже два роки), одружився з нею всупереч волі її батька і поселився з молодою дружиною в Білій Церкві. Шолом-Алейхем був щасливим в особистому житті. Ольга була вірним другом, порадником, помічником, ангелом-хранителем. З дружиною він прожив 30 років, як 30 щасливих днів. Їхня взаємна пристрасть була неповторною: разом вони зберегли ніжність почуттів і чистоту кохання до останнього подиху. Коли Шолом від’їздив з дому, він з дороги писав Ользі листи. Це були послання нареченого до нареченої. Ольга вела усі його справи, оберігала від усіляких негараздів.

Після одруження Шолом багато читав, але ще більше писав. Перший літературний виступ Ш. Рабиновича відбувся в 1879 р. у газеті “Гацфиро” (“Світанок”) давньоєврейською мовою, згодом друкувався у виданні “Гамейліц” (“Захисник”). Саме в 1880-х роках він сформувався як письменник, пробував писати і поезії — це було кілька віршів російською мовою, а також “Донька єврея”, “Єврейські чиновники”, “Спи, Олексо” та ін. Опублікував газетні фейлетони: “Картини бердичівської вулиці”, “Листи, перехоплені на пошті”, “З дороги” тощо, у яких викриття порядків єврейських кварталів супроводжується сумною ліричною інтонацією.

У 1883 р. з’явилася єврейська газета, перша, що виходила на розмовній єврейській мові — “Фолксблат”, і оскільки російські видання відмовлялися друкувати молодого автора, а статті давньоєврейською мовою теж нікого не тішили, то він спробував написати щось розмовною мовою: “І, уявіть собі, “Фолксблат” вхопилися за мене, редактор О. Цедербаум власноруч написав мені листа, в якому просив (розумієте — просив!), щоб я писав ще. З того часу я став друкувати фейлетони в “Фолксблат”, і чим більше я писав, тим частіше мене просили надсилати свої фейлетони”. Тоді ж письменник уперше підписався псевдонімом “Шолом-Алейхем” (у перекладі з ідиш — “Мир Вам!”).

З часом позиція Шолом-Алейхема — писати народною єврейською мовою, якою розмовляли в Польщі, Білорусії, Литві, Україні, Росії, — на ідиші стала принциповою.

У його творах головним є любов до “маленької людини”. За його книжками можна вивчати історію життя єврейського народу в царській Росії. Насамперед письменника хвилювало питання взаєморозуміння, без якого люди ніколи не вирішать всі гострі питання: “Не вистачає того, чого не вистачає всюди і завжди в будь-якому людському суспільстві: поваги, єднання та спокою”.

Особливі зв’язки Шолом-Алейхема з Україною. Він народився на українській землі, більшу частину свого життя прожив тут, пишався нею: “Улітку переяславський міський сад — справжній рай... Повітря насичене солодким ароматом відцвітаючої бузини. Лише той, хто народився і виріс на Україні, може гідно оцінити всю розкіш цього аромату...”. Український колорит забарвлює творчість письменника: на сторінках його оповідок можна знайти чудові картини мальовничої місцевої природи, на тлі якої розгортається драма єврейської громади. Шолом-Алейхем надавав містам і містечкам умовні назви, особливо любив Київ, називав його “красенем із красенів”, Єгупцем, Боярку — Бойберик, Одесу — Чорноморськом, а Росію — тітка Рейзя. Образ Києва постійно жив у пам’яті письменника. У листі з Італії молодий літератор пише: “Як жалюгідно виглядає Київ після блискучого Парижа і після чистенького Берліна! І все-таки коли б мені запропонували вибрати один із цих трьох міст, я зупинився б тільки на Києві, хоча він не такий духмяний і не так облаштований. І чим частіше я чую, що мені прийдеться лишатися тут не один сезон і не один рік, тим сильніше мене тягне туди, додому”. За свідченням брата письменника, молодий Шолом “виявляв великий інтерес до українського фольклору й української поезії, знав безліч українських народних пісень. Мав примірник “Кобзаря” Т. Шевченка у своїй бібліотеці”.

У 1885 р. помер тесть письменника, залишивши багатий спадок. Шолом Нохумович разом із дружиною переїхав у Київ і спробував зайнятися комерцією, грав на біржі. Йому не пощастило: молодий підприємець-невдаха нажив багато боргів. У Києві Шолом-Алейхем написав знамениті твори: “Тев’є-молочар”, “Менахем-Мендл”, “Записки комівояжера”, “Монологи”.

У 1888-1890 рр. уже відомий письменник узявся видавати альманах-щорічник “Єврейська народна бібліотека” на ідиші. Однак через фінансове банкрутство продовжити випуск видання Шолом-Алейхем не зміг. У 1892 р., оселившись в Одесі, спробував поновити видавницьку діяльність, випустивши журнал “Сім мистецтв”, додаток до “Єврейської народної бібліотеки”, але в 1893-му повернувся в Київ і знову зайнявся біржовою діяльністю.

Шолом-Алейхем любив публічні виступи, постійно організував зустрічі з читачами. У 1900 р. брав участь у виставах та вечорах у Києві, Бердичеві, Білій Церкві разом із М. Варшавським, який у 1901 р. допоміг Шолом-Алейхему випустити збірник віршів і пісень (зі своєю передмовою). Протягом 1905 р. Шолом Нохумович виступив у Віллі, Ковні, Ризі, Лодзі, Либаві та багатьох інших містах.

У жовтні 1905 р., після жахливого єврейського погрому в Києві, Рабиновичі змушені були залишити Україну. Спочатку два роки жили у Львові. Відомо, що 1908 року під час одного з виступів Шолом-Алейхем застудився: лікарі визначили гостре туберкульозне захворювання легень. Письменник змушений був тривалий час лікуватися в Європі. Напередодні Першої світової війни виїхав на лікування до Італії, побував на курортах Швейцарії, Австрії.

Вийшли друком перші оповідання із циклу “Весь Бердичів” (пізніша назва “Нова Касрилівка”), цикл “У маленькому світі маленьких людей” та ін. Одним із визначних творів став роман “Блукаючі зірки” (1909-1911). роман друкувався багатьма мовами, за ним ставилися вистави, знімалися кінофільми.

У 1908 році, до 25-річчя літературної діяльності Шолом-Алейхема, у Варшаві був створений ювілейний комітет, який викупив у видавців права і передав авторові всі його роботи. Тоді ж у Варшаві почало виходити “Ювілейне видання” (т. 1-14, 1908-1914), куди ввійшли майже всі твори, опубліковані до Першої світової війни. Письменник на той час був в Італії. Дружина згадувала, як зрадів ювіляр вітальній телеграмі, що надійшла з Києва. Він сам писав: “Адреса зворушила мене до сліз. Адже це Київ, а Київ це ж моє місто. Бути всюди на моєму святі неможливо, але те, що я не можу бути в Києві, навіває на мене журбу”.

Війна застала письменника в Німеччині; як російський підданий, він був висланий з країни в Данію, звідти з великими труднощами переїхав у Нью-Йорк. Останні роки життя письменник провів в еміграції, продовжуючи творчі  публічні виступи, відвідав Клівленд, Детройт, Цинциннаті (США), Торонто, Монреаль (Канада). Шолом-Алейхем працював над автобіографічним романом “З ярмарку”, в якому епічно зобразив батьківський дім, дитинство; опублікував комедію “Крупний виграш”.

Остання промова Шолом-Алейхема відбулась у Філадельфії у березні 1916 р., а 13 травня митця не стало.

За рік до смерті, у 1915-му, Шолом-Алейхем написав заповіт, який був опублікований в усіх єврейських газетах Америки в пам’ять про письменника. Конгресмен Бенет зачитав його в американському Конгресі. Разом із статтею про смерть єврейського письменника його опублікували також у газеті “Нью-Йорк таймс” та занесли до Пам’ятної книги Конгресу США. Так США вшанували пам’ять Шолом-Алейхема.

У першому пункті заповіту були такі рядки: “Хай мене поховають не поміж аристократів, знатних людей чи багатіїв, а саме поміж звичайних людей, робітників, разом із справжнім народом, так, щоб пам’ятник, який згодом спорядять на моїй могилі, прикрасив непоказні надгробки навколо мене, а непоказні могили прикрасять мій пам’ятник так, як простий і чесний народ за мого життя був окрасою свого народного письменника”. Далі Шолом-Алейхем просив своїх дітей та онуків збиралися кожного року в день його смерті. І якщо їхні релігійні погляди не дозволять їм читати поминальні молитви, нехай виберуть яке-небудь найвеселіше оповідання й прочитають його вголос будь-якою зрозумілою їм мовою. “Нехай краще моє ім’я буде згадане у веселощах, ніж зовсім не згадане”, — так писав сам письменник. Навіть до пам’яті про себе він ставився з гумором. Він сам написав собі епітафію:
Отут лежить бідак-єврей,
Що був печальним гумористом.
Про свій народ для всіх людей
Писав з простим сердечним хистом.
Усе життя любив він сміх,
І не складав він рук в роботі.
Ніс крихту радості для всіх,
А сам стомився від скорботи.
Якраз тоді, коли народ
З його творінь до сліз сміявся,
Він сам згинався від негод,
З слізьми в душі від всіх ховався.


А ще Шолом-Алейхем заповідав поховати його в Києві. Але остання воля письменника виконана не була. Його поховали в Нью-Йорку на Бруклінському цвинтарі серед простих людей, з якими його завжди зводила доля, яких він любив, служінню яким присвятив свій самобутній талант.

У 1960-х роках в Україні вийшло чотиритомне видання творів Шолом-Алейхема українською мовою з передмовою М. Бажана як знак символічного повернення митця на батьківщину.

Багато вулиць у містах і селищах України мають ім’я Шолом-Алейхема. У 1997 році в Києві споруджено пам’ятник письменникові. У 2004 році до України завітала онука Шолом-Алейхема — Бел Кауфман, котра була приємно вражена увагою українців до особистості й творчості її дідуся. До 150-річчя письменника, 2 березня 2009 р., у Києві на вулиці Васильківській був відкритий Музей Шолом-Алейхема. Премія імені видатного єврейського письменника присуджується до дня народження Шолом-Алейхема з 2009 р. раз на три роки, а з 2018 — щорічно. Також на його честь названо кратер на Меркурії.

Творчість Шолом-Алейхема знаходить все нових і нових прихильників, вона сповнена добром, любов’ю до людей, утверджує мир і правду в житті. Твори письменника “дихають живим людським теплом”, автор “і плаче, і сміється, і жартує” з читачами ХХІ століття, вчить їх гуманізму, допомагає у пошуках вічних істин буття.

“Одне слово, це було на зелені свята, тобто, щоб не збрехати, тижнів зо два перед святами. А втім, може, тижнів зо два після свят. Майте на увазі, що вже проминуло, щоб не збрехати, років з дев'ять чи десять, а може, ще й з гаком. Був я тоді, бачте, зовсім не той, що тепер, тобто таки той самий Тев’є, а проте не той. Як-то кажуть: та сама Хівря, тільки інакше зачесана.

Спитаєте, чим саме? Я був тоді злидар, бідний, як миша, хоч, правда, мені ще й тепер дуже далеко до багатія. Того, що мені бракує до мільйонів Бродського, ми могли б удвох побажати собі заробити цього літа до осені. Але проти минулого я тепер, хвалити бога, заможна людина: маю власного коника й візок, дві корівчини, які, нівроку, дояться, та ще одну, що ось-ось отелиться. Є, не прогнівити Бога, сир і масло, і маю щодня свіжу сметану власного виробу, бо всі ми працюємо, ніхто не байдикує.

Моя жінка, дай їй Боже здоров'я, доїть корів, діти виварюють глечики, збивають масло, а я сам, ось як бачите, їду собі щоранку на базар, заходжу до кожної дачі в Бойберику, бачуся з тим, з іншим,— з усіма найбільшими хазяїнами з Єгупця. Погомониш трохи з людиною і почуваєш, що й ти не з останніх на світі, не якийсь там кравчик, що і в тебе, як-то кажуть, не качан капусти на плечах. Ну, а в суботу і казати нічого! Сиджу собі поважно, наче князь, заглядаю в яку-небудь книжку, повторюю розділ з Біблії і коментарі до нього, читаю псалтир, те, се, п'яте, десяте... Ви дивитесь на мене, пане Шолом-Алейхем, і при цьому, певно, думаєте собі: “Е, оцей Тев’є таки не гвіздком у тім'я битий!..”

“Тев’є-молочар” Шолом-Алейхема.