Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2019”
До 200-річчя від дня народження П. О. Куліша


“Я не поет і не історик — ні!
Я — піонер з сокирою важкою:
Терен колючий в рідній стороні
Вирубую трудящою рукою”.
П. Куліш



Пантелеймон Олександрович Куліш — унікальна постать в літературному, науковому і громадському житті України ХІХ ст. — яскраво виявив себе як визначний прозаїк, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, літературний критик, педагог, історик, громадський діяч, видавець, перекладач з багатьох європейських мов й просто — дбайливий український сільський господар та інтелігент європейського типу. Різноманітна й багатогранна культурно-літературна діяльність П. О. Куліша тривала ціле шістдесятиліття.


Утім, постать його наскільки багатогранна й різнобічно одарована, настільки ж суперечлива й неоднозначна. І сучасники, й нащадки спочатку в несамовитому захваті вивищували його на найпочесніші п’єдестали, а потім в не менш несамовитому приступі люті звергали із цих п’єдесталів і піддавали гонінням чи забуттю. Вдача в “гарячого Панька” була напрочуд пристрасною: якщо доходив певного висновку, то обстоював його з усім неймовірним патетичним запалом, на який лише був здатний; але минав час, змінювалися обставини й еволюціонували погляди, і вже Куліш так само безапеляційно пропагував докорінно протилежне.

Довгий час — у роки сталінщини та брежнєвського застою — його ім’я згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. Нині творчий доробок Пантелеймона Куліша оцінюється об’єктивно і займає належне йому вагоме місце. Життєвий шлях Куліша тісно пов’язаний з громадським життям, з розвитком суспільно-політичної думки та естетичних поглядів в Україні в ХІХ столітті.

Народився він 7 серпня (26 липня) 1819 р. в містечку Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер — Шосткинський район Сумської області) в козацькій родині Олександра Андрійовича і Катерини Іванівни. Панько був сьомою дитиною в сім’ї (майже всі діти повмирали), тому батьки особливо піклувалися про надзвичайно кмітливого хлопчика. Змалечку на хуторі під Воронежем хлопчик наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, що їх наспівувала його мати. “Пісня була для неї не забавкою, — писав Куліш у своїй автобіографії, — вона думала піснями. Сидячи за роботою, вона ніколи не змовкала, тільки, було, зітхне, задумається і знов співає. А серед бесіди в неї було що не слово, то й приказка”.

Зовсім рано, в дитячі роки, Куліш втратив свою матір. Про враження дитинства, оточення і навчання розповідав письменник у циклі автобіографічних повістей “Воспоминания детства” (“История Ульяны Терентьевны”, “Яков Яковлевич”, “Феклуша”). Та першим його літературним твором була оповідка “Циган”, яку він витворив із почутої від матері народної казки.

Новий світ відкрився перед очима майбутнього письменника, коли він у чотирнадцять років потрапив до Новгород-Сіверської гімназії, директором якої був Ілля Тимківський — український педагог та письменник, який став заохочувати Куліша до літературної праці. Під його впливом юнак почав збирати народні пісні та писати власні твори.

Не закінчивши гімназії через нестачу коштів, Куліш якийсь час навчав дітей у заможних родинах. Від кінця 30-х рр. він — слухач лекцій у Київському університеті. У 1839 р. Пантелеймон поступив до цього навчального закладу, де і познайомився з професором Михайлом Максимовичем, який мав на Куліша чималий вплив, став йому старшим другом і наставником. У 1840-41 рр. Максимович друкує етнографічні нариси П. Куліша “Малорусские рассказы”, а Є. Гребінка в альманасі “Ластівка” — його оповідання “Циган. Уривок казки”.

Університету Куліш не закінчив. За вказівкою міністра народної освіти студентів походженням з “податных сословий”, тобто не дворян, було виключено, адже вони поширюють “неспокойствие, безнравственность и неуважение к власти”.

П. Куліш займався самоосвітою, вивчав слов’янські, західноєвропейські мови, а також грецьку, латинську, староєврейську. Йому поталанило отримати місце викладача в Луцькому дворянському училищі. Пізніше продовжує працю в Києво-Печерському та Києво-Подільському дворянських училищах, в Рівненській гімназії. Куліш багато мандрує: під час літніх канікул бере участь в етнографічних експедиціях (1843-1845), в ході яких були зібрані матеріали до “Записок о Южной Руси” — книжка, що прославила письменника. Ці роки стали найбільш знаковими в житті Куліша. Він знайомиться з В. Білозерським, М. Костомаровим, Т. Шевченком; публікує свою історичну повість “Михайло Чернышенко”; у 1845 р. у журналі “Современник” виходять друком перші розділи його роману “Чорна рада”.

П. О. Куліш був учасником Кирило-Мефодіївського товариства — таємної політичної антикріпосницької організації, що виникла в Києві в грудні 1845 — січні 1846 року. Щоправда, Куліш до братства був причетний лише опосередковано — передусім ідейно, а не організаційно. Адже він з осені 1845 р. працював у Петербурзі старшим викладачем гімназії та лектором російської мови для іноземних слухачів університету. Живучи в столиці, Куліш віддався науковій роботі, студіював іноземні мови. Дякуючи цьому, в 1846 році отримав наукове відрядження за кордон.

Вирушив Куліш за кордон із своєю 18-річною дружиною Олександрою Білозерською, з якою взяв шлюб 22 січня 1847 р. Боярином на весіллі був Тарас Шевченко. У Варшаві Куліша заарештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства і відправили у Петербург. Хоча довести його участь у таємній організації не змогли, але “крамолу”, звісно ж, знайшли. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення військового госпіталю, а потім відправили на поселення в Тулу з забороною писати і друкуватися. Перебуваючи там (три роки і три місяці), Куліш вивчає іноземні мови, багато працює над вивченням різних історичних матеріалів і класиків світової літератури. У Тулі письменник написав “Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца”, історичний роман “Северяки”, який згодом з’явиться під назвою “Алексей Однорог”, автобіографічний роман у віршах “Евгений Онегин нашего времени”, роман “Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми”.

Не витримуючи умов заслання, Куліш кається, пише листа керуючому Третім відділенням Дубельту. У грудні 1850 року Куліша звільнили з дозволом жити будь-де, але з забороною служити в системі освіти. У перші роки після повернення із заслання він живе у Петербурзі і працює редактором статистичних видань Міністерства державного майна, продовжує творити, хоча друкуватися й далі не мав права. Та це його не зупинило. Під криптонімом “Николай М.” він опублікував у некрасовському “Современнике” російські повісті й двотомні “Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя”. В 1856-1857 рр. у Петербурзі вийшла друком його двотомна збірка фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів “Записки о Южной Руси”, яка викликала подив і захоплення. Написана збірка “кулішівкою” — придуманим П. Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку “Кобзаря” 1860 р., і для журналу “Основа”.

Творчо багатим і успішним був для письменника 1857 рік. Вийшли друком “Чорна рада”, український буквар і читанка — “Граматка”, “Народні оповідання” Марка Вовчка, що їх він відредагував та публікував, відкрилася власна друкарня. Піклуючись про збереження національної пам’яті та вироблення науково-популярного стилю української літературної мови, Куліш написав і надрукував історичні нариси “Хмельниччина” і “Виговщина”. з’явилися вони 1861 року в “Основі” — першому українському часописі, в якому письменник завідував відділом критики. Згодом сторінки “Основи” заповнювали його перші ліричні поезії і поеми. Під псевдонімом Ганна Барвінок почала друкувати свої оповідання дружина П. Куліша.

У 1862 році письменник видає свою першу поетичну збірку “Досвітки”. Слава по Куліша долетіла до Галичини: львівські журнали публікували його прозу, поезію, статті. У 50-60-ті роки він здійснює кілька поїздок Західною Європою, подовгу живе у Львові та Відні, виступає, як відзначив І. Франко, одним із організаторів українофільського руху в Галичині.

Чотири роки перебування у Варшаві (1864-1868) на матеріально вигідній посаді директора духовних справ і члена комісії для перекладу польських законів авторитету Пантелеймонові Кулішу не додали. Щоправда, він там багато працював — і на державній службі, і заради власної творчості. Вивчав архіви, робив численні записи для майбутніх історичних досліджень, зав’язував дружні стосунки з польською інтелігенцією та галицькими українцями.

Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання визрілої ідеї, Пантелеймон Куліш терпляче і цілеспрямовано добирав матеріали для підтвердження концепції про негативне значення козацьких і селянських повстань для відбудови української державності і культури. Працюючи у Варшаві, у Відні (з 1871), у Петербурзі (з 1873) на посаді редактора “Журнала Министерства путей сообщения”, П. Куліш готував тритомне дослідження “История воссоединения Руси”, в якому прагнув документально обґрунтувати ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні. Такі ідеї з обуренням і розчаруванням були сприйняті українською громадськістю.

Тотальна русифікація та денаціоналізація України завдала відчутного удару ілюзіям Куліша щодо культуртрегерської місії освіченого абсолютизму Росії. В статті “Гадки про святкування осьмих роковин Шевченкової смерти” (опублікованій в Галичині під псевдонімом) письменник висловив свої погляди на колоніальну політику імперської Росії — рішучі, різкі, з однозначним осудженням царизму.

Розчарований у державній службі, і в своїх “москвофільських” орієнтаціях П. Куліш оселяється на мальовничому хуторі Мотронівка на Чернігівщині, якого перейменував на честь дружини Ганнина Пустинь. Він так розподілив час, щоб даром не втрачалось жодної хвилини. Господарював, творив, зокрема, укладав збірку “Хуторская философия и удаленная от света поэзия”, яку після видання в 1879 р. цензура заборонила і вилучила з продажу.

Навіть на восьмому десятку літ у Куліша було багато енергії, любові до творчості, працездатності. Фізична праця допомагала зберігати форму. Письменник мав гарний сад, дуже любив у ньому розкішні липи. За життя П. Куліш вивчив самостійно 14 мов, він багато перекладав (особливо Шекспіра, Гете, Байрона), готував до видання в Женеві третю збірку поезій “Дзвін”, завершував історіографічну працю в трьох томах “Отпадение Малороссии от Польши”, листувався з багатьма кореспондентами, дбав про видання прогресивних журналів і газет...

Літературний заробіток Куліша на старості літ був непевний, видавався він виключно власним коштом, меценатів не мав, та ще в останні місяці життя згорів його хутір, а з ним і повний переклад Біблії. Письменник обладнав під кабінет уцілілу клуню, в кожусі і рукавицях сидів за столом і працював над Біблією заново. Останньою радістю в житті Куліша стало святкування золотого весілля з Олександрою Білозерською. Невдовзі він застудився. 2 (14) лютого 1897 року його не стало.

Ховали Пантелеймона Куліша за давнім звичаєм. Мотронівка потопала в снігах. Дві пари волів, якими невгамовний Панько ще восени орав свою ниву, були покриті темними попонами. На могильній плиті дружина попросила написати такі слова:
І буде дух його із віку в вік сіяти,
Серце цілющою водою покропляти
І рани гоїти, і сльози обтирати.


Олександра Михайлівна зберегла величезний архів свого чоловіка й особисто, вже в похилому віці, піклувалася про видання повного зібрання його творів. Звернулася вона до історика й археолога І. М. Каманіна, який був директором Центрального архіву давніх актів у Києві. Каманін взяв під свою опіку величезний архів письменника — донині ще не в повні опрацьовану скарбницю, в якій є багатюще листування, рукописи творів, записки, особливо оригінальні листи самого Куліша. Переданий до утвореної Української АН, цей архів “запрацював” на каманінське п’ятитомне зібрання художніх творів Пантелеймона Куліша як оригінальних, так і перекладних. Цей п’ятитомник розійшовся швидко. Каманіна не стало в 1920 р., і тоді за дослідження творчості взялися молоді літературознавці М. Могилянський, М. Зеров, В. Петров. Але і їм не судилося здійснити задумане.

Тепер — нова хвиля вивчення і видання творчої спадщини одного з найпродуктивніших будителів національної самосвідомості українців, послідовного, хоча й суперечливого, бо ж був на цій дорозі одним із перших, осмислювача національної та соціальної долі українського народу, розбудовника його мови, культури, палкого прихильника високої культури людського співжиття, гармонійної взаємодії цивілізації та природного середовища, моралі і технічного прогресу, національної самобутності й загальнолюдських гуманістичних цінностей.


“Тілько ж ненадовго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полом’є і знов по-свойому обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити теє полом’я! Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж! Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини — немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже “розлилась козацька слава по всій Україні…”
“Чорна рада” Пантелеймона Куліша