Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Інформаційно-ресурсний центр Віртуальні виставки Валер’ян Підмогильний: дорога з небуття

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Книжковий контент - Віртуальні виставки

Цикл виставок «Літературні ювіляри – 2021»
 
До 120-річчя від дня народження Валер’яна Петровича Підмогильного
 
Валер’ян Підмогильний – один з найвизначніших прозаїків «розстріляного відродження», засновник українського урбаністичного роману. Із 36-ти років життя цей оригінальний письменник понад 18 присвятив літературі, залишивши по собі цікаву спадщину: понад двадцять оповідань, три повісті, два романи, декілька літературознавчих розвідок і прекрасні переклади творів європейської літератури й філософії.
 
Ще донедавна це ім’я належало до «призабутої спадщини». Нині ж творчість Валер’яна Підмогильного посідає своє належне місце в скарбниці українського письменства. Він повернувся до читача. Із запізненням. І все ж – це справедливість.
 
Відомий письменник Юрій Смолич залишив нам чи не єдиний ґрунтовний спогад про В. Підмогильного, якого добре знав особисто: «Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: – Валер’яна Підмогильного».
 
Він народився 2 лютого 1901 року в степовому селі Чаплі під Катеринославом (тепер ця місцевість – околиця Дніпра). Батько працював конторським службовцем, мати – в економії графа Воронцова-Дашкова. Проста селянська родина належала до тих інтелігентних сімей, які керувалися Франковими словами: «Хоч синам, як не собі…». Батьки робили все, аби діти мали добру освіту. Спочатку Валер’яна віддали до церковно-парафіяльної школи. Затим він навчався в Катеринославському першому реальному училищі, яке блискуче закінчив 1918 року. Саме тут він «перелопатив» гори літератури – як вітчизняної, так і зарубіжної. Тут досконало вивчив французьку мову; згодом перекладацтво стане окремою гранню творчості: з-під його пера вийде українською мовою більш як двадцять томів французьких письменників. І нарешті, тут він пише свої найперші з відомих нині оповідань. Оповідання «Важке питання» було створене ним у 16 років. Герой оповідання розв’язує для себе складне питання: як стати дорослим чоловіком у фізіологічному сенсі цього слова. Через півтора десятки років, коли Підмогильний став уже відомим письменником, критики і цензори закидали, що юний Валер’ян у 1917 році думав не про «велику революцію», а про власну фізіологію.
 
Втім, твори літературного початківця зробили б честь і цілком зрілому авторові. Оповідання «Ваня», «Гайдамаки», «Старець», надруковані в часописі «Січ» в 1919 році, засвідчили: в українську літературу йде цікава, надзвичайно обдарована людина. Упевнила в цьому й видана роком пізніше перша книжка оповідань із сміливою назвою «Твори. Том 1». Прагнення відчувати стан і порухи людської душі було провідним для новобранця літератури. 
 
Тим часом молодий автор опиняється в Києві. 1919 року вступає до математичного факультету університету, відкритого Директорією УНР, але невдовзі, вочевидь, через матеріальні скруту, змушений залишити навчання й вчителювати спершу в Катеринославі й Павлограді, а потім у Ворзелі під Києвом. Через два роки Підмогильний поновився в університеті, але й тоді здобути вищу освіту йому не вдалося – мабуть, з причин уже згаданих. Саме у Ворзелі він зустрів свою долю: донька місцевого священника Катерина Червінська стала його дружиною.
 
У 1921 році в журналі «Шляхи Мистецтва» з’явилась повість Підмогильного «Остап Шаптала», яка через рік у Харкові вийде окремою книжкою. Наступна книжка, власне, книжечка – оповідання «Син», що вийшло 1923 року і стало одним з кращих в українській літературі про голод початку 20-х років, мала лиш сорок сторінок. Аж ніяк не творчий застій цьому причиною. Навпаки: письменник працював багато і плідно. Але, як згодом зізнавався сам, «умови для друку вдома складалися для мене несприятливо», «офіційні літературні кола виявили до мене надто неприхильне відношення, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творів за їхньою допомогою». Тому й з’явилися твори Підмогильного (цикл новел «Повстанці» та оповідання «Іван Босий») в еміграційному журналі В. Винниченка «Нова Україна», що виходив у Празі і Берліні.
 
20-ті роки в українській культури називають «червоним Ренесансом». То був час піднесення і відродження. Попри нестатки, злигодні і розруху, література, мистецтво забуяли пишним цвітом. Літературні вечори, дискусії та суперечки, нові ідеї, пошуки та імена, десятки літературно-мистецьких угруповань. Не міг залишитися осторонь і Валер’ян Підмогильний. А що був на редакційно-видавничій роботі (у видавництвах «Рух», ДВУ(Державне видавництво України), «Книгоспілка», у журналі «Життя й Революція»), то обертався в літературному середовищі повсякдень і знав його достеменно. До літературної групи «Ланка», згодом МАРС (Майстерня революційного слова), крім Підмогильного ввійшли Є. Плужник, Т. Осьмачка, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, М. Галич. Які ж завдання ставила за мету літературна група? В першому номері журналу «Життя й Революція» за 1927 рік надруковано: «…МАРС ставить своїм завданням боротьбу з графоманством і зарозумілістю в літературі». Саме Підмогильний був «найдіяльніший і найенергійніший організатор «Ланки» (пізніше й МАРСу)…».
 
Діяльним і енергійним він залишався і в літературній творчості. Його оповідання друкують журнали, одна за одною виходять і книжки: «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927), «Місто» (1928, 1929). 1930 року журнал «Життя й Революція» публікує другий його роман – «Невеличка драма». Окремого видання цей твір дочекався через багато років.
Тогочасна критика так оцінювала В. Підмогильного: відтворення колізій між окремою особистістю та оточенням – це не що інше, як «специфічно-інтелігентська література». А інтелігент, за подібними мірками, – це той, кого роз’їдають песимізм та скептицизм, яким не місце в пролетарському мистецтві. Складний і суперечливий процес пристосування героя о зміни життєвих вимог і обставин трактувався як така собі «трагедія непотрібної трагічності», котра, мовляв, відверто дивує своєю дріб’язковістю. Але те, над чим іронізувала критика, Підмогильний розглядав як серйозну психологічну реальність. 
 
 
Його проза навдивовижу зрима і рельєфна, тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х років проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема – революція і людина. Тільки Підмогильний сприймав її обернено: людина і революція. Його цікавить передусім маленька людина на полі великого бою й сум’яття. Аналіз людської психіки був його головним художнім завданням. Водночас Підмогильний – суворий аналітик своєї доби, бачить свій час у сотнях промовистих деталей. За його творами легко уявити далекі двадцяті роки минулого століття, бо він вмів відтворити свій час з блискучою і неперевершеною правдивістю.
 
«Дар правдивого спостереження життя, уміння заражати читача настроями, тримати його увагу напруженою на протязі всього оповідання становлять неод’ємну властивість творчості Валер’яна Підмогильного», – писав його колега по перу, український поет і перекладач, німець за походженням Освальд Бургардт.
 
Проблема міста і села цікавила Підмогильного від самого початку його творчості. Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, й водночас як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, письменник розповів у своєму найвидатнішому творі – романі «Місто». Книга вийшла двома виданнями в Україні (1928, 1929) і була одразу перекладена російською мовою в популярній серії «Творчество народов СССР» (1930).
 
«Місто» – перший урбаністичний роман в українській літературі, який став предтечею екзистенціалізму. Твір сповнений драматичними подіями. Проте сам автор задумував «Місто» як комедію. Про це йдеться в рукописах Підмогильного: «Сей роман «Місто» я почав писати зовсім для себе несподівано – воно, за первісним задумом, мало бути кіно-сценарієм, і то комедією. … Кіно-комедію я доправив до четвертої частини і побачив свою цілковиту безпорадність на цьому зрадливому полі, і щоб відшкодуватись за поразку, вирішив скористатися темою для роману. Від неї, видима річ, лишились самі уламки, чи певніше – самий тільки імпульс. Написав «Місто», бо люблю місто, і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки…».
 
Розповідь подана через історію Степана Радченка – енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. В образі Степана письменник вивів людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на переступ, і водночас – це неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе і навколишній світ.
 
Роман «Місто» переконав критику, що письменник «цікавиться не людством, а людиною». Ця характеристика звучала далеко не позитивно в той час, коли в літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажався як традиція «дрібнобуржуазна», як вияв ворожої ідеології.
 
«Місто», хоча й широко читалося, зокрема, молоддю, упереджено викривалося й паплюжилося в пресі. Однак Підмогильний сповідував свої принципи до кінця. В «Повісті без назви» (1934) його герой журналіст Городовський проголошує своє кредо митця: «Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущу життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки, і кожен рядок ви писатимете власною кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску…».
 
У 1928 році В. Підмогильний побував за кордоном – в Берліні і Празі. А хмари вже збиралися. Підмогильний відчув це на собі одним із перших. У 1930-му його викинули з редакції журналу «Життя й Революція». З журналів і видавництв викинули його твори. 1932 року письменник з родиною (дружиною і 4-річним сином Романом) перебрався з Києва до Харкова. Багато працював, переважно над перекладами. До речі, першим переклав українською мовою Анатоля Франса, Гі де Мопасана, Гельвеція тошо.
 
8 грудня 1934 року Валер’яна Підмогильного заарештували як учасника вигаданої в зв’язку з убивством С. Кірова групи терористів-контрреволюціонерів. Смертельний вирок замінили в останню хвилину десятилітнім ув’язненням на Соловках. Як довідуємося з його стоїчно-спокійних листів до матері та дружини, на перших порах умови в соловецьких концтаборах дозволяли навіть писати. Він ще сподівався, що все складеться інакше: «Пізніше я буду просити про зміну умов відбуття покарання (я дуже хочу працювати)…», «що мені треба? Надішли паперу, копірки, кілька хороших чорнильних олівців…». Народжуються задуми. Твори, написані там, – кілька оповідань, невеличку повість і навіть роман про колективізацію – з’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними – ніким і ніколи.
 
Його останній лист із Соловків датований 2 червня 1937 року. Відтоді сліди загубилися. За офіційною версією Валер’ян Підмогильний помер у 1941 році. Насправді це трапилось на чотири роки раніш. 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (нині – Республіка Карелія, РФ) він був розстріляний.
 
1956 року письменникові повернено чесне ім’я. більше тридцяти років відтоді знадобилося, аби повернути чесне ім’я його творам. Чесне і щире слово Валер’яна Підмогильного повернулося. Тепер уже назавжди. Вчитуймося. Вслухаймося. Вдумуймося.
 
«Місто чудне. Зокола воно рухливе й швидке, життя в ньому, здається, б’є джерелом і блискавкою, шугає, а всередині, по хмурих кабінетах установ, воно тягнеться старим возом, обплутане тисячами правил і розпорядків».
 
«Різниця між людиною та рослиною полягає, кажуть, у тім, що людині вільно пересуватись. Але чи вільно людині користуватись цією властивістю? Хіба не прикуті ми до міст, сіл, посад? Задовольнятись мріями? Не можу. Життя терпиме тільки тоді, коли можеш зміняти місце його. Якщо ти завтра не можеш кудись поїхати — ти раб».
 
«Після того, як надприродне заперечено, неприродне лишилося нашою єдиною втіхою».
 
«Любов — це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль».
 
«Річ світова: неавторитетні думки, хоч би й найрозумніші, викликають недовіру, а з визнаних уст і дурниці збирають хвалу: отже, тут, як і скрізь, треба було здобути право на увагу чи то якістю своєї роботи, чи хоч настирливою присутністю».
 
З роману «Місто» Валер’яна Підмогильного
Цікава стаття? Поділися нею з іншими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.