Інформаційно-ресурсний центр - Конкурс-2009 "Я — патріот!"
28.09.2009 16:25 Обновлено 12.01.2011 18:56
Всеукраїнський конкурс
“Я — патріот”
Номінація “Від родини — до батьківщини”
Робота
Федоренко Ірини Олександрівни
студентки ПАЛ № 16, гр. 19
м. Нова Одеса
Миколаївська область
м. Нова Одеса
2009 р.
План
1. Історія вишивки
2. Український рушник у народних звичаях і обрядах.
3. Весільні рушники
4. Види рушників в залежності від їх призначення
5. Техніка вишивки, символіка орнаменту на рушниках.
6. Майстрині нашого села.
7. Душа мого народу — рушники,
Барвінками і мальвами зігріта.
Вишивка — це вид мистецтва, що виник давно. Мабуть, ніколи не зможемо довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узорах красу рідної природи, свої переживання та відчуття, бо з огляду на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва.
Зразки найдавнішої вишивки в музеях Європи датують У століттям нашої ери, а пам'ятки української вишивки, на жаль, збереглися лише за кілька останніх століть.
Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників минулого дозволяють стверджувати, що мистецтво вишивання на території сучасної України сягає найдавніших часів. У поховання перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів — мешканців причорноморських степів.
Відомо багато археологічних доказів того, що народні звичаї вишивати одяг поширені віддавна. У с. Мартинівка на Черкащині було знайдено скарб, який датують VI століттям н.е. Серед іншіх речей тут виявлено сірі бляшки з фігурками чоловіків, одягненних у широкі сорочки з вишивкою на грудях.
З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехаха, майстернях. У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки цінували дуже високо: сестра Володимира Мономаха Анна організувала в Києві школу, де молоді дівчата вчилися вишивати на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.
Отже, вишивка — одне з найдавніших українських мистецтв. Основна функція вишивки — оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Серед інтрерьєрних тканини найбільше увагит приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок.
Далі я хочу повести розмову саме про рушники, бо саме рушник — найбільш поширений ужитковий предмет у нашому житті.
Рушник на стіні, рушник на столі, рушник на кілочку — всюду, куди не кинь оком, і завжди — на всіх етапах людського життя.
Український рушник... Оздоблений квітами, зіркми, птахами. Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі рушник — невід'ємна частка нашого побуту. Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою нитками на полотні.
Не було, здається, жодної оселі на Україні, котрої не прикрашали б рушники. Хоч би яке убоге судилося господарям життя, а все ж всюди ці витвори народного мистецтва палахкотіли багатством кольорів, різнобарв'ям веселки, прикрашаючи житло, створюючи радісний, святковий настрій. Рушник символізував не тільки естетичні смаки, а й був своєрідною візиткою, а точніше — обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були рушники, створювалася думка про жинку, про її дочок. Ніщно так предметно і наочно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, охайність і працьовитість, ніж ці вимережені рукотвори. Не випадково в народній пісні мати повчає дочку:
Тримай хату, як у віночку,
І рушник на кілочку,
Тримай відерця чистенькі
І водиці повненькі.
Гарно оздоблений рушник висів біля порога на кілочку в кожній сільській хаті, ним витирали руки і посуд, накривали діжу з тістом, спечені паляниці, діжу після випікання хліба, яку ставили на покуті під образами, з ним ходили доїти корову.
Із рушником, як і з хлібом, приходили до породіллі, ушановували появу в родині, зустрічали дорогих гостей, виряджали в далеку дорогу батька, чоловіка, сина, коханого.
Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові-новобранцю як пам'ять про дім, побажання щасливого повернення до отчого порогу.
Отож і не диво, що найпопулярнішою народною піснею є Малишкова “Пісня про рушник”:
Рідна мати моя ти ночей не доспла,
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з другого.
З рушниками проводжали людину в останню путь. Для траурних подій ткались спеціальні рушники — вузькі, довгі, зі строгими смужками. На таких і труну опускали, і на хресті пов'язували.
Будівництво хати теж не обходилося без рушників. На них сволоки підіймали, потім ці рушники з вдячністю дарували майстрам. Раніше в поле на оранку чи жнива теж без рушників не виходили.
Та найбільше обрядовіх сюжетів, пов'язаних з рушником, збереглося у весільному церемоніалі.
У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Змалечку дівчата вчилися вишивати і прясти. Спочатку мати готувала донці посаг, а підрісши, дівчина сама повинна була дбати про те, щоб скриня в неї була непорожньою. Довгими осінніми та зимовими вечорами молоді дівчата на вечорницях вишивали візерунки на рушниках. Кожна намагалась вишити свій візерунок, не схожий на інший.
Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона “рушників не придбала”, то, йшлося про ледащицю, а якщо “скриня рушників повна”, — це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство.
Вишиваючи, дівчата співали пісень, дякували своїм матерям за те, що навчили їх ткати та вишивати:
Та спасибі тобі, моя ненько,
Що будила мене раненько,
А я слухала, вставала,
Та рушників напряла.
По тихому Дунаю білилиа,
На сухому бережку сушила.
У народних піснях, легендах і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки і почуття, надії і сподівання на щасливу долю.
Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили згоди. Дівчині годилося спочатку запитати думку матері:
Ой ти, мати, пораднице в хаті,
Порадь мені, що людям сказати,
А чи мені рушнички давати?
А чи мені іншого чекати?
Пов'язування старостів рушниками, за існуючими морально-етичними нормами, було законним зобов'язанням щодо майбутнього шлюбу. Якщо ж інший парубок відбив дівчину, свати й батько скривдженого молодого мали право йти до суду і вимагати відшкодування за кривду. У весільних піснях так співається про сватання:
Виляй, не виляй, по рушничку давай,
Старостам по рушничку, молодому хусточку
А вже ж тоді от того не ввиляти,
Щоб старостам рушнички не давати,
От перві прийшли, тим одказала, А других почастувала,
А треті прийшли — тим рушнички дала.
Староста під час заручин брав рушник, накривав ним хліб, клав руки наречених і перев'язував рушником. Після розв'язування наречена перев'язувала рушниками старостів. Це действо супрводжувалося обрядовою піснею:
Рушнички ж мої, рушнички ж мої,
Тонкі та біленькі,
Я ж ва пряла, я ж вас пряла, —
Ніченьки не досипала.
Я ж вас робила,
Я ж вас робила, Всіх ткачів обносила,
Я ж вас білила,
Я ж вас білила,
Всі береги обстелила,
Я ж вас дарила,
Я ж вас дарила,
Всю родину звеселила.
Запрошуючи подружок на діви-вечір, дівчина повідомляла:
Ой ходіть до мене, дружечки,
Подала я за милого рушнички.
І от нарешті настава день весілля. У святковій одежині, уквітчаній квітками, приходили до молодої молодий з боярами. Угледівши їх ще здалеку, дівчата співали:
А в коморі сволок,
А на ньому рушників сорок.
Біжіте, принесіте
Та боярів прикрасіте.
Рушниками зв'язували руки молодим під час вінчання, бажаючи їм, щоб рука об руку пройшли вони через усе життя. А потім молода з молодим ставали на весільний рушник, щоб життя їх було щасливим і довгим.
Та ми ж тобою
На білому рушнику стояли,
Та золотії перстеньки міняли.
У нашій місцевості весільних пісень, на жаль, не знають і не співають, але основні елементи весільного обряду збереглися. У сільскому клубі, де відбувається урочиста реєстрація шлюбів, молоді також стають на весільний рушник. До них звертаються зі словами:
Ой стелися, рушничку, стелися,
Щоб на тобі дві долі зійшлися,
А ві молодята, станьте на рушник,
Щоб прожили разом довгий вік!
Коли повертаються молоді додому, їх на порозі зустрічають батьки хлібом-сіллю на вишитому рушнику (а подекуди ще й іконою) та благославляють на щасливе подружнє життя.
Рушники використовували не тільки в проведенні певних обрядів, а й кожного дня в повсякденному житті. І від того, як їх використовували, пішла їхня назва:
утирач чи утиральник — для обличчя та рук.
Висіли вони завжди на видному місці. Для гостя господиня завжди окремий утирач подавала — на плече чи на руку — брала кухлик з водою і люб'язно пропонувала свої послуги. Про рушник — утирач мовиться в народній пісні:
Вода у ведеречку, —
Братику, вмийся,
Рушник на кілочку, —
Братику, втрися.
Такі рушники не вишивалися, а ткалися з цупких ниток і навіть не відбілювалися. Не відбілювалися й стирачі — рушники для витирання столу, лавок, посуду. Зі стирачем ходили корову доїти, ним накривали хліб чи діжу з тістом. Такі рушники могли прикрасити або непишним візерунком, абовитканими кольоровими смужками, мережками.
А гордістю кожної родини були божники, або покутники — рушники для образів. Для них брали найкраще тонке полотно, гарно вибілене. Гарними були й кілкові рушники для прикраси картин, дзеркал, рамок з фотографіями. Кожен, хто заходим до хати, одразу міг оцінити роботу жінок і дівчат, дивлячись на ці рушники.
Та, мабуть, особливо любовно вишивали дівчата довгими зимовими вечорами сватальні, або плечеві, рушники, які сватам треба буде потім подавати.
Обрядові рушники ткали з кращих сортів льону чи конопель. Виготовлене полотно вимочували у воді, збивали прачами і відбілювали на сонці. Роботу супроводжували обрядовими піснями та примовляннями.
Повсюдний ужиток рукомесництва вимагав значної кількості підручного матеріалу, зокрема кльорових ниток, які виготовляли в домашніх умовах, віднаходячи природні рослинні й мінеральні барвники. Довголітній досвід наших пращурів одпрактикував значну кількість рецептів отримання найтонших нюансів кольорових віддтінків.
Традиційно виготовляли барвники з багатьох компонентів живої природи: кори дерев, листя, коріння, плодів та квітів. Для кожного окремого випадку були свої строки збирання й заготівлі сировини, суворий режим дозування, чітка технологія заварювання тощо.
Практично з кожної юадилинки, яка зростала в саду, на городі, полі чи лісі, можно було отримати барвник. Те чи інше зело случувало добрим присхованком неодцвітних барв.
З дикої груші, наприклад, виготовляли кілька фарб: з кори — темнокоричневу, з листя — жовту, з кисличок рецептували жовтавий, з досить нжними відтінками колір. Для темно-синіх барвників використовували цвіт сону, а для зеленої — чороної ружі та рясту. Цими настоями фарбували нитки й тонку тканину. У процесі історичного та культурного розвитку в Україні в кожніймісцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиційні рішення, найбільш улюблена й поширена колірна гама, притаманні лише цьому осередкові техніки шитва.
В українській народній вишивці зустрічаються орнаменти рослинні, геометричні та орнаменти із зображенням тварин, птахів, комах. Рослинні орнаменти складаються з квітів, бутонів, стебел. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, що особливо поширюється у вишивці Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей.
У візерунках зустрічаємо калину, хміль, барвінок, мальви. Серед поширених мотивів на рушниках — образ Дерева життя (дерево проростає у вигляді двох пагонів, а третій іде в стовбур) — символ радості, довголіття, єднання поколінь, єднання людини, Бога і природи.
На відміну від переважно рослинних орнаментів Київщини, серед яких переважають на білому тлі полотна червоний, чорний та сині кольори, і від інтенсивного червоного кольору полтавських рушників для поліських рушників характерні червоно-чорні геометричні та рослинні орнаменти. Геометричні орнаменти складаються з різних геометричних фігур: трикутників, ромбів, квадратів, зірок. Для Карпат, Полісся і Поділля характерні рушники, оздоблені технікою ткання. Це суцільні смуги або оранментальні, вишиті багатьма барвами.
Але найпопулярніші в Україні рушники, вишиті червоним і чорним кольором. Це національний звичай. Старі люди кажуть, то горе з радістю переплітається. Так і сучасний поет Д.Павличко вважає:
Два кольори мої, два кольори,
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Вишивають на рушниках і птахів. Соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники, вони сумують, якщо їх вишили непарно, але... все ще попереду, бо “соловей щебече, собі пару кличе”. Цих пташок найчастіше вишивали на гілці калини.
Шлюбну пару символізують соколи, голуби, півні. їхньою ознакою весільного рушника є розташування птахів один до одного голівками. Вони або тримають у дзьобику ягідку калини, або сидять в основі дерева — символу нової сім'ї.
Кожен рушник на кінцях має обереги. Вони бережуть оселю від домовиків, які, вважають, хоч і обороняють житло, та жити повинні десь на горищі, в мамині, не заходячи до людської оселі.
Обереги, як і узори на виробах, дуже різноманітні, але обов'язково мають бути безперервними, що немов би взялися за руки й пускають злі чари.
Існує в нашому селі гарна традиція: щороку випускники на згадку про себе залишають у рідний школі український рушник з вишитими на ньому своїми прізвищами. І зберігаються ці рушники в шкільному музеї. Переважну більшість цих рушників вишивали на замовлення випускників наші сільські майстрині.
Є в нашому селі (хай не стільки багатому традиціями вишивання, як Полтавщина чи Гуцульщина) рукодильниці, закохані в свою справу. Це Данилець Г.І., Іванків Г.В., Чернявська В.Г., Чернявська С.М., Тодоренко Т.М.
Стіжок за стіжком, хрестик за хрестиком — і поступово виходить фрагмент узору. “Як гарно!” - замилувалася своєю роботою Ганна Іванівна Данилець. На душі — так ясно, добре і спокійно. Так майже завжди почувається, коли береться за улюблену справу.
Ось цей рушник Ганна Іванівна вишивала з особливою любов'ю і натхненням. Це для сина Івана на весілля — на довгі літа, на щастя, на долю.
Чаклуючи над рушником, задумувала, щоб був він оберегом для молодої сім'ї і водночас з'єднав би два покоління — батьків і дітей. Так і сталося: ось уже 23 роки син Іван та невістка Тетяна — разом, живуть дружно, виховали двох славних синів і батьків не забувають.
До вишивання Ганну Іванівну заохотили мама і бабуся. Вже сорок років, я немає старенької, а роботи, створені нею, й, досі зігрівають теплом її рук.
У Ганні Іванівні, як і в кожної жінки, часу на улюблене заняття ніколи не вистачало. На роботі — численні бухгалтерські звіти, рахунки, вдома ж — сім'я, троє діток, хатні клопоти, господарство.
Доводилося викроювати годину — другу вночі, коли вже всі спали й ніхто не заважав та не відволікав, аби опанувати нову техніку вишивання, перенести на тканину з уяви візерунок і голкою творити прекрасне диво.
Творіння рук Ганни Іванівни завжди милують око і серця односельців, коли виставляються на святі села у сільському Будинку культури. Має численні грамоти відділу культури Новоодеської райдержадміністрації.
Г. І. Данилець володіє кількома видами вишивання, але перевагу віддає хрестиковому. Особливо близькі їй релігійні мотиви, тому в своєму дороьку має чимало ікон. Ганна Іванівна хоче освятити ці вишити полотна і подарувати дітям та онукам, оскільки вірить у їх оберегову силу. Одна з ікон уже знайшла свого адресата — найменшу внученьку Ганнусю, якій майстриня сподівається передати у спадок свою майстерність.
“Заразила” Ганна Іванівна своїм мистецтвом і свою сусідку — Тодоренко Тетяну Миколаївну. Правда, Тетяна Миколаївна мала з дитинства приклад для наслідування — її мама дуже гарно вишивала гладдю, тож перші уроки вишивання були мамині. Але по-справжньому захопилася вишивкою під впливом Ганни Іванівни, і ось уже впродовж семи років не полишає улюбленої справи. Є в доробку Тетяни Миколаївни і рушники, і серветки зі знаками зодіаку, зображення квітів. Здається, що майстриня примушує звичайні нитки передавати всю гамму відчуттів. Тому складається враження, що квіти на її полотнах пахнуть, очерет тихо-тихо шелестить, а лебеді ось-ось мають злетіти ввись. Та надовго роботи її в домі не затримуються: щедра душею жінка роздаровує їх родичам, друзям, добрим знайомим.
Коли дивишся на роботи Чернявської Валентини Григорівни, дивуєшся: яку красу можуть творити людські руки! Яким глибоким змістом наповнена кожна робота: чи то великодній рушник, чи вишитий пейзаж, чи полотна з зображенням святих.
Улюблена робота Валентини Григорівни — вишите полотно за картиною Харитонова “Вічний сюжет” (мати з дітям).
Мистецтво вишивання опанувала самотужки по журналах “Настуня”, “Узори вишивки”, “Вишиті картини”, “Вишиванка”, “Волшебница”, “Чудесніе мгновения” (їх у неї десятки). Вишиває нитками муліне, бавовняними нитками. У майстрині виробився власний почерк, та вона не зупиняється на досягнутому: ще і ще шліфує свою майстерність, шукає щось нове, до традиційних додає мотиви сучасності.
Чернявська Світлана Михайлівна вчилася майстерності у Валентини Григорівни, вони невістки і живуть поряд. Скільки всього вишито за роки заняття улюбленою справою! Десятки рушників, скатертин, серветок, картин. Та вдома майже нічого. Світлана Михайлівна працює завідуючою дитячого садочка “Малятко”, тож оформила своїми виробами гарну кімнату народознавства: хай з дитинства малюки долучаються до краси народного мистецтва, вчаться любити світ, що їх оточує. В кожну зі своїх робіт Світлана Михайлівна вклала часточку своєї душі, тепло своїх рук і серця. Важко описати довершеність, красу і неповторність її робіт.
Не менш яскравими і оригінальними є вишивки майстрині Ганни Василівни Іванків. Вона родом з Івано-Франківщини — краю, що славиться своїм мистецтвом вишивання далеко за межами України. В родині вишивали і мама. І татка, тож було у кого вчитися.
Її рушники, вишиті геометричним орнаментом, здається, увібрали в себе і яскраві барви карпатської природи, і скромну красу нашого степового краю.
Вічним є і буде український рушник. Він пройшов крізь віки і хотілося б, щоб і надалі був він ознакою любові і незрадливості, символізував глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею.
Перегортаю білі рушники,
Що хліб вкривали і дитя в колисці,
Що старостів чекали на святки -
Розшиті маками, заквітчані, барвисті.
Вже доля весни правнукам кує,
А хміль з калиною на полотні не в'яне.
Як добре, що у мого народу є
Рушник весільний і рушник прощальний.
Благославенна будь на всі віки
Найперга жінка, що нашила квіти.
Лдуша мого народу — рушники,
Барвінками і мальвами зігріта.
| < Попередня | Наступна > |
|---|