Головна 
Інформаційно-ресурсний центр Конкурс-2009 "Я — патріот!" Вірю в щасливу долю своєї землі!
Даниленко Ірина
1992 р. народження
учениця Доманівської зош №2
смт. Доманівка
Миколаївська область
Вірю в щасливу долю своєї землі!
(Мої роздуми про щасливе майбутнє)
Україна... Милий серцю край. Земля мого дитинства, моїх дідів і прадідів. “Ясні зорі і тихі води”, “садок вишневий коло хати”, “розкішний вінок з рути і барвінку” — ці ліричні рядки присвячені тобі, моя рідна земле. Край болю і страждань, витоптаний кінськими ордами, “країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її”, — це теж про тебе.
Яка доля чекає на тебе, моя рідна земле? Чи буде прихильним до тебе майбутнє? Адже до нього ти йшла звивистою дорогою. Колючі терни шматували тіла своїх дітей, а серця їхні щеміли від болю образ, знущань і сорому. Війни і розбрат довелося винести тобі на своїх плечах. Смерть чорним воронням кружляла над твоїми безкраїми степами. Страх гонив дітей твоїх нещасних у чорні байраки і лісові хащі. Сумнів і обман не давав тобі випростатися на повний зріст і сягнути небес. Підступність і зрада, голод і холод забрали життя мільйонів кращих твоїх дочок і синів. У розпачі кидали вони тебе напризволяще, шукаючи кращої долі у далеких краях, божеволіли від горя і безсилля свого, йшли брат на брата, а син на батька. Розлилися ріки крові полями і нивами, а голосіння дитяче піднімалося до неба. Той,хто залишився жити, заховав любов до тебе, моя безталанна страднице, у найпотаємніші куточки душі своєї.
І от прийшла жадана воля. Здавалося, чекають попереду блакитні небеса, ясне сонце осяває твій шлях до добра. Широким степом, уквітчаним червоними маками та синьоокими волошками, лине пісня про щасливе майбуття. Ширяють у високості співочі птахи, радіючи волі, плюскоче весело лісовий струмочок...
Так ні... Знову опинилася ти, Україно, на роздоріжжі. Яку дорогу вибрати? Яка з них принесе сподіване щастя і благополуччя, бо втомився вже твій народ від ворожнечі? Я думаю, що найбільше нам потрібні сьогодні єдність і порозуміння між усіма українцями — ці риси є найдорожчими і найнеобхіднішими для дітей твоїх, Україно. А йти ти мусиш, несучи у серці слова, які вселятимуть надію кожному: “Віра спасе!”
Що може стати тобі на заваді? Що заважає твоєму народові стати Нацією — волелюбною, освіченою, знаною і шанованою у всьому світі? Чи віриш ти у свої сили?
Я думаю, що ніщо не може подолати прагнення українців до щастя, а кожному з нас треба вірити у себе, тоді упевненішим буде і твій поступ, Україно. І саме нашому поколінню випадає ця складна місія. А для цього мусимо засвоїти уроки минулого, щоб не повторювати помилок і навчитись творити сучасне та майбутнє. Адже ми — діти твої, рідна земле. Хай якими гіркими будуть наші спогади, вони — наша історія, яку маємо шанувати. Недаремно народна мудрість говорить: “Хто не пам'ятає свого минулого, той не має майбутнього”.
Я думаю, що народ з такою багатою духовністю, гіркою, але героїчною історією, повинен почувати себе привільно під рідним українським небом, де легенький вітерець, народжений серед блакитних хвиль морських чи у степовому безмежжі, благословляє на добрі справи кожного.
Так, я прозираю твою щасливу долю, моя земле. Вона, ця доля, омріяна всіма. Але щоразу постає питання: чому? Чому так повільно і важко повертаємося ми до своїх витоків? Чому не чуємо голосу наших пророків? Чому так нелегко йти шляхом правди? Тисячі “чому?” не дають мені спокою. Думаю, розмірковую, аналізую...
Невже є ще десь у світі такий стражденний народ? Але і такий героїчний одночасно. Це ти, моя Україно, виховала таких дужих і високочолих синів: Сагайдачний і Наливайко, Морозенко і Кармелюк, Богун і Залізняк. Моє серце сповнюється гордістю. А десь із глибини підкрадається крапля сумніву: “Де ж їхні могили? Де їхня велич і слава?” Думаю, думаю... Мабуть, нам, українцям, казали напівправду про цих славних лицарів, не раз називали їх зрадниками, аби нам, прийдешнім поколінням, не було на кого рівнятись.
Називали нас “малоросами”, “меншими братами”. А у чому ж наша меншовартість? Хіба ми не такі, як росіяни, німці, французи? Такі ж. Але роками блукали в тумані незнання, долали гори підступності і лицемірства, і нарешті вдихнули на повні груди чистого повітря істини і віднайшли в собі бажання зрозуміти, “хто ми є”, “чиїх батьків діти”. І сповнилися гордістю. Тож сьогодні мусимо пробудити в собі бажання рухатися вперед. Бо якщо молодь не захоче цього, то поступ неможливий, а якщо вогнем горітимуть серця молодих, нічим їх і ніхто не зупинить.
Моє серце кров'ю обливається, а душа потопає у безмежному океані страждань, коли бачу довкола багато людей байдужих, холодних і безсердечних, які можуть, але нічого не хочуть робити заради суспільного добра, тягнуть усе до себе — добробут, чини, успіхи... Чому це так? Невже їм все одно, що станеться з країною у майбутньому? Не розумію я цього, не розумію... Адже Україна варта того, щоб кожен, хто живе на цих благословенних землях, любив і шанував її, беріг і захищав.
Складний час настав для мого народу, йому потрібно вистояти, вибороти своє майбутнє і зміцнити свою державність. Чи вистачить сили у нас згуртуватись у важливий і відповідальний для України час? Кому довірити своє майбутнє, за ким піти? Які моральні й духовні якості повинні мати нинішні поводирі нації, українські державотворці? Сьогодні дуже багато політичних діячів обіцяють нам щасливе майбутнє одразу. На жаль, Україну більше знають у світі через її спортсменів (і це дуже добре!) і корупціонерів (на жаль!), ніж через те, що є її суттю, або тому, що тут здійснюється мудра державна політика.
Я ще юна, але розумію: наші державні лідери мусять зробити усе, щоб піднести Україну на найвищий шабель розвитку, прискорити процес її опритомнення. Потрібно усім нам, взявшись міцно за руки, зробити упевнений крок уперед.
Господи, благослови ж нас у цю дорогу, адже ми — майбутнє України. Своїми знаннями, працею, здобутками маємо піднести її культуру, своїми досягненнями прославити її. Будьмо гідними своїх предків, любімо рідну землю так, як заповідав великий батько Тарас, бережімо волю і незалежність її, поважаймо свій народ і його мову солов'їну.
Воскресни на зорі третього тисячоліття, моя страднице Україно! Ти заслужила щастя і благословення під сонцем. Тобі світитиме у віки пророцтво Шевченківське: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля...”.
Нехай шлях, який ми торуємо у майбуття, ніколи не закінчиться і не заросте бур'яном безпам'ятства. Нехай світить у нелегкій мандрівці сонце рідного краю — наш вічний оберіг. Нехай Чумацький Шлях, на який рівнялися наші предки, не водить нас манівцями, а вказує дорогу до добра і правди. Хай червона калина під вікном завжди нагадує тепло рідного дому, де пахне свіжоспеченим хлібом, де лагідними маминими руками твориться казка любові. Хай криниця з чистою водою очищає наші душі від усякої скверни. А в наших серцях завжди нехай пломеніє віра в добро, адже лише добро, любов і духовна краса піднесуть Україну — край мого дитинства, землю моїх дідів і прадідів — до вершин щасливого майбуття.
Вірю в твою щасливу долю, моя земле! Я люблю Україну!
Інформаційно-ресурсний центр Конкурс-2009 "Я — патріот!" Вірю в щасливу долю своєї землі!
Інформаційно-ресурсний центр - Конкурс-2009 "Я — патріот!"
14.12.2009 15:08
Даниленко Ірина. Вірю в щасливу долю своєї землі! / Всеукраїнський конкурс творчих робіт “Я — патріот!”: номінація “Сьогодення України і я”. — Смт. Доманівка Миколаївської області, 2009.Даниленко Ірина
1992 р. народження
учениця Доманівської зош №2
смт. Доманівка
Миколаївська область
Вірю в щасливу долю своєї землі!
(Мої роздуми про щасливе майбутнє)
Україна... Милий серцю край. Земля мого дитинства, моїх дідів і прадідів. “Ясні зорі і тихі води”, “садок вишневий коло хати”, “розкішний вінок з рути і барвінку” — ці ліричні рядки присвячені тобі, моя рідна земле. Край болю і страждань, витоптаний кінськими ордами, “країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її”, — це теж про тебе.
Яка доля чекає на тебе, моя рідна земле? Чи буде прихильним до тебе майбутнє? Адже до нього ти йшла звивистою дорогою. Колючі терни шматували тіла своїх дітей, а серця їхні щеміли від болю образ, знущань і сорому. Війни і розбрат довелося винести тобі на своїх плечах. Смерть чорним воронням кружляла над твоїми безкраїми степами. Страх гонив дітей твоїх нещасних у чорні байраки і лісові хащі. Сумнів і обман не давав тобі випростатися на повний зріст і сягнути небес. Підступність і зрада, голод і холод забрали життя мільйонів кращих твоїх дочок і синів. У розпачі кидали вони тебе напризволяще, шукаючи кращої долі у далеких краях, божеволіли від горя і безсилля свого, йшли брат на брата, а син на батька. Розлилися ріки крові полями і нивами, а голосіння дитяче піднімалося до неба. Той,хто залишився жити, заховав любов до тебе, моя безталанна страднице, у найпотаємніші куточки душі своєї.
І от прийшла жадана воля. Здавалося, чекають попереду блакитні небеса, ясне сонце осяває твій шлях до добра. Широким степом, уквітчаним червоними маками та синьоокими волошками, лине пісня про щасливе майбуття. Ширяють у високості співочі птахи, радіючи волі, плюскоче весело лісовий струмочок...
Так ні... Знову опинилася ти, Україно, на роздоріжжі. Яку дорогу вибрати? Яка з них принесе сподіване щастя і благополуччя, бо втомився вже твій народ від ворожнечі? Я думаю, що найбільше нам потрібні сьогодні єдність і порозуміння між усіма українцями — ці риси є найдорожчими і найнеобхіднішими для дітей твоїх, Україно. А йти ти мусиш, несучи у серці слова, які вселятимуть надію кожному: “Віра спасе!”
Що може стати тобі на заваді? Що заважає твоєму народові стати Нацією — волелюбною, освіченою, знаною і шанованою у всьому світі? Чи віриш ти у свої сили?
Я думаю, що ніщо не може подолати прагнення українців до щастя, а кожному з нас треба вірити у себе, тоді упевненішим буде і твій поступ, Україно. І саме нашому поколінню випадає ця складна місія. А для цього мусимо засвоїти уроки минулого, щоб не повторювати помилок і навчитись творити сучасне та майбутнє. Адже ми — діти твої, рідна земле. Хай якими гіркими будуть наші спогади, вони — наша історія, яку маємо шанувати. Недаремно народна мудрість говорить: “Хто не пам'ятає свого минулого, той не має майбутнього”.
Я думаю, що народ з такою багатою духовністю, гіркою, але героїчною історією, повинен почувати себе привільно під рідним українським небом, де легенький вітерець, народжений серед блакитних хвиль морських чи у степовому безмежжі, благословляє на добрі справи кожного.
Так, я прозираю твою щасливу долю, моя земле. Вона, ця доля, омріяна всіма. Але щоразу постає питання: чому? Чому так повільно і важко повертаємося ми до своїх витоків? Чому не чуємо голосу наших пророків? Чому так нелегко йти шляхом правди? Тисячі “чому?” не дають мені спокою. Думаю, розмірковую, аналізую...
Невже є ще десь у світі такий стражденний народ? Але і такий героїчний одночасно. Це ти, моя Україно, виховала таких дужих і високочолих синів: Сагайдачний і Наливайко, Морозенко і Кармелюк, Богун і Залізняк. Моє серце сповнюється гордістю. А десь із глибини підкрадається крапля сумніву: “Де ж їхні могили? Де їхня велич і слава?” Думаю, думаю... Мабуть, нам, українцям, казали напівправду про цих славних лицарів, не раз називали їх зрадниками, аби нам, прийдешнім поколінням, не було на кого рівнятись.
Називали нас “малоросами”, “меншими братами”. А у чому ж наша меншовартість? Хіба ми не такі, як росіяни, німці, французи? Такі ж. Але роками блукали в тумані незнання, долали гори підступності і лицемірства, і нарешті вдихнули на повні груди чистого повітря істини і віднайшли в собі бажання зрозуміти, “хто ми є”, “чиїх батьків діти”. І сповнилися гордістю. Тож сьогодні мусимо пробудити в собі бажання рухатися вперед. Бо якщо молодь не захоче цього, то поступ неможливий, а якщо вогнем горітимуть серця молодих, нічим їх і ніхто не зупинить.
Моє серце кров'ю обливається, а душа потопає у безмежному океані страждань, коли бачу довкола багато людей байдужих, холодних і безсердечних, які можуть, але нічого не хочуть робити заради суспільного добра, тягнуть усе до себе — добробут, чини, успіхи... Чому це так? Невже їм все одно, що станеться з країною у майбутньому? Не розумію я цього, не розумію... Адже Україна варта того, щоб кожен, хто живе на цих благословенних землях, любив і шанував її, беріг і захищав.
Складний час настав для мого народу, йому потрібно вистояти, вибороти своє майбутнє і зміцнити свою державність. Чи вистачить сили у нас згуртуватись у важливий і відповідальний для України час? Кому довірити своє майбутнє, за ким піти? Які моральні й духовні якості повинні мати нинішні поводирі нації, українські державотворці? Сьогодні дуже багато політичних діячів обіцяють нам щасливе майбутнє одразу. На жаль, Україну більше знають у світі через її спортсменів (і це дуже добре!) і корупціонерів (на жаль!), ніж через те, що є її суттю, або тому, що тут здійснюється мудра державна політика.
Я ще юна, але розумію: наші державні лідери мусять зробити усе, щоб піднести Україну на найвищий шабель розвитку, прискорити процес її опритомнення. Потрібно усім нам, взявшись міцно за руки, зробити упевнений крок уперед.
Господи, благослови ж нас у цю дорогу, адже ми — майбутнє України. Своїми знаннями, працею, здобутками маємо піднести її культуру, своїми досягненнями прославити її. Будьмо гідними своїх предків, любімо рідну землю так, як заповідав великий батько Тарас, бережімо волю і незалежність її, поважаймо свій народ і його мову солов'їну.
Воскресни на зорі третього тисячоліття, моя страднице Україно! Ти заслужила щастя і благословення під сонцем. Тобі світитиме у віки пророцтво Шевченківське: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля...”.
Нехай шлях, який ми торуємо у майбуття, ніколи не закінчиться і не заросте бур'яном безпам'ятства. Нехай світить у нелегкій мандрівці сонце рідного краю — наш вічний оберіг. Нехай Чумацький Шлях, на який рівнялися наші предки, не водить нас манівцями, а вказує дорогу до добра і правди. Хай червона калина під вікном завжди нагадує тепло рідного дому, де пахне свіжоспеченим хлібом, де лагідними маминими руками твориться казка любові. Хай криниця з чистою водою очищає наші душі від усякої скверни. А в наших серцях завжди нехай пломеніє віра в добро, адже лише добро, любов і духовна краса піднесуть Україну — край мого дитинства, землю моїх дідів і прадідів — до вершин щасливого майбуття.
Вірю в твою щасливу долю, моя земле! Я люблю Україну!
| < Попередня | Наступна > |
|---|
