Історичними стежками Кінбурнської коси

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Краєзнавчий калейдоскоп - Віртуальні круїзи

02.05.2019 10:37 Обновлено 24.06.2019 10:27 Автор: Unsvet

Кінбурнська коса — піщаний півострів між Дніпровсько-Бузьким лиманом та Ягорлицькою затокою Чорного моря. Західна частина півострова розташована в Очаківському районі Миколаївської області, східна — в Голопристанському районі Херсонської області. Довжина півострова близько 45 км, ширина — 8-10 км, площа — 18 тис. гектарів.

Це земля, овіяна древніми легендами. Півострів був добре відомий фінікійським купцям та піратам. Цей край вони називали Гілеєю (з грецької — “земля під густим лісом”) або Борисфенідою. “Якщо переправитися через Борисфен (Дніпро), першою від моря буде Гілея, а вгорі від неї живуть скіфи-хлібороби”, — писав про Кінбурнську косу давньогрецький історик Геродот, який відвідав цю землю у V ст. до н. е.

У VIII-X ст. територія коси була зручною для стоянки купецьких та військових кораблів, тут зупинялися торговельні каравани, щоб зробити дрібний ремонт судів. Після візантійського походу у 971 році київський князь Святослав був змушений зимувати на півострові, оскільки на дніпровських порогах його чекали печеніги. У давньоруських літописах цю місцевість називали Білобережжям.

Н. Яковенко у своїй праці “Нарис історії України” пише: “На підошві Поля, у пониззі Дніпра, Південного Бугу й Дністра, кримські хани наприкінці XV ст. поставили кілька невеличких прикордонних фортець для охорони північних рубежів ханства і контролю над переправами та виходом у море. Це, зокрема, Езі або Джанкерман (Очаків) на Дніпровському лимані, теж на переправі, від якої починалися Чорний та Кучманський татарські шляхи в Україну, Кільбурун (Кінбурн) тут на лимані”. На картах XVII ст., крім загальновідомої Кінбурнської фортеці, позначені ще фортеці: на березі лиману — Ефкі-Метерісі, біля кефальних озер — Місь-Хересі, а неподалік від сучасного села Василівка — Очджі-Мірза. На жаль, про них немає згадки у жодному виданні. М. Авдальян теж згадує про існування на картах, виданих у Стамбулі в XVII ст., Урус-ескі-метерсі, яке він перекладає як “древнє руське укріплення”, але локалізує його на території Голопристанського району Херсонської області.

Деякий час Кінбурнська коса перебувала у складі Кримського ханства, яке виникло у XV ст., але незалежним воно було недовго, визнавши васалітет Османської імперії. Косу заселяли ногайські татари, втім слов’янське населення не зникло з півострова. Будівництво фортець на Кінбурнській косі пов’язане з іменем кримського хана Менглі Гірея. З 1482 р. починаються нищівні походи Менглі Гірея та його синів на Україну, які до 30-х років XVI ст. повторювалися майже щороку.

В. Татищев описує півострів часів X-XVI ст., називаючи його “маргінальною країною”, де дикі татари і вільні козаки складали злодійське товариство, не контрольоване ані кримським ханом, ані козацькою старшиною. В історичних джерелах зазначено, що ні турки, ні татари не перешкоджали запорожцям у рибному промислі. Приклад мирного співіснування на косі козаків і татар — соляний промисел. У 1774 році сіль на косі вибирали з 78 озер, за рік вивозили до 100 волових возів. Територія коси була поділена таким чином: турки збирали сіль від берега Чорного моря до половини ширини коси, а від лиману — запорозькі козаки.

Мирне співіснування козаків та татар порушувалось під час російсько-турецьких війн. В ході російсько-турецької війни 1735-1739 років турецька фортеця Кінбурн біла взята десятитисячним загоном генерал-лейтенанта М. Леонтьєва. Але епідемія чуми у 1738 році змусила гарнізон фортеці евакуюватися, знищивши її укріплення. 10 липня 1774 року між Російською і Османською імперіями був підписаній Кючук-Кайнарджійський мирний договір, згідно з яким фортеця Кінбурн разом із прилеглою територією відходила Росії.

Війни другої половини XVIII ст. зробили територію півострова стратегічно важливим форпостом для воюючих сторін. Улітку 1787 року Туреччина оголосила Росії війну. 1 жовтня на Кінбурнській косі висадився турецький десант. Охорона Кінбурна була доручена генерал-аншефу О. Суворову. В результаті бойових дій турки зазнали нищівної поразки, втративши близько 5000 яничарів. Суворов був нагороджений орденом Андрія Первозванного. На Кінбурнській косі йому встановлений пам’ятний знак.

Кінбурнська коса стала прикордонною територією. Землі півострова стали забудовуватися козацькими селами та хуторами. Одне з таких було Василькове, яке розміщувалось на острові у Васильківських плавнях. Населення займалось городництвом, мисливством та рибальством, споруджували храми на честь Пресвятої Богородиці. Назви перших сіл — Покровські хутори та Покровка.

У березні 1734 р. козаки заклали так звану Нову Січ за 5-7 км від Чортомлика. Запорожці або мешкали на коші, відбуваючи сторожову службу, або, одружившись, виходили в паланки. “Територія Вольностей Війська Запорозького була поділена на вісім паланок... у тому числі вздовж Дніпровського гирла — Прогноївська” (за М. Аркасом). Центром Прогноївської паланки було містечко Прогноївськ, розташоване на 35 верст вище кінця Кінбурнської коси. Його назва походить від слова “прогній” — “багнисте, грузьке місце”. В період Нової Січі на території коси виникли зимівники: Мокієве тирло, Аркадієва яма, Дідівське (топоніми біля с. Василівка). У 1775 році Нова Січ була ліквідована.

У 1784 році князь Потьомкін доручив колишньому писарю Війська Запорозького Антонові Головатому, старшинам Харькові Чепізі і Сидору Білому зібрати запорожців, котрі захочуть служити у козацькому війську. Скоро на поклик старшини стали збиратися запорожці у Бериславі. М. Аркас у праці “Історія України-Русі” пише: “У Бериславі зібралося більше 12 тис. запорожців, і Білий перейшов з ними у Прогної, колишню паланку на Кінбурнській косі, а звідти став кошем у Василькові, на лівому березі Бузького лиману. Військо це стало зватися “Вірне військо Запорозьке”. 27 лютого 1787 року Сидора Білого затверджено кошовим отаманом цього війська. Військо поділене було на курені, як колись і Запорозьке. Окрім куренів, воно було поділене на кінних, котрих було 2829 чоловік, і піших — 9681 чоловік. Військо мало свої човни, галери, чайки та байдаки”. Легендарна особа, безперечно непересічна людина, кошовий отаман Вірного війська Запорозького Сидір Гнатович Білий загинув у битві за Кінбурн у червні 1788 року, був похований в Олександрівській церкві Кінбурнської фортеці. На місці колишньої фортеці встановлено кам’яний хрест на знак пам’яті про подвиг славного отамана.

Могила Кошового
В товщу віків те закопане,
Тільки й відомо тепер,
Що не діждавшись полковника,
Він козаком і помер.
Слава його не позичена,
Кров’ю здобута. І чим,
Чим кошового підвищити
Міг той запізнений чин?
Й досі могила не знайдена.
Вже її чи і знайдуть...
Тільки одне лиш і знатимем:
Білий похований тут.
А над віками набіглими
Чайка цих місць не лиша,
Може, то Сидора Білого й досі витає душа.
...Рана смертельна зненацька так
Шлях перетнула тоді
Не серед степу козацького,
А на турецькій воді.
“Чайка” сюди і доставила,
“Чайка” — його уже кінь був...
Місце всього вже останнього —
Кінбурн.
Ю. Зіньковський

8 квітня 1783 р. Кримське ханство увійшло до складу Російської імперії, 2 лютого 1784 р. була утворена Таврійська губернія, до складу якої ввійшов Дніпровський повіт з центром у м. Олешки. Територія Кінбурнської коси отримала назву Покровська волость і входила до складу Дніпровського повіту. Існувала Таврійська губернія до березня 1918 р. Потім Дніпровський повіт було  включено до складу Херсонської губернії, а в 1922-му переведено до складу Одеської. У 1923 р. утворено Голопристанський район у складі 3-х волостей: Збурівської, Покровської, Бехтерської. 22 вересня 1939 р. унаслідок поділу Одеської області територія Кінбурнської коси передана Миколаївській області. Так змінювався територіальний устрій та підпорядкування коси за останні 200 років.

Під час Кримської війни 1853-1856 рр. Кінбурнська коса знову стає стратегічно важливим об’єктом, за який розпочинається боротьба. 3 жовтня 1855 року англо-французькі союзники висадили десант на півострів та відрізали фортецю від суші. Фортецю захищав півторатисячний гарнізон на чолі з генералом Кохановичем. Слабкі насипні вали не витримали бомбардування плавучих батарей, 5 жовтня Кінбурн капітулював. Це була остання перемога франко-турецько-англійської коаліції. Союзники так і не змогли прорватися до Миколаєва.

За умовами Паризького мирного договору Росії заборонили будувати військові кораблі та морські бази на Чорному морі. У 1857 році кінбурнський гарнізон скасували. Час суворих баталій пройшов. Населення півострова почало створювати мирну економіку. Рибальські артілі постачали сировину чотирьом очаківським рибним заводам. Відродилися соляні промисли. Коса жила мирним життям аж до 1917 року.

Після революції 1917 року більшовики організували на Кінбурнському півострові два риболовецьких колгоспи. Під час Другої світової війни через Кінбурн проходила евакуація армійських частин з Очакова до Севастополя. За союзним договором між нацистською Германією та Румунією територія півострова відійшла Румунії і стала частиною провінції Трансністрія. Але німецька окупаційна адміністрація, враховуючи стратегічну важливість півострова, залишила контроль над цією територією за собою. У Покровці знаходилася німецька комендатура, а в Очакові — румунська повітова адміністрація. Відступаючи, окупанти пограбували майно риболовецьких колгоспів та спалили села. Після війни господарство відновили. Кінбурнська коса отримала статус прикордонної території.

У 1971 році за рішенням Миколаївського облвиконкому вся територія коси була оголошена державним заповідником. Це тихе місце приваблювало богему: музикантів, художників, поетів, діячів кіно. Більше 40 років на Кінбурнській косі прожив ревний захисник природи, завзятий противник урбанізації, відомий художник-мариніст Володимир Євгенович Зебек. На вершині популярності він покинув Москву, майстерню з видом на Кремль і повернувся в рідні краї. Художник жив на Кінбурні в будинку, де спочатку не було навіть електрики, радіючи з того, що може милуватися природою, пити парне молоко, пекти хліб і писати улюблене море, лиман, квіти.

Камышовая хижина
Где бетонной струбциной зажата живая река —
городская трава, как солдат, под нулевку острижена...
Понимаю: прогресс. Но пока —
хоть на пару деньков мне нужна камышовая хижина.
Разменял я четвертый десяток — сплошной недолет.
Таитянская сказка художнику спать не дает.
Мне шептали: «Куда?... Эти тропы другими исхожены,
не жалеешь себя... Да и что ты увидишь — из хижины?!»
Что увижу — не знаю: ведет не расчет, а азарт,
но разумней ли те, кто готовой моралью напыжены?
Из семейных домов и надежно укрытых мансард
мы внезапно уходим искать камышовые хижины.
Может, время повинно — подолом от бурь заслоня,
нас жалело, тащило, влекло, а потом — на обочины?..
Начинали с пятерок, теперь продолжаем — с нуля.
В ремесле преуспев, мы не знаем, зачем мы обучены.
Голубые горелки экранов в домах зажжены.
В подсознанье свистит отработанный пар тишины.
Занавешены уши, и топкие кресла насижены,
и, колеблясь, манят миражи — камышовые хижины!
Там природа со мной, человеком, в полдневном ладу:
солнце стало песком, и графитная тень обездвижена…
Серебристую ветку маслины от глаз отведу —
и вздохну: слава Богу, жива камышовая хижина!
Впрочем, нынешней тле по зубам антикварный самшит,
поползли грибники к заповедному лесу Волыжину…
И любитель природы в отдел объявлений спешит
и диктует: «На лето сниму камышовую хижину».
В. Пучков

Неоціненим природним багатством цього куточка Причорномор’я є велика кількість озер. Частина з них розміщена вище рівня моря і живиться переважно атмосферними опадами. Ці озера прісні, мілководні, відомі ще як “солодкі саги”. У живленні інших водойм важливе значення мають морські води, які просочуються крізь піщані товщі. Вода в таких озерах солона. У спеку вона випаровується, утворюючи на дні суцільний шар солі. Іноді тут залягають товщі цілющих грязей. Вздовж південного узбережжя півострова тягнуться кефальні озера, які мають вихід у море. Серед найбільших озер Кінбурна — Чернине, Черепашине, Мартиняче, Глаголь, Криве. Це не лише неповторні за красою витвори природи, а й важливе середовище існування для багатьох мешканців узбережжя.

Одна з цікавих і визначних особливостей природного оточення Кінбурнської коси — невеличкі дубово-березові, осикові й вільхові гайки, розкидані по низинах серед піщаних просторів півострова. Це рештки знаменитої Гілеї — країни лісів у пониззі Дніпра. Про давність та самобутність лісової рослинності Кінбурна свідчить, насамперед, те, що в гайках росте багато суто лісових рослин — конвалія, купина пахуча, ожина, чина лісова, проліска дволиста, фіалка приємна, бугила гайова, вужачка звичайна тощо. Серед місцевих деревних та чагарникових порід — низка ендемічних або локально поширених видів, зокрема, береза дніпровська. Тут склалися сприятливі умови для розвитку значної кількості шапкових грибів — білого, підберезника, красноголовця, маслюків пізнього та зернистого. Останні, до речі, нехарактерні для сухого причорноморського степу.

Очевидно, що переважна більшість низин на нижньодніпровських пісках у минулому були вкриті лісами, а навколишня місцевість мала характер лісостепового ландшафту. З плином часу, внаслідок господарської діяльності людини лісові масиви були майже повністю знищені, а цілинні арени розбиті. На їх місці залишились голі піски, які в результаті розвіювання утворили високі горби-кучугури. Рідкісний виняток для західної частини Кінбурнської коси — Волижин ліс, де природа ще збереглася у первозданному вигляді. Не менш унікальною можна вважати і Ковалівську сагу — найбільший на півострові вільховий гай, що розкинувся біля моря. Він дуже заболочений та нагадує непролазні джунглі. Ці острівні ліси, на відміну від штучно створених, мають особливе значення для збереження біорозмаїття території.

На відкритих просторах півострова панують піщані степи, які тривалий час формувались в ізольованих від материка умовах. Саме тому в їх складі трапляється велика кількість ендемічних, реліктових видів рослин, що перебувають під особливою охороною: ковила дніпровська, волошка короткоголова, кермечник злаколистий, роговик Шмальгаузена, бурачок савранський, чебрець дніпровський, житняк пухнастоквітковий, сон чорніючий, жовтозілля та козельці дніпровські. На цілинних аренах мешкають тварини, занесені до Червоної книги України: скарабей священний, цератофій багаторогий, емпуза піщана, дибка степова, сліпак піщаний, тушканчик великий, кандибка.

Кінбурн — важлива ланка приморського екологічного коридору, в межах якого пролягають міграційні шляхи величезної кількості водоплавних та коловодних птахів. Тут склалися сприятливі умови для їх гніздування, сезонних концентрацій та зимівлі. У цьому районі можна зустріти близько 300 видів пернатих. Мартини, крячки, гуси, качки, кулики, чаплі, баклани — ось неповний перелік пташиного розмаїття, яке постає перед нами на узбережжі. Пелікан рожевий — один із найдивовижніших і рідкісних птахів, значні скупчення якого з’явились на півострові кілька десятиліть тому. У суворі зими майже з усього Дніпра та інших районів Європи на Кінбурн злітаються рідкісні орлани-білохвости. Їжу вони добувають на морському узбережжі, в місцях, які рідко замерзають. Саме там у важкий період знаходять собі притулок також лебеді, крижні, морські черні. А навесні одна пара орланів завжди залишається, щоб вивести потомство. Цей представник орнітофауни належить до глобально вразливих видів, що потребує охорони у світовому масштабі.

Є на косі й своя Чаплинка, де масово гніздяться сіра, руда та жовта чаплі, чепури велика і мала, квак. Цікаво, що переважна більшість чапель влаштовує гнізда на деревах, в насадженнях сосни. Для приваблення рідкісних коловодних птахів на мілководних озерах Кінбурнської коси працівники заповідного об’єкту спорудили низку штучних острівців. Вони мають компенсувати нестачу природних місць гніздування пернатих на морському узбережжі, де ведеться господарська діяльність.

На приморських луках між озерами Чернине і Черепашине, в околицях села Покровки, вдалось зберегти одне з найбільших у Європі місць зростання диких  наземних орхідей, що потрапили на сторінки Червоної книги України.

У 2009 році Указом Президента України на базі Регіонального ландшафтного парку “Кінбурнська коса” був створений Національний природний парк “Білобережжя Святослава”, в який увійшли Кінбурнська коса, територія Очаківського та Березанського районів і акваторія.

Унікальна екосистема Кінбурнської коси в небезпеці через зростаючі бізнес-апетити, неконтрольований потік туристів і законодавчі прогалини. Вчені б'ють тривогу: від більш ніж 60-гектарного поля орхідей не лишилося й третини. Унікальне природне надбання може бути повністю знищене.

На Кінбурні цвіте орхідея.
А довкола — армада людей.
Полонила їх мила ідея:
А чи стане для всій орхідей?

Що те місто! У місті — вітрини,
І стріп-герлз, і купований гріх...
Але ще не було осетрини,
Щоб її вистачало на всіх.

І покличте минуле за свідка,
А майбутнє — за друга позвіть,
Але знаєте: риба — не квітка,
Ви цвітіть, орхідеї, цвітіть...

А цвіли ж у далекому віці
Древні міфи наївних людей.
І підносив тобі я в правиці
Незрівнянний букет орхідей.

І в штормах, і в святах вирішальних
Увижалось нам море трави,
Де ходив молодий віршувальник
І з мольбертом — художник з Москви.

Тут чекала Геракла Гілея,
Ерос вабив, гукав Гіменей...
І тоді тут цвіла орхідея,
І ніхто не губив орхідей.

Та не справдились наші прогнози:
Не в гармонії правда і суть.
Олігархи з Одеси, чи кози
Із Кінбурну, а все це... пасуть.

Парки вічної сива куделя.
Понад морем зазиміло. Мла...
Але ти — молода орхідея:
Як ти цвіт свій зронити могла?

Роздягалася. В трави лягала.
І не стало на світі людей...
Але випливла в морі галява,
Сяє скрізь од твоїх орхідей!

А можливо, світило щоднини
Просто в серце любовне дання?
І комусь осетрини з вітрини
У відерці носили щодня.

Марно море у мареві тане,
Гори-хвилі жіночих грудей.
І любові ніколи не стане,
Увостаннє, як цих орхідей.
Д. Кремінь

Щороку з Миколаєва стартує екологічна регата пам'яті С. Шаповалова на кубок Кінбурнської коси, метою якої є популяризація відпочинку на Кінбурні, залучення уваги до стану екології у Миколаївській області та до необхідності збереження чистоти заповідних місць.

Кінбурнська коса — це унікальний природно-територіальний комплекс древньорічкових рівнинних піщаних та приморських ландшафтів, середовище існування багатьох видів рослин, грибів, тварин, серед яких є такі, що не трапляються ніде більше у світі. Природні умови Кінбурна сприятливі для відпочинку, лікування грязями, полювання, рибальства, збирання грибів, а також для наукового та спортивного туризму.

Встреча с морем
Я немало побродил по свету
И заморской отдал дань красе,
Только как сравнить красу мне эту
С той, что на Кинбурне, на косе?
Сверху небо, слева степь и справа.
Ни полей, ни пашен на виду.
По тропинке, окунувшись в травы,
Меж коров пасущихся иду.
А коса в цветастом сарафане.
Лишь пастух да я — всего людей.
И в бездонном небе-океане
Проплывает пара лебедей.
Хлопья чаек и кресты бакланов
В первозданно-синей вышине…
За прибрежным маленьким курганом
Распахнуло море душу мне.
Без конца простор и без начала,
Не поймешь, где небо, где вода…
Многих, море, ты уже встречало,
С многими простилось навсегда.
У ветров свободных ты в фаворе,
От небес берешь лазурный цвет.
Говорят: любовь — она как море.
Лучше этих слов о море нет.
М. Ковалевский

Література:

Алексеенко Р. «По горячим экологическим точкам Украины» / Р. Алексеенко // Южная правда. — 2010. — № 44. — С. 2.

Бойчук С. Часы на Кинбурнской косе называли халатами / С. Бойчук // Николаевские новости. — 2015. — № 95. — С. 8.
Брянский С. Створюється острів для... птахів / С. Брянский // Родной Причал. — 2018. — № 24. — С. 3.

Василенко А. В Покровке на Кинбурнской косе в День села отметили 100-летний юбилей храма / А. Василенко // Южная правда. — 2014. — № 123. — С. 7.

Влащенко А. Национальный парк: быть или не быть / А. Влащенко // Наш город. — 2011. — № 25. — С. 9.

Влащенко А. Что ждет Кинбурнскую косу? / А. Влащенко // Наш город. — 2011. — № 16. — С. 5.

Воздвиженський К. Кінбурнська коса. Дикі прерії, чисте море і жодних понтів / К. Воздвиженський // Рідне Прибужжя. — 2013. — № 32. — С. 8.

Володина Л. Биенковые плавни после возрождения — уникальное место в Украине, где можно наблюдать розовых пеликанов / Л. Володина // Южная правда. — 2016. — № 135. — С. 10.

Врагами кинбурнских красот чиновники объявили не себя, а ... краснокнижных розовых пеликанов // Николаевские новости. — 2010. — № 62. — С. 1.

Гаврилов С. В начале всех времен. Геология Кинбурнской косы / С. Гаврилов // Южная правда. — 2014. —№ 79. — С. 4.

Гаврилов С. Волки / С. Гаврилов // Южная правда. — 2011. — № 48. — С. 3.

Гаврилов С. «Кинбурнская светопись» — история полуострова в лицах / С. Гаврилов // Южная правда. — 2015. — № 54. — С. 3.

Гаврилов С. Кинбурнская стая / С. Гаврилов // Южная правда. — 2018. — № 65. — С. 4.

Гаврилов С. Кинбурнские новеллы / С. Гаврилов // Вечерний Николаев. — 2011. — № 99. — С. 3.

Гаврилов С. Книга о кинбурнском народе / С. Гаврилов // Южная правда. — 2016. — № 119. — С. 3.

Гаврилов С. Наши волки / С. Гаврилов // Вечерний Николаев. — 2011. — № 144. — С. 3.

Гаврилов С. О дельфинах живых и мертвых / С. Гаврилов // Вечерний Николаев. — 2015. — № 86. — С. 3.
Гаврилов С. Пленники джентльменской войны / С. Гаврилов // Южная правда. — 2015. — № 95. — С. 3.

Гаврилов С. Под старой маслиной / С. Гаврилов // Южная правда. — 2018. — № 95. — С. 4.

Гаврилов С. Репортеры далекой войны / С. Гаврилов // Южная правда. — 2016. — № 135. — С. 6.

Гаврилов С. Рождение древнего полуострова / С. Гаврилов // Наш город. — 2011. — № 39. — С. 8.

Гаврилов С. Старая крепость / С. Гаврилов // Вечерний Николаев. — 2011. — № 92. — С. 3.

Галушкин С. Кинбурнские рассказы : современная николаевская проза / С. Галушкин. — Николаев : Издательство Ирины Гудым, 2007. — 128 с.

Голубева Т. Заповедные места Кинбурна / Т. Голубева // Южная правда. — 2009. — № 97. — С. 1, 4.

Горячева Е. Кинбурнская коса превратится в город / Е. Горячева // Николаевские новости. — 2009. — № 9. — С. 3.

Гымбиль А. Николаевщина — земля заповедная / А. Гымбиль // Вестник Прибужья. — 2016. — № 51. — С. 14.

Гымбиль А. Снежно-белая птица / А. Гымбиль // Южная правда. — 2011. — № 17. — С. 3.

«Дерибан» на Кинбурнской косе // Вестник Прибужья. — 2011. — № 21. — С. 1.

Дюмин А. Кинбурн взывает о помощи / А. Дюмин // Рідне Прибужжя. — 2017. — № 36. — С. 5.

Заявление Николаевской областной организации Партии зеленых Украины // Рідне Прибужжя. — 2010. — № 45. — С. 1.

Івашко О. На межі інтересів / О. Івашко // Рідне Прибужжя. — 2017. —№ 38. — С. 20.

Івашко О. Національний парк — чи “царське село”? / О. Івашко // Урядовий кур'єр. — 2009. — № 202. — С. 8—9.

Івашко О. Рожевий пелікан не боїться червоних вітрил / О. Івашко // Урядовий кур'єр. — 2014. — № 130. — С. 13.

Івашко О. Швидкість і натиск замінює число / О. Івашко // Урядовий кур'єр. — 2012. — № 186. — С. 10.

Ивашко Е. Когда деревья были большими / Е. Ивашко // Южная правда. — 2010. — № 66. — С. 2.

Карпенко В. А. Кінбурнська коса : нарис / В. А. Карпенко. — Одеса : Маяк, 1977. — 48 с.

Кинбурн открывает свои таланты: археологи раскопали там турецкий пирс // Вестник Прибужья. — 2011. — № 40. — С. 7.

Кінбурн: перспективи збалансованого розвитку : нарис природи, тенденції її змін в умовах сьогодення та наукове обґрунтування сценарію розвитку рекреації на території Кінбурнської коси. — Київ, 2008. — 50 с.

Кинбурнская коса — исчезающий рай // Южная правда. — 2013. — № 17. — С. 3.

Книгу-альбом о Кинбурнской косе можно будет увидеть в яхт-клубе // Николаевские новости. — 2010. — № 50. — С. 8.

Козлов С. Кинбурн глазами художников / С. Козлов // Вечерний Николаев. — 2014. — № 1. — С. 5.

Коновальчук Т. Щоб запобігти екологічному лихові / Т. Коновальчук // Рідне Прибужжя. — 2010. — № 49. — С. 5.

Колодяжний В. Край Ахілла і князя Святослава / В. Колодяжний // Україна молода. — 2012. — № 147. — С. 12—13.

Криницкий О. Там чудеса... / О. Криницкий // Рідне Прибужжя. — 2009. — № 96. — С. 4.

Кузнецов А. Кинбурн в древности: место культов, ремесел и промыслов / А. Кузнецов // Южная правда. — 2012. — № 65. — С. 3.

Кустова С. Кинбурнская коса : книга-альбом / С. Кустова, Е. Ивашко, С. Гаврилов. — Киев : Геопринт, 2010. — 143 с.

Ласточкин дом // Рідне Прибужжя. — 2010. — № 93. — С. 3.

Любаров Ю. Письмо из форта Кинбурн / Ю. Любаров // Вечерний Николаев. — 2015. — № 59. — С. 5.

Ментель А. Правда о тайне, которой 2,5 тысячи лет / А. Ментель // Южная правда. — 2013. — № 4. — С. 3.

Миколаївщина — чарівна окраса степового Прибужжя // Позакласний час. —2011. — № 12. — С. 59—70.

Мирошниченко А. Волки атакуют / А. Мирошниченко // Южная правда. — 2013. — № 34. — С. 1—2.

Мирошниченко Е. Розовый пеликан на даче / Е. Мирошниченко // Южная правда. — 2010. — № 90. — С. 3.

Мирошниченко А. Тайны античного судна / А. Мирошниченко // Южная правда. — 2014. — № 4. — С. 3.

Молчание дельфинов // Николаевские новости. — 2011. — № 86. — С. 3.

На Кинбурнской косе на искусственном острове уже выводят птенцов шилоклювки, красноножки, ходулочники и кряквы // Николаевские новости. — 2018. — № 74. — С. 8.

Найшла коса на камінь // Голос України. — 2010. — № 94. — С. 1, 10.

Наточа Е. 100 миль под парусами / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2009. — № 75. — С. 4.

Наточа Е. А когда стрельба пойдет, — пуля дырочку найдет... / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2009. — № 91. — С. 5.

Наточа Е. «Белобережье Святослава» почернело от мусора / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2010. — № 127. — С. 3.

Наточа Е. В борьбе за дело Кинбурнской косы / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2012. — № 123. — С. 3.

Наточа Е. В «нейтральных водах» — благодать / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2011. — № 91. — С. 3.

Наточа Е. Вышла книга-альбом «Кинбурская коса» / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2010. — № 50. — С. 3.

Наточа Е. Даже розовые скворцы прилетели / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2012. — № 71. — С. 4.

Наточа Е. «Кинбурн — жизнь» ...Борьба продолжается / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2011. — № 30. — С. 5.

Наточа Е. Кинбурн: жизнь или очередной всплеск эмоций? / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2011. — № 51. — С. 5.

Наточа Е. Кукла, Степашка и три пары голубей / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2013. — № 136. — С. 3.

Наточа К. Магія Кінбурнської коси / К. Наточа // Однокласник. — 2009. — № 7. — С. 4—7.

Наточа Е. Молодежь стала на защиту национальных парков / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2010. — № 47. — С. 3.

Наточа Е. Не стреляйте в беззащитных птиц! / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2009. — № 87. — С. 1.

Наточа Е. Окольцована, околдована / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2011. — № 121. — С. 5.

Наточа Е. «Синей птице» отсекли крылья / Е. Наточа // Вечерний Николаев. — 2010. — № 51. — С. 1.

Не успели на Кинбурне создать национальный парк, как его уже хотят ликвидировать // Николаевские новости. — 2010. — № 50. — С. 3.

Нікуліна А. Не забувати і про людей / А. Нікуліна // Рідне Прибужжя. — 2011. — № 86. — С. 1.

О тех, кто хранит Кинбурн // Вечерний Николаев. — 2017. — № 117. — С. 3.

Обуховская Е. Прощай, кинбурнская птица орхидей! / Е. Обуховская // Южная правда. — 2011. — № 51. — С. 4.

«Орхидное поле» на Кинбурне вернули государству // Рідне Прибужжя. — 2018. — № 20. — С. 2

Павелко М. Кинбурнская коса — под защитой Господа / М. Павелко // Вестник Прибужья. — 2012. — № 29. — С. 7.

Парку прирезали земли // Родной Причал. — 2018. — № 48. — С. 1.

Передерий П. И. В боях под Очаковом / П. И. Передерий. — Одесса : Маяк, 1989. — 192 с.

Пономарьова О. Як татарський “волос” став українським “Білобережжям” / О. Пономарьова // Урядовий кур'єр. — 2010. — № 65. — С. 8.

Порфирьева Г. Кинбурн: в ожидании нового статуса / Г. Порфирьева // Рідне Прибужжя. — 2011. — № 69. — С. 3.

Про чергове засідання міськвиконкому // Вечерний Николаев. — 2009. — № 57. — С. 2.

Продолжается борьба за национальные парки // Вечерний Николаев. — 2010. — № 52. — С. 8.

Пустовіт Ю. Кінбурнське диво: знову під прицілом уваги / Ю. Пустовіт // Рідне Прибужжя . — 2008. — № 141. — С. 1.

Регіональний ландшафтний парк Кінбурнська коса / текст О. Деркач; фото О. Деркач. — Миколаїв : ПП Видавництво Шамрай, 2007. — 14 с.

Розумий С. Знаменитый «у лукоморья дуб зеленый», возможно растет на Николаевщине / С. Розумий // Вечерний Николаев. — 2013. — № 85. — С. 8.

Сайковский А. Кинбурн: стена непонимания все выше / А. Сайковский // Вечерний Николаев. — 2010. — № 70. — С. 3.

Снігур О. “Регіональне” паркування / О. Снігур // Україна молода. — 2010. — № 81. — С. 6.

Сорочан А. Кинбурн в Крымской войне / А. Сорочан // Южная правда. — 2013. — № 88. — С. 3.

Софійська У. Кольорові сни про Кінбурн / У. Софійська // Голос України. — 2010. — № 83. — С. 9.

Сохранить национальные парки на Николаевщине // Вестник Прибужья. — 2010. — № 20. — С. 2.

Степанов В. П. Обращение к главе Николаевской областной государственной администрации А. Ю. Савченко / В. П. Степанов // Южная правда. — 2017. — № 107. — С. 2.

Тарабан С. С думой о …пеликанах / С. Тарабан // Вечерний Николаев. — 2016. — № 111. — С. 3.

Твердовська Л. П. Історичними стежками Кінбурнської коси : історико-етнографічний нарис / Л. П. Твердовська. — Миколаїв : Іліон, 2016. — 126 с.

Твердовская Л. Ракова сечь на Кинбурне / Л. Твердовская // Южная правда. — 2015. — № 81. — С. 3.

Тонковид В. Нацпаркам — нет, помощи ветеранам — да! / В. Тонковид // Вечерний Николаев. — 2010. — № 45. — С. 2.

Трибушная Л. Владимир Зебек: «Зачем пенсия, если есть куры, корова?» / Л. Трибушная // Южная правда. — 2011. — № 106. — С. 3.

Уберечь Кинбурнскую косу от политиканов // Рідне Прибужжя. — 2010. — № 47. — С. 2.

Уберечь Кинбурнскую косу от чиновников и политиканов // Вечерний Николаев. — 2010. — № 50. — С. 3.

Умеренков А. Н. Днепровско-Бугский лиман : путеводитель / А. Н. Умеренков. — Одесса : Маяк, 1979. — 95 с.

Ушаковцы, вперед! // Вечерний Николаев. — 2012. — № 102. — С. 3.

Храму на Кинбурне — 100 лет // Рідне Прибужжя. — 2014. — № 43. — С. 2.

Филиппова Т. Покровская школа: найдутся ли деньги на ее содержание / Т. Филиппова // Рідне Прибужжя. — 2017. — № 10. — С. 4—5.

Христова Н. Вино с затонувшего корабля / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2012. — № 124. — С. 4.

Христова Н. “Летучие голландцы” кинбурнских вод / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2018. — № 146. — С. 5.

Христова Н. Кинбурнская ассамблея / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2018. — № 9. — С. 5.

Христова Н. Кинбурнская история / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2009. — № 102. — С. 3.

Христова Н. Отсюда начинается родина / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2012. — № 49. — С. 5.

Христова Н. Попутный ветерок позвал на Кинбурн / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2010. — № 75. — С. 3.

Христова Н. Туристический сезон: от Кинбурна до Мигии / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2018. — № 76. — С. 2.

Христова Н. Отсюда начинается родина / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2012. — № 49. — С. 5.

Христова Н. Я хочу спасти Черное море / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2009. — № 5. — С. 5.

Чорноморський біосферний заповідник. Кінбурнська коса = Заповідні місця Миколаївщини = Nature reserves in Mykolaiv oblast : фотоальбом / заг. ред. О. Гаркуша. — Київ : Комп'ютерні системи, 2002. С. 6—16. — Текст укр., англ.

Шварц Д. Кінбурнський вузол / Д. Шварц // Рідне Прибужжя. — 2010. — № 54. — С. 1.

Шенкевич А. Вокруг «Острого носа» — наперегонки / А. Шенкевич // Вечерний Николаев. — 2015. — № 70. — С. 8.

Ястребова И. Белобережье Святослава: рай, утопающий в мусоре / И. Ястребова // Николаевские новости. — 2015. — № 82. — С. 5.

Ястребова И. Крылья Кинбурнского леса / И. Ястребова // Николаевские новости. — 2009. — № 109. — С. 4.


Електронні ресурси:

Билецкий А. В краю розовых озер и диких орхидей. Кинбурнская коса [Электронный ресурс] / А. Билецкий // Вокруг света. — Электрон. дан. — Режим доступа: https://vokrugsveta.ua/blogs/v-krayu-rozovyh-ozer-i-dikih-orhidej-kinburnskaya-kosa-07-05-2017. — Название с экрана. — Дата публикации: 07.05.2017. — Дата просмотра: 25.04.2019.

Кінбурнська коса [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. — Електрон. дані. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D0%BD%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%B0. — Назва з екрана. — Дата останньої правки: 02.10.2018. — Дата перегляду: 25.04.2019.

Остатки рая на земле [Електронний ресурс] // Антиквар : журнал про мистецтво та колекціонування. — Электрон. дані. — Режим доступу: https://antikvar.ua/ostatki-raya-na-zemle. — Назва з екрана. — Дата публікації: 10.06.2016. — Дата перегляду: 25.04.2019.