Легенда про бузину / упор. М. Завада. — с. Артемівка, Новоодеський район Миколаївської області, 2009.

Легенда про бузину

 

Давно колись, ще коли земля вкраїнська була вкрита слідами козацьких коней, серед степу стояв собi невеличкий хутірець. Інколи зупинялись там подорожні, щоб відпочити з далекої дороги, а так — тиша та спокій навколо, хiба що тонкий та пружний дівочий голос стривожував степові простори чарівною піснею. То був хутір старого січовика Підкови, а голос — доньки його Насті.

 

Якось зупинився у Підкови молодий хлопець. Господар частував гостя, розпитував про те, про се, запропонував відпочити, а сам підошов поратися біля хлопцевого коня. Був цей хлопець Іваном — сином Підковиного побратима Петра Буза. Та ніхто Іваном його не кликав — Буз та й годi.

 

Юнак умостився під розлогою вишнею, тільки-но стулив повіки, як сниться йому, що звідкись лине пісня, та така, що аж за душу бере. Схопився він — а то не сон. По стежці йде молода дiвчина, несе воду i співа. Сховався Iвaн, не видав своєї присутності. Згодом поїхав.

 

Та запали юнакові в душу тi дiвочi волошкові очi, довга русява коса i яскраво-червоні маки на вишитій сорочці. Всюди вважалася йому та дівчина, чулася її дивовижна пісня. Де б він не був, а все вертав на той хутірець.

 

Вже й з Настею познайомився, вже старий Підкова мав надію на весілля, вже й змовини відбулися.

 

Ось чергового разу збирався Буз у дорогу, а Настя спокою не знаходила Як не вмовляли її батько та наречений, вона все плакала та й годi. Поїхав Iван, а дівчини в'яне, марніє. Батько не знає, що робити. Покликав стару знахарку, що жила на околиці лiсу. Недобра була слава про неї, та нi в кого допомоги було просити. Вона з вигляду привітна, мова її солодка, але ж умiла допікати до живого, бо ще з молодості зненавиділа весь рiд людський за те, що її, покритку, люди зневажали.

 

Що там стара робила — та Hacтi стало краще. Тільки ходила вона сама не своя, а про свого Бузочка (так вона його називала) навітъ i не згадувала.

 

Тим часом повертається Іван. Уже проїхав ліс, уже видніються вершечки тополь знайомого хутора. Як завжди, навколо тиша та спокій, і раптом:

 

— Здоров був, юначе, — почувся солодкий голос, а в серці запекло, мов від  розпеченого заліза. Бачитъ: бабуся, привітна така. Та звідки вона тут? Ніколи її не бачив. Зiйшов з коня, запропонував нести кошик. Та й розговорився:

 

— А ви Підкову знаєте та його доньку? То я Настин наречений — Буз.

— Ха-ха-ха! — почув у вiдповiдь, — “наречений”!

 

Хлопець, хоч i мав запальну вдачу, спитав доволі стримано:

 

— Чому ви насміхаєтесь?

— Тому, що Настя має іншого нареченого, заможного, а ти ж бідний. І весілля призначене, —  лила свою отруту стара чаклунка. — Наречений, ха-ха-ха! — як ти міг подумати, що Буз і На... — та й недоговорила стара.

 

Закипіла козацька кров, збунтувалась запальна вдача, застелила очі образа. Вихопив Буз свою шаблю i на місці, де стояла стара чаклунка, залишилось лише її вбрання, а на ньому — кров, темна, як чорнило. Помчав Буз щодуху верхи, а там, де капала кров із шаблі, навесні виростали кущики з білим духмяним цвітом, а в кінці літа на них з'являлися плоди темного, як чорнило, кольору.

 

Це бузина. Ніхто не знає, що сталося з Бузом i Настею, ніхто їх не бачив відтоді. Лише кущі бузини нагадують про них та приносять людям користь своїми цілющими властивостями.