Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Краєзнавчий калейдоскоп - Легенди рідного краю

Ковтун Тетяна Євгенівна
1989 р. народження
студентка Київського національного
університету культури і мистецтв

село Павлівка
Снігурівський район
Миколаївська область

Художнє оформлення Валентини Герасименко, 1987 р.н.


Вступ

Немає місця на Землі, яке б не було окутане легендами. Навіть невеличкі міста і села мають свої перекази. Легенди додають їм значимості, будять спогади про людей, які тут жили, працювали, творили, боролися з ворогами і вели боротьбу з надприродними силами.

Не є винятком і наше село Павлівка. Виникнувши в 1782 році, воно ніби обросло легендами та переказами...

А чи потрібні нам легенди сьогодні? Так, дуже потрібні! Нам треба зберегти ці справжні шедеври, щоб спілкуватися через них з минулим, із жителями нашого села попередніх епох, а, головне, щоб берегти наше село, його історію.

Я, студентка Київського національного університету культури і мистецтв, випускниця Павлівської загальноосвітньої школи І-Ш ступенів, завжди з нетерпінням чекаю той день, коли можна приїхати до рідного села і знову вдихнути чистого повітря, почути задушевну пісню, поспілкуватися із привітними жителями села та послухати і запам'ятати незвичайні оповідки.

Пригадую шкільні роки, коли на уроках краєзнавства вчитель Ковтун Ганна Миколаївна (моя мама) так цікаво і натхненно вводила нас, учнів, у світ казки. Як вивчали ми звичаї, традиції та культуру рідного краю. Запам'ятався мені й гурток “Животоки”, керівник гуртка Ковтун Г.М., який я  відвідувала з 5 по 11 клас. Ми вчилися колядувати, записували рецепти 12 пісних різдвяних страв, писали писанки. Часто відвідували старожилів села, записували пісні, легенди та перекази.

Є в нашій школі музей “Животоки” (директор музею Ковтун Г.М.). Тут зібрано багато рідкісних експонатів. Я усвідомила прямий зв'язок: музеї — культура — цивілізація, який неможливо роз'єднати. Вважаю, що музеї повинні бути в кожній школі, бо саме вони формують у дитячих душах духовність, культуру, гордість за рідний край, його людей, самоусвідомлення свого коріння.

Взявши участь в експедиції “Сто чудес України”, ми зібрали цінний матеріал про Василівську церкву. Побувавши в архівах міста Миколаєва та Херсона, дізналися про новомучеників: священника Сергія Штенка, старосту Прохора Бунчука, попечителя церкви Кирила Приймака. 26 квітня 1922 року вони захищали церковні цінності і були жорстоко вбиті більшовиками.

Ми надрукували книгу “Василівськи святині”. У 2008 році православна церква канонізувала цих новомучеників. Ми пишаємося тим, що в нашому краї є святі мученики.

У нашій країні державною мовою є українська мова. Але погодьтеся, що у жодній місцевості, у жодному куточку нашої великої держави, люди не розмовляють чистою українською мовою. Це пояснюється тим, що Україна не завжди була вільною, і її території тривалий час перебували під гнітом інших держав. Заборонялося читати, писати і розмовляти рідною мовою. Тому мова асимілювалась з іншими, зокрема з російською.

Жителі села Василівка не є винятком, і в їхній говірці зустрічається дуже багато російських слів. Наші односельці мужні, відважні, правдиві і чесні. Вони не лишилися осторонь в той час, коли більшовики хотіли пограбувати і зруйнувати храм Господній в селі Василівка. Про цю мужню оборону і йдеться у поемі-переказі нашої односельчанки Найди Лідії “Убійственна драма”, написаного, до речі, на місцевій говірці.

Убійственна драма


Було це давно, у церкві нашій,
Як були ще маленькими мами і папаші.
У церкві нашій не було отбою за ключами,
Щоб узяти золотий хрест і золоту чашу.
Всім відомий односельчан Єгоров приходив.
По доброму і по злому він золото із церкви просив.
Кроми церковних слуг, народ церкву охраняв,
У дзвін дзвонили, якщо по золото до церкви приходили!
І от одного дня, в ті далекі времена,
В нашій церкві ось така убійственна драма була.
Прийшов Єгоров у двір церковний, успів сказати,
Щоб йому золото із церкви віддати!
Враз прибігла тітка Хівря Івга із свого подвір'я
Вірно церкву охраняла, всіх людей згукала.
З усіх сторін народ біг, хто з чим міг.
Як прибігли всі до церкви, то самосуд Єгорову зробили.
Викинули його за ограду і сільно побили.
Навіть бабушка, що жила через дорогу від церкви,
Прийшла з ціпочком, бо дуже старенька,
І три рази вдарила по лиці побитого:
“Оце ж, тобі, золото, Єгоре миленький”.
Ось таке Єгоров перетерпів, що золота хотів.
І ключів йому не вручили, а чим хто міг, тим його побили!
Пройшло пів дня, помста гірка до церковних слуг прийшла.
Приїхали два міліціонери і сказали,
Що батюшку Сергея, Прохора і Кирила — всіх ористовали!
Та їх дома не застали.
Батюшка Сергій понад річкою ходив,
Мабуть з річкою простився...
Якби знав яку муку прийме — був би утопився!
А Кирило Приймак був у полі саме.
Для діточок робив днями і ночами.
Два “стрибки” на конях його піджидали,
Він утомлений повернувся і його забрали!
Дочки плакали-ридали і батечка не пускали.
Чуло серце їх, що це недобра потіха
І не хотілось їм, щоб батько десь їхав!
І син Прохора теж із ними їхав, провожав.
Доїжали до моста у бистаркі, стоячи колінами,
Неможна ворушитись, так їм було віліно.
Доїжджали до моста, надворі стемніло
Два охраніка в бистарці оружоні сиділи.
І тут Прохор не вдержався, ледь заворушився,
Роздався вистріл і він мертвий похилився!
А син це побачив, ледь не умлів,
І немов безумний у темний сад побіг!
Хоч стріляли в темноту, в нього не попали.
Самі за ним не побігли, бо його дерева сховали.
Довго син їх не вертався до рідного дому,
Що случилося в ту ніч, — знати було Богові одному!
Був цей случай навесні, в ті далекі времена.
Повезли ористованих до балки і розправа там була!
А розправа та була нелюдської сили,
Бо порізали їх на куски й землею накрили.
Якась молодиця сказала по секрету рідні:
“Не носить їм передачі, вони — не живі!”
Пішли вони шукать, так як їм сказали.
Знайшли їх в балці мертвих вже,
Й кишки собаки тягали!
Прохор мертвий, но вцілів, невідомо з якої причини.
Зато батюшку Сергія і Кирила на часті покришили!
Рідні з жалем часті тіла їх собрали.
Додомоньку принесли й біля церкви поховали.
Но Кирила голову не найшли, так і поховали,
Довго дочка Мар'яна голову шукала
Знайшла там же, у балці, в платок зав'язала.
Принесла просто у волость, і гірко ридала!
Не боялась вона пльоток, і дуже кричала.
Знайшла голівоньку свого батька, а розум потіряла.
А матушка, батюшки Сергія, ще п'ять год пожила.
Потім і матушка задавлена була.
І онученька в те врем'я в матушки гостила,
Щоб не оставить свідка в живих — і її убили.
Що за люди тоді жили? Що кров чужу пили.

Легенда про дятла

Пішов раз чоловік у Великдень до лісу рубати дрова. Тільки почав свою роботу, як підходить до нього сивий дідусь з довгою бородою та й питає:

— Для чого ти рубаєш дерево?

— На дрова!

— А чого нині? Чи ти не знаєш що на Великдень гріх щось робити?!

— Та нема що їсти. Жінка і діти голодні, заработку нема, а зотопити й зварити треба. Що маю робити?

Дід подумав, подумав та й каже:

— Лиши рубати, йди додому.

Сказав так і зник.

Приходить чоловік додому, а там на столі в нього повно грошей. І мав цей чоловік усе, що захотів.

Минув рік. На другий Великдень той чоловік собі думає: “Піду я тепер до лісу рубати, знов добуду грошей і стану ще багатший!”. Як подумав, так і вчинив. Але тоді з'явився той самий дід й сказав:

— Відтепер будеш, чоловіче, цюкати по дереві до кінця світу.

Враз із того чоловіка зробився дятел. До сьогодні він скаче по деревах і стукотить своїм дзьобом, як той чоловік, що цюкав сокирою.

Розповіла легенду жителька с. Павлівка
Бохонок Теодора Іванівна, 1924 року народження


Легенда про червону калину

Було це дуже давно... Татари увірвалися в село і почали грабувати та вбивати людей. Вони довго грабували, а потім почали хапати молодих дівчат.

Крик і стогін чулися навкруги. Здавалося, що й земля стогне.

Раптом найголовніший з татар побачив дівчину. Це була справжня степова красуня. Дуже сподобалася злодію ця краса, щосили кинувся він за нею та дівчина, як дика серна, почала тікати. Але і татарин не відставав. Вибігла красуня за село... куди ж далі? Як врятуватись? Та й помчала до темного лісу. А татарин за нею. Пробігла сердешна й ліс, а порятунку немає, от-от страшний ворог наздожене. Що ж робити? Далі починалось гниле болото. Кинулась дівчина в болото, а татарин слідом. Тоді зрозуміла вона, що не втекти їй від злої долі. Простягла красуня руки до неба й жалісно скрикнула: “Господи! Краще померти на своїй землі, ніж все життя проливати сльози на чужій! Краще вже смерть, ніж чужина!”.

Наздогнав сердешну дівчину татарин, схопив міцно за волосся і скрикнув від здивування, бо тримав він в руці вже не дівочу косу, а віти червоної калини...

Красуня-дівчина перетворилася в червону калину. З того часу й росте на Україні червона калина. А про грану дівчину завжди говорять: “Красива, мов калина”...

Розповіла жителька с. Павлівка
Ридош Ганна Василівна, 1929 року народження


Про безносого Гната
(переказ)


Це ж, моя бабушка розказували, що їй бабушка розказували всякі історії. І казала, оце ж, що дуже били кріпаків (тих, що в нашому селі жили), наказували, коли вони провинилися.

Розказували бабушка про одного хлопчика, Гната Борозенця, він пас гусей у пана. Ну і раз сильно заморився, жарко було, і ліг оддихнуть.  Ну а гуси пішли на панське поле. Пан визвав Гната і приказав, щоб його Купрій (панський економ) побив. А той шо придумав, взяв зав'язав хлопця у мішок і давай бити по мішку батогом. Гнат кричав не своїм голосом, а тому хоть би шо. Мішок аж мокрий був от крові. А потім Гнат потєряв сознаніє аж тоді Купрій перестав його бить і открив мішок. Він як глянув на хлопця, аж сам злякався, бо поняв, що перестарався і відбив батогом Гнату носа. Так і ріс хлопець без носа, люди й прозвали Безносий Гнат.

Він вже був взрослий, і однажди позвав його пан. “А чо це ти не  женишся?” - спросив у Гната. “А хто мене захоче. Я ж без носа, — каже той, - яка за мене дівчина піде?” “Піде. Ти тільки скажи, яка тобі дівчина нравиця”.

І Гнат признався, що хотів би жениться на Мар'ї. “Ти диви, найкращу дівчину вибрав! — засміявся пан. — Ну ладно. Іди додому і готовся до свадьби”.

Визвав пан Мар'ю і обрадував, щоб готовилась до свадьби з Гнатом. А Мар'я як крикнула: “Та він же без носа!” Ну а пан стояв на свойом, а Мар'я не соглашалась. Тоді пан сказав: “Вибирай, ілі ти виходиш заміж за Гната, ілі тобі дадуть 100 нагайок. Як хочеш!”

Перелякалася бідна дівчина і согласилась вийти заміж за Безносого.

Бабушка казали, що вони довго жили і мали дев'ятеро дітей...

Розповіла місцева жителька с. Павлівка
Глиняна Галина Тимофіївна 1922 р.н.


В 50-х роках у наше село приїхали переселенці зі Львівської області. Вони змушені були залишити свій рідний край і переїхати в степи. Переселення українців з їх етнічних територій, за умовами договору було виключно добровільним, але проводилося найчастіше примусово. Із етнічних українських земель було виселено 141 тисяча чоловік. Умови, в яких перевозили людей, були жахливі. Везли вночі, у вагонах товарного потяга, разом із коровами та іншими тваринами... Ось тоді і народилася ця пісня:

На Україні ми родились,
На Україні ми зросли,
А тепер чужії люди
В чужий край нас завезли...
Доле наша нещаслива,
В чужім краї тяжко жить
Як згадаю про Вкраїну,
В грудях серце заболить.

Але переселенці не втрачали віри і завдяки повсякденній праці, зуміли вижити в чужому краї...

Ось що пише учениця Павлівської ЗОШ Гошкович Інна у вторі “Вірю в майбутнє твоє, Україно!”: “Мої предки, залишивши домівки, нажите добро, взявши грудних дітей, були загнані в товарні вагони, наче худоба, і вивезені у краї, де панували суховії і курай. Але згодом, завдяки наполегливій праці цих людей, на фермах, кар'єрах, степах розквітли, розбудувались села півдня, в тому числі і Павлівка. Переселенці побудувались, виростили дітей, вивчили їх. Зараз їх діти викладають у школах, лікують людей, працюють у державних установах. Все це було досягнуто завдяки дружбі, почуттю товариськості, людяності, віри в завтрашній день...”

Велику кількість легенд, переказів, пісень, діалектів ми записали саме від цих людей.

Легенда про сирітку

В одному селі жила сирітка. Дуже важко їй жилося. Мачуха заставляла робити всяку роботу зранку до вечора. І як не старалася сирітка, але ніяк не могла вгодити мачусі.

Одного разу покликала мачуха сирітку та й наказала їй віднести гостинці на друге село до родичів.

“Та тільки хутко віднеси. І щоб відразу додому прибігла! А не прийдеш вчасно, прокляну назавжди!” — сердито кричала мачуха.

Бідна дівчина всю дорогу бігла. А коли вже верталась назад, то вирішила сісти і хоч трохи перепочити.

А тим часом мачуха вдома прала шмаття і проклинала сирітку. “А бодай же ти каменем стала, якщо сіла десь перепочити!” — злісно кричала вона.

І в ту ж хвилину перетворилася сирітка в камінь. І раптом цей камінь почав рости. З кожним днем він робився все більшим і більшим, підминаючи під себе будинки. Злякалися люди, але нічого не могли вдіяти, бо камінь все ріс та ріс.

І тоді люди запросили в село дванадцять священиків, які 12 днів молились біля цього каменя... І тільки на дванадцятий день камінь перестав рости.

Люди кажуть, що ще й зараз є той камінь, а коли добре придивитися, то внизу можна побачити закам'янілі босі ноги сирітки.

Розповіла легенду жителька с. Павлівка
Головчак Стефанія Василівна, 1932 р.н.

Легенда про рід Рильських

Діялося це ще за часів Коліївщини... Гайдамаки зайшли в село і жорстоко розправлялись із польськими панами. Вивели вони поляків за село і почали над ними криваву розправу. Вже і сонце зайшло, а гайдамаки все ще рубали голови панам. Стемніло... І вирішили гайдамаки продовжити свою криваву справу завтра з ранку. Загнали вони тих, кого не встигли покарати до костьолу, а самі пішли відпочивати...
А зранку, як тільки сонце зійшло, гайдамаки вивели і знову полетіли панські голови з плеч. Дійшла черга і до вродливого, стрункого юнака. Глянув на нього Максим Залізняк і шкода йому стало юнацької краси. Він звернувся до хлопця з такими  словами: “Юначе, я можу виконати одне із твоїх бажань”. Хлопець підвів голову і промовив: “Дозволь мені заспівати!”. Здивувався Залізняк такому проханню: “Ну що ж, співай”, — тихо сказав отаман. І хлопець заспівав. Та так гарно, так душевно, що навкруги всі заплакали. Той спів був такий же прекрасний, як і сам юнак. Закінчилася пісня, всі стояли мовчки, похиливши голови. Плакали пани, опустивши голови, плакали гайдамаки, опустивши мечі...

“Ну що ж, хлопче, — промовив Максим Залізняк, — ти виспівав собі життя прекрасною піснею. І не тільки тобі, а всім, хто залишився, я дарую життя і волю. Ідіть собі з Богом!”
Пройшли роки... Юнак став дідусем. І коли в його сина народився син, попросив дідусь, щоб назвали внука Максимом, на згадку про свого спасителя Максима Залізняка. Виріс внук і став відомим українським поетом — Максимом Тадейовичем Рильським.

Розповіла легенду жителька с. Павлівка
Котула Марія Михайлівна, 1928 р.н.


Чудо з утопленим хлопцем

У Києві дзвони дзвонять, радість не малая,
Бо то празник, день святого отця Миколая.
Плинуть човни, люду повні, по Дніпру водою,
Аж то церков Миколая стоїть над рікою.
Помолилися прочани, радісно вертають,
Густо весла хвилі крають, а гребці співають.
В однім човні муж побожний, міщанин заможний,
Що святого Миколая чтитель був неложний.
Обік нього його жінка, гарна, як калина,
На руках своїх тримає одинака-сина.
Усміхається дитятко, ручки простягає.
У дніпрових чистих водах образ всій хапає.
Втім, нараз хитнувся човен із боку до боку,
Злякалась мати, і дитина бух в воду глибоку.
Стрепенувсь Дніпро, у хвилях щезла враз дитина!
Наче грім, прошибла батька нагла втрата сина.
Сам за ним би в воду скочив, та плавать не вміє,
Сам би згиб, щоб тільки син жив, та ніщо не вдіє.
Мчиться човен, кожна хвиля батька серце крає,
А ще дужче бідна мати плаче та ридає.
Далі мовить батько: “Годі! Більше не журімся!
До святого Миколая щиро помолімся.
Як на теє божа воля, він на нас погляне.
Він дитині нашій бідній сам за батька стане”.
І молились довго, щиро, з рясними сльозами
В своїм домі опустілім перед образами.
І заснули по молитві. Почало світати.
Іде ключник від Софії церкву відмикати.
Наблизився, надслухує, що за дивне диво?
В церкві десь дитина плаче! Він вертає живо,
Кличе сторожа від церкви, двері відмикають
І на плач той на дитячий швидко поспішають.
І що ж бачуть? На коверці дитина малая,
Мокра вся лежить, де образ отця Миколая.
Дали знати по всім місті, що така причина,
Щоб сходились пізнавати, чия се дитина.
А ті бідні батько й мати, що в сльозах поснули,
В сні узріли Миколая й ті слова почули:
“Ви не плачте, добрі люди, не тратьте надії,
А спішить чимборше в церкву святої Софії!”.
Пробудились батько й мати, сон оповідають...
Серце радісно в них б'ється, в церкву поспішають.
І вже здалеку почули, плаче їх дитина.
О, як радісно до серця притис батько сина.
Але мати з тої втіхи стала мов німая,
Лиш ридає при іконці отця Миколая.
Рознеслося на весь Київ, на всю Русь святую,
Як Миколай з Дніпра витяг дитину малую.

Легенду І. Франка “Чудо з утопленим хлопцем” розповіла
Радько Ганна Михайлівна, 1926 р.н.


Легенда про білі лілеї

Ця подія відбувалася в одному стародавньому селі, в той час, коли на українські землі нападали орди монголо-татар. Воїни Батия брали в полон молодих і гарних дівчат. Дівчата ніяк не давалися в полон, стрімголов бігли вперед, надіючись на порятунок. Татари вперто бігли за красунями.

Добігли дівчата до озера, куди ж далі? Оглянулися, а вороги от-от їх наздоженуть.
Скрикнули дівчата, схопилися за руки, та й скочили всі у воду. Завирувала вода і ще якусь мить татари бачили білі руки дівчат. Красуні простягали свої білі руки до сонця, бо не хотіли помирати, але й не хотіли потрапити в руки до ворога. Ще мить — і замість рук на воді з'явилися білі лілеї.

Дівочі руки перетворилися в чарівні квітки. З того часу й з'явилися на воді ці гарні лілеї, які простягають до сонця свої прекрасні, ніжні пелюстки, здається, що це дівочі руки просять сонця порятувати їх.

Розповіла цю легенду
жителька с. Павлівка
Трач Ярослава Михайлівна, 1929 р.н.


Правдива історія
(переказ)

Моя сестра була страшно красотна. А називалася вна Кася. Вна мала грубезну довгу косу. А коли йшла вулицев, то всі люди обиртали. А її дуже любив їден парубок. Тиж досит файний.

Їдного разу пішов він з колєгами в ліс на вухоту. І тутой Василь ввидів на дерві вивірку. Він борзо зарядив фузію і стрілив в неї. Але фузія чугось не встрілила і вивірка втікла. Василь забесідувов зу своїми колєгами і забився, що фузія заряджена.
Після вухоти він такой з фузійов пішов до Касі. Кася ним ся дуже втішила. А він почав з нев жартувати. Наставив на неї фузію і мовит: “Касю, я тя вбю”. А кася так ся ладно сміє і каже му: “А хто ж тя тоді буде любити, як ня вбєш?”

Василь жартома нажов на ценгель, а фузія встрілила і куля просто Касі в серце влучила. Вна йойкнула і впала бідна, а Василь кинув фузію і підбіг до неї. “Василю, що ж ти зрубив? Я ж тя так любила...”, - тільки й вимувила Кася і вмерла. А ту прибігла Касина мати, та як ввиділа шо то ся стало, почала страшно плакати. А Василь так страдов, шо аж вулосся на собі рвов. Та вже нич не мож било зрубити.

Прийшли сульдати і Василя забрали, а Касю поховали. Мати ся страшно побивала... А Василя судили. Але Касина мама сказала, шо му всьо прощає, бо він то зробив нехотя І його відпустили. А бідна Кася пішла на той світ...

Розповіла переказ переселенка зі Львівської області
Устріцького району с. Ялове
Ридош Теодора Василівна, 1900 р.н.


Немає сумніву в тому, що ці легенди та перекази є повчальними. Кожен, хто ознайомиться з ними, зможе відкрити в легендах глибокий зміст. Впевнена, що їхня тематика актуальна і сьогодні. Легенди допомагають у вихованні почуттів, які пов'язані з такими поняттями, як вдячність, вірність, обов'язок.

Легенди і перекази — це наше минуле і майбутнє, це наш скарб, який ми повинні берегти і передавати з покоління в покоління.

Література

1. Винничук Юрій. Легенди / Газета “Поступ”. — 1998. — № 242.

2. Крип'якевич І.П. Історія України. — Львів : Світ, 1990.

3. Кучеренко Є. Українська література. Хрестоматія : підручник для учнів 8 класу. — Львів : Світ, 1997.

4. Список респондентів:

Ридош Ганна Василівна, 1929 р.н.
Котула Марія Михайлівна, 1928 р.н.
Головчак Стефанія Василівна, 1932 р.н.
Головчак Зося Юріївна, 1928 р.н.
Радько Ганна Михайлівна, 1926 р.н.
Бохонок Теодора Іванівна, 1924 р.н.
Трач Ярослава Михайлівна, 1929 р.н.
Глиняна Галина Тимофіївна, 1922 р.н.
Ридош Теодора Василівна,1900 р.н.