16.02.2016 10:58 Обновлено 16.02.2016 12:47
“У п'ять років я навчився читати. Нічого важливішого в моєму житті так і не відбулося” — слова видатного перуанського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури Маріо Варгаса Льоси. Про користь читання сказано так багато і багатьма, що складно додати щось нове. Книги були, є і будуть невід'ємною складовою нашого життя — це аксіома.
Щорічно ми складаємо рейтинг книг найпопулярніших серед читачів обласної бібліотеки для юнацтва. Пропонуємо вашій увазі Топ-10 2015 року. Можливо, котрась із цих книг (або декілька, або ж всі одразу) поповнять ваш особистий список улюбленого читання.
Матіос М. Солодка Даруся : драма на три життя / Марія Матіос. — Львів : ЛА “Піраміда”, 2005. — 174 с.
“Солодка Даруся” — міжнародний бестселер, найвідоміший роман української письменниці Марії Матіос, переможець Всеукраїнського рейтингу “Книжка року — 2004”, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка 2005 року, найпопулярніша книга України 2004-2014 рр., що мала найбільший вплив на свідомість українців.
Роман називають “трагедією, адекватною історії XX століття”, а саму Дарусю — “образом майже біблійним”. У книзі йдеться про гірку долю Дарусі та її батьків на тлі історичних катаклізмів ХХ століття: миттєвих змін влади, партизанського руху, свавілля спецслужб, колективізації, Другої світової війни. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло і незнищенне добро водночас, про незбагненні пристрасті маленького людського серця. Події розгортаються в глухому гірському селі Черемошне на Буковині.
Історія власної родини допомогла авторці в написанні роману, адже й сама Марія Матіос має гуцульське коріння і походить з Буковини. Напевно, саме тому живий, чесний, соковитий буковинський діалект, й взагалі поетика Буковини, гір, отар, дримб, недільних служб повсюдно присутня у письменниці.
У цій “Драмі на три життя” немає нічого однозначного: ні персонажів, ні обставин, ні розв'язки. В романі немає епохальних людей чи подій, позитивних чи негативних героїв, але, “коли читаєш цю книгу, болить серце”.
Роман перевидано сім разів загальним накладом понад 250 тис. примірників. “Солодка Даруся” вийшла окремою книжкою в перекладі італійською, польською, російською, німецькою, литовською, хорватською та французькою мовами, на черзі — англійською та сербською. Це улюблена книга екс-президента Віктора Ющенка та лідера гурту “Океан Ельзи” Святослава Вакарчука.
Роман Матіос має три сценічні версії у різних театрах. Найпопулярніша — в Івано-Франківському театрі імені Івана Франка. Цю виставу бачили не тільки в Україні, а й в Америці та Канаді. У березні 2015 року настав час, аби “Солодка Даруся” “заговорила” вже на великому кіноекрані. Саме тоді був презентований однойменний кінопроект, режисером-постановником якого є молодий львів’янин Олександр Денисенко, художнім керівником — оскароносний польський кінорежисер Анджей Вайда.
У передмові до роману “Солодка Даруся” Анатолій Дімаров написав: “І я знову приголомшений спалахом яскравого таланту Маріччиного і заздрю тим читачам, які вперше відкривають сторінки цієї небуденної прози.”
Марія Матіос пише багато і по-всякому, але вона не вміє писати погано чи нецікаво. Читайте “Солодку Дарусю”, щоб зрозуміти силу цього роману.
Профіль Марії Матіос у Facebook
Алексиевич С. У войны не женское лицо... : документальная проза / Светлана Алексиевич. — Москва : Правда, 1988. — 460 с. — (Библиотека журнала “Знамя”).
8 жовтня 2015 року Шведська академія оголосила, що лауреатом Нобелівської премії з літератури стала Світлана Алексієвич “за її багатоголосу творчість, яка є пам'ятником стражданню і мужності у наш час”.
За півгодини до цього письменниці подзвонив з Кельна її літературний агент. Алексієвич сказала: “Почекай, я закрию двері, дуже шумно. Прийшов народ, чекає, що, можливо, назвуть мене. А мені перед ними незручно”. У цьому вся Світлана Олександрівна Алексієвич. Вона — не публічна людина, і як письменник часто залишається, так би мовити, “за кадром”, надаючи слово своїм героям.
“Роман голосів” — так визначає жанр власних книг сама Алексієвич. Мінімум авторського коментаря. Поліфонія голосів. Алексієвич вміє вибрати з багатогодинних бесід, які веде з жінками-ветеранами Другої світової війни; матерями, що втратили своїх синів в Афганістані; з чорнобильськими дітьми; з тими, хто відчуває себе обдуреними і приниженими в результаті російських реформ 1990-х років, саме ті фрази, монологи, епізоди, які вражають найбільше. Вони складаються в книги: “У війни не жіноче обличчя”, “Цинкові хлопчики”, “Чорнобильська молитва”, “Останні свідки. Соло для дитячого голосу”, “Час second-hand”. Загалом у творчому доробку письменниці — 7 книжок, сценарії до 21 документального фільму та трьох театральних п'єс. Її книги видаються у 19 країнах світу, перекладені 20 мовами.
Світлана Алексієвич народилася в Івано-Франківську, пише російською мовою, вважає себе білоруським прозаїком. У центрі кожної із її книг — події, без яких неможливо уявити історію Східної Європи, радянського і пострадянського простору: Друга світова війна, Чорнобиль, Афган, перебудова, крах СРСР. Письменниця намагається не називати імен своїх героїв. Вона пише не історію фактів, а “історію почуттів”. Один з німецьких критиків якось вказав на дивовижний інстинкт співчуття Світлани Олександрівни. У 2013 році письменниця отримала Премію миру німецьких книготорговців.
“Я світ сприймаю через голоси. Адже я виросла у білоруському селищі, а білоруське селище після війни — це були самі жінки. Я вчилася сприймати життя з жіночого голосу. Невипадково моя перша книжка — це книжка про жінок на війні”.
“У війни не жіноче обличчя” — це результат багаторічної “польової роботи”: Світлана Алексієвич розшукувала учасниць Другої світової війни, із магнітофоном і нотатником записувала їхні свідчення, які цілковито відрізнялися і від свідчень чоловіків-ветеранів, і від офіційних спогадів про ті події. Жінки концентрувалися на власних відчуттях, деталях побуту. Згадували і про домагання з боку чоловіків, і про незручності, пов’язані із фізіологією, гігієною, про звикання до крові й смерті, а ще — про повоєнну необхідність повернутися до жіночності.
У 1985 році “У війни не жіноче обличчя” допустили до друку. Книжка викликала неабиякий резонанс, ставши однією з найвідоміших у світі книжок про роль жінок у Другій світовій. Тираж перевидань дійшов до 2 млн примірників. Авторка й зараз постійно редагує її, додаючи епізоди та свої щоденникові записи.
Це особлива книга. Книга, яку читати важко. Книга, над якою плачуть. Вона — на розрив аорти. Вона — про ту “окопну правду”, яку потрібно змушувати себе пізнати...
Сайт Світлани Алексієвич
Дал Р. Чарлі і шоколадна фабрика / Роальд Дал ; пер. з англ. В. Морозов. — Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. — 239 с.
У списку “200 кращих книг за версією BBC” 9 його книг, він — 16-й у списку “50 кращих британських письменників, починаючи з 1945 року”. Роальд Дал — видатний письменник для дорослих і дітей. Вже 15 років поспіль в усьому світі 13 вересня відзначається День Роальда Дала. Саме цього дня у 1916 році в Уельсі в родині норвежців народився хлопчик, названий на честь відомого дослідника Північного Полюса Роальда Амундсена.
Юний Роальд, маючи зріст 1,98 м, був капітаном футбольної команди, активним, непосидючим, непросто йому було дотримуватися суворих правил приватних англійських пансіонів. Він мріяв про дорослішання і втечу і, нарешті — втеча! Після закінчення коледжу Роальд відхилив пропозицію матері оплатити йому навчання в Кембриджі і поїхав працювати в Танзанію. З початком Другої світової Дал вступив в повітряні війська, був важко поранений і комісований. Саме в цей час, лежачи на лікарняному ліжку, Дал почав писати.
Після війни Дал цілком присвятив себе творчості: писав розповіді, повісті, п'єси, як для дорослих, так і для дітей. За його першою дитячою книгою “Гремліни” про маленьких шкідливих істот в 1984-му був знятий популярний однойменний фільм. Книгу “Джеймс і гігантський персик” Роальд Дал писав для своїх дітей і не збирався публікувати її, поки сім'я не вмовила його віднести рукопис в редакцію. Згодом Дал написав повісті, які вважаються одними з найулюбленіших дитячих творів XX століття. Його “Матильду” знає кожна дитина. Змагатися з цією книгою може тільки його ж “ВДВ (Великий Дружній Велетень)” та “Чарлі і шоколадна фабрика”.
Крім написання книг, Дал реалізував себе і як успішний кіносценарист. Він написав сценарії до фільмів “Живеш тільки двічі” (п'ятий фільм славнозвісної бондіани з Шоном Коннері), “Будівельник доріг”, “Змія”, “Піф-паф-ой-ой-ой”, “Денні — чемпіон світу”, “Віллі Вонка і шоколадна фабрика”, “36 годин”. Всього за сценаріями або творам Дала знято близько 20 телевізійних і повнометражних фільмів, серед режисерів яких — імениті Альфред Хічкок і Квентін Тарантіно.
Дал колекціонував картини. Серед експонатів його колекції — твори Казимира Малевича, Наталії Гончарової. В його робочому кабінеті не було письмового столу — Дал завжди писав олівцем, поклавши блокнот на коліна і підклавши під нього стопку картону.
Роальд Дал помер 23 листопада 1990 року і був похований за обрядом вікінгів з улюбленими предметами — більярдними киями, пляшкою бургундського, олівцями, шоколадними цукерками.
Його любов до шоколаду почалася ще зі школи. Одна з британських кондитерських компаній час від часу давала школярам по цілій коробці шоколаду для тестування. Роальд навіть мріяв про роботу в кондитерській лабораторії, уявляв як він створює, новий, небачений досі, сорт шоколаду Ці спогади через 35 років й привели його до створення знаменитої книги “Чарлі і шоколадна фабрика”.
Це казкова розповідь про бідного хлопчака Чарлі Бакета. Чарлі дуже любить шоколад, але отримує маленький шоколадний батончик лише раз на рік — на день народження. І ось одного разу ексцентричний шоколадний магнат містер Віллі Вонка оголошує, що хоче влаштувати розіграш п'яти золотих квитків, які дозволять п'ятьом дітям побувати на його фабриці. Після екскурсії кожен з них отримає довічне забезпечення шоколадом, а один — буде нагороджений особливим призом. Чарлі стає одним з п'яти володарів щасливих квитків. Далі з хлопчиком трапляється неймовірна пригода, яка не залишить байдужими ні дітей, ні дорослих.
Кажуть, що після прочитання “Чарлі і шоколадна фабрика” з'являється відчуття, що ти покуштував всіх солодощів світу. Спробуйте!
Офіційний сайт Роальда Дала
Сайт фанатів Роальда Дала
Костенко Л. Записки українського самашедшого / Ліна Костенко. — Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. — 416 с. — (Перлини сучасної літератури).
Ліна Костенко — живий класик української літератури. 19 березня 2015 року вона відсвяткувала свій 85-й день народження. Її називають душею, совістю, розумом України. Вихід кожної її книги — це подія. У грудні 2010 року Ліна Костенко після 20 років мовчання видала свій перший прозовий твір — роман “Записки українського самашедшого”, який практично зразу ж став бестселером. Перший тираж становив 10 тисяч і вже за півмісяця був розкуплений.
Головний герой роману — 35-річний київський програміст, ім'я якого не називається жодного разу, — одного дня вирішує вести щоденник. Він називає себе нормальною людиною, котра під впливом обставин перетворюється на “самашедшу”. Герой-інтелігент прагне усвідомити, ким він є для себе і для своєї родини та намагається дати адекватну оцінку життю.
Реакція суспільства на “Записки” була і є діаметрально протилежною: хтось іменує роман “рятівним електрошоком” і “рентгенограмою душі нашого сучасника”, хтось — “беззубим злим слинявим шамкотінням старої на лавочці”.
І чому, запитаєте ви, книгу вже купили і продовжують купувати десятки тисяч читачів?
Один з кращих літературних критиків України Юрій Володарський вказує на, як мінімум, чотири причини.
Перша: Костенко є Костенко. Статус головного українського поета радянської епохи дорогого коштує.
Друга: вона до біса добре пише. Просто, ясно, образно, метафорично, афористично. Якщо розбирати роман на цитати, їх будуть сотні. Одна яскравіша за іншу.
Третя: у цій книзі безпосередньо, без особливих художніх хитрощів говориться дуже багато правди про Україну. Може, надто гіркої. Може, занадто української — суб'єктивної, упередженої, національно стурбованої. Але правда є правда, вона потрібна.
Четверта: нарешті у вітчизняній літературі стали з'являтися гострі соціальні романи про сучасність. Більше того, “Записки українського самашедшого” мало не перша книга, в якій зроблена спроба осмислення подій Помаранчевої революції.
Ліна Костенко ще декілька роки тому говорила, що друга частина “Записок”, написана уже жінкою, повністю підготовлена до друку. Чекаємо. А поки насолоджуйтесь першим прозовим романом видатної поетеси.
Сайт-присвята Ліні Костенко
Профіль поетеси у Facebook
Спаркс Н. Дневник памяти / Николас Спаркс ; пер. з англ. А. Панасюк. — Москва : АСТ : АСТ Москва : Хранитель, 2008. — 254 с.
Твори американського письменника Ніколаса Спаркса видаються багатомільйонними тиражами у всьому світі. Успіх прийшов до нього у 1996-му одразу після публікації першого роману «Щоденник пам’яті», який став лідером продажів вже через тиждень після презентації. Автор, як кажуть, прикинувся знаменитим. Ніколас Спаркс — король романтичної прози. Запанувавши в середині 90-х на “романтичному” книжковому олімпі, американець не покидає цієї вершини й досі.
Його літературна кар'єра триває двадцять років. За цей час Ніколас Спаркс написав 18 романів, серед яких відомі та улюблені: “Щоденник пам'яті”, “Послання у пляшці”, “З першого погляду”, “Дорогий Джон”, “Тиха гавань”, “Краще в мені”, “Остання пісня”, “Щасливчик”, “Далека дорога” та інші. Практично всі його твори стали бестселерами і займають перші рядки в рейтингу продажів. Спаркс є одним з найбільш екранізованих письменників сучасності. 10 романів Ніколаса були втілені на екрані. У 2016 році в прокат вийде фільм “Вибір”, котрий стане одинадцятим екранізованим романом Спаркса.
У повсякденному житті Ніколас Чарльз Спаркс є особистістю вельми цікавою. Він народився за 8 хвилин до нового року 31 грудня 1965-го у містечку Омаха (штат Небраска, США) в родині професора і домогосподарки. У Ніколаса англійське, ірландське, німецьке і чеське коріння. Писати почав ще в школі, але в університеті навчався на спортивну стипендію. 20-річний студент Спаркс став кращим у змаганнях з бігу на середню дистанцію. Його рекорд так і не був побитий. У рік випуску Ніколас зустрів свою майбутню дружину Кеті Коут. Вони разом вже 26 років, виховують п’ятьох дітей. Після виходу дебютного роману, перше, що купив Ніколас, була нова весільна каблучка для дружини. Саме Кеті він присвячує кожну нову книгу. А ще Спаркс — ревний католик і завзятий спортсмен. Він володар чорного поясу з тхеквандо. Щотижня пробігає 30 миль, 4 рази на тиждень займається зі штангою в тренажерному залі. Як результат — у 2000 році People Magazine визнав Ніколаса Спаркса найчарівнішим письменником.
Щорічно письменник публікує нові твори. У чому ж феномен шаленої популярності Ніколаса Спаркса? Успіх американського автора можна пояснити кількома причинами. По-перше, це добре продумані самобутні сюжети. Друга причина: афористичність його творів. Багато цитат з романів Ніколаса стали справжніми афоризмами і часто тиражуються в сучасному інтернет-просторі. По-третє, романи Спаркса дуже філософічні. На тлі романтичної історії, покладеної в основу сюжету, автор розмірковує про вірність, дружбу, жертовність, колосальну силу кохання.
На написання роману “Щоденник пам’яті” Ніколаса Спаркса надихнули стосунки дідуся та бабусі його дружини Кеті. “Я ніколи не забуду, як ті двоє фліртували, — згадує він. — Таке побачиш нечасто. Вони були одружені 67 років, і досі любили один одного. Я хотів написати книгу про таку любов. Я хотів, щоб люди знали, що вічне кохання існує.” І Спаркс створив “Щоденник пам’яті” — ніжну історію кохання Ноя (доброго, вродливого, цілеспрямованого, але бідного) та Еллі (трохи навіженої і звиклої жити в розкоші). Герої пронесли свої почуття крізь роки навіть після того, як їхній юнацький бурхливий роман закінчився. І ось доля знову зводить цих людей, щоб дати їм другий шанс. Шанс на вічне кохання.
Роман починається і закінчується однаково: 80-річний Ной читає свої особисті щоденники, згадуючи все життя: все, що було хорошого, і недуже. Єдине, що не змінилося: на схилі років він все так же зачарований Еллі, як і при першій зустрічі.
Читайте один з найбільш зворушливих творів сучасної літератури — “Щоденник пам'яті” Ніколаса Спаркса.
Офіційний сайт Ніколаса Спаркса
Емец Д. Таня Гроттер и магический контрабас / Дмитрий Емец. — Москва : Эксмо, 2006. — 416 с.
Дмитро Ємець — один з найуспішніших сучасних російських письменників. Тираж його книг перевищив 5 мільйонів екземплярів. Найбільшу популярність автору принесли твори в жанрі фантастики та фентезі. Його називають дитячим і підлітковим письменником, а Дмитро каже, що вважає свої книги універсальними, бо їх можуть читати батько і син, мати і дочка. Письменник говорить, що немає літератури дитячої та літератури дорослої, як немає дорослої та дитячої їжі. Просто є така їжа, яку дітям давати не можна. І повірте, він знає про що говорить, адже захистив дисертацію, присвячену дитячій літературі кінця XIX століття, і виховує сімох дітей.
Працюючи над своєю першою повістю “Дракончик Пихалка”, Дмитро Ємець відчув задоволення й дивовижну свободу. Йому захотілося продовжити ці відчуття і писати багато. Письменнику подобається створювати неоднозначних героїв. Адже світ складний і людина в ньому складна, а сенс добра можна зрозуміти тільки на тлі зла.
Тим, хто мріє писати, Дмитро Ємець радить:
— не шукати нічиїх порад. І особливо остерігатися “доброзичливців” з тих, хто щось колись писав або намагався писати;
— багато читати. Якщо людина мало читає або мало читала у дитинстві, то їй доведеться надолужувати і тяжко надолужувати;
— писати книгу тільки на знайомому матеріалі. Матеріал дає подробиці й деталі, які є безцінними. Якщо ви школяр, пишіть про школу, студент — про студентство, військовий — про армійські будні. Кожен може написати хоча б одну геніальну книгу, яку читатимуть через сто років.
Самому ж Ємцю славу принесла серія книг про дівчинку-чарівницю Таню Гроттер. Перша книга “Таня Гроттер та магічний контрабас” вийшла у 2002 році тиражем 100 тис екземплярів, які розійшлися миттєво. Серія “Таня Гроттер” позиціювалася як пародія на всесвітньо відому серію Джоан Роулінг “Гаррі Поттер”.
В перших двох книгах дійсно самостійності дуже мало, постійно виникають паралелі з текстами Роулінг. Тому із видаванням книжок за кордоном у російського письменника виникли проблеми. При спробі публікації першого тому “Тані Гроттер” в Голландії адвокати Джоан Роулінг звинуватили Ємця у плагіаті. Ємець справу програв, тому в ряді європейських країн публікація “Тані Гроттер” заборонена.
Після виходу четвертої книги “Таня Гроттер та трон Древніра” (2003) серія Ємця перестала пародіювати “Поттера” і стала самостійним твором. Автор зміг-таки створити свій світ, населити його своїми самобутніми героями. Ємець наполягає, що його книги не мають стосунку до окультних творів: “Це, скоріше, гумористичний серіал з сильними елементами пародії”.
Таня Гроттер — дівчинка, батьки якої загинули від руки лихої чаклунки Чуми-дель-Торт. Проте сама Таня вижила, але на кінчику носа у неї на все життя залишилася загадкова родимка. Директор школи для чаклунів Сарданапал Чорноморов залишив дівчинку на виховання її далеким родичам, родині депутата Дурнєва. Ті не знали про її справжнє минуле, казали, що батьки її загинули під час катання на лижах. Проте коли дівчинці виповнилося 10 років, її забрали до єдиної у світі школи магії Тібідохс. Там Тані Гроттер та її двом друзям — Ваньці Валялкіну та Баб-Ягуну — загрожує безліч небезпек.
Серія про Таню Гроттер була перевидана вже тричі. По першим двом книгам, “Таня Гроттер та магічний контрабас” і “Таня Гроттер та зникаючий поверх” створено комп'ютерні ігри в жанрі квесту.
Читайте “Таню Гроттер” — вірте в диво, в силу думки і гумору. Адже зло терпіти не може, коли над ним сміються.
Персональний сайт Дмитра Ємця
Сайт, присвячений творчості письменника
Роздобудько І. Ґудзик : роман / Ірен Роздобудько. — Вид. 4-те. — Київ : Нора-Друк, 2015. — 224 с. — (Читацький клуб).
Роздобудько І. Ґудзик-2. Десять років по тому : роман / Ірен Роздобудько. — Київ : Нора-Друк, 2015. — 320 с. — (Читацький клуб).
Якось 6-річна Ірен Роздобудько випадково забігла до бібліотеки, котра була у її дворі, побачила полиці з книжками і вирішила, що теж буде писати книжки. Але до того часу, коли стала письменницею, “переміряла” чимало професій: вона працювала офіціанткою в ресторані, шпрехшталмейстером у цирку, Снігуронькою у комерційній фірмі, завідуючою відеосалону в кінотеатрі, журналісткою відомих журналів “Караван історій” та “Наталі”. Починала вона як автор детективів, а згодом переключилася на психологічну прозу. Жінка каже, що всьому навчилася сама, і радіє, що збулася її дитяча мрія.
А ще Ірен погано переносить тисняву в маршрутках, ненавидить зради і підлості, губиться перед хамством, не завжди зопалу буває чемною. Ранок для неї — найгірший час доби. Вона довго приходить до тями, п'є багато кави. Попри це, рано прокидається. Якраз для того, щоб мати двочасовий “розгін”. Їй жаль жінок, які його не мають. Але вона чесно зізнається, що доклала немало зусиль протягом життя, аби зараз не мучитись вранці, а мати “розгін” з кавою на балконі.
Ось така вона — Ірен Роздобудько — відома письменниця, сценарист, лауреат багатьох літературних премій та відзнак, за рукописами якої полюють провідні українські видавництва. Її романи стають бестселерами, а вона чесно зізнається: “Я насправді не знаю, про що хочуть читати люди... Але знаю, чого вони хочуть: бути щасливими. Намагаюсь збагнути, у чому сенс цього вислову в кожному романі... От і все.”
У 2005-му вийшов друком один з найвідоміших романів Ірен Роздобудько — “Ґудзик”, який у тому ж році отримав гран-прі Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова”. Через три роки його було перекладено російською мовою та екранізовано, а у 2012-му — книжка вийшла англійською під назвою “The Lost Button”. В Україні “Ґудзик” було перевидано чотири рази. Так що мала рацію сама авторка, коли казала: “Фантазуватиму так, щоб хтось, читаючи, спалив чайник…”. Схоже на те, що чайників постраждало не мало, адже “Ґудзик” — це насправді культовий текст у сучасній українській літературі.
“Ґудзик” для мене дуже містична книжка, — зізнається Роздобудько. — Колись їхала у метро і побачила на підлозі ґудзик. І подумала, що через втрату цієї дрібниці губиться насправді весь візерунок життя. Зрозуміло, що цього ґудзика вже ніхто ніколи не знайде. Інколи так буває і в житті, з друзями… Потім я прочитала, що в японській культурі ґудзик — культовий предмет. Йому надають величезного значення. І тут подумалось, що значить не просто так я назвала свою книгу “Ґудзиком”.
Це психологічний, гостросюжетний твір. Дії роману розгортаються від середини 70-х до наших днів в Україні, Росії, Чорногорії та навіть в Америці. У “Ґудзику” немає смертей і катаклізмів, але трагічне непорозуміння між головними героями спричиняє драматичні події. Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а слід цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди. Головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя...
Продовження “Ґудзик-2. Десять років по тому” вийшло друком у 2015 році. Читацькі форуми вже рясніють подяками авторці за чудовий, такий же, як і перший, щемливо-ніжний роман.
Читайте “Ґудзики”, щоб відчути дивовижну атмосферу творів Ірен Роздобудько.
Профіль Ірен Роздобудько у Facebook
Глаттауэр Д. Рождественский пес / Даниэль Глаттауэр ; пер. с нем. Р. Эйвадиса. — Москва : Эксмо ; Санкт-Петербург : Домино, 2011. — 368 с.
Бувають книги для настрою, для посмішки, надії і віри в краще. Не зовсім казка, не зовсім реальність. Можна повірити, а можна посміятися. Саме такий — світлий, надзвичайно позитивний роман австрійського письменника і журналіста Даніеля Глаттауера під назвою «Різдвяний пес» з’явився у 2000 році. Його називають антидепресантом, написаним витончено і тонко, детально і іронічно.
Даніель Глаттауер народився у Відні в 1960 році. Вивчав в університеті педагогіку та історію мистецтва. Захистив дисертацію. 20 років працював відповідальним редактором в розділі фейлетонів і судових репортажів газети «Der Standard». В одній з щоденних рубрик газети Даніель друкував свої гумористичні замітки про найактуальніші проблеми сучасного суспільства. Це й принесло йому успіх. Пізніше вийшли збірки його нотаток, які були надзвичайно популярні серед читачів.
На сьогоднішній день вийшло більше двадцяти книг талановитого письменника Даніеля Глаттауера. Його називають одним з найлюдяніших письменників сучасності, здатних вилікувати навіть запущену душевну нудьгу. Один з його романів під назвою «Кращий засіб від північного вітру» у 2006 році став номінантом Німецької книжкової премії, котра присуджується за кращий роман німецькою мовою. Сам же автор зараз проживає на своїй батьківщині і продовжує творити.
«Різдвяний пес» Даніеля Глаттауера — із тих книг, які так приємно читати, затишно влаштувавшись під пледом поряд з ялинкою. Час дії твору — чарівна передріздвяна пора, яка у багатьох асоціюється з початком нового життя, з днем, коли можна все почати заново. Головні герої — журналіст Макс і офтальмолог Катрін — звичайні люди, без особливих статків, без особливих талантів, чесно і не так вже легко заробляють свій шматок хліба. З різних причин у обох життя не дуже складається. Надія на особисте щастя стрімко зникає, і герої, як це часто трапляється, будують навколо себе справжні барикади з забобонів, вигадок і недомовок, щоб здаватися для інших успішними і щасливими. Третім героєм сюжету є пес Макса — німецький дратхаар Курт. Курт володіє незвичайним характером, вірніше, незвично ледачим характером, який і призводить до величезної кількості комічних ситуацій.
Коли всі навколо наївно чекають дива, а навіть якщо не чекають, то просто радіють святу, Макс і Катрін замкнені в своєму особистому маленькому світі, де Різдво нічого хорошого не обіцяє. Тим не менш, в кінці книги за героїв можна лише порадіти, адже вони знайшли своє щастя в той день, коли його зовсім не чекали — на Різдво. І саме Курт зіграв ключову роль і повернув двом людям віру в це свято.
У книзі Глаттауера багато гумору, яскравих і оригінальних замальовок про життя, про погоду, про чоловіків і жінок. Читати легко, не сміятися просто неможливо. Так що сміливо читайте цю кумедну, дотепну і трішечки сумну історію — «Різдвяного пса» Даніеля Глаттауера.
Матіяш Д. День Сніговика / Дзвінка Матіяш. — Брустурів : Дискурсус, 2014. — 224 с.
Дзвінка Матіяш, українська письменниця та перекладач, народилася 16 листопада 1978 року у Києві. Авторка шести книжок у вільний час займається йогою, пече хліб та вирощує цвітну капусту. Дві її книги — “Історії про троянди, дощ і сіль” та “День Сніговика” — увійшли до п'ятірки книг-фіналістів “дорослого” списку “Книга року BBC — 2012” і “Дитячої Книги року BBC — 2014” відповідно.
Сама письменниця не може сказати, що складніше — писати для дорослих або для дітей. Вона каже, що насправді пише для себе, аби попрацювати із якимись власними давніми досвідами, щось дозавершити і на щось собі відповісти або навпаки — поставити знак питання. “Пишу тоді, коли у мене з’являється у цьому органічна потреба. Тобто коли комп’ютер вмикається сам собою, навіть якщо я планувала щось зовсім інше, відкривається новий файл, і пальці швидко-швидко починають цокати по клавіатурі. Те, що я пишу, мене змінює, і — маю таке враження — змінює (трошки) світ навколо, людей навколо мене.”
Часом коли Дзвінка Матіяш думає, що бути письменницею в Україні важко, одразу ж уявляє собі, що було б, якби їй випало жити десь ближче до Північного полюсу, і тоді їй здається, що бути письменницею в Україні не так вже й погано. Вона мріє написати книгу, пов’язану з кулінарією. З такою кулінарією, яка добре діє і на тіло, й на емоції, і навіть на думки, дуже оптимістичну книгу.
“День Сніговика” Дзвінка Матіяш писала під час Майдану. Письменниця каже, що ця історія абсолютно не схожа на всі її попередні доробки. Вона написала її найшвидше з усіх своїх книжок. За три тижні. Це був її рекорд. “День Сніговика” буде до смаку прихильникам повільного, “теплого” читання. До того ж навряд чи слід говорити про цільову аудиторію книжки — дітей 9-12 років. Дзвінка Матіяш припускає, що ця казка орієнтована на тих, кому від двох до дев’яноста.
У книзі йдеться про пам'ять та свободу, про те, що шлях до свободи завжди важкий, а також про дітей та диваків, які здатні змінити світ, зліпивши особливого Сніговика, що повертає пам'ять. Дзвінка вперше розглядає сніг як позитивний образ, наповнює його любов’ю та наділяє здатністю розтоплювати серця, очищувати заблудлі душі.
Події описані в книзі відбувається в умовному тоталітарному суспільстві. У світі, де давно панує лише сірий колір, де заборонені сни, сміх, домашні тварини і навіть натуральна їжа. Головна героїня Ірма — математично обдарована дівчинка 12 років, яка одного дня має пройти в школі дивний тест. Він покаже інспекторові, наскільки школярка вписується в “сірий” світ. Результати для Ірми виявляються невтішними. На дівчину чекають випробування, які вона подолає з допомогою друзів і свого особливого дару.
“День Сніговика” нагадує кожному про “світлий” бік життя: вміння радіти, бачити красу світу, сміятися, вчитися, дружити, любити. Ця книга здатна посіяти в серцях читачів щось добре і справжнє, надійний прихисток для кращих почуттів.
У книзі протиотрутою сірості є сніг та Сніговик, посмішка якого пробуджує у людей їхні кращі, іноді дуже приховані, риси. Це чудовий рецепт для кожного з нас, як звільнити від сірості своє місто, свій дім, свою душу. Отож, читайте “теплу” книгу Дзвінки Матіяш “День Сніговика”.
Профіль Дзвінки Матіяш у Facebook
Діккенс Ч. Різдвяна пісня в прозі : святочна повість із Духами / Чарльз Діккенс ; пер. з англ. О. Мокровольського. — Київ : Грамота, 2012. — 160 с.
“Я насмілився написати цю невеличку книжку, де стільки Духів, аби створити Духа такої ідеї, що не поробила б моїх читачів ворогами, не розсварила б нікого з них з самим собою, ні з Різдвяними святками, ні зі мною. Нехай ця книжечка оселиться в їхніх домівках як добрий Дух, аби всяк, хто візьме її в руки, не відклав її набік, а неодмінно дочитав до кінця.” Так звертався до читачів їхній “вірний друг і слуга” Чарльз Діккенс у передмові до своєї нової повісті “Різдвяна пісня в прозі” у 1843 році. З того часу в Англії і в усьому світі ім'я Діккенса стало синонімом Різдва. Великий письменник надзвичайно вплинув на сприйняття цього свята, наділивши його новим сенсом, зробивши головним і найулюбленішим святом, створивши справжню “різдвяну філософію”.
А приводом для написання цієї чарівної історії були зовсім не чарівні обставини. Письменнику терміново треба було виплатити грошовий борг. Діккенс заборгував своєму повіреному в справах 270 фунтів — неабиякі гроші на ті часи, якщо врахувати, що тоді джентльмен міг безбідно жити на 100 фунтів на рік. Батько Діккенса потрапив у боргову в'язницю в 20-ті роки 19 століття, а малий Чарльз тоді змушений був тяжко працювати на фарбувальній фабриці. Діккенс все життя відчував фінансові труднощі і панічно боявся повторити долю батька. Він вирішив написати коротку повість і опублікувати її напередодні Різдва. В середині грудня 1843 року весь 6-тисячний тираж “Різдвяної пісні” розійшовся миттєво, як і подальші вісім видань повісті. Варто зауважити, що за “Різдвяну пісню” Діккенс отримав всього 230 фунтів.
“Різдвяна пісня в прозі” — казкова повість про дядечка Скруджа, який в житті нічого не бачив, окрім заробітку і поповнення свого гаманця. Різдво для нього — це зовсім не свято, він не вміє радіти маленьким життєвим дрібницям. Скрудж відкидає пропозицію свого племінника відсвяткувати Різдво разом. Для нього просто дикість, що люди не працюють на свята і не прагнуть збагатитися, а коли його просять допомогти бідним дітям він виганяє прохачів. У Святвечір він дуже знехотя відпускає свого клерка додому і закриває свою контору. І так би тривало далі, якби цьому скнарі та людиноненависнику у Святвечір не з'явилися духи Різдва, що нагадали минуле, показали сьогодення і майбутнє. Скрудж зрозумів, що є справжньою цінністю, змінив себе і своє життя.
Ця історія-притча майже два століття налаштовує на позитив, нагадує нам про те, що не слід повторювати помилок Скруджа, ім'я якого, до речі, вже стало загальним, вчить цінувати найважливіше — свою сім'ю, своїх друзів і допомагати тим, хто найбільше потребує допомоги.
Чарльз Діккенс прожив дуже непросте життя і тонко вмів розрізняти добро і зло. Тому його чарівна “Різдвяна пісня в прозі” насправді дуже серйозна, ця книга впорядковує думки. Варто людині лише згадати про неї, і вона, як за помахом чарівної палички, стає трохи добрішою. Хто не прочитав, виправте цю прикрість.
| < Попередня | Наступна > |
|---|