Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2018”
До 100-річчя від дня народження Олеся Гончара



“Гончар — художник світла, його дослідник, зображувач і поет”
Микола Бажан



Олесь Гончар — класик української літератури, славетний прозаїк, видатний громадський діяч, Герой України, лауреат Державних премій СРСР (1947, 1948, 1964, 1982 рр.), перший лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка за роман “Людина і зброя” (1962). Творчість митця — достойний внесок у світову культуру, “його слава вже давно переступила поріг країни”.


Художньо-стильовий напрям Олеся Гончара — поетичний реалізм, що означає, за його словами, — “в землю — корінь, віти — в небеса”. В його творах поетизація кращих якостей людини невідривно поєднана з беззастережним викриттям усього, що не є її гідним. Світосприймання письменника засноване на вірі в людину. У захисті вершин людського духу Олесь Гончар — один з найпослідовніших письменників. Якщо не світло й чистота, якщо не краса людська та досконалість, то що тоді? Так прочитується полемічно-альтернативне запитання у більшості його романів, повістей, новел.

Магія Гончарової привабливості, за Іваном Драчем, “передовсім в широкоплинності і автохтонності його могутнього мовного плину, умінні наповнити безмір своєї сюжетної, композиційної, логічної забудови саме дивною органікою слова. Вдихаєш мову Олеся Гончара як цілюще лугове ранкове повітря. Читаєш його — і тебе заповнює небуденна стихія, така органічна, така цільна, така запашна”.

Твори Олеся Гончара — колосальний художній концентрат спресованого часу і філософської думки, цілий поетичний світ, який ще належить вивчати та осмислювати, адже література для Гончара — “це те, що назавжди”.



За свідченнями старшої сестри, майбутній письменник народився в робітничому селищі Ломівка (передмістя Дніпропетровська). Сашко майже не пам’ятав матері: вона померла, коли хлопчикові було два роки. Його забрала на виховання бабуся по матері, яку Гончар згадував з особливою любов’ю та теплотою: “бабуся була неписьменною, але без неї, певно, я не став би письменником. В її лагідній людиноподібній натурі, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість”. Батько О. Гончара працював робітником у Дніпропетровську, перед війною — у приміському колгоспі. Він загинув від німецької авіабомби.

Дитинство письменника минуло в степовому краї, на півдні Полтавщини. Навчався Олександр у початковій школі, потім у семирічці. Рік працював у редакції Козельщанської районної газети “розхідним” кореспондентом. Потім — харківський технікум журналістики, короткочасне вчителювання у селі Мануйлівка, праця в харківській обласній газеті, навчання в Харківському університеті на філологічному факультеті.

Писати почав ще з дитинства. О. Гончар жив літературою, любов’ю до неї, як сам згадував, “скільки себе пам’ятає”. Свої перші літературні проби письменник підписував іменем Олесь (замість офіційного Олександр). Так порадив йому вчитель мови і літератури, який, до речі, і назвав Гончара Олесем (до того часу він звався Сашком).

З 1937 року Олесь активно публікується у пресі. У студентські роки йому пророчили велике літературне майбутнє. Юнака захопила наукова робота: він досліджує мову творів М. Коцюбинського, готує наукову роботу про поему “Мойсей” І. Франка, збирає матеріали про Г. Сковороду, а головне — працює над своїми новими творами. Так побачили світ новели “Іван Мостовий”, “Черешні цвітуть”, “Орля”, повість “Стокозове поле”. На ранні твори Гончара звернули увагу А. Малишко, Ю. Яновський, П. Панч.

“Війна застала мене у бібліотеці. Обіклавшись стосами книг та конспектів, я готувався того дня до чергового іспиту.” 26 червня 1941 року у складі студентського батальйону Харківського університету Олесь Гончар пішов добровольцем на фронт. Вже у першому бою на Росі він одержав поранення і був відправлений на лікування в глибокий тил. Після активного лікування він знову потрапив на фронт. Знову був поранений. У 1942 році солдат Гончар потрапив у полон до концтабору, що містився на Холодній горі у Харкові. Йому пощастило вирватися. Вирвався — й знову до бою.

Драматичні події війни, оточення, вихід з нього студбатівців, полон він згодом опише у своїх романах “Людина і зброя” (1960) та “Циклон” (1970). а ще були записи на трофейному папері, вірші — як штрихи до майбутніх творів, публікації у фронтовій пресі. Згодом Гончар укладе з цих віршів збірку “Фронтові поезії” (1985), хоч і вважатиме їх недосконалими. Тема людини на війні стане доленосною у творчості Олеся Гончара.

Серед безлічі спогадів про війну письменник зберіг і такий. Однієї хуртовинної ночі у розпалі найзапекліших боїв за межами України йому було запропоновано перебратися для роботи у дивізійну газету. Гончар відмовився покинути своїх фронтових друзів і поклявся: “Якщо лишуся живим, розповім про вас”. І письменник виконав обіцянку, створивши трилогію-епопею “Прапороносці”.

Так і пройшов дорогами Європи аж до Праги. Бойові нагороди Гончара: три медалі “За відвагу”, медаль “За оборону Києва”, ордени Слави і Червоної зірки. Потім у нього будуть слава і визнання, звання академіка і лауреата найвищих державних премій, мандати депутата Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР, але, мабуть, ці перші нагороди були найдорожчими.

Після закінчення війни і демобілізації з армії Олесь Гончар оселився у старшої сестри в Дніпропетровську (Ломівці), там же у 1946 році закінчив навчання в університеті і залишився асистентом на кафедрі української літератури. Саме в цей час було опубліковано його оповідання “Модри Камень”, яке високо оцінили П. Панч і П. Тичина. Однак на загальноуніверситетських зборах Гончара гостро критикували за “тематичну недалекоглядність і фальш” оповідання (в ньому йшлося про кохання радянського солдата-розвідника і чеської дівчини Терези), його навіть могли виключити з університету. На захист Гончара стали друзі, серед них була й Валентина, студентка філологічного факультету, активістка літературного гуртка, яка стала Олесеві дружиною і вірною помічницею, берегинею на все життя, матір’ю їхніх дітей — сина і доньки.

Саме в Ломівці ночами при світлі карбідної лампи писав Олесь Гончар роман “Альпи” — першу частину майбутньої трилогії “Прапороносці”.

Вступивши до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, Гончар переїжджає до Києва. Починається його професійна письменницька діяльність. Виходять друком “Альпи” (1946), “Голубий Дунай” (1947), “Злата Прага” (1948). Під назвою “Прапороносці” перші дві книги виходили вже у 1947 році, а у 1948-му трилогія була повністю надрукована окремою книгою.

“Прапороносці” були нагороджені двома Сталінськими преміями (1948, 1949), Гончара прийняли до Спілки письменників. До 30-річного письменника прийшли справжні слава і визнання, а для нього найголовніше було “...розповісти про фронтових моїх товаришів, про дорогих мені людей, зокрема про тих, чиє життя обірвалося трагічно й дочасно, і для кого я нічого більше не міг зробити, окрім, як спробувати про них розповісти, спробувати воскресити їх і поставити в ряди живих”.

До теми війни Гончар повертався у своїй творчості не раз. Особливістю його воєнної прози є те, що Олесь Терентійович писав правдою з правди. Йому нічого не доводилося вигадувати. Він лише вимальовував з натури живих героїв. Гончар-письменник повністю спирався на досвід та враження Гончара-воїна, зберігши для конкретних подій вагомі деталі, портретні характеристики, що були зафіксовані у фронтових зошитах. У 50-х роках вийшли друком збірки оповідань “Південь” (1951), “Новели” (1954), “Чари-комиші” (1958), “Маша з верховини” (1959), повісті “Микита Братусь” (1951), “Щоб світився вогник”(1955).

У 1959 році Олесь Гончар очолив правління Спілки письменників України і 12 років був незмінним головою, його обрали секретарем Спілки письменників СРСР (1959-1986), працював головним редактором журналу “Вітчизна”. Олесь Терентійович багато робив для української культури, для збереження української мови, він стояв біля колиски хвилі українського національного відродження. За його головування нікого не було виключено зі Спілки, завдяки Гончару до читачів поверталися твори раніше заборонених і замовчуваних письменників.

Справжнім творчим злетом для Олеся Гончара стали 60-ті роки. Саме тоді письменник написав і опублікував романи “Людина і зброя” (1960, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1962 р.), “Тронка” (1963, Ленінська премія 1964 р.), “Собор” (1968) і знову повернувся до жанру новели (“Кресафт”, “На косі”, “За мить щастя” тощо).

У 70-ті роки виходять у світ романи “Циклон” (1970), “Берег любові” (1976), повість “Бригантина” (1973). За роман “Твоя зоря” (1980) письменнику було присуджено Державну премію СРСР 1982 р. у середині 80-х Гончар публікує оповідання “Геній в обмотках”, “Народний артист”, “Ніч мужності”, “Чорний яр” та інші.

Як літературознавець, критик, публіцист О. Т. Гончар реалізував себе у книгах “Про наше письменство” (1972), “Письменницькі роздуми” (1980), “Чим живемо. На шляхах до українського Відродження” (1991).

Ім’я Олеся Гончара тісно пов’язане з українським національним відродженням. З його стійкості черпали стійкість інші, з його віри зміцнювали віру власну. Він поставив своє слово на сторожі нації. Він відкривав Установчу конференцію Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, з’їзд Народного Руху України, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів, виступав на захист української мови, екології, повернення національної пам’яті.

Відома велика працелюбність Гончара, висока вимогливість до себе: “Я належу до тих письменників, котрі майже завжди лишаються невдоволеними своєю роботою”. А роботи він переробляв “цілі гори”. Був стриманий у рухах, але не міг грати своїм обличчям. “Коли його щось дратує, увесь нахмурюється, погляд загострюється. Чужий біль, фізичний чи душевний, сприймає, як свій. Він, той біль, одбивається в усій його постаті, в очах, у вмить посірілому і постарілому обличчі. ...Посмішка у Гончара особливо красива. Вона осяює його дивним, м’яким сяйвом. Тоді він стає відкритий, доступний, аж по-хлоп’ячому наївний...”, — згадував Б. Олійник. За словами П. Загребельного, Олесь Терентійович був наївним і великодушним у побуті, по-дитячому беззахисний у своїй гостинності. “Вдома у нього товчуться якісь люди, закинувши ногу на ногу, гортають книжки, курять, їдять, п’ють, просторікують. Нікому нема діла, коли письменник працює. Над цим ніхто не задумується. А він сам ніколи не знетерпеливиться і ждатиме нагоди, щоб утекти з Києва кудись далеко на південь, сховатися на місяць-два, поїздити, пописати просто в машині, у своїй великій машині...”

Олесь Гончар вірив, що мистецтво і література, зокрема, покликані змінити життя на краще, мають особливу місію в суспільстві.

Життя письменника обірвалось 14 липня 1995 року. Серед останніх записів на його письмовому столі були такі: “Духовність — то як озонова піднебесна пелюстка, що так бережно огортає планету і не дає зруйнувати життя. Дбати про духовну наповненість душі, про її духовне здоров’я і дбати про середовище, в якому живемо, — це, мабуть, головне. Душа й природа в злагоді своїй забезпечать надійність життя”.


“Чуєш у собі поклик поезії, але хто навчить тебе її чародійницьких тайн? Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навіває, відлунням далеких подій входить у твою молодість. І не треба тут руїни, чуєте ви, генії руйнацтва? Невже не доходить до вас оцей дух обжитості планети, певності, злагоди, який живе у таких витворах, в їхній гармонійності, — дух, що єднає людство?”

“Собор” О. Гончар