Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

27.04.2015 17:38 Автор: Unsvet

Легенда про Кузнецово

Колись давно на місці нашого села було лише декілька малих хаток-копанок. Криті комишем, на половину повроставши в землю, вони щоденно мружили до сонця свої маленькі оченята-віконця. І жили в одній із них чоловік із жінкою.

Дуже важко їм жилося. І хоч обоє були дуже працьовиті, та чомусь все не ладилося у них в житті, не велося господарство. Дуже вони хотіли собі сина чи доньку, але й дітей у них не було.

Порадили жінці звернутися до старої баби-ворожки. Спочатку жінка вагалась, а потім вирішила, що гірш вже навряд чи буде, а вислухати людську пораду ніколи не завадить.

Прийшла вона до баби-ворожки та й розповіла їй про всі свої біди. А та й каже: “Ти, Марусю, не журися. Десь у вашому подвір'ї, під вишнею зарито шмат щасливого заліза. От знайдіть той шмат, і нехай коваль викує з нього підкову. Ця підкова принесе вам щастя, але при одній умові: коваль, який її викує, має бути доброю і щирою людиною.”

Подякувала Маруся бабі-ворожці за пораду та й пішла додому. Переповіла все своєму Степану. Другого дня, вставши раненько, взялися вони за пошуки заліза, знайшли та й зажурилися: де ж їм знайти доброго і щирого коваля? Знали вони одного на ім'я Кузнець. Та дивним він був, як і його ім'я, й пив горілку часто. Але нічого їм не залишалося: пішли вони до Кузнеця. Взявся той до роботи, та й викував їм маленьку, охайну підкову. Маруся із Степаном навіть здивувалися, як це Кузнець зумів таку підкову зробити. Вклонилися вони йому низенько, подякували за роботу та й пішли до дому. А прийшовши, повісили підкову над дверима, як радила їм баба-ворожка.

Пройшов рік, і розвели вони велике господарство. А ще, через років п'ятнадцять мали вони одинадцять діточок — п'ять хлопчиків і шість дівчаток. Діти росли, виростали і знаходили собі пару, а оселі свої будували поруч з батьківською хатою. Збудували багато хаток. І утворилося село. Не довго всі думали: назвали село на честь коваля — Кузнецове. А Кузнеця мов і не було. Зник. І зникла його хатинка. Та так непомітно, що здалося, ніби то був сон.

< Попередня		Наступна >