Інформаційно-ресурсний центр Конкурс-2015 “Герої нашого часу” Олександр Андронік , ІІ місце
Інформаційно-ресурсний центр - Конкурс-2015 “Герої нашого часу”
15.03.2016 12:14
Андронік Олександр Валерійович. Герої живуть вічно / Обласний молодіжний конкурс есе. - Смт. Кудрявцівка Веселинівський район Миколаївська область, 2015.
Олександр Андронік - 1999 року народження, студент Первомайського медичного коледжу
«В кожному з нас стільки відчаю й болю,
Що не висловиш жодним словом і порівнянням.
Нескоренне прагнення до свободи і волі
Тут здобували власним життям і стражданням.
Так невимовно болить, що й не сила зітхнути,
Попіл усюди ...
Серця ж наші й досі палають!
В них - те, що нікому не стане сили забути,
Пам'ять вічна героям, що не вмирають…»
Дарія
Сильні і щирі слова молодої львівської дівчини неначе голос нашого народу. Вони з такою силою та біллю передають стан душі його, що жоден не залишиться байдужим до подій, які відбуваються сьогодні в Україні. Історія нашої держави багата народними героями і зараз саме той час, коли починають з’являтися сучасні герої. Ними з упевненістю можна назвати тих українських солдатів, які воювали та воюють в зоні АТО. Щодня ми чуємо новини про те, скільки бійців загинуло, скільки було поранено, багато з них залишаться інвалідами назавжди. Серце моє щемить від болю, але я розумію, що не можливо зберегти країну, не захистивши її від ворога, який підступно хоче розірвати її на шматки.
Я думаю, навряд чи наші солдати зважилися б вступати в бій чи йти на фронт, якби вони не були впевнені в своїй правоті. Звичайно, жодній матері, жінці, дівчині, дитині не хочеться втрачати свого сина, чоловіка, нареченого, батька. Але чоловіки вирішують «Якщо не ми - то хто?. Хто захистить нашу рідну землю, сім’ї, майбутнє наших дітей?». І йдуть в бій. Дуже влучно висловив цю думку в своїх віршованих рядках Віталій Пиріг:
«Це люди нелегкої долі,
Вони борці за мир і спокій по власній волі,
Віддають найдорожче в пекельному бої,
Вони гідні звання - Народні Герої!»
Мені дуже хотілося б побажати нашим воїнам перемоги. Всі ми чудово розуміємо, що перемогти в цій війні буде дуже складно, армія противника краще озброєна та підготовлена. Тим паче, що в країні сьогодні не все так просто і зрозуміло. Але правда за українськими солдатами, вони захищають свою землю, тому - непереможні.
Хочу також висловити подяку бійцям. Я переконаний – вони переможуть, адже за ними майбутнє України, майбутнє їх дітей, майбутнє українського народу.
Моя розповідь про одного з таких Героїв, мого земляка. В селищі Кудрявцівка Веселинівського району Миколаївської області 11 липня 1994 року в родині залізничників народився хлопчик Віталій Токар – майбутній герой. Після закінчення школи Віталій створив родину. В цивільному шлюбі народився син Артем.
В 2012 році Віталій пішов служити за контрактом в Одеську 28 механізовану бригаду. 10 листопада 2014 року український підрозділ вступив в ближній бій з бойовиками: завданням було перехопити диверсантів, які впритул наблизилися до блокпоста. Зав'язалася перестрілка, до бойовиків підтяглося підкріплення. Українським солдатам вдалося розбити ворога під Березовим, а вцілілі відступили. Цей бій був останнім для Віталія Токаря – молодого українського героя, сина, чоловіка, батька..Зі слів товариша по службі і друга загиблого Віктора Подоляна: - “Віталій завжди більше за пацанів переживав, ніж за себе.
Ми воювали пліч-о-пліч, він ніколи не включав задню, хоча на війні всім страшно. А познайомилися ми в 2012 році, коли прийшли служити за контрактом, разом проходили курс молодого бійця, разом поїхали в зону АТО.
Віталік з усіма швидко знаходив спільну мову, був неконфліктним. На будь-яку складну життєву ситуацію завжди у нього був готовий жарт, посмішка. Міг підбадьорити. Потім була ротація, він повернувся в зону АТО на кілька днів раніше за мене... А потім подзвонив командир - сказав, Віталю вбили...”
На сторінці Антоніни - дружини загиблого Героя - довоєнні фотографії, з того життя, де не було абревіатури «АТО», добровольчих батальйонів, залпів «Градів», мінометних обстрілів, російської агресії і... бойових втрат. Під фотографією з сімейного архіву, зробленої кілька років тому під час виписки з пологового будинку, підпис: «Я не можу пояснити, наскільки це боляче - чекати те, чого ніколи не буде. Ніколи». На знімку Тоня тримає укутаного малюка і втомлено посміхається. Її обіймає щасливий Віталій.
Кажуть, що у війни не жіноче обличчя. Я не знав війни, але не можу позбутися думки, що у війни — обличчя вдови. В моїй свідомості війна - це плач згорьованої жінки, що одержала похоронку. Той плач не забувається. Від нього стискається серце. Дуже тяжкі випробування лягли у житті на жіночі плечі. Скільки горя, скільки безнадії вони пережили... Сивою журавкою кружляє вдовина пам'ять, а чоловіки живі у їхніх серцях, і сліз немає, — усі виплакані безсонними ночами.
«Я бачив смерть, я бачив біль, але я повернувся, я живий» - написав Віталій на своїй сторінці в соціальній мережі після першої ротації. У зоні АТО контрактник провів майже два місяці, потім повернувся додому в село Кудрявцівка Миколаївської області. У відпустку.
- Коли він приїхав, обнялися, розцілувалися, а він стоїть, дивиться на небо, посміхається щасливо і каже: «Господи, як добре, нічого не свистить, не шелестить, чисте небо», - згадувала мама загиблого Героя Любов Анатоліївна.
А я дивлюся на нього - всі скроні у нього стали сивими... Що там довелося моєму синові побачити і пережити, я не знаю, але в 20 років з війни моє дитя повернулося сивим. Я плакала, просила, переконувала, щоб він не їхав на другу ротацію. Казала, що треба по справедливості, щоб кожен там країну по черзі захищав, а не все на одних вас повісили. Він розсміявся, і відповів: «Якби всі своїх мам слухалися, нам би вже захищати нічого було». Поїхав знову на війну...
Любов Анатоліївна спілкувалася з сином практично кожен день. Тільки умовилися, що вона йому не буде дзвонити вночі: солдат пояснив, що снайпери працюють по найменших проблесках екрану монітора мобільного телефону.
- Він хотів, щоб його син, Артемко, під мирним небом жив, - з сльозами розповідала Любов Анатоліївна. - За це віддав своє життя...
Слова із вірша Оксани Максимишиної-Корабель лунають наче з вуст самих загиблих солдатів:
«Мамо, не плач. Я повернусь весною,
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А може дощем на поріг упаду
Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Що слово бабуню вже не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна».
Важко уявити, що все це відбувається з нами, з нашими близькими сьогодні. Але я вірю, український народ - непереможний, наші Герої повернуться з перемогою. З цією думкою я написав цього вірша:
Невже й моє життя обпалене війною
Цей двадцять перший вік – століття технологій!
Земля жахнулася смертельною бідою,
Коли промчався по країні дикий стогін…
Здригнулася земля, жахнулася, зомліла,
І знов у борознах облич старечих сльози,
Як зграя воронів війна нам сонце затулила,
Коли почали плодоносить виноградні лози.
Коли життя омріяне добром і повне сподівань,
Коли дитині має сонце радісно всміхнутись,
Ми знов відчули горіч матері зітхань,
Яка благає сина мертвого проснутись…
І знову, й знов, усе життя іде мов по спіралі,
Війна і смерть цілунки шлють Вкраїні.
І знову налетіли дикі, чорні зграї,
Що, наче Прометею, тіло поклюють країні.
О Господи! Невже ми знов побачим горе?
І іней скроней материнських знов біду відчує?
І знову бомба затуманить, тебе, ясне зоре?
Й літак на небесах смертельні віражі малює…
А може зійде сонце щастя в Україні?
І мир, і доброта зашепотять лісами?
Благаю, Боже, я Тебе в своїм молінні,
Щоб нас не погубив ось цей - король вільшаний.
Щоб діти не писали віршів на окопах,
На тій сипкій от вибухів землі.
Щоб сивина дідів не була в зойках,
Щоб не було слідів від танка на ріллі.
О Боже мій! Почуй моїх молитв.
Почуй, о Господи, ми ж не такі безсилі!
Врятуй нас, Боже, від братерських кривд,
Щоб душі українців стали вільнокрилі.
Щоб крил великих нам не зв’язував наш брат,
Щоб ми літали в небесах високочолих.
Звільни нас, Боже, від страхіть воєнних град
І покажи нам радість від джерел прозорих.
Ми жити вільно хочемо, невже це забагато?
Невже повинна доля затупитись горем?
Нехай любов в серцях засяє наче злато,
А доля нехай стане благодення полем…
Олександр Андронік
| < Попередня | Наступна > |
|---|
