Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Інформаційно-ресурсний центр Конкурс літературних інтепретацій - 2018 Беженарь Наталія. Нове життя (ІІ місце)

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Беженарь Н. А. Нове життя : літературна інтерпретація за твором Франца Кафки “Перевтілення” / Обласний молодіжний конкурс “Від автора — до читача, від читача — до автора”. — Миколаїв, 2018.

Беженарь Наталія Андріївна, 2000 р.н., с. Зелений Гай Миколаївського району, студентка Миколаївського національного університету ім. В. Сухомлинського.

Інтерпретація «Нове життя» за твором Франца Кафки “Перевтілення”

Глава 1.

Ця історія почалась в одному крихітному містечку, де усі знали один одного. Ба більше, знали, що сьогодні у міс Маргарет свято, її дочка отримала свою першу медаль. А за три вулиці у містера Хасела захворів пес і ветеринар сказав, що в того розлад шлунку. Звичайне місто, я навіть назву не скажу, не пам'ятаю, настільки типовим воно здавалося.


Головною розвагою жителів був похід до парку третьої суботи щомісяця. Там, сидячи на лавці, дорога міс Маргарет ділилась успіхами доньки, а містер Хасел хизувався вміннями свого ротвейлера, і кожен приходив туди для того, щоб розповісти такі ж факти свого життя.

Головною спорудою міста став відділ Національного банку, який не зрозуміло як, потрапив у ці змучені монотонністю вулиці. Тут були зосереджені усі робочі місця. Ця величезна споруда стояла чітко у центрі міста, а з її даху будинки здавались ляльковими. Саме навколо банку і був розташований парк, а поруч з ним зосередженні усі магазини міста. Далі перехрестями рівною лінією йшли однакові будинки. А на останній вулиці стояла сіра міська школа.

Як завжди, містер Хасел, приходячи на роботу, запитував чоловіка міс Маргарет про успіхи його дочки, ніби він зовсім не чув цю історію за посиденьками в парку.  Після усіх світських бесід тривалістю рівно до восьмої години ранку, кожен починав свою роботу і підіймався зі стільця вже о другій на короткий обід, де знову розпочинались теревені з штучними посмішками та фальшивими компліментами. Та тільки годинник бив третю, усі знову сиділи на своїх місцях, ніби й не відволікались. О сьомій годині вечора зі свого кабінету виходив директор, а звичайні працівники могли працювати до дев'ятої й пізніше.

Джордж Сміт відрізнявся від ще чотирьох Смітів у банку лише відзнакою за найбільший вклад у його розвиток та постійною звичкою залишатись на робочому місці до десятої години. Він працював за таким самим столом, як і інші, на третьому поверсі, сидячи у п'ятому ряду зліва від вікна. Ось тільки стільчик в Джорджа був вищий, через те, що зростом він міг обігнати хіба що тринадцятирічну дитину. Мав звичайну європейську типову зовнішність: каштанове волосся, зелені очі, а відтінок шкіри нагадував молоко. Його недолуга хода з постійно рипучими черевиками викликали посмішку навіть у найсерйозніших жителів містечка. А шкіряний портфель, який він не змінював вже багато років, був битком набитий різними паперами. Джордж постійно виймав звідти деякі, робив замітки і обережно клав усе назад. Жив Сміт за два квартали від банку у великому і розкішному, за мірками міста, будинку. Окрім широкої кухні, яка аркою переходить у вітальню, мав він ще три кімнати. Найбільша належала Олівії  та Вільяму Сміту, батькам Джорджа. Висока стеля, широка постіль з високою спинкою, оббита дорогою тканиною. Усе було зроблене за побажаннями міс Сміт . Та й сама вона завжди розкішно виглядала.

Її вже немолода зовнішність з білосніжним волоссям та темно-зеленими очима лише надавала їй шарму. Хоч міс Олівія мала за спиною лише вміння писати і читати, її навички у пошитті одягу були майстерними. Більшість вільного часу міс намагалась прийняти аристократичну позу в улюбленому кріслі і, граційно відтискаючи мізинець перегортати сторінки улюбленого журналу у пошуках чогось нового. А коли знаходила щось варте її уваги, то одразу приймалась за пошиття. Через це у шафі міс Олівії завжди першими з'являлись нові сукні, про які лише вчора написали у газетах.

На противагу їй в іншому кінці кімнати на твердому стільці сидів містер Сміт, його поведінка була схожа на звички військового, але усе життя він, як і його син, працював у Національному банку. Після виходу на довгоочікувану пенсію його розклад дня був розподілений за хвилинами. Рівно о 7, мов за якимось дзвіночком, прокидався, не зрозуміло для чого, заправляв свою частину ліжка, хоч на іншій ще відпочивала його дружина і йшов до поштової скриньки за газетою. А, сівши з нею на стілець, ще півтори години уважно вивчав кожне слово, ніби перевіряв її на помилки чи шукав якийсь прихований зміст, напевне звичка. І вже о дев'ятій починав ходити з кімнати в кімнату, говорячи собі під ніс щось схоже на докори, та ніхто і ніколи не розумів жодного слова. В кінці  такого ритуалу прокидалась уся родина, а сам господар брав ту ж газету і йшов на кухню, де невпинно варила, шинкувала та смажила хатня робітниця Смітів. Місіс Меріан приходила ще о шостій, а іноді і о п’ятій, усе для того, щоб зробити роботу раніше, ніж господар будинку почне розповідати їй новини, прочитані за сьогодні,  з притаманним йому скептицизмом, але їй рідко коли це вдавалось. І зараз вона швиденько накривала на стіл під звичне їй бурмотіння містера Сміта, коли зі своєї кімнати раніше звичного вийшов молодший син, Ейтон. Цей юнак ішов до кухні, по дитячому протираючи очі. Кімната його була така сама, як і у старшого брата: сірі стіни, ліжко, стіл та полиця, на якій пилились книжки. Єдиною відмінністю стала гітара, яку Ейтону подарував Джордж на дванадцятиріччя. Вона тихенько стояла в кутку і так вже декілька років. Колись цей юнак був повний ентузіазму й мрій, та родинна справа розбила всі бажання. Ейтон ще навчався у школі, але чітко знав своє майбутнє, він бачив його в очах свого батька і брата.

Десь о дев'ятій тридцять сім'я сідала за стіл, усі, окрім Джорджа, той ніколи не снідав, прокидався о шостій, робив замітки у паперах і вже через годину був на роботі. Сміт завжди приходив перший як і його батько. Так родина звичайного служника банку здобула повагу оточуючих. Після сніданку Ейтон через силу йшов до школи, але ходив він тільки на ті предмети, які вважав потрібними сам, а іноді й зовсім не ходив.  Цікаво, що у цій справі з ним погоджувалися батьки, оскільки про роботу з паперами хлопець знав усе та навіть більше. Засинала родина близько десятої, а цілісінький день займалась чим завгодно, але тільки не роботою.

Джордж повертався об одинадцятій та, повечерявши вже холодною їжею, наостанок передивлявся папери й спокійно лягав у ліжко, щоб зранку знову прокинутись і почати день спочатку. І так було завжди.

Жителі чекали третьої суботи місяця, щоб похизуватись своїм винятковим життям перед сусідами. Як зараз пам'ятаю, на дворі листопад, субота. У парку з ранньої години людно, усі, як один суцільний вулик, і, якщо не прислухатись до слів, дійсно можна подумати, що це лише рій. Лавки переповнені людом. На центральних місцях сидить родина Смітів. Міс Олівія вже четвертий суботній збір вихваляється успіхами синів. Її чоловік не збирається залишати своїх традицій і спокійно перечитує газету, та ніби автоматично, не звертаючи на це уваги погоджується з дружиною. Ейтон ніколи не бере участь у цих зборах, він постійно йде десь зі своїми друзями подалі від парку, бесід та люду. А Джордж, подібно батьку, лише похитує головою на звертання матері продовжуючи копирсатись у своїх паперах. Лише міс Олівія невпинно теревенить. Не забуває й нагадати про зміну тонких шкарпеток на теплі зимові.

Понеділок, сьома ранку, звичайний день, але тільки не для Смітів. Як завжди,  Джордж вже на робочому місці. Сидить і невпинно редагує якийсь особливий для нього документ, до слова, вони усі були для нього особливими. Іноді спостерігаючи за ним, можна було помітити ніби усе, що потрібно для щастя Джорджа — це ручка і якийсь аркуш пустого паперу, який він якось примудриться редагувати, І в такому стані Сміт не помічає часу. Дзвінок. Джордж піднімає слухавку, лине коротка фраза, й Сміт, без того білий як молоко, білішає ще більше. Сидить, мов закам'янілий, ще кілька секунд, різко підіймається й поспіхом, складаючи папери у свій портфель, іде. Телефонував керівник відділу фінансів містер Тейлор Девітсон і терміново викликав до себе. Через хвилину Джордж вже стояв на порозі між кабінетами чотирнадцять та вісімнадцять. Зібравши усю свою сміливість, та перебираючи в голові всі можливі помилки, ледь-ледь постукав у двері й зайшов.
-А, це ти, проходь, друже, не бажаєш кави? - після таких слів Джордж почав відчувати себе впевненіше.
-Викликали? - ще з деяким острахом запитав Сміт, повільно, ніби черв'як, просуваючись до стільця.
-Так, Сміт, викликав, - відкинувшись назад у кріслі, містер Тейлор почав вести своє. - Розумієш, Дж.. Джордж?, - отримавши схвальний кивок від Сміта, що вчепився за портфель, продовжив свій монолог, - Ти дуже здібний. Та й усі ми знаємо твою родину, як найвідповідальніших працівників, тому я довіряю тобі важливу роботу. Ти ж знаєш, що зараз відбувається в країні? Резервів головного відділу Національного банку не вистачає, і ти, як найкращий служник року, маєш право на тимчасове підвищення.

Тут Сміт ніби знову народився, в його очах спалахнув потенціал. Тим часом містер Тейлор продовжував:
- 26 листопада мають відбутися переговори про фінансову допомогу Англії і представником нашого відділу будеш саме ти.

Після цих слів Сміт, який мовчки дивився на керівника, почав різко набирати в легені повітря та майже викрикнувши мовив: “Містере Девітсон, я... Я... Я не підведу Вас!”.
- Ось і добре, на завтра має бути готовий договір про передачу коштів головному відділенню та пакуй валізи, Сміт, ти летиш до Англії.
На цих словах керівник прийнявся до своєї роботи, а Джордж тихо виходив з кабінету. Вже закриваючи двері, він почув, що містер Тейлор гукнув його.
-Ах, так! І Сміт, ти лише повинен передати папери й усе, ніякої самодіяльності. А зараз вільний.

Тепер Джорджу було начхати на усі звіти. У нього була своя, особлива місія. На роботі він затримався до дванадцятої години та сидів би ще, але занадто вже боліла голова. Прийшовши додому, Сміт знову перечитав святий для нього договір та без вечері ліг спати. Прокинувшись, як завжди, о шостій, Джордж перевірив свій портфель, чи ніхто не чіпав його документ. Після він розбудив батька, і той крізь буркіт прослухав розповідь сина про розмову й договір і Англію. Містер Сміт встав, потиснув руку сину, сказавши щось схоже на "відсвяткуємо пізніше" та й повернувся до ліжка. Джорд, вже йдучи до банку з валізою, залишив у поштовій скриньці гроші за дім, роботу міс Меріан та навчання Ейтона. Ще ніхто і ніколи не бачив, як Сміт ішов на роботу, всміхаючись.

Глава II.

Що сталося в головному відділенні, точно не знаю, та вже на кораблі з упевненістю скажу, що доленосний для нього договір він не випускав з рук. Навряд  чи Джордж про щось мріяв, можливо колись, у дитинстві, в років так зо п'ять. Але  пливучи океаном, він точно бажав собі й своїй родині успіхів. Сміт любив свою сім'ю. Вона дала йому саме ті навички, які потрібні в житті. Через це він хотів того ж і для свого брата. Джордж вважав,що щастя це великий дім, гарна робота й забезпечена пенсія. І сидячи на борту, та задивляючись у безмежні води океану, в його очах спалахнула мрія. Можливо, Сміт побачив щось більше, ніж роботу служника до віку. Зараз для нього відкривалось тимчасове, але нове життя. З такими думками Джорджа навіть не торкнулась морська хвороба, і час пролітав непомітно.                                                                                                                                      О сьомій ранку корабель прибув до містечка Брайтон.

Усі запрошені на перемовини після деякої інструкції та переконань, що місто безпечне, пересіли у старенькі авто та поїхали до місця перемовин. Проїжджаючи Королівський павільйон, Сміт, навіть через шум моторів, чув крики поранених, які в такому розкішному місті стікали кров’ю. Привезли представників у якесь напівпідвальне приміщення, запевняючи, що це заради їхньої безпеки. Та й справді, склалось таке враження, що уся свита міста покинула свої будинки і оселилась саме тут. На фоні бетонних стін красувалися дорогі картини, а підлогу встеляв розкішний килим. Довжелезний коридор розділяв усі кімнати по обидва боки. За трохи відчиненими дверима Джордж побачив обстановку дорогого будинку: родинні портрети, китайська ваза на чудовій антресолі, фарфоровий чайний сервіз.

Останньою та центральною стала кімната для перемовин та нарад. Всіх розсадили за столом. Сміту дісталось місце у кутку навпроти такого ж представника, тільки вже з Англії. До публіки вийшов якийсь поважний чоловік у гарному костюмі та з чарівним британським акцентом. “Дякую, що зібрались, панове. Сподіваюсь, дорога була легкою? Прошу пробачення в обличчі кожного жителя за такі незручності, та ми не можемо дати ні найменшого шансу противнику в загарбництві головних міст країни. Тому перемовини відбудуться саме тут. Це приміщення найбезпечніше в місті, вам нічого не загрожує. Ще раз дякую за розуміння, а тепер - до справи”.

Після цих слів Сміт, як і усі присутні, насторожились. Цікавим Джорджу здалось те, що представники з обох сторін були або служниками або помічниками керуючих. Та завдяки цьому він відчував себе впевненіше і з великою гордістю віддав підписаний його керівником договір представнику Англії. Після успішних для Національного банку та його відділень переговорів усі учасники встали для рукостискань, які б остаточно закріпили договір, та тут сталось невиправне. З величезним свистом щось вдарило в покрівлю будинку. Всі впали на підлогу, затиснувши вуха від страшного дзвону. Через декілька хвилин ще раз прозвучав свист, і дах приміщення проломився від другого удару. Деяких затиснуло бетонною плитою, ніхто нічого не розумів.

Сміт прокинувся від нестерпного болю, його нога була пробита залізним прутом, а все тіло засипане камінням. Він чув благання про допомогу того чоловіка з британським акцентом. Набравши через біль, у легені повітря Джордж також намагався сказати хоча б щось, але не зміг і втратив свідомість.

Опритомнів вже у Королівському павільйоні. Все тіло було в бинтах, а сам він відчував тільки біль, зовсім не розрізняв облич, усе це змішувалось до купи з постійним дзвоном у голові та стогонами поранених. Ще кілька днів у госпіталі. Спочатку Сміт почав розуміти мову, потім чітко бачити, а ще через тиждень говорити реченнями. Навколо нього рівними рядами стояли сотні ліжок, переповнених скаліченими. Багатьох він ніби бачив у тих розкішних кімнатах, а останні були у військовій формі. На його очах виносили людей, з якими він нещодавно сидів за одним столом, приймаючи такий важливий, святий, для нього договір. Джордж, єдиний вцілілий з іншого континенту, ще троє британців у важкому стані. Біль, нестерпний головний біль. Минає дев'ять днів, і депортація з діагнозом лікарів: “Він ніколи не зможе ходити”.

Пливучи додому та задивляючись в океан, який нещодавно навіював Сміту думки про краще майбутнє, бачив лише темно сині, майже сірі, хвилі. Та й більш нічого, лише безкінечність, важка й похмура, як той океан. Вже на суші його довго везли в якомусь авто, мов непотрібну ганчірку, ще декілька довгих, нестерпних годин і Джордж вдома.

Біля його ліжка зібралась сім'я. Заплакана мати, розгублений брат та суворий батько. В очах містера Вільяма зачаїлось розчарування. Першим мовив саме він: “Ну що, сину, як договір? На підвищення йдеш, так? Ось, і що нам тепер робити, хто гроші для родини заробляти буде? Я, чи Ейтон?”.

Міс Олівія різко смикнула чоловіка за руку й, кинулась до сина.
- Ти тільки не хвилюйся. Кілька днів і рани загояться, а там і жити почнемо. У банк знову підеш. Треба тільки почекати трохи.
- Та що ти городиш, жінко! Каліка він! Обрік усіх на голодну смерть, дякувати Богу, хоч заощадження деякі залишились, - з цими словами містер Сміт вийшов з кімнати, гучно бехнувши дверима, за ним чкурнула й господиня будинку. Лише молодший брат залишився в кімнаті.
- Слухай, ти на батька не сердься. Він сам не свій, зовсім розгубився, а мати, як завжди, що з неї взяти. Я, мабуть, кину навчання,  знайду щось собі, поки в банк не візьмуть. Тоді вже полегшає. А поки відпочивай, тобі сили потрібні, завтра лікар прийде, огляне, ліки пропише, далі видно буде. Ну все, я піду.

Виходивши, Ейтон ще раз обернувся на брата й тихо зачинив двері.

Джордж мовчав, піднявши очі у сіру стелю, його ніби притисло до ліжка провиною, настільки, що дихав він через раз. Через декілька хвилин нахлинула хвиля гніву на роботу, якій він присвятив життя, на договір, на усі папери, на того британця, що свято запевняв у безпеці. Відвернувши очі до вікна, щоб ніхто випадково не побачив, Сміт спостерігав як з дерева осипається вже почорніле листя.

Непомітно для себе Джорж заснув. Отямився вже зранку від гучного гуркотіння в двері - це лише лікар. Зайшовши, ескулап святково привітався й зі словами: “Так, так, хворий, почнемо огляд”. Але обстеження пройшло швидко, медику вистачило лише глянути на кінцівки, як він одразу все зрозумів. Відчинивши двері та гукнувши міс Меріан, лікар щось їй прошепотів, і вже через кілька секунд взяв  миску з теплою водою та чисті рушники. Змочивши їх, ескулап почав протирати кожну рану, біль проходив по всьому тілу від кожного дотику, та Сміт терпів, це єдине, що він міг зараз зробити.

Закінчивши десь через пів години, нічого не сказавши Джорджу, лікар вийшов з кімнати та, причинивши двері, почав розмовляти з його родиною. Першим пролунав голос батька: “Ну, що там?”. За ним голос лікаря вже без тої святковості: “З ним усе буде добре, але деякий час ваш син потребує постійного догляду, рани дуже гнояться, а, зважаючи на завдані каліцтва,  навряд чи він зможе ходити, чи навіть підвестись з ліжка.                                                                                 Тому зараз Джордж, як ніколи,  потребує вашої підтримки. Отже, рани протирати рушником один раз на день, додатково назначаю: ось це пришвидшить гоєння, а це знеболювальне. На цьому все. Одужуйте”. Далі було чути схлипи матері та клацання замка вхідних дверей. Містер Вільям заглянув до кімнати сина, але той прикинувся сплячим, у той момент Джордж не хотів нікого бачити й чути, знову відвів очі в вікно й спостерігав за наполегливим листочком, який ніяк не хотів падати. Під шум легенького вітерцю він знову втомлений заснув.

Розбудила його мати під приводом поїсти. Та Сміт, з'ївши декілька ложок, не схотів більше, й вона пішла. Вже вечір надворі, Джордж задивляється у вікно, це стало єдиною його розвагою. Він ніколи не помічав, наскільки гарною та витонченою може бути звичайна гілка. Вперше замислився над тим, як вони сплітаються воєдино, ніби у якесь сімейство, як створюють живий організм. Кожна була особлива, не схожа на іншу, але наскільки вони однакові,коли дивишся на дерево. Ці роздуми перервав не бажаний гість. Містер Тейлор Девітсон заглянув після роботи до Сміта, щоб повідомити йому важливу новину. Не втрачаючи звичку керівника й у гостях, він власно сів на стільчик біля ліжка й почав свою промову: “Джордж, я вже казав, що ти, цінний працівник і, дякуючи тобі, в руках Національного банку дуже важлива угода. Співчуваю твоєму горю та маю сказати ще дещо, оскільки твій стан не передбачає повного одужання, мусимо звільнити тебе з відділу. Але за величезний вклад у його розвиток керівництво виділяє щомісячну матеріальну допомогу на твоє ім'я. Це все що я мав тобі сказати. Одужуй”. Містер Девітсон різко підвівся й з поспіхом покинув будинок. Сміт не був здивований, навпаки, вже чекав цього удару.

В родині настала звична монотонність. Спочатку міс Олівія з упевненістю прийшла до сина протирати рани, але від побаченого чутливу жінку знудило. Батько навідріз відмовився від доглядання за сином, але навряд чи це було пов'язане з образою. Скоріше, містер Вільям просто не міг бачити надію свого життя таким. Тому щоденне доглядання лягло на плечі Ейтона. Хлопець дійсно кинув школу, влаштувався збирачем сміття, постійно замотуючи своє обличчя в шарф, щоб ніхто не бачив цієї ганьби.

Йшли дні, тижні, Джордж вже звикав до свого нового життя, трішки краще почав їсти. Зазвичай годував його брат, коли приходив втомлений після роботи, але, якщо міс Сміт не була зайнята своїми журналами, то це робила вона. Ще через кілька тижнів сім'я зібралась у кухні на нараду. Першим мовив батько: “Зважаючи на скрутне становище, Джорджової допомоги вистачає на оплату будинку й на деякий запас харчів. А Ейтонова зарплатня йде на ліки. Тому ми мусимо звільнити міс Меріан і почати готувати й прибирати самі. Іншого виходу в нас немає”.

На кухні запанувала тиша. Минуло декілька хвилин, й усі розійшлись по кімнатах. Тепер мати заходила до сина, лише щоб прибрати, на її плечі звалився увесь будинок. Вона постійно була зайнята й лягала спати пізніше всіх. А Джордж мовчав, він не сказав жодного слова після повернення. Зовсім не хотів говорити, вважав, що пусті балачки не допоможуть в одужанні, а відволікати родину від своїх справ зовсім не хотів. В його душі зачаїлась самотність. Він з превеликою цікавістю слухав вечірні сімейні розмови на кухні. Після вечері хтось відносив їжу Джорджу, але іноді про нього стали забувати. В кімнаті біля ліжка стояла тумба з ліками та пляшками води. Сміт вже міг повільно ворушити руками й приймати пігулки, але доглядати за собою все ще не міг. Запал Ейтона повільно згасав, занадто швидко він змінив дитинство на доросле, відповідальне життя. Іноді приходячи з роботи він зовсім забував про брата й втомлений лягав спати. Останньою краплею для родини стало зростання оренди будинку через підвищення заробітної плати працівникам банку. Договір, який зруйнував багато життів, став аж занадто вигідним. Тепер Сміти не могли заплатити за будинок.

Джорджу почали приносити їжу, яка повільно псується, зазвичай, це був якийсь хлібний виріб і сік. Це лежало в кімнаті три, а іноді й чотири дні. Ніхто не протирав рани, від цього вони почали загнивати ще більше. Руками Сміт вже майже не рухав. Відкусити шмат їжі він не міг, лише іноді, зібравши усю силу, робив декілька ковтків соку. Сім'я знову зібралась на нараду. Першим, як і тоді, мовив батько: “Тепер наше становище можна вважати критичним. Щоб заплатити за будинок, нам доведеться харчуватись лише хлібом та водою, а на дорогі ліки коштів зовсім не вистачає. Переїхати в менший будинок ми також не можемо, тому що нам доведеться покласти Джорджа десь на кухні, оскільки місця для нього не вистачатиме. Люба, закрий двері до кімнати, не потрібно щоб він це чув”.

Міс Олівія виконала прохання. Та Сміту було достатньо почутого. Сміт відчув жагу до життя. Через гноїння всю кімнату заполонив жахливий сморід. В ній уже давно ніхто не прибирав. Раз в тиждень приносили їжу, нікого не цікавило, що Джордж не може поворухнутися, а жахливий біль не дає йому спокою. Тоді Сміт зібрав усю свою силу й вперше за декілька місяців крикнув: “Агов!”.

Але це був зовсім не крик, а лише шепіт, який ніхто не почув. Ось він, останній момент. Джорджа переповнювало почуття самотності, непотрібності та болю, але не того що він звик відчувати. Те сиділо глибоко всередині, десь у душі.

Побачила втрату родина Смітів вже на наступний тиждень, коли мати прийшла змінити харчі.

Глава III.

Найважливіший день міста, перші весняні збори в парку. Всі на місцях з самого ранку. Міс Маргарет хизується одягом від Олівії. Він став дуже популярний у місті. Навіть з'явився новий фірмовий магазин. А містер Хасел обговорює з друзями статтю, яку він прочитав в газеті, її редактором став Вільям Сміт. Тепер, незважаючи на свій пенсійний вік, колишній служник банку став головним редактором у відділі друку.

Але Смітів немає в парку. Вони сидять вдома, на останній вулиці міста у новому двокімнатному будинку, й за сімейним сніданком діляться планами на сьогодні. Ейтон повернувся до школи й в майбутньому стане музикантом. Він вже відвідує заняття з гри на гітарі. Саме на тій гітарі, яка пилилась в кутку багато років. А на завтра вони планують відвідати місцевий матч з баскетболу. Разом.

Интересная статья? Поделись ею с другими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.