Онощенко Дмитро. У пошуках капітана Гранта (І місце)

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Конкурс літературних інтерпретацій - 2018

09.10.2018 13:06 Обновлено 09.10.2018 13:47 Автор: Unsvet

Онощенко Д. О. У пошуках капітана Гранта : літературна інтерпретація за твором Жуля Верна “Діти капітана Гранта” / Обласний молодіжний конкурс “Від автора — до читача, від читача — до автора”. — Миколаїв, 2018.

Онощенко Дмитро Олександрович, 1998 р.н., с. Нечаяне Миколаївського району, студент Чорноморського національного університету ім. П. Могили.

Твір-інтерпретація «У пошуках капітана Гранта» за твором Жуля Верна «Діти капітана Гранта»

26 липня 2064 року по хвилях Північного каналу йшла яхта під прапором Англії, а на блакитному вимпелі було видно золотаві літери «Е» і «Г». Яхта мала назву «Дункан», володарем її був Едуард Гленарван, шотландець, який на деякий час покинув рідний дім для весільної подорожі з дружиною Єлизаветою.

Твір-інтерпретація «У пошуках капітана Гранта» за твором Жуля Верна «Діти капітана Гранта»

Команда «Дункана» складалася з незворушного капітана Мак-Наббса та двох матросів, які несли вахту. Особливої необхідності в управлінні яхти не було, так як обладнання на ній було комп’ютеризоване. Але дружина Едуарда була в захваті від піратів, морських подорожей, старовинних карт та морських чудовиськ (надивившись всього цього у всесвітній павутині), тому Едуард і постарався зробити подорож у стилі XVIII століття.

Едуард і Єлизавета (або Ліза), стояли на палубі милуючись краєвидами моря. До них підійшов трохи здивований капітан.
– Алкід (так називався бортовий комп’ютер) показує щось незрозуміле, Едуарде. Якась пляма, що весь час міняє обриси. Такого я ще ніколи не бачив.

Одного погляду, кинутого Едуардом на екран, було досить: такого і він іще не бачив. Через плече Едуарда з цікавістю дивилася на екран Ліза.
– Дивна пляма, вона то видовжується, то змінює колір, як цікаво.
– Дійсно. І ми дуже швидко наближаємося до неї. Капітане, змінити курс.

Через мить стало зрозуміло, що управління яхтою не підвладне нікому: ні капітану, ні комп’ютерам. Пляма швидко наближалася, вона ніби гіпнотизувала усіх, непомітно переходячи з одного кольору в інший.
– Це схоже на казку, – захоплено промовила Ліза. Едуард не розділяв захвату дружини, йому стало тривожно. Палубу струснуло, підкинуло, і яхта увійшла в кольоровий світ… Різноманітні спіралі, кола, блискавки – все це мерехтіло в очах членів «Дункана». За мить все зникло. Яхта повільно гойдалася на зеленавих хвилях біля дивовижної краси тропічного острова. Яскрава зелень радувала погляд. Піщаний берег був чистий, лиш де-не-де було видно черепах. Далеко виднілися величезні скелі.
– Які великі, – здивовано вигукнула Ліза, дивлячись на черепах. – Я такі лише в старих фільмах бачила. А то що за риби?

Близько скель, які були на північній стороні острова, вирували плавники величезних риб. Видно було, що вони хижаки, бо інколи якась із них вистрибувала з води, роззявивши пащу з чотирма рядами гострих зубів. Острів невпинно наближався. На щастя, було глибоко, тож і пристали до берега легко. Закріпивши яхту, команда зійшла на берег.
– Які незвичні дерева, птахи, риби, навіть звуки, так, капітане? – зауважив Едуард. – Подивись на екран, що це за острів?
Озирнувшись, Едуард побачив виключені монітори.
– Що таке? Чому не має світла?

Матроси мовчали приголомшені.
– Давайте зійдемо на берег, – запропонувала Ліза. Що і зробили. Дивно, але ні птахи, ні черепахи – ніщо не реагувало на прибульців. Ліза йшла по берегу біля води. Раптом якийсь предмет прикував її погляд.
– Гляньте, а це що? Схоже на пляшку.
– Справді, пляшка, видно, давненько пробула у воді.
– Пляшка фірми «Кліко», – зауважив Мак-Наббс, – Франція.
– Колись давно люди, які потрапили в кораблетрощу або скрутне становище, писали листи, клали їх у пляшку і викидали в море в надії, що хтось, прочитавши листа, прийде на порятунок – зауважила Ліза, – давайте відкоркуємо її та заглянемо всередину.

Так і зробили. Але оскільки, витягнувши корок, ніхто не зміг дістати підмоклі папери, то один з матросів відбив шийку і показалися листи паперу. Вони були наполовину зруйновані морською водою. Після детального вивчення листків з’ясували, що слова, написані на трьох листках французькою, німецькою та англійською мовою, означали «прийдіть на допомогу», 37о 11’ ширини, капітан Грант, судно «Британія», кораблетроща, 7… 1862 р. «Патагонія… Австралія… Індія… полон…»
– Ми повинні, їм допомогти, – схвилювалася Ліза.
– Постривайте? Який тут рік? 1862? Але ж зараз 2064 рік? Яка допомога? Кому? Привидам? Адже минуло 202 роки! – Незворушний капітан ледве не впустив на пісок незмінну люльку.
– Але ж цього, не може бути. Взагалі, де ми знаходимось? Я піднімуся на яхту, – вигукнув Едуард, – потрібно перевірити бортові комп’ютери.
– Зачекайте, тихо, – прошепотів матрос Джон. – Тут хтось є. Я помітив якийсь рух у хащах.
– Може, якийсь звір? А у нас же не має зброї, – збентежився капітан.
– Та ні, це людина. Ви, стійте тут і розмовляйте.

Матрос оббіг товаришів і заглибився у джунглі. Невдовзі він вийшов разом з трохи дивним чоловіком років 40. Чоловік цей був в окулярах, під пахвою він тримав підзорну трубу, нібито взяту з музею.
– Мене звати Жак Паганель, я учений француз, секретар Географічної спілки, як же я радий бачити людей.

Після недовгих розпитів з’ясувалося, що Жак Паганель подорожував на кораблі «Шотландія» з метою подальшого уточнення деяких географічних карт. На судно напали пірати, екіпаж захопили в полон, але 3 місяці назад під час страшного урагану сталася катастрофа, судно викинуло на цей острів, і лише нещасний географ лишився в живих і майже втратив надію на порятунок, бо цей острів не значиться ні на яких картах, йому відомих.
– Ми теж не можемо зрозуміти, де знаходимось, – сказав Едуард. – І взагалі який зараз рік?
– 1864 – відповів Паганель. – З якої ви країни? Я ще не бачив такої яхти і взагалі, такого одягу, як на вас.

Капітан детально розповів все про них Паганелю. Розповів також і про листа. Учений, подивившись на листки, загорівся допомогти невідомим морякам і капітану Гранту.
– Значить, ви з майбутнього? Чудово, що це все трапилося зі мною, стривайте, ідемо швидше до мене в гості, я покажу своє житло.

На другій стороні острова височіли гігантські скелі і рифи – тут лежали залишки кораблів. Жак повів нових знайомих в курінь, який він змайстрував, показав карти, рундуки з одягом і скарбами, які він переніс з піратського корабля.
– Давайте заберемо скарби, і вирушимо на пошуки капітана Гранта, – вигукнув Паганель.
– Так, гроші нам не завадять, – нерішуче промовила Ліза, – бо наші картки тут ще не існують. А для пошуків потрібні кошти. Тільки ми ж не знаємо де ми?
– Знаю я. – упевнено сказав Жак Паганель. – спостерігаючи за звірами я зрозумів, що ми знаходимося недалеко від Лондона. Потрібно дати оголошення в газеті і повідомити адміралтейство. Я пригадую… Згадка про «Британію» була в «Таймсі», це газета, у 1862 році, коли це судно не повернулося в порт. Капітан Грант – це відважний моряк.

Після недовгих зборів, перевантаження речей на яхту, команда вирушила в плавання. Орієнтуючись по зірках, «Дункан» невдовзі прибув у Лондон. Дивно було членам екіпажу в Лондоні.
– Я ніби дивлюсь якийсь фантастичний фільм, – повторювала Ліза.

Гленарван з допомогою Паганеля дав оголошення в газети про знайдений документ, вказавши, де шукати яхту «Дункан» і вони обидва пішли в адміралтейство шукати допомоги. Два дні минули безрезультатно: ніхто не збирався вирушати на пошуки капітана Гранта, ні фінансувати подорож.

Гленарван з Лізою милувалися вечірнім Лондоном, раптом почувся вигук капітана, а незабаром і він сам піднявся на палубу разом з двома дітьми: дівчиною років 16 і хлопчиком років 12.
– Скажіть, це ви знайшли листа мого батька? – кинулася дівчина до них. – Чи живий він? Чи побачимо ми його? Ми прочитали про все в газеті.
– Так, листа ми знайшли. А ви?
– Це наш батько, капітан Грант. Я Мері Грант, а це мій брат – Роберт.

І дівчина, схлипуючи, розповіла про свого батька, бо їх матуся померла, народжуючи Роберта. Як батько завжди повертався до них, привозив подарунки, розповідав про свої пригоди. З того, що розповідала Мері, ставало зрозуміло, як діти люблять батька, а він їх.
– В адміралтействі відмовили в допомозі пошуків капітана Гранта, – сказав Гленарван, – та ми самі з допомогою нашого друга Жака Паганеля, ученого-географа, вирушаємо на пошуки потерпілих. Вам пощастило знайти нас сьогодні, бо завтра ми відпливаємо, а сьогодні ще поповнюємо запаси «Дункана».
– Ми їдемо з вами, – вигукнули діти. – Адже більше у нас нікого нема.

Подивившись на лист батька, Мері упевнилась, що це почерк Гранта.
– Тато живий, ми знайдемо його! Благослови Вас Господь за вашу доброту! – крізь сльози вигукував Роберт Грант. – Адже ми вам зовсім чужі люди, а ви допомагаєте нам…

Другого дня яхта «Дункан» відчалила від берегів Лондона у пошуках 37о 11’ ширини… Жак Паганель, детально вивчивши залишки листів капітана Гранта, був впевнений, що корабель «Британія» розбився біля берегів Патагонії, і він в полоні у індійців. Погода була надзвичайно гарною, краєвиди тішили око подорожніх, золото із скрині ставало у пригоді кожного разу коли потрібні були продукти або вугілля для топок. Так, вугілля. Для капітана Мак-Наббса, Лізи та матросів був потрясінням той факт, що яхта якось змінилася, і замість автоматичного управління доводилось закидати в топки вугілля. Комп’ютери залишалися непорушними, вони навіть якось злилися з оточуючими речами.

Юний Роберт якось здивувався.
– У вас в рубці такі цікаві вікна з рамками, і кнопками, навіщо вони? І самі каюти якісь дивні. Коли тато брав нас з Мері на корабель, то там все було інше. Едуард і Ліза перезирнулися. Розкрити хлопцю таємницю? Ні, це буде занадто.
– Коли будували яхту, то вирішили її так прикрасити, – сказав Едуард. – Ходімо краще поглянемо, що нового придумав Паганель по розшуках твого батька.
– Так, – схопився Роберт. – Бідолашний тато. Але я впевнений, що така людина не загине. Адже він не може, не може залишити нас сиротами. Він добрий, мужній, він поплив на «Британії» шукати землі для збіднілих шотландців, щоб вони змогли переїхати і поселитися колонією, адже їхнє життя стало нестерпним. І от він зник.
– Звідки ти знаєш про наміри батька? – спитав Жак Паганель.
– Тато завжди ділився з нами планами на наше власне майбутнє і майбутнє Шотландії, особливо бідняків, – за Роберта відповіла Мері. – Він мріяв про той час, коли бідний шотландець зможе жити нормально сам і приносити користь іншим. Я вірю ми знайдемо його. Ось ви, хто він для вас? Лише образ людини, яка написала листа і викинула його в море. А ви вирушили на пошуки його і двох матросів, що з ним врятувалися. Не шкодуєте на це часу і коштів, турбуєтеся про нас. Ви благородні люди. – І Мері заплакала.

Береги Патагонії наближалися. Команда з нетерпінням чекала висадки на берег. Одного вечора між Едуардом і Лізою відбулася розмова.
– Ти помітив, що ми змінилися? Не в фізичному плані, а ми якось підходимо до цієї країни, цього часу, стилю. Ми навіть мислимо інакше.
– Так люба, я це теж помітив. І що дивно, мені здається, що в цих краях я уже був, знаю ці діалекти, мову, цих людей. Як ти думаєш, ми повернемося в наш час? Тут цікаво, але я хочу в наш світ.
– Як би там не було, – задумливо промовила Ліза, – але це мабуть буде найбільша і незвичайна пригода в нашому житті. Тут все інакше: речі, люди, лише почуття незмінні. І як же я хочу, щоб Мері і Роберт знайшли свого батька.

В Патагонії слідів капітана Гранта та відомостей про корабель «Британія» не було. Дивовижні пригоди спіткали команду корабля і команду пішохідного загону. Ці пригоди показали, хто на що здатен. При нападі червоних вовків на Роберта, Едуарда та індіанця Талькави всі троє ладні були пожертвувати власним життям заради інших. Врятував всіх юний Роберт, який, стрибнувши на коня Тауку, повів всіх вовків за собою, бо Едуард і Талькава витратили всі боєприпаси. Потім, зустрівшись з товаришами Жаком Паганелем та Мак-Наббсом, потрапили у страшну повінь, врятувалися на єдиному в преріях дереві, велетенському омбу, де вели п’ять днів пташиний спосіб життя, сидячи на гілках. Навколо скаженів потік води з алігаторами, ревіла буря. Потім в омбу влучила блискавка, воно запалало. Буря вирвала омбу з корінням і понесла у невідомому напрямку. Лише величезні знання Жака Паганеля, несхитний оптимізм Едуарда, незворушність Мак-Наббса врятували їхні життя.

Паганель висунув версію, що сліди капітана, тобто 37 паралель, веде в Нову Зеландію. Мандрівники вирушили туди і знайшли боцмана «Британії», який насправді виявився вожаком розбійницької банди і заманив їх у пастку, плануючи захопити яхту «Дункан». Думаючи, що втратили яхту і матросів, Гленарван вирішив повертатися додому, та по дорозі вони потрапили у землі канібалів у Новій Зеландії. Мужніх людей захопили в полон і вони чекали смерті. Врятував усіх Роберт Грант, який зробив підкоп у халупу, де були усі полонені. Тікаючи від туземців-людожерів, думаючи, що все вже втрачено, раптом побачили неушкоджену яхту «Дункан», гармати якої захистили мандрівників від канібалів.

Повернувшись знову на палубу «Дункана», Гленарван та його друзі відчули себе щасливими, що залишилися живими, і водночас нещасними, бо їхні пошуки виявилися марними. На Мері і Роберта не можна було дивитися без сліз, так вони змарніли.

Поки Гленарван був відсутній, команда «Дункана» захопила лжебоцмана «Британії» і, в обмін на відомості про капітана Гранта, пообіцяли висадити його (замість смертної кари) на безлюдному острові. Шукали лише тепер такий острів. Наближався острів Марії-Терези, вечоріло. Мері і Роберт стояли на палубі. Вони мовчки дивилися на хвилі та острів. Яхта колихалася на хвилях. Вирішено було зачекати до ранку, а потім причалити.
– Мері, я хочу стати моряком, як батько. Хай ми не знайшли його, але я не втрачаю надію. Я все життя буду його шукати і знайду. Не може наш батько померти, не виконавши свого завдання, своєї обіцянки шотландцям.
– Так, Роберт, я теж вірю в це.

Вони замовкли дивлячись на океан.
– Допоможіть! Допоможіть! – почувся рідний голос.
– Тату?! – Мері втратила свідомість. Роберт закричав, до нього збіглася вся команда.
– Їдьмо на острів, там наш батько, капітан Грант! Він там! Ми чули його голос!

Всі перезирнулися. Мері перенесли в каюту, Роберта заспокоїли. Жак Паганель підійшов до Едуарда.
– Дивно, але цей острів Марії-Терези безлюдний, та лежить на 37 паралелі.

Вранці, ледь світало, шлюпки з матросами, Мері і Робертом вирушили до острова. На березі стояли троє людей.
– Батьку! – закричали Мері і Роберт, – Батьку!

Хвилююча була зустріч дітей і батька. Мандрівники витирали сльози радості. Діти розповіли батькові про свої пригоди, той їм про власні. За розмовами швидко проминув час. Гаррі Грант розповів Едуарду, що він не втрачав надії на порятунок, адже у нього було дві мети: повернутися до дітей і допомогти збіднілим шотландцям.

Повернення в Шотландію було сповнене радості і мрій. Побувавши в гостях у капітана Гранта, Едуард, Ліза і Мак-Наббс попрощалися з ними і повернулися на «Дункан». Тут їх чекав Жак-Паганель зі своєю підзорною трубою.
– Я прощаюся з вами, дорогі друзі, – промовив Жак. – Ви чудові люди!
– Зачекай, – зупинив його Гленарван. – Тобі потрібно забрати всі коштовності і золото, які ми не витратили на пошуки, щоб допомогти капітану Гранту у переселенні шотландців у нові землі.
– Я думаю, якщо ми перешлемо йому все від невідомого мецената, буде краще і ця справа буде благородною.
– Та ні, по суті, це ваші скарби, без них ми не змогли б подорожувати.

Перегрузивши скарби, вони попрощалися з Паганелем. Яхта вирушила в море. Едуард, Ліза і Мак-Наббс дивилися на хвилі. Куди вони пливуть? Що буде далі?  Так проминув день. Надвечір перед яхтою з’явилися знайомі обриси. Острів? Знову острів? Вони повернулися до початку подорожі.
– Лізо! Піднімайся сюди! Мак-Наббсе! – кричав Гленарван.

Всі вискочили на палубу. Лише один матрос трохи затримався, а коли піднявся, вигукнув:
– Алкід працює! Всі комп’ютери працюють!

Острів наближався, разом з ним невідомо звідки на корабель опустилася різнокольорова пляма. Яхту струснуло… Гленарван на мить заплющив очі, а коли відкрив – яхта «Дункан» під прапором Англії з блакитним вимпелом та літерами «Е» і «Г» йшла по хвилях Північного каналу. Календар на моніторі показував 26 липня 2064 року. Поруч стояла дружина Ліза та капітан Мак-Наббс. Матроси управляли яхтою з допомогою Алкіду.
– Це не сон? – прошепотіла Ліза. Капітан Грант, наші пригоди, Мері і Роберт? – Я не сплю?
– Та ні, Лізо, – сказав Мак-Наббс, – у нас у всіх не можуть бути однакові сни. Ми дійсно врятували капітана Гранта, визволили з острова Жака Паганеля. Дивно тільки все це.
– Нічого дивного, – заперечив Едуард. – Ми зробили щасливими дітей капітана Гранта та його самого, побачили світ у минулому, перехитрили піратів, канібалів. Тільки давайте нікому про це не розповідати, хай це буде нашою таємницею, згода?

І яхта «Дункан» вирушила у подальшу весільну подорож Едуарда і Лізи.