Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Інформаційно-ресурсний центр Віртуальні виставки Традиції українського народу

Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

altКатернога М. Т. Українська криниця / М. Т. Катернога. — Київ : Техніка, 2006. — 136 с. — (Народні джерела).

З давніх-давен криниці, або колодязі, посідали в житті людей важливе місце, оскільки були джерелом свіжої питної води. Тому їх охороняли, з особливою любов'ю облаштовували, вважали святими. Своєрідний культ води посприяв звеличенню криниць у народних легендах та оспівуванню їх у численних піснях і поетичній творчості.

Багато дослідників у різні часи зверталися до теми криниці, та чи не найглибше розкрита вона у книзі професора Мусія Тимофійовича Катерноги. Автор впродовж десятків років збирав інформацію про будівництво криниць, вивчав та замальовував споруди у найвіддаленіших куточках України.


Розповідь про українську криницю починається з огляду пісенного фольклору, давніх легенд, побутових звичаїв та обрядів, в яких криниця символізує родинну домівку, людську доброту, непорушну віру у безсмертне буття народу та джерело його духовності. Історія криничного будівництва нараховує не одну тисячу років. Автор наводить цікаві факти про найдавніші гідротехнічні зрошувальні системи, перші водопіднімальні пристрої, акцентуючи на високому рівні криничного будівництва в Україні, зокрема на територіях середньовічних фортець, замків, монастирів, згадує величні козацькі криниці-журавлі та криниці-басейни південних областей України.

Криниця й до сьогодні залишається основним джерелом постачання чистої води, особливо у сільській місцевості. Тому у виданні значну увагу приділено спорудженню сучасних колодязів та їх облаштуванню: детально розглядаються вимоги до розміщення криниць у системі забудови, наводяться приклади конструктивного вирішення підземної частини та архітектурного облаштування верху криниць у різних регіонах України, розглядаються варіанти збирання підземної води водозабірними свердловинами. Книга ілюстрована кресленнями та малюнками найбільш характерних криниць, тому стане у пригоді сучасному забудовнику, адже народне прислів'я “Яка криниця — такий і господар” навряд чи колись втратить свою актуальність.


altСкуратівський В. Т. Русалії / Василь Скуратівський. ― Київ :Довіра, 1996. ― 734 с.

Один з найвідоміших українських етнографів ХХ століття Василь Тимофійович Скуратівський своє багатолітнє творче життя присвятив дослідженню історії українського народу, вивченню його звичаїв, традицій, обрядів, життєвих правил, пізнанню багатющої духовної культури наших предків.

“Русалії” — підсумкова енциклопедична праця з української міфології, мета якої — дослідити духовний менталітет нашого народу, його духовну культуру, яка творилася самим народом у всьому обширі часу, в котрому йому довелося жити. Автор назвав її “Русалії”, бо, на його думку, саме така назва безпосередньо стосується теми дохристиянських вірувань. Русалії — це давній весняний обряд, за допомогою якого наші пращури вшановували небіжчиків. Вони вірили, що душі всіх померлих протягом тижня, повернувшись зі своїх постійних пристанищ, облюбовують поля, річки, озера, ліси. Люди обов'язково задобрювали ці “неприкаяні душі”, влаштовуючи на так званий Русальний тиждень різноманітні обрядові дійства, поминали небіжчиків. Отож, вшанування душ померлих є однією з форм родовідної пам'яті, безперервності духовних традицій. Тому спроба наукового осмислення величезного духовного комплексу народної культури — це і є, образно кажучи, русаліями.

Українська міфологія не вивчалася як високий культурний феномен, а як “пережиток”. Потужний комплекс язичницької культури, якщо і досліджувався, то не на державному рівні. Через це спроба синтезувати цей велетенський матеріал, зроблена Василем Скуратівським, заслуговує на увагу. Автор мав на меті зібрати і проаналізувати всі доступні літописні та архівні джерела, фольклорні пам'ятки, а також власні експедиційні матеріали з глибинних сіл, де ще й досі зберігаються сліди “давно минулих літ”, щоб дати цілісну картину дохристиянської міфології українців.

Фактологічний матеріал стане в нагоді учням, студентам, викладачам середніх та вищих навчальних закладів, а також усім тим, хто хоче глибше пізнати  давню українську історію та культуру. Адже, що знаємо ми, сучасники, про народних чи так званих київських богів, про відмінності між ними, про добрих і злих духів, родинних оберегів, вірування в душу і потойбічне життя, небесні світила, рослинний і тваринний світ, природні явища, давні обряди. Далеко не всі знають, що віночки, які носили дівчата, вишивка на сорочках, писанки і крашанки, зрештою, тини чи ворота — це не тільки мистецькі обладунки чи деталі побуту, а насамперед оберегові елементи. Адже у давні часи кожна річ, обряд, дія, слово, ритм, жест, пісня мали конкретне призначення, за ними стояли глибинні пласти народного світогляду.


altСкуратівський В. Т. Обереги пам'яті : народний агрокалендар / Василь Скуратівський. ― Київ : Скарбниця, 1992. ― 112 с.

В основу даної праці Василя Скуратівського покладено річний цикл людської діяльності. З глибоким знанням проблематики цікаво й дохідливо оповідає автор про споконвічне буття українців упродовж року. Це розвідка-есе про походження українських регіональних назв місяців і пов'язані з ними прислів'я та приказки, зразки народної метеорології, за допомогою яких завбачували погоду; подано описи найвідоміших народних свят та обрядів, виробничі й побутові взаємини.

На особливу увагу заслуговують дослідження українських місяценазв. Наприклад, поруч з добре відомою нам назвою другого осіннього місяця активно вживалися й такі, як грязень, хмурень, листопадник, весільник, а діалектичний лексикон серпня ще багатший — заревь, копень, кивень, густир, хлібочол, жнивець, городник, прибериха-припасиха, спасівець, барильник.

Без жодних метерологічних приладів селяни завбачували погоду, оцінювали перспективу на майбутній урожай. Відомо, що у наших пращурів останній брат весни, травень, мав особливі заслуги. На початку місяця (6 травня) відзначали день святого Юрія — одне з найпоетичніших весняних свят. Юрій, на думку наших предків, був оберігачем домашніх тварин, тому селяни намагалися до цього свята не вигонити на нічні пасовиська коней. На Юрія підрізали гриви і хвости лошатам, а ввечері, зібравшись у ватаги, виводили тварин на нічний попас. Цілу ніч батьки і діти сиділи біля ватри, розповідаючи веселі історії. З Юрієм пов'язане і незвичайне дійство під назвою “збирання роси”, від якого пішло відоме побажання ювілярам: “З роси та з води!”. В народі казали: “Коли на Юру дощ і грім, то буде радість людям всім”, “Рання сівба ярих з Юрія, середня — з Миколи, а пізня — з Івана”, “На святого Юра висохне баюра” тощо.

Отож книжка, народний агрокалендар, і повчальна і корисна, адже в ній — багатовікова мудрість наших пращурів.


altСкуратівський В. Т. Вінець / В. Т. Скуратівський. ― Київ : Видавництво УСГА, 1994. ― 240 с.

В основу “Вінця” В. Скуратівського покладено аграрний рік українців. Структурно він поділений за місяцями. До кожного розділу залучені найосновніші регіональні назви місяців, їх походження, а також паралельні з інших слов'янських мов. До того ж читач має змогу ознайомитися з “іменними” прислів'ями та приказками, багатьма прикладами завбачень погоди, народними та релігійними святами і пов'язаними з ними обрядовими діями, що регулювали річну циклічність.

У книгу ввійшли надзвичайно цікаві описи народних свят, забав, ворожінь, обрядових дійств, прикмет, а також приповідки, тексти пісень. Виразна, колоритна мова дає змогу відчути витоки духовної культури українського народу. До того ж народний календар з багатьох позицій не втратив свого значення і сьогодні, адже у всі часи людина намагається розумно поєднати працю з відпочинком.


altСкуратівський В. Т. Святвечір : нариси-дослідження у 2-х книгах. Кн. 1 / Василь Скуратівський. ― Київ : Перлина, 1994. ― 228 с. ― (Українці).

Яким би тяжким не було повсякдення, але саме за допомогою свят народ самоочищався, возвеличувався і налаштовувався на оптимістичну хвилю. Адже за своєю структурою свята та обряди — це не тільки форма дозвілля: в них закодовані всі основні етнопсихічні, психологічні й етичні геноформи. Якщо через обрядовість у побутове життя міцно входили і закріплювалися традиції, то обряди в свою чергу формувалися за допомогою свят. Саме їм, на переконання автора дослідження, належить пріоритет в усій системі духовного життя. Свята регулювали циклічність, були своєрідною календарною структурою духовного життя людини, його етнокодом. Кожне свято мало свій обрядовий фон, який надавав йому оригінальності та неповторності.

Скуратівський зосереджує увагу на ста найголовніших святах, що відзначалися у повсякденному побуті. В першій книзі образною мовою, пересипаною піснями, прислів'ями, приказками, йдеться про зимові, весінні празники та свята першого літнього місяця — червня.

Автор акцентує на призначенні, специфіці окремих свят: в одних переважає святість духовного самоочищення, в інших — календарна означеність, за допомогою якої селяни визначали строки сівби та збору врожаю, прогнозували погоду, регулювали виробничі та побутові взаємини, дні відпочинку тощо.

В основу написання книги було взято праці дореволюційних вчених (П. Чубинського, М. Максимовича, М. Маркевича, В. Гнатюка та ін.), народознавчі розвідки, що виходили за кордоном, а також рукописні матеріали Етнографічної комісії Всеукраїнської Академії наук. Значну частину фактажу автор зібрав в експедиціях. Видання розраховане на якнайширше коло читачів.


altСкуратівський В. Т. Дідух : свята українського народу / Василь Скуратівський. ― Київ : Освіта, 1995. ― 272 с.

Автор у передмові наголошує, що кожне свято мало свою символіку і атрибутику, але вилучення з побутового життя духовних традицій, передовсім святкової обрядовості, призвело до того, що нині майже ніхто не знає про них. Саме з метою оприлюднення розмаїття духовної культури наших пращурів і створено пропоноване видання, котре є найбільш повним зібранням календарних свят українського народу.

В. Скуратівський надає вичерпну інформацію про духовну культуру нашого народу, його обрядовість, традиції, фольклор, що сягають тисячоліть. Висока моральність предків, щира приязнь у стосунках, взаємодопомога, тонкий естетичний смак і, головне, високопоетичний культ пращурів, шанування свого роду — все це гідне наслідування нинішніми поколіннями, щоб у кожну родину й оселю завітав традиційний Дідух — національний символ свого родоводу.

Вичерпний опис найзнаменніших свят українського народу, наданий вченим-етнографом, допоможе створити цілісну картину традиційної української календарної обрядовості.


altВоропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис / Олекса Воропай. ― Київ : Велес, 2009. ― 432 с.

Звичаєвість — це не щось окремішнє у житті кожного народу чи його соціальної групи, а виражені в рухах і діях світовідчуття, світосприймання та взаємини між людьми. А все це разом не що інше як звичаї та обряди, котрі вберігають від розпаду духовність, збагачують новими досягненнями культуру певного народу й наснажують своєю мудрістю його творчість.

В цьому був переконаний і автор даного етнографічного нарису — доктор слов'янської етнології, доктор природничих наук О. І. Воропай (1913-1989), котрий прагнув відродити свій народ, його правічні закони, мрії і духовні надбання з відновлення самосвідомості українців, виховання патріотичних почуттів на підвалинах їхніх самобутніх, тисячоліттями усталених звичаїв.

За словами автора, праця “Звичаї нашого народу” має за завдання створити суцільний образ народно-календарних звичаїв протягом цілого року. Розподіляється вона на чотири частини за порами року: “Зима”, “Весна”, “Літо”, “Осінь”. Перша частина охоплює період від початку нового господарського року, весь цикл Різдвяних свят, включно з новорічними звичаями, і кінчається днем Петра Вериги (29 січня). “Весна”, за Воропаєм, це той час, коли “зима зустрічається з літом” (Стрітення), й завершується Великоднем. В частині третій — “Літо” — описано весняне поминання мертвих (Радуниця, Проводи), день святого Юрія, “Симонове зело”, Зелені свята, свято Івана Купала, “Обжинки” та день святої Мокрини. “Осінь” починається днем пророка Іллі, багата на різні урочистості аж до вміщення мисливських оповідань, зібраних на відзнаку Михайла Архістратига (21 листопада).

“Звичаї нашого народу” О. Воропая — це не просто опис головних подій і свят, вірувань і обрядів українського народу, його приповідок і загадок, замовлянь і пісень, переказів і легенд — це глибокодумний, поетично-доладний та науково-вивірений етнографічний нарис.

Сучаснику, безперечно, буде корисно й цікаво заглибитися у багатий духовний світ українського народу, згадати неписані закони, якими керувалися у житті наші предки. Особливо ж цінними є матеріали книги для проведення обрядів та підготовки свят.


altУкраїнські традиції та звичаї / автор-упорядник А. П. Ярещенко. ― Харків : Факт, 2008. ― 232 с.

Книга знайомить із перлами духовності, взірцями матеріальної культури України, її звичаями, обрядовістю, символами-оберегами. Лаконічно і змістовно  подає автор-укладач надзвичайно багатий матеріал про державні символи України, етнографічне районування, особливості традиційно-побутової культури певних районів та етнографічних груп населення, основні соціально-економічні типи сільських поселень, засоби пересування і шляхи сполучення, сільськогосподарську культуру та українські народні: ремесла, одяг, кулінарію, сонник, магію, медицину, символіку, календар, гороскоп, метеорологію. Цікавим є розділ “Із життя імен”, в якому розповідається про походження та специфіку імен, що дає змогу зазирнути у таїни власного імені, вибрати ім'я для своїх нащадків (в цьому допоможе сучасний іменослов). Короткий топонімічний словник коментує географічні назви України. Укладач використав найбільш цікаві, на його погляд, топонімічні назви. Складно сперечатися. Адже небагато хто знає походження таких назв як, наприклад, Белз, Гайсин, Димер, Єланець, Козача Лопань, Кушугум, Рені, Тетлега...

Видання адресується широкому колу читачів, а особливо тим, хто бажає розширити знання про самобутність, творчу силу українського народу, його історію та культуру.


altМаксимович М. Дні та місяці українського селянина / Михайло Максимович ; пер. з рос. ― Київ : Обереги, 2002.― 189 с.

“Дні та місяці українського селянина” — збірник-дослідження видатного українського вченого-енциклопедиста і просвітителя Михайла Максимовича (1804-1873). Відразу після виходу етнографічної розвідки у світ (1856), вона здобула високу оцінку вітчизняних та російських народознавців й понад сто років широко використовувалася відомими дослідниками: М. Грушевським, Б. Рибаковим, О. Афанасьєвим та ін. Наукова інформація, що міститься у цій праці, вводилась до збірників та досліджень, присвячених описові традиційно-побутової культури українського народу.

Джерельну базу “Днів та місяців українського селянина” становлять власні записи й спостереження М. Максимовича, а також літописи, історичні праці вчених різних країн, твори давньоруської, української літератури, пісенні збірники сучасних дослідникові фольклористів.

Матеріал, зібраний вченим-етнографом для його народного щоденника, є надзвичайно широким і багатогранним. Максимович намагався вичерпно охарактеризувати календарні звичаї, обряди й вірування своїх краян, подавав цікаві, рідкісні відомості з громадського побуту селян, з їхньої сімейної обрядовості, народної агротехніки, медицини, астрономії, метеорології, демонології, національної кухні й костюма, народних промислів — відхідництва, бджільництва, рибальства. Крім того у “Днях та місяцях українського селянина” Михайло Олександрович намагався пояснити значення і походження народних звичаїв, обрядів, ігор, фольклорних та міфологічних образів; зіставити прояви духовної культури українців та інших слов'янських народів; порівняти особливості календарних обрядів у різних регіонах України.

Композиційно збірник поділяється на частини за порами року та місяцями (з короткою характеристикою кожного з них), а також за православними святцями.  Календарні статті здебільшого стосуються великих свят і містять історичні екскурси, наукову полеміку, власні гіпотези, цікаві етнографічні відомості про побут сучасного автору селянства. Деякі з описаних Максимовичем звичаїв не мають чіткої прив'язаності до конкретних дат, їх виконували протягом якогось періоду часу в залежності від тих чи інших подій: першого грому, першої зустрічі з ластівкою тощо.

Народний календар М. Максимовича — багатюща скарбниця традиційних народних звичаїв, обрядів, повір'їв, фольклору. Видання цієї книжки значно розширило джерельну базу вітчизняного народознавства.


altУкраїна та українці : шкільна енциклопедія народознавства. ― Донецьк : ТОВ “ВКФ “БАО”, 2009. ― 256 с.

Книга знайомить зі світом українських традицій — справжньою духовною скарбницею нашого народу.

В енциклопедії вміщені матеріали про головні державні свята; українські обереги: вишиванку, витинанки, рушник, писанку, слово, одяг, хліб тощо; святкові традиції наших предків; українські прислів'я, приказки, пісні; прикмети та народний календар.

Видання може бути використане для позакласного читання школярів або як популярний довідник для всіх, хто бажає глибше пізнати духовну культуру українського народу.


altУкраїнські традиції і звичаї : українська етнографія, народні вірування, традиції, звичаї, обрядовий календар, свята, обереги / автори-упорядники В. М. Скляренко, А. С. Шуклінова, В. В. Сядро. ― Харків : Фоліо, 2008. ― 318 с. ― (Дитяча енциклопедія).

Народні традиції та звичаї завжди були духовною основою життя українців. Вони формувалися протягом багатьох століть і є складовою частиною не лише історії нашого народу, а й сьогодення. Нині народні традиції та звичаї стали одним із головних чинників відродження українського народу, його національної свідомості та людської гідності. В чому вони полягають, де їхні витоки? Як вони формувалися та змінювалися у різні часи — на всі ці та інші запитання є відповіді у даному виданні.

У книзі детально охарактеризовано історію розвитку вітчизняної етнографії; розповідається про витоки української міфології, традиційні вірування, знання та морально-етичні народні норми; увагу приділено трудовим та побутовим традиціям: святам, громадським звичаям, обрядовому землеробському календарю, національній кухні, вбранню і житлу; описано родинну обрядовість та захисну силу традиційних українських оберегів.


altВойтович В. М. Українська міфологія / Валерій Войтович. ― Вид. 3-тє. ― Київ : Либідь, 2012. ― 664 с.

У духовній скарбниці українського народу одне з чільних місць належить міфорелігійному світоглядові. Ця тема до недавнього часу залишалась поза увагою науковців. Сучасний аналіз “вищої” міфології — пантеону слов'янських божеств — та міфології “нижчої” (демонології) розпочався лише з середини 60-х років ХХ ст.

Книга письменника, художника, дослідника В. М. Войтовича є спробою осмислення надзвичайно багатого та яскравого світу української дохристиянської міфології. Це — своєрідна ілюстрована енциклопедія народних уявлень, звичаїв та обрядів, вірувань і повір´їв тощо. У ній є пояснення найрізноманітніших термінів, пов'язаних зі звичаями та обрядами далеких пращурів, їхнім світоглядом та світосприйняттям. У ній — дивовижний, надзвичайно яскравий поетично-міфологічний світ праукраїнця, у якому все довкола мало свою душу.

Працюючи над книгою “Українська міфологія” автор використав значний історико-фольклорний та етнографічний матеріал з багатьох куточків України; опирався на праці визначних фольклористів, етнографів, істориків ХІХ — початку ХХ століття: М. Костомарова, М. Грушевського, О. Потебні, Г. Булашева, П. Чубинського, М. Маркевича, І. Франка та ін.; дослідження сучасників: Б. Рибакова, М. Чмихова, Б. Мозолевського, Г. Маслової тощо. Опрацювавши чималу бібліографію з історії, релігієзнавства, фольклористики, В. Войтович здійснив реконструкцію міфологічної системи протоукраїнців.

Текст супроводжується авторськими ілюстраціями, відомостями про видатних етнографів та фольклористів минулого і ґрунтовною біографією.


altГрушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу / Марко Грушевський. ― Київ : Либідь, 2006. ― 256 с.

Книжка педагога, богослова, етнографа, краєзнавця М. Ф. Грушевського (1865-1938), присвячена українській традиції виховання дитини, вперше побачила світ 1906-го року. Це її друге побачення з читачем, але й більше ніж через сто років праця не втратила актуальності.

Автор, не маючи фахової освіти, володіючи неповною інформацією про світовий поступ у дитинознавстві, здійснив ґрунтовне комплексне дослідження, яке увібрало в себе всі напрями тогочасних дитинознавчих досліджень. У праці Марка Грушевського вперше було зроблено спробу охарактеризувати складний і багатоаспектний процес розвитку особистості, виклавши це цікавою і доступною для пересічного читача мовою.

До даного видання увійшли матеріали, присвячені українській традиції плекання дитини від того часу, коли дитина була ще тільки “на гадці” у батьків, до пори, яку називали “підпарубок” і “піддівка”. Послідовність викладу — відповідно до етапів розвитку дитини рік за роком. Описи іграшок, способів їх виготовлення розподілено згідно з віковими потребами і можливостями дітей. Окремо подано описи морок і музичних інструментів, доповнені малюнками, фотографіями та коментарями наших сучасників.

Мову праці відредаговано згідно з нормами сучасного правопису, але стилістичні особистості мови автора, прояви його емоційного ставлення до тих чи інших явищ збережено. На полях подано думки психологів, етнографів, педагогів, педіатрів, фрагменти літературних творів, присвячених дітям.

Видання доповнено добіркою ілюстрацій: дитячі портрети у творах художників-іконописців, парадні портрети XVII-XVIII ст. і авторський живопис ХХ ст., відтворивши, таким чином, образ дитини в українському мистецтві.

Книжка зацікавить не лише фахівців — етнографів, фольклористів, педагогів, медиків, а й батьків, особливо матусь, адже тут і народні методи лікування дитячих хвороб, і колискові пісні, і оригінальні забавлянки, і поради, як відучити дитину від “дитячої” мови та ще багато корисної й цікавої інформації.

Интересная статья? Поделись ею с другими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.