Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Інформаційно-ресурсний центр Віртуальні виставки Джек Лондон: вовк-одинак з Місячної долини

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2016”
До 140-річчя від дня народження Дж. Лондона


«Життя досягає своїх вершин в ті хвилини, коли всі його сили спрямовуються на здійснення поставленої перед ним мети». Так говорив Джек Лондон. Так жив Джек Лондон. Видатний американський письменник. Непересічна творча особистість. Людина непростої долі.

Джон Гріффіт Лондон народився 140 років тому, 12 січня 1876 року, у Сан-Франциско. Він був позашлюбним сином Флори Веллман, дівчини із збіднілої родини колись заможних хліботорговців, і самозваного професора астрології Вільяма Чейні, людини надзвичайної ерудиції, яка прекрасно володіла словом. Своїм письменницьким хистом Джек Лондон, очевидно, мав завдячувати батькові, який, до речі, завжди заперечував своє батьківство. Ім'я і родину хлопчику дав робітник і фермер Джон Лондон, який одружився з матір'ю Джека невдовзі після появи на світ майбутнього письменника.

Мати, Флора Веллман, була розумною і начитаною, закінчила коледж, училася музиці, але мала нервовий характер зі швидко мінливим настроєм. У 20-річному віці вона перехворіла на тиф і після хвороби, як говорили, у неї залишилося деяке “сум'яття в голові”. Це призвело до того, що все своє життя Флора була дуже своєрідною жінкою, захоплювалась гаданням, спіритизмом і не приділяла належної уваги вихованню сина. Материнські обов'язки були Флорі не до душі.

Матеріально забезпеченою родина Лондонів не була. Джеку рано довелося працювати: в одинадцять років він розносить газети, а в тринадцять йде на консервну фабрику, де працює по 11 годин. Це було безрадісне голодне дитинство, про яке письменник згодом казав так: “Що я відчував і думав тоді, що я відчуваю і думаю тепер — вам не зрозуміти. Голод! Голод! Голод!”

Найбільшою і, напевно, єдиною відрадою хлопця було читання книг. Джек став постійним відвідувачем місцевої публічної бібліотеки. Кожну книгу він буквально проковтував. Він читав уночі, читав ранком, читав, коли йшов до школи або на роботу, читав по дорозі додому й знову йшов до бібліотеки за новою книгою. Систематичної освіти Лондон не здобув, закінчивши лише початкову школу. Він займався самоосвітою, постійно і безсистемно читаючи. У 19-річному віці він повернувся до школи (вже після публікації першого оповідання “Тайфун біля японських берегів”), але провчився лише один рік. У 1896 році Лондон вступив до Каліфорнійського університету, успішно провчився один семестр, а на більше не вистачило коштів.

У біографії молодого Лондона періоди виснажливої роботи чергуються з періодами мандрів і пригод. Консервна фабрика змінювалася “устричним піратством”, службою в рибальському нагляді і врешті наймом на шхуну, що вирушала до берегів Японії і Берингового моря на промисел морських котиків. Повернувшись до Сан-Франциско у 1893 р., він знаходить роботу на джутовій фабриці, потім стає кочегаром на електростанції — і знову тікає, тепер уже до пригод на суші. Джек приєднується до “Армії Келлі” (виступала на підтримку проекту створення робочих місць для безробітних), яка вирушала з Каліфорнії до Вашингтона. Коли ця “армія” розсіялася, Лондон став бродягою-одинаком, проїхав три тисячі миль залізницями США і Канади, побував у в'язниці за бродяжництво. Згодом майбутньому письменнику вдруге довелося побувати у тюрмі за агітаційні виступи, коли він захопився ідеями соціалізму. Це були роки змужніння і набуття життєвого досвіду, що так знадобився Лондону у подальшій літературній діяльності.

Під час цих мандрів у Джека Лондона визріває тверде рішення: ніколи не повертатися до грубої роботи. Адже він, окрім фізичної сили, наділений неабияким інтелектом і силою уяви. Література — його покликання і єдиний шлях у житті. Він працює по 15 годин на добу, розсилає свої твори по журналах, але редакції їх повертають, іноді навіть у нерозпечатаних конвертах. А ще треба було заробляти на прожиття, часто на найтяжчих і найбрудніших роботах. У 1893 році Лондон взяв участь у літературному конкурсі газети “Сан-Франциско колл”. Його оповідання “Тайфун біля японських берегів” отримало перше місце й принесло авторові перший гонорар — 25 доларів.

Далі у житті письменника з'являється чи не найзначніший авантюрний епізод. У 1897 році США охоплює “золота лихоманка”. В Клондайк на Аляску подалися золотошукачі з усієї країни, і між ними — Джек Лондон. Він забрався в глибину Аляски, захворів на цингу й змушений був повернутися додому. З Аляски молодий чоловік не привіз золота, але вивіз щедрий багаж вражень від побаченого і почутого. З усього цього постануть книги його “північних оповідань”, які принесуть йому славу і найвищі на той час гонорари.

Коли Лондон повернувся з Аляски, йому було 22 роки. Попереду було нове століття і кар'єра професійного письменника.

Першим було надруковане оповідання “За тих, хто в дорозі” (1899), а навесні 1900 року вийшла перша збірка Лондона “Син вовка”, яка привернула увагу і читачів, і критиків. Славу ж йому приніс невеликий роман “Поклик предків” (1903), котрий і до тепер є найвідомішим твором Лондона в Америці. Джек Лондон стає всесвітньо відомим письменником зі своїм особливим стилем, неповторною манерою письма, оригінальною проблематикою. Секрет надзвичайної популярності Лондона полягає, за словами відомого американського літературознавця Вана Віка Брукса, у тій “свіжій, життєствердній інтонації” його творів, що “так контрастувала з загальною сентиментальною спрямованістю тодішньої американської літератури” і була прямим викликом “ретельно процідженому, підсолодженому молочку життєвих ілюзій”, яким пригощали публіку автори масової белетристики.

Творчий шлях Дж. Лондона тривав трохи більше двадцяти років. Він написав 20 романів, близько 200 оповідань, нарисові та публіцистичні книги, збірки промов  і статей, три п'єси й кілька десятків поезій. Писав він легко, але такій продуктивності сприяла й залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар'єри він встановив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відходив. Однак це мало й негативний наслідок: він завжди поспішав і у письменника не залишалося часу на обдумування творів, їх доопрацювання. В одному інтерв'ю Лондон зізнавався: “У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям, якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю”.

В останні роки Джек Лондон пише багато, можливо, навіть занадто багато. Напружена праця забирає у нього багато сил і дедалі менше приносить радості. Та усталений спосіб життя, плани і проекти вимагають багато грошей, бо майже половина гонорарів іде на утримання родичів, знайомих і різних людей, що звертаються до нього по допомогу. Додається душевна втома. Лондон помічає, що його щедрістю зловживають, потай кепкують над “забаганками багатія”. В останні роки письменник зловживав алкоголем, що призвело до загострення хронічної недуги. Для зменшення болів Лондон приймав морфій.

У ніч на 22 листопада 1916 року Джек Лондон був знайдений мертвим у своєму кабінеті на ранчо в Глен-Еллен (штат Каліфорнія). На нічному столику було знайдено ліки й папірець з розрахунками нової, більш сильної дози морфію, яка виявилась смертельною. У свідоцтві про смерть зазначено, що Лондон помер від уремії — хвороби нирок. Обставини його смерті породили чи не найбільш стійкий з усіх міфів, якими супроводжувалося життя цієї непересічної особистості, — міф про людину, яка наклала на себе руки, не витримавши тягара успіху, і виник він, звичайно, під впливом роману “Мартін Іден”.

“Мартін Іден” — вершина творчості Джека Лондона. Роман вийшов друком у 1909 році. Сучасне літературознавство називає цей твір одним з кращих зразків світової прози, відносить до класики світового письменництва.

Сучасники сприйняли “Мартіна Ідена” як типову для американської літератури “історію приголомшливої кар'єри”. Вони не побачили у романі нічого, крім сюжету: ціною титанічних зусиль простий матрос Мартін Іден стає відомим письменником лише для того, щоб, розчарувавшись і в літературі, і в багатстві, з власної волі піти з життя. Однак задум Лондона був набагато ширшим. Оповідаючи про долю письменника з народу, Лондон розкривав головну тему: “трагедія одинака, що намагається донести істину світу”.

Роман багато в чому автобіографічний, є багато спільного між Мартіном Іденом і самим Джеком Лондоном. Обидва вихідці з низів і домоглися виключно власними зусиллями видатних успіхів у літературі. Сам Лондон в молодості перепробував багато занять і зі знанням справи пише про професії моряка, фабричного працівника і рознощика газет. Образ Рут навіяний першим коханням Джека Лондона — Мейбл Епплгарт. Але головний момент автобіографічності — спільність долі, шукань і прагнень його героя.

Роман охоплює невеликий проміжок часу: усього за 5-6 років. Дія твору розгортається в декількох планах: особистому (кохання Мартіна до Рут Морз); соціальному (боротьба за місце в суспільстві); психологічному (осмислення сенсу життя); естетичному (погляди на суть мистецтва).

 


Відомий американський критик М. Гейсмар назвав роман Лондона “трагічною національною історією успіху”.

Читайте (або перечитуйте) роман “Мартін Іден” Джека Лондона. Визначайте, в чому саме трагізм успіху головного героя. З'ясовуйте, чи справді він такий вже національний, типово американський...

«...тогда я был тем же самым Мартином Иденом — и как человек, и как писатель. Вы видите, я не переменился, хотя мое внезапное возвышение может навести на эту мысль. Я сам стараюсь убедить себя в том, что я переменился. Но я тот же! Никаких новых талантов, никаких новых добродетелей у меня нет. Мой мозг остался таким же, как был. У меня даже не появилось никаких новых взглядов на литературу или на философию. Ценность моей личности не увеличилась с тех пор, как я жил безвестным и одиноким. Я только удивляюсь, почему я вдруг стал всюду желанным гостем? Несомненно, что нужен людям не я сам по себе, — потому что я тот же Мартин Иден, которого они прежде знать не хотели. Значит, они ценят во мне нечто другое, нечто такое, что вовсе не относится к моим качествам, что не имеет со мной ничего общего. Сказать вам, что во мне ценится? То, что я получил всеобщее признание. Но ведь это признание вне меня. Оно существует в чужих умах. Кроме того, меня уважают за деньги, которые я теперь имею. Но и деньги эти тоже вне меня. Они лежат в банках, в карманах всяких Джонов, Томов и Джеков.»

 


 

 

Читайте в лютому про Володимира Малика.

Цікава стаття? Поділися нею з іншими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.