Василь Стефаник: співець селянської долі

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Книжковий контент - Віртуальні виставки

13.05.2016 13:36 Автор: Unsvet

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2016”
До 145-річчя від дня народження В. С. Стефаника


“Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові”
В. Стефаник

Василь Стефаник — великий новатор, яскравий представник експресіонізму в українській літературі, творець і неперевершений майстер стислої, драматичної за змістом, глибоко ліричної соціально-психологічної новели про сільське життя. Він увійшов у літературу як письменник виняткової оригінальності, зі своїм світовідчуттям і світобаченням: “Я писав про те, що серце співало... Я представив настрій села і все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене. Писав я горюючи, і кров зі сльозами мішалася.”

Чи не всі дослідники творчості Стефаника, починаючи з його сучасників, вказували на надзвичайну художню майстерність письменника, вміння вкласти в мінімум слів максимум виражальності. І. Франко називав його “правдивим артистом із Божої ласки”, “абсолютним паном форми”, а Л. Українка зауважувала: “Він малює буденне життя сірого люду, але не тільки зверхні факти цього життя, а самий зміст”. “Джерелом духовних цінностей” назвав Василя Стефаника В. Винниченко. Інакше і бути не могло, адже, за словами Д. Павличка, “...його життя є частиною життя народного, а його мука — це мука мільйонів”. Таке визнання майстра свідчить про його непересічний талант і особливе місце в українській літературі.

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. у селі Русів (тепер Снятинський район Івано-Франківської області) в заможній селянській родині. Батько був людиною жорстокою і надзвичайно вимогливою, особливо до рідних. Змалку хлопчик працював у полі, допомагав по господарству. Про Василеве виховання дбала працьовита і релігійна мати.

Після закінчення школи у 1883 році Василь Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї. Пізніше він згадуватиме: “Одного разу батько покликав мене з поля від волів та наказав збиратись, якби я відав, якою гіркою буде ота наука”. Особливий клопіт під час від'їзду до Коломиї був з тим, що селянський хлопчак не міг відмити ноги, а мати, збираючи сина в дорогу, радила провалити іспити. Василько не послухав, але потім про це шкодував. Йому було дуже важко в товаристві шляхти, з нього насміхалися, його ображали. Однак в гімназії він знайшов і друзів на все життя — Ганну Павлик і Леся Мартовича. Тоді ж Стефаник розпочав і свою письменницьку діяльність — спочатку спробував свої сили в поезії, а згодом (у співавторстві з Мартовичем) написав декілька оповідань. У 1890 р. Стефаник у зв'язку зі звинуваченням у нелегальній громадсько-культурній роботі був змушений залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Іваном Франком, з яким потім підтримував дружні відносини.

Після закінчення гімназії Василь став студентом Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав медицину (1882-1900), але лікарем так і не став. Стефаник-студент поринув у вир політики, брав участь у громадському житті рідного Покуття, проводив агітаційну роботу серед селян. Він активізував свою діяльність як публіцист: у 1893-1899 рр. пише і друкує низку статей. Зрештою, за політичну агітацію Стефаник на 30 днів потрапив до в'язниці і втратив підтримку батька, який засуджував його погляди та стиль життя.

У 1897 році друкуються перші новели Стефаника, які привернули увагу читачів своєю новизною, глибиною та незвичним трактуванням життя села. У 1899 році виходить перша збірка “Синя книжечка”. Василь Стефаник став відомим письменником, здобув визнання Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської.

Незабаром вийшли й інші збірки автора, кожна з яких свого часу ставала літературною подією: 1900 р. — “Камінний хрест”, 1901 р. — “Дорога”, 1905 р. — “Моє слово”, 1926 р. — “Вона — земля”. В різні роки побачили світ окремі новели автора: 1916 р. — “Марія”, 1917 р. — “Діточа пригода”, “Пістунка”, “Вона — земля”, “Дід Гриць”, “Гріх”, “Morituri”, 1922 р. — “Сини”, 1925 р. — “Воєнні шкоди”, 1928 р. — “Дурні баби”, 1933 р. — “У нас все свято”.

Проза Василя Стефаника визначається глибоким психологізмом, ритмікою, дуже сильним ліричним струменем; знанням сільського життя; глибоким проникненням у духовний світ покутського трудівника-хлібороба, щирим співчуттям до його тяжкої долі. Його новели — стисло-лаконічні, відзначаються складністю конфліктів, трагізмом суперечностей доби і водночас приваблюють своєю стильовою, мистецькою самобутністю.

Письменник щиро відкриває своє серце людям, перш за все тим, які найбільше цього потребували, бо страждали. У своєму рідному Русові він відчував несправедливість життя і, водночас, бачив справжню духовну красу. Герої його новел — це люди трагічної долі, але благородної душі, сповнені тихої любові до життя, до правди в ньому. “Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю,” — зізнавався Стефаник. “Страшно сильно пишете ви, — відповідала Ольга Кобилянська на листи Василя Стефаника і, роздумуючи над його новелістикою, зробила відкриття, що Стефаник “витісує потужною рукою пам'ятник для свого народу”.

Мандрівне життя без пристанища, без даху над головою, без близького друга втомило письменника. Він прагнув затишку і стабільності. 26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, дочкою священика із сусіднього села Стецева, яка щасливо поєднала в собі вроду й інтелект, ніжність і терплячість, шляхетність і високу культуру серця.

Шість років (1904-1910) подружжя жило в Стецеві. Один за одним народжувалися сини: Семен, Кирило, Юрій. Стефаник займався господарством і швидко став “своїм” серед селян. Його поважали і любили, з ним радилися, йому скаржилися. Тож, коли в 1907 році а Австро-Угорській імперії оголошено загальне виборче право, селяни Покуття обрали Василя Семеновича депутатом парламенту.

Десять років він представляв інтереси селян. Майже десятиріччя тривало й творче мовчання письменника. Про Василя Стефаника писали, його запрошували до співпраці редакції різних журналів, газет, видавництв. Його новели передруковували в часописах Галичини і Східної України, перекладали російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Від нього чекали нових творів. Але письменник мовчав: “Я занімів був із болю. І мовчав я довгі, довгі роки. Мої слова невимовлені, мій плач неоплаканий, мій сміх недосміяний. Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зламаного хреста на могилу в чужині”.

“Моя література в моїх листах”, — говорив Стефаник своїм синам. Письменник залишив по собі багатий епістолярний спадок, що є найкращим ключем до розуміння його життя і творчості того періоду та цікавим доповненням його літературної діяльності. Чи не найповніше як мислитель, гуманіст, особистість   Василь Стефаник виявив себе у листах до Вацлава Морачевського. Сорокарічна дружба дала їм можливість пізнати, зрозуміти і полюбити одне одного. “Його чиста душа не заплямована жодною вульгарною думкою, жодним негідним почуттям. Був хлоп'ям у біблій сорочці, пройшов через життя, як святий” — так писав про українського новеліста його краківський приятель.

Першу світову війну письменник зустрів у рідному селі, але через постійні переслідування й підозри у шпигунстві на користь російської сторони був змушений перебратися до Відня. Саме початок війни став каталізатором відродження його новелістичного слова.

Новелою “Діточа пригода” (1917) розпочинається другий період літературної творчості Стефаника. У цей час він написав небагато: всього 23 новели та кілька автобіографічних споминів. Мотиви війни, братовбивства, всенародного горя і страждання, руйнації, голоду, відриву селян від основи їхнього життя — землі — є визначальними у воєнних і післявоєнних творах: “Марія”, “Дитяче горе”, “Нянька”, “Сини”, “Пістунка”, “Вона — земля” та інших.

У роки перебування Західної України під владою Польщі письменник жив у Русові, займався сільським господарством, а вільний час присвячував письменству. Він щиро вітав злуку Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки у січні 1919 року. Упадок української державності став для нього ударом. В умовах польської окупації зростала нова творчість Стефаника та його нова політична діяльність: був головою філії “Сільського Господаря”, головою філії “Просвіти”, головою повітової управи радикальної партії.

8 січня 1930 року Василя Семеновича розбив параліч, і з того часу він був назавжди викреслений з активного життя. Він не може писати, тому диктує новели та листи синові Юрію. В останні роки життя недуга не полишала письменника. Він відчував наближення смерті, все частіше згадував батьків. Передсмертними словами Василя Стефаника були: “Я йду до своєї хати, це не моя”. Помер письменник 7 грудня 1936 року. Похорон був настільки великий, що такого Русів за всю свою історію не пам'ятав. Тисячі людей із навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.

Теплим словом Василя Стефаника згадували його сучасники: “Небагату залишив Стефаник письменницьку спадщину — числом, та зате вона пребагата своєю ціною, своєю вагою, своєю невмирущістю. Так про селян ніхто ще не писав, і тяжко повірити, щоб так гарно коли хто писав” (В. Сімонович); “Нічого дивного, що ще за життя став Він творцем школи свого жанру, та ледве чи чиєсь інше перо потрапить бути бодай далеким відблиском Стефаникового — оцього чародія українського слова. Бо цілу його творчість проникає той невеликий флюїд, що робить хоч би найменший твір — великим, хоч би найскромніше слово — вогненним. А це подибуємо тільки в справжніх геніїв” (М. Семчишин).

Творчий доробок Василя Стефаника зайняв особливу нішу в українській літературі, здобув і світове визнання, — новели письменника перекладено різними мовами, зокрема й китайською. Пам'ятники Стефанику встановлено у Львові, Русові, Снятині, у Канаді, а його ім'ям названі Львівська бібліотека НАН України та Прикарпатський національний університет.

Василь Стефаник творив для вічності, розповідаючи світові про красу та велич українського народу.

“Я сотворив собі свій світ.
Праворуч мене синє поле, і чорні скиб, і білий плуг, і пісня, і піт солений.
Ліворуч чорна машина, що з червоного рота прокльоном стогне.
А в серці моїм мій світ шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений.
У своїм. Царстві.

Буду свій світ різьбити, як камінь.
Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллі, пускати буду наліво...
І слово своє ламати буду на ясні соняшні промінчики, і замочу його в кожній чічці, і пускати буду направо.
А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу як мертву красу.
А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій цвіт.

Я був щасливий.
Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя, — я був щасливий.
А тепер на ті очі смерть долоню поклала.
А я шукаю щастя під небом і падаю...”

“Моє слово” В. Стефаник