Віктор Некрасов: письменник і громадянин

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

29.06.2016 16:23 Обновлено 29.06.2016 16:44 Автор: Unsvet

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2016”
До 105-річчя від дня народження В. П. Некрасова

Сапер

Сколько мин понаставили сволочи
Из высокого дома ЦеКа,
Чтоб у Виктора свет-Платоныча
Навсегда б онемела рука.

Чтоб ни строчки о Бабьем Яре
и о русских в парижских бистро...
Осень. Киев. Листва на бульварах,
Словно отблеск далеких костров.

Человек в гимнастерке солдатской
По Крещатику тихо идет.
На железной земле сталинградской
Был сапером он в памятный год.

И минировал, и разминировал,
Строил гати и блиндажи.
А теперь повоюй с директивами,
Поживи-поблаженствуй во лжи.

Нет пророка в своем отечестве.
Есть Париж, «Континент» и судьба,
Что уводит в безмолвие Вечности
Для святых — в Женевьев-де-Буа.
                                    Теодор Волынский


Віктор Платонович Некрасов — видатний письменник зі світовою славою. Людина ясного таланту, енциклопедичної освіченості, з вродженим почуттям справедливості, він за жодних умов не піддавався облуді в житті і творчості. “Бог ты мой, как трудно быть русским писателем. Как трудно жить по совести…” — зізнавався Некрасов, однак БУВ і ЖИВ. Його твори — взірець правди і чесності.

Народився майбутній письменник 17 червня 1911 року в Києві, в інтелігентній родині банківського службовця Платона Федосійовича Некрасова. До п'яти років він жив у Лозанні й Парижі, де його мати, Зінаїда Миколаївна, здобувала медичну освіту та працювала хірургом у паризькому госпіталі під час Першої світової війни. Маленький Віктор перші свої слова вимовив французькою мовою.

У 1915 році сім'я Некрасових повернулася до Києва. Після закінчення школи навчався в залізничній будівельній профшколі. У 1930 році вступив на архітектурний факультет Київського будівельного інституту, який закінчив в 1936 р. Вже перша його робота — дипломний проект — була дуже цікавою. Однак архітектурна кар'єра Віктора Некрасова не склалася. Після чотирьох років роботи в архітектурній майстерні він почав займатися театральним мистецтвом. Ще під час навчання в інституті юнак захопився театром, учився в театральній студії при Київському театрі російської драми. Віктор влаштувався в пересувний театр, який гастролював невеликими провінційними містечками України. Пізніше працював актором і театральним художником у театрах Києва, Владивостока, Кірова, Ростова-на-Дону.

24 серпня 1941 року Некрасов був мобілізований до армії. Він служив командиром взводу, полковим інженером, заступником командира саперного батальйону з будівництва. На фронті, за словами Некрасова, він побував у “справжніх пекельних котлах”. Воював у Сталінграді, Україні, Польщі. Двічі був сильно поранений. Війна для капітана Некрасова закінчилася в 1944 році у Любліні, коли його наздогнала снайперська куля. Інвалідом ІІ групи Віктор був демобілізований й повернувся додому. Нагороджений медаллю «За відвагу» і орденом Червоної Зірки.

У 1945-1947 рр. працював завідувачем відділу образотворчого мистецтва в редакції газети “Радянське мистецтво”, писав роман про війну. Ще в госпіталі у Баку Некрасов розробляв пальці правої руки, які майже не рухалися, — щодня малював або писав. Тоді Некрасов вирішив створити щось на зразок улюбленого роману “На Західному фронті без змін” Ремарка, тільки події він переніс в Сталінград, де воював, і де вперше був поранений. Він почав роботу в Баку, а закінчив у Києві, назвав роман “На краю землі” і запропонував кільком київським видавництвам. Йому всюди відмовили, і Віктор відправив рукопис поштою приятелеві в Москву, щоб той прилаштував написане, але вказав на конверті неправильний номер будинку.

У Москві за адресою, яку вказав Некрасов, жила Міра Соловейчик. Жінка здивувалася, отримавши рукопис від незнайомого киянина, і віддала твір відомому літературному критику Володимиру Александрову, з яким дружила. Той побачив, що з невмілого роману може вийти цікава повість, якщо її скоротити і переробити, і з такими рекомендаціями повернув рукопис автору.

Некрасов переписував твір вночі на кухні, при світлі гасової лампи, тому що вдень працював у “Радянському мистецтві”. Його мама нарікала на сина за нічну творчість, адже гас був недешевий, а Віктору, чим більше він писав, тим менше подобався результат. І якби не вимога Александрова показати йому повість, він би рукопис не переробляв. Переписавши твір, він знову відправив його до Москви. Александров дав прочитати повість головному редактору журналу “Знамя”. Так в 1946 році повість вийшла під назвою “В окопах Сталінграда”.

Поява цього твору в ті дні стала чимось неймовірним: книга написана простим офіцером, не письменником, жодного слова про партію, три рядки про Сталіна!.. Це була майже документальна повість, у якій безпосередність особисто баченого й пережитого персонажем-оповідачем сягала рівня незаперечної морально-психологічної та художньої прози. Автор змалював війну не так, як тоді було дозволено. Віктор Некрасов показав голу правду окопного життя. Увесь Мамаєв курган офіцер Некрасов проповз на животі і знав кожен клаптик цієї землі, бо будував там ходи сполучення, землянки й бліндажі, облаштовував мінні поля. У нього залишилися схеми і креслення оборонних укріплень, імена та прізвища бійців і командирів. Він показав і панічний відступ, і безладдя, і мародерство, і трагічну безпомічність неозброєних і ненавчених новобранців, а також зумів відтворити безмірну витривалість народу, невичерпну терплячість людей у жорстокому побуті війни.

Всупереч критичній оцінці твору літераторами-фахівцями (Олександр Фадєєв: “Конечно, рассказ правдивый, написан самим участником событий, но нет в нем широты, охвата... Взгляд из окопа... Дальше своего бруствера автор ничего не видит...”), Сталін сприйняв його схвально. Повість “В окопах Сталінграда” була відзначена Державною (Сталінською) премією. Новоспеченого лауреата блискавично прийняли до Спілки письменників України. Всі видавництва почали видавати та перевидавати книгу загальним тиражем в кілька мільйонів примірників. Повість була перекладена 36 мовами. Дебют 35-річного Віктора Некрасова в літературі був тріумфальним.

Значення повісті “В окопах Сталінграда” для подальшого розвитку радянської літератури важко переоцінити. Вона стимулювала розвиток лірико-психологічної прози про війну — “літератури окопної правди”.

Темі війни В. Некрасов присвятив декілька сильних оповідань, серед яких “Судак” (1958), “Друга ніч” (1960) та ін. Про драматичну долю фронтовиків, котрі розпочинали мирне життя, письменник розповів у повісті “У рідному місті” (1954). Некрасов одним із перших порушив питання про сталінські репресії у повісті “Кіра Георгіївна” (1961). Він написав у “Літературній газеті” про необхідність увічнити пам'ять радянських людей, розстріляних фашистами в 1941 році в Бабиному Яру.

В. Некрасов був приголомшений тим, що Бабин Яр перетворюють на звалище, і не допустив, щоб це відбулося. Потім, коли Бабин Яр вирішили змити, а на цьому місці побудувати стадіон, Віктор Платонович не дав споруджувати стадіон на кістках загиблих. А потім став боротися за те, щоб у Бабиному Яру спорудили пам'ятник. Пам'ятник було встановлено, і в цьому велика заслуга письменника.

Офіційна критика дуже швидко зреагувала: почалися перші нападки на Некрасова за “сірість” та “безкрилість” його персонажів. Його засуджували за дружбу з діячами української культури, підтримку українського руху шістдесятників. Владу дратували його виступи проти офіційного й побутового антисемітизму, і Некрасова звинуватили в сіонізмі.

Після опублікування дорожніх заміток В. Некрасова “Перше знайомство”(1958), “По обидва боки океану” (1962), “Місяць у Франції” (1963), присвячених Італії, США, Франції, між прозаїком і компартійною владою виник відвертий конфлікт. Адже очікували, що письменник “пройдеться” по всіх недолікам капіталізму, а він написав легкі, трохи іронічні дорожні нариси. У бібліотеках на той номер журналу “Новый свет”, який їх надрукував наприкінці 1962 року, читачі записувалися в чергу. Це була чи не єдина чесна інформація про життя по той бік “залізної завіси”.

Некрасова звинуватили в антипатріотизмі, адже він не затаврував життя “буржуазного Заходу”, а дав об'єктивні і зважені оцінки, тому що бачив навколо себе за кордоном не ворогів, а нормальних доброзичливих людей. В газеті “Известия” з'явився памфлет із саркастичним заголовком “Турист с тросточкой”. Сам Микита Хрущов, тодішній перший секретар ЦК КПРС, заявив: “Меня удивляет в Некрасове другое — он настолько погряз в своих идейных ошибках, так переродился, что не признает требований партии. А это значит идти вразрез с линией партии, это уже другое дело”.

Почалося справжнє цькування письменника. Його перестали друкувати (остання видана на батьківщині книга — “В житті та листах”(1971)), на партбюро Спілки письменників розглянули його персональну справу, а на письменницьких зборах почали “проробляти”. А в червні на пленумі ЦК КПРС Хрущов знову вдарив по Некрасову. Сказав, що той втратив якості комуніста, і закликав очистити партію від таких людей. Як результат, виключення з партії (вступив в 1943 році в Сталінграді) і зі Спілки письменників СРСР.

У 1966 році Віктор Некрасов підписав лист 25-ти діячів науки і культури генеральному секретарю ЦК КПРС із протестом проти реабілітації Сталіна, що стало початком його опозиційної громадської діяльності. Восени 1966 року він підписав колективне звернення до Верховної Ради РРФСР з протестом проти нових статей кримінального законодавства, введених для боротьби з інакомисленням. А в 1968 році Некрасов підписав звернення до депутатів Верховної Ради СРСР про те, що звинувачувальний вирок, винесений демонстрантам, які протестували проти введення військ до Чехословаччини, — порушення основних прав і свобод громадян. У 1969-му Віктор Некрасов підписав колективний лист на захист українського дисидента В. Чорновола.

Творча й громадська діяльність письменника обурювала владу. За десять років конфронтації Віктора Некрасова з режимом було відкрито три персональні справи, по декілька місяців тривали розмови з партслідчими, пояснення в парткомісіях, вислуховування всіляких звинувачень, а іноді — просто наклепів і бруду. В ході другої хвилі репресій проти української інтелігенції, з 1972 по 1973 роки, багатьох діячів культури примушували публічно засудити Некрасова, а тих, хто відмовлявся, переслідували.

У 1974-му у квартирі письменника було вчинено 42-годинний обшук, в результаті якого було вилучено сім мішків рукописів, книг, журналів, газет, листів, фотографій та інших документів. Після цього шість днів, з ранку до вечора, тривали допити. Факт зовнішнього стеження навіть не приховувався. У березні того ж 1974 року Некрасова, який гостював у Москві, примусово вислали на місце проживання до Києва. Арешт письменника був неможливий, оскільки викликав би міжнародний скандал, проте зробили все, щоб виштовхати Некрасова з країни. Пізніше в самвидаві з'явилася стаття Некрасова “Кому це потрібно?”, в якій він писав: “Краще нехай читач обійдеться без моїх книг... Я ніколи не принижу свого читача брехнею”.

12 вересня 1974 року В. П. Некрасов емігрував у Францію, де прожив майже тринадцять років. У Парижі він був однією з найпомітніших постатей у колі російської та української еміграції. Письменник продовжував літературну діяльність, з'явилися такі його твори, як: “Записки роззяви”, “Погляд і дещо”, “По обидва боки стіни”, “Саперліпопет”, “З далеких мандрів повернувшись”, “Маленька сумна повість”. Всього за кордоном він видав 6 нових книг (проза, дорожні замітки, замальовки, есе). Був членом французького Пен-клубу, Баварської Академії мистецтв.

Віктор Планонович працював на “Радио-Свобода”, готував матеріали для ефіру, на хвилях радіостанції лунав його голос: “…Ни о чем не жалею, ни на что не жалуюсь. Вот и живу… Милый, милый Киев! Как я соскучился по твоим широкими улицами, по твоим каштанам, по желтому кирпичу твоих домов, темно-красными колоннам университета…”. А на батьківщині на його ім'я було накладено офіційне табу. Перша згадка в пресі про В. П. Некрасова з'явилася 13 вересня 1987 року, коли було надруковано повідомлення про кончину письменника — через десять днів після його смерті в Парижі.

Похований В. П. Некрасов на російському кладовищі Сен-Женев'єв де Буа. На могильній плиті напис: “Віктор Платонович Некрасов. 17.6.1911-3.9.1987”. Російською та французькою. А ще — іржавий осколок чи снаряда, чи міни, який двічі пролив на війні його кров...

Перебуваючи у вигнанні, Віктор Некрасов писав книги для своїх співвітчизників. І нині вони знайшли свого справжнього читача.

“Мы хороним товарищей над самой Волгой.

Простые гробы из сосновых неотесанных досок. Свинцовые, тяжелые тучи бегут над головой. Хлопает полами шинелей ветер. Мокрый, противный снег забивается за воротники. Плывут льдины по Волге — осеннее сало.

Темнеют три ямы.

Просто как-то это все здесь, на фронте. Был вчера — сегодня нет. А завтра, может, и тебя не будет. И так же глухо будет падать земля на крышку твоего гроба. А, может, и гроба не будет, а занесет тебя снегом, и будешь лежать, уткнувшись лицом в землю, пока война не кончится.

Три маленьких, рыженьких холмика вырастают над Волгой. Три серые ушанки. Три колышка. Салют — сухая, мелкая дробь автомата. Точно эхо, гудят дальнобойки за Волгой. Минута молчания. Саперы собирают лопаты, подправляют могилы.

И это все. Мы уходим.

Ни одному из них не было больше двадцати четырех лет. Карнаухову — двадцать пять. Даже похоронить его не удалось: его тело там — у немцев”.

«В окопах Сталінграда» В. Некрасов