Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Книжковий контент - Віртуальні виставки

04.07.2016 10:09 Обновлено 04.07.2016 10:19 Автор: Unsvet

Андрухович С. Фелікс Австрія : роман / Софія Андрухович. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. — 288 с.

Після семирічного затишшя Софія Андрухович у 2014 році видала свій другий роман — «Фелікс Австрія». Авторка писала роман протягом року. Вона саме жила в Кракові на творчій стипендії «Gaude Polonia», а краківський гуртожиток називався «Фелікс». Дізнавшись про це, батько авторки — Юрій Андрухович — запропонував назву для роману з девізу Австро-Угорщини: “Bella gerant alii, tu felix Austria, nube!” (Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби). Все стало на свої місця — роман і один з його героїв отримали імена.

Книга вже встигла наробити галасу, отримавши декілька нагород: спеціальна відзнака Форуму видавців у Львові, Книга року Бі-Бі-Сі, ЛітАкцент року. Що вже говорити про численні відгуки та коментарі у періодиці та соцмережах! У 2016 році «Фелікс Австрія» був перекладений німецькою мовою та виданий австрійським видавництвом «Residenz Verlag» під назвою «Der Papierjunge» («Паперовий хлопчик»).

В інтерв’ю для порталу «Читомо» Софія Андрухович сказала, що повноту вражень від твору забезпечує не лише текст, а й вага книги, запах сторінок, фактура паперу. Все це приносить задоволення, коли тримаєш в руках примірник «Фелікса».

Роман захоплює із першої і не розчаровує до останньої сторінки. Загальна динаміка роману неспішна, як шпацер (прогулянка). Кожен новий абзац дарує відчуття радості та спокою, ховає від шаленого ритму сьогодення, дражнить апетитними стравами та прививає любов до життя, людей, себе. Кінцівка підкрадається непомітно, закручує виром подій і залишає з перехопленим подихом.

Твір насичений галицькими діалектизмами, які й досі можна почути на Заході України. Читач знайомиться з, мабуть, новими для себе словами на зразок «пулярес» «румбарбар», «зупа», «п’єц» тощо. Родзинки, які часом складно зрозуміти, роз’яснюються у примітках. Ці колоритні акценти роблять мову героїв соковитою, вона цілком відповідає епосу та середовищу. Кожне речення твору — як шматок запашного галицького пляцка.

Хтось називає роман історичним, інші кажуть, що історія — лише тло основних подій. У будь-якому разі, Станіславів початку ХХ ст. виглядає більш ніж переконливо. Софія каже, що шукала матеріал та черпала натхнення з монографій, спогадів, історичних нарисів, краєзнавчих праць. І ця ґрунтовна робота не була даремною — читаючи, з головою занурюєшся в цісарську епоху, ні на мить не виникає відчуття фальші. Одяг, плітки, страви, світські події — все складається в гармонійну яскраву картину. В написанні роману авторка також користувалася газетою “Kurjer Stanisławowski” початку XX ст. З неї, до речі, був узятий прототип одного з другорядних героїв — ілюзіоніста Ернеста Торна. Герої роману живуть на вулиці Липовій у Станіславові. Тепер це вулиця Шевченка в Івано-Франківську, де живуть батьки Софії. На обкладинці книжки зображена картина Джозефа Едварда Саутолла «Вздовж берега» (1914).

Отож, дія роману “Фелікс Австрія” відбувається в 1900 році в Станіславові. Роман написаний як щоденник головної героїні Стефи, де кожний розділ відповідає якомусь дню або присвячений спогадам і не позначений датою. Читач знайомиться зі світом крізь призму почуттів, комплексів і вподобань Стефи.

Історія розповідає про дивні та складні стосунки Стефи та Аделі — доньки лікаря, в домі якого минуло дитинство дівчат. Долі жінок тісно переплелись, як стовбури двох дерев, які одночасно є і опорою, і згубою один для одного. У творі виникне любовний трикутник, «але не такий банальний, як усім уявляється», — стверджує сама авторка. І з цим важко не погодитись: сторони трикутника та розв’язка — дві несподіванки роману.

Жіночим образам у романі приділено більше уваги, ніж чоловічим. Та це ніяк не позначається на глибині інших персонажів. Кожен наділений індивідуальним характером: Стефа — натура з міцним внутрішнім стрижнем, Адель — тендітна, малопристосована до життя пані, Петро криє в собі значно багатший та бурхливіший внутрішній світ, аніж здається на перший погляд. Історія будь-кого із героїв може бути доповнена та продовжена, здатна перерости в окрему розповідь.

«Фелікс Австрія» Софії Андрухович заслужено став українським бестселером.

Після усіх відгуків та риторики стосовно роману, остаточно підкуповує простий пост Софії на її сторінці в одній із соцмереж: «Ееей, я просто написала книжку про хавчик в історичних декораціях, бо ми, галичани, постійно жеремо. Чьо ви це саме».


Гуменюк Н. Енна. Дорога до себе : роман / Надія Гуменюк. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. — 251 с.

Надія Гуменюк — українська поетеса, прозаїк, заслужений журналіст України, авторка понад трьох десятків книжок, лауреат літературних премій, переможець багатьох всеукраїнських літературних конкурсів і рейтингів. У 2014 році вона стала лауреатом Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова” за роман “Енна. Дорога до себе”. Це, зі слів письменниці, роман про пам’ять і любов, яка є оберегом пам’яті. Ця тема дуже довго жила в її голові, і ось нарешті авторка вирішила поділитися нею із читачами. До того ж колорит цього твору промовляє волинськими реаліями. Можна відчути, що ціла низка трагічних дійств відбувається в історичних мурах, у яких вгадуються як Олицький замок, так і В’їздова вежа Луцького замку.

“У книзі розкрито історію дівчини Ірини, яка залишилася сиротою, — розповідає Надія Гуменюк. — Це — донька чоловіка, який став жертвою першого покосу інтелігенції. Ця дівчина втратила матір, побувала у дитячому будинку і шукає дорогу до себе. Мене завжди хвилювали долі людей, які були арештовані та репресовані, я багато про це писала як журналіст і добре знаю, що найстрашніше — не арешт, тюрма чи відправлення до Сибіру або на Колиму, а те, коли людей відправляли у спеціальні психіатричні клініки, в яких робили експерименти над людською пам’яттю, мозком, психікою, намагаючись витворити нову людину, яка була б слухняною, покірною і зручною для влади. Так і в романі «Енна» є лікар-психіатр, який намагається стерти пам’ять головної героїні, нашарувавши їй іншу. Він вважає, що це зробить її щасливою”.

Надія Гуменюк в «Енні» ще раз нагадує, що гріхопадіння може стати межею, переступивши яку, вже спалюєш мости бути з Всевишнім, залишатися собою. Це зокрема стосується Бориса Сніжницького (“доктора Сніга”). Він зізнається: «Я працюю до сьомого поту — вдень лікую, а вечорами займаюся науковими експериментами, бо хочу зробити людей щасливими, хочу змінити світ, який Всевишній створив недосконалим». На його совісті — десятки, якщо не сотні знівечених людських доль.

Ірина — Ірис — Енна усе ж зуміла відстояти власне «Я», свій шлях. Вона не відреклася пам’яті, не заховалася від болю у світ ілюзії, псевдоспокою всупереч цинічній стратегії нищення неповторної людської сутності. Усвідомивши свій справжній родовід, вона починає болісно шукати саму себе. Та благодатна енергетика любові, яку ввібрала в себе від найрідніших людей, стає внутрішнім променем, який не дозволяє розчинитися в пітьмі безпам’ятства.

Надія Гуменюк, попри оптимістичний пафос, не пропонує happy end. Ірина рухатиметься далі. Звичайно, цей шлях буде по-своєму драматичним. Попереду нові суворі іспити. І їх вона зуміє скласти. Адже Ірина знає істину-дороговказ: «Дякувати Богу!»

«Енна» Надії Гуменюк має шанс стати духовним хлібом і для нині сущих, і прийдешніх поколінь українців. Читайте “Енну”. Душа щемітиме від болю. Однак це орієнтир, шлях повернення до себе, до сутності, даної Богом.


Дашвар Л. Село не люди : роман / Люко Дашвар. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. — 270 с.

Люко Дашвар називають найтиражованішою авторкою в Україні. За 2007-2010 роки її чотири романи вийшли загальним накладом 180 тисяч примірників. Всі її книжки — бестселери Критики вважають причиною успіху яскраві образи й неочікувані сюжетні ходи.

Вона, без сумніву, найзагадковіша сучасна письменниця: найбільші в Україні тиражі і найменше зустрічей із читачами. Поки інші письменники витрачають купу часу на презентації, промо-тури, численні інтерв’ю, Люко Дашвар проведе одну презентацію в Києві, покажеться на Форумі видавців і… все.

“У титрах кіно, яке знімається за моїми сценаріями, стоїть ім’я, записане в моєму паспорті — Ірина Чернова, — розповідає письменниця. — Так вийшло, і я вже не в силі цього змінити. Але я впевнена, що ім’я, яке дають тобі при народженні, навряд чи відображає справжній характер і справжню суть людини. І для своєї першої української книжки я сама придумала собі ім’я. Усвідомлено зібрала докупи склади й літери, що є в іменах дорогих мені людей. Вийшло дивне — Люко Дашвар. Хай так і буде. Мені подобається, що за ним не проглядаються ані національність, ані стать. Люко — західне ім’я, Дашвар — абсолютно східне звучання. Псевдонім допоміг уникнути того, чого я боялася: поповнити лави жінок-письменниць сучукрліту, бо маю до них дуже насторожене ставлення. Мені взагалі незрозуміле поняття «жіноча проза», тому й не до снаги брати участь у подібних дискусіях. Як і в інших, до речі. Приміром, дехто вважає, ніби-то я навмисно вигадала псевдонім, який співзвучний з іменем Любка Дереша, щоб «підмазатися» під його славу, «виїхати» на його популярності. І що мені відповідати? Бити себе кулаком у груди і запевняти, що це — неправда? Ну, це ж повна дурня. Ті, хто фанатіє від Любка Дереша, не переплутають його ні з ким іншим”.

Люко Дашвар народилася в Херсоні. Закінчила Одеський інститут легкої промисловості за фахом інженер-механік прядильного виробництва. Після закінчення Академії управління при Президентові України отримала ступінь магістра державного управління. Працювала в редакціях газет і журналів. Закінчила курси сценарної майстерності Річарда Креволіна з Голлівуду.

Її перший роман “Село не люди” став лауреатом ІІ премії Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова” (2007). Також Люко Дашвар — володар премії книжкового порталу “Друг Читача” — “Дебют року” (2008) за цей твір.

Книга-шок, книга, яка змінює свідомість, затягує з першого абзацу, викликає цілу палітру емоцій, неймовірна книга — це лише декілька з численних читацьких відгуків на «Село не люди».

У книзі описується життя людей одного депресивного українського села. Головна героїня — Катерина — молоде дівча, яке покохало одруженого чоловіка. Він також кохає школярку. Та, окрім нього, її кохає ще його син, який заради дівчини йде на безглуздий вчинок, послухавши поради друга. Дії хлопців призводять до трагічних наслідків. Далі на сторінках роману розгортається трагедія за трагедією. Катерина наразилася на сільський самосуд. Утекла до міста, пережила приниження у професорській родині, де її ледь на зґвалтував господар, і врешті повернулася в село, щоб стати місцевою відункою. Чи знайде вона своє щастя? Чи вистоїть під жорстокими ударами долі?

Критиками роман був сприйнятий неоднозначно. Проте читацький попит — просто неймовірний. Читайте, щоб скласти власну думку.


Жадан С. Депеш Мод / Сергій Жадан. — Харків : Фоліо, 2014. — 229 с. — (Графіті).

“Депеш Мод” — автобіографічний роман харківського письменника Сергія Жадана. Якщо ви пережили щось подібне, то, ймовірно, впізнаєте в ліричному герої себе. Якщо ж нічого такого з вами не траплялось, то маєте нагоду познайомитись із середовищем, у якому зродився цей унікальний для сучасної української літератури талант. Адже автор запевняє, що 99% написаного — щира документальна правда.

Щоб написати правду про свою юність, Жаданові довелось терпіти до тридцяти. Він став знаним в Україні поетом, випустив кілька збірок віршів і книжку прози “Біг Мак”. Прожив досить тривалий час у Відні, де перекладав українською австрійських поетів і сприяв діалогу культур.

В Україні Жадан зажив слави найбільш безкомпромісного й непередбачуваного поета, залишаючись при цьому ліриком. “Депеш Мод” також сповнений своєрідного ліризму.

Дія твору відбувається у червні 1993 року. Троє друзів мусять терміново знайти четвертого, який зник у невідомому напрямку, і повідомити його про самогубство вітчима. Вася Карбюратор повинен встигнути на похорон...

У найнесподіваніших ситуаціях молоді маргінали виявляють м'якість і зворушливу незахищеність своїх душ. Вони покинуті батьками у вузькому сенсі й Батьківщиною, якій не до них, у широкому. І вони бувають такими смішними, жалюгідними, розгубленими, неадекватними, якими можуть бути лише реальні люди, а не літературні герої.

Письменник намагається окреслити покоління, дати йому визначення. Символ покоління на цей раз знайдено: “Депеш Мод”. І це не тільки британська група,  це той формат, у якому західну культуру перекачували на схід у ранні 90-ті.

Роман Сергія Жадана — чтиво не для нервових і не для «правильних». Це непричесана і жорстка історія входження в серйозне життя. Хтось обуриться, знайшовши замість красного письменства “синє”, когось дратуватиме  український молодіжний сленг. У той самий час для когось роман, напевно, стане вікном у нову реальність.

Письменникові вдалось написати книгу для себе, задовольняючи якісь свої внутрішні, цілком егоїстичні, потреби. При цьому отримати задоволення від процесу писання, не йти на жодні компроміси з мораллю, і після цього всього ще й масовому читачеві догодити.

Ось декілька читацьких відгуків на “Депеш Мод” Сергія Жадана:

“Депеш Мод” — это книга, у которой в смысле где-то глубоко запрятан сюжет”.

“У книзі немає місця для лірики. Це щось на кшталт вільного історичного твору про часи, які я ще пам'ятаю погано, а мої батьки вже навряд чи колись зможуть забути. Це книга про молодь, яка будувала своє майбутнє на руїнах великої, без сумніву, держави. Іронія тут перетинається із сумними реаліями.

Алкоголь, легкі наркотики, нецензурна лексика та сімнадцять видів вибухівки із детальними інструкціями до виготовлення — це все, за що звикли критикувати твір Жадана. Але це все — невід'ємна частина реального життя. Подобається нам це чи ні.

Якщо вам не до душі алкогольна естетика навколомаргінальних верств (чи то кухонне філософствування) та гіркий присмак дев'яностих, книгу до рук вам брати заборонено. Але слід пам'ятати, що автор пройшовши через все це, зміг хоча б роман створити”.

“Я назову это хорошей прозой. За фасадом остросоциальности скрывается чувственная подростковая проза (то есть проза не для, а о подростках), приправленная перченой лексикой. Не мир плохой, а просто созревающий человек не нашел себя в этом мире. И нельзя не отметить, что все это просто до колик смешно”.

“Мне кажется, вряд ли книга задумывалась для массового «потребления», потому что через строчки виднеется много авторского, личного, и делом Жадана было написать, а читать или нет — это уже наше дело. И вот именно поэтому хочется читать — потому что он честен”.


Кідрук М. Бот : роман / Макс Кідрук. — 3-тє вид. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. — 476 с.

«Бот» — це перший український технотрилер, написаний письменником і мандрівником Максимом Кідруком.

Від наукової фантастики технотрилер відрізняється тим, що демонструє стосунки людини з найновітнішими технологіями, однак не вигаданими, а справжніми чи можливими в найближчому майбутньому.

У “Боті” Кідрука поєднуються сучасні технології, людська психологія та чисто голлівудський «екшн». Події в книзі вигадані, проте все решта — місця, природні об’єкти, техніка, зброя, фізіологічні особливості живих організмів — цілком реальне. Майстерно описані технічні деталі роблять роман небувало реалістичним.

Книга серед українців викликала справжній ажіотаж. «Бота» було видано в 2012 році та перевидано ще три рази в Україні, а також в Росії, в 2014 р. — Польщі. На Міжнародному літературному конкурсі “Коронація слова” (2012) Максим Кідрук за роман “Бот” отримав спеціальну відзнаку “За найкращий твір на тему мандрів і подорожей”. Автор пояснив, що це не роман про подорожі, а перший український технотрилер, але відзнаку все одно отримав.

Сюжет роману захоплює у свої тенета незвичністю, динамікою, інтригою. Молодий успішний програміст Тимур Коршак, що спеціалізується на ботах, погоджується на роботу в Чилі. Але замість обіцяних тисяч доларів, він дістає смертельні пригоди. Йому треба зупинити хлопчиків-ботів із кривавими очима, жертв жахливого експерименту. Боти вирвалися з-під контролю, їм до вподоби смак людської плоті...

Події відбуваються в пустелі Атакама в Чилі. Реалістичності книзі додають авторські фотографії цієї пустелі, зроблені у 2009 році, а також схеми, карти місцевості, де відбуваються основні події, та 3D-малюнки, що не просто ілюструють текст, а є частиною сюжету.

Під час роботи над романом автора консультували кандидат хімічних наук, лікар-фізіолог та психіатр. Всі технології, описані в романі, існують насправді. Щоб розібратись з ними, Кідрук опрацював близько сотні наукових статей, що стосуються нанотехнологій, мікробіології та людського мозку.

За словами автора, “Бот” — це жанрова книга, пригодницька, трешева, без соплів. “Вона не про УПА, козаків і не про українське село, що взагалі — шок для сучасної української літератури. Ми всі боялися, ризикували. Але моя книга вистрілила — і зараз я флагман величезної ніші. Я не орієнтуюся на попит. Просто є книги, які мені ночами спати не дають — так подобаються. І я просто створив книгу, яка сподобалася мені, як читачеві. Видав її — і виявилося, що не прогадав”.

“Бот” поки не залишив байдужим жодного читача. Перед вами — першокласний твір світового ґатунку.


Корній Д. Щоденник Мавки : роман / Дара Корній. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. — 299 с.

Дара Корній — українська письменниця, відкриття конкурсу “Коронація слова — 2010”, на якому її роман “Гонихмарник” здобув третю премію. У 2011 році авторка отримала відзнаку “Вибір видавців” від “Коронації слова” за роман “Тому, що ти є”. Відтоді список її романів побільшав, і кожний новий твір мав успіх у читачів. Романи дари Корній, “української Стефані Майєр”, вирізняються неповторним стилем, у якому українська міфологія гармонійно переплітається з реальністю сьогодення.

“Щоденник Мавки” — історія-притча, історія-казка, історія-кохання.

Наче грім серед ясного неба була для Магди зрада чоловіка. Все її життя миттєво розпалося. Проте втрата себе колишньої стала для жінки водночас її новим народженням. Відтепер вона — Мавка, чарівна й нещадна. Вона підкорює чоловіків і розбиває їхні серця, міцно зачинивши двері у власне. Але, мабуть, сама доля вела Магду-Мавку крізь життєві перешкоди, щоб одного разу спекотними вулицями Києва привести до Нього...

Герої роману переживають знайому багатьом життєву драму. В образі Мавки, напевно, не одна читачка впізнає себе та свою історію, до болю схожі переживання, думки та вчинки. Адже скільки їх, жінок-Мавок, зачарованих Чугайстром — зломлених та понівечених душ, що прагнуть віднайти себе знову. А скільки людей живуть не своїм життям, сповідуючи чужі цінності та інтереси, бояться відкрити істинні, сховані десь глибоко у душі за тонами суспільних умовностей та стандартів, бажання та мрії? Герої Дари Корній не побоялись заглянути в свої душі та знайти там себе, виплекати та вивільнити справжню, щиру любов не тільки один до одного, але і до життя.

Читачі оцінили та полюбили “Щоденник мавки”:
“Щоденник Мавки”... він зігріває, з ним відпочиваєш. Я читала книгу лише вечорами...це як “казка на ніч”. Звичайна історія мудрої жінки — Магдалени-Мавки та вільного чоловіка — Олексія-Мамая, які пройшли немаленький відрізок життя все ж залишившись людьми. Проте написана вона так, що коли читаєш ці рядки, ніби летиш ними, так наче справді побувала під дубом Мамая, в Лондоні з Магдою і навіть відчувається смак чудової Львівської кави, яка має присмак цього міста. Читаючи історії, легенди, притчі, які приховують в собі таємний зміст простих речей, розумієш чому саме так, а не інакше. Дара Корній, як завжди змушує задуматись... Після цієї її книги на душі легко і в серці тепло!”

“Ця книжка — суміш історій кількох сімей. Точніше, кількох пар — закоханих або й ні... Є ще вставки — історії Мавки, написані в її Щоденнику й адресовані коханому. Все це створює канву розповіді, від якої не можна відірватися, поки не дочитаєш останній рядок. Дара Корній неперевершена. Як, власне, і завжди”.

Читайте роман “Щоденник Мавки” — книгу для душі, для роздумів тихого вечора та відкриттів кожного нового дня.


Лис В. Країна гіркої ніжності : роман / Володимир Лис. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. — 363 с.

“Я ніколи не сідаю писати твір, не склавши своєрідного плану-конспекту. Потім за цим планом пишу. Але дуже часто буває, що по ходу дія завертає в абсолютно неочікуваний бік. Тоді я йду вслід за своєю інтуїцією. Пізніше, порівнюючи початковий план із тим, що вийшло, бачу, як кажуть в Одесі, две большые разницы: логіка сюжету — інша, відмінна від тієї, яку намітив спочатку. Так буває, хоча я і не люблю суперечити самому собі й відхилятися у ході написання. Вслід за Фолкнером можу сказати, що єдиний достойний предмет зображення у літературі — це порухи людської душі. І якщо казати за Достоєвським про те, що найвища боротьба — це боротьба добра і зла в людському серці, то я придумав таку формулу: боротьба полягає у борінні людського серця із самим собою. Людина мусить сумніватися, аби не закам’яніти, як та смола, що тисячоліттями лежить…" Про це — всі мої романи, але в дуже різних формах, — зізнається Володимир Лис. Журналіст, драматург, прозаїк, майстер витонченого слова та глибоко народний письменник, перелік винагород якого вражає.

Сюжет, характери, психологія — все це є у творах Володимира Лиса. Йому нецікаво писати безсюжетних творів, йому цікаво розповідати історію, яка навколо чогось обертається, обертається не прямолінійно.

У романі “Країна гіркої ніжності”, що вийшов друком у 2015 році — три покоління однієї родини, три жіночі долі, три щемливі історії, з яких складається вже історія власне країни у жорсткому і несентиментальному ХХ столітті. Даздраперма, дочка визначного радянського діяча, у 30-ті роки пройшла крізь пекло дитбудинку для дітей ворогів народу, а згодом опинилася у вирі повстанської боротьбі на Волині. Її донька Віталія, витончена естетка та прихильниця поезії, понесе свій хрест — кохання до кримінального авторитета та боротьбу із власною пристрастю. І навіть молодша, онука Олеся, не уникне випробувань, коли разом з Майданом до її життя ввірвуться кохання та зрада.

Ці жінки не можуть переломити хід історії своєї країни, але разом із нею вони проживатимуть життя таким, яким воно є, — з усім його болем, бідою і радістю. Кожна пройшла через якийсь рубіж, пережила нещасне кохання. Вони падали і піднімалися, розчаровувалися і вірили. Вижили. Вистояли. Стали сильніші. У романі — справжнє життя. І вічна надія, що все буде добре.

< Попередня		Наступна >