Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Інформаційно-ресурсний центр Віртуальні виставки Іван Франко: поет національної честі

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2016”
До 160-річчя від дня народження І. Я. Франка

“Франкові самою природою відведено місце в ряду найвизначніших гуманістів епохи, адже завдяки йому, його невпокійливій совісті, його невсипущій праці ставали ми ближчими до людства, міцнішою й вищою ставала самосвідомість цілих поколінь українського народу, що виходив на арену світових подій уже з Франковою мудрістю, з Франковим досвідом, з його духу печаттю”.
Олесь Гончар

Іван Франко — поет, прозаїк, драматург, перекладач, етнограф, літературний критик, учений, теоретик літератури, публіцист. “Ми не можемо назвати, мабуть, жодної ділянки людського духу, в якій би не працював Іван Франко і в якій би він не був великим”, — зазначав Павло Загребельний. Його літературна спадщина величезна, а твори завоювали всесвітнє визнання. Творчість Франка і через століття хвилює та захоплює.


Упродовж своєї більш ніж 40-річної творчої діяльності Іван Франко надзвичайно плідно працював. Його доробок, писаний українською, німецькою, польською, російською, болгарською мовами, налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами з'явилося понад 220 видань. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею. Франко-поет — автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Прозова творчість Франка — це понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 зірок малої прози; крім того, Франко — автор 10 творів великих прозових жанрів — повістей та романів. Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості. Письменник переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур. У 50-томному виданні творів письменника 6 томів займають поетичні і один том прозові переклади.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в прикарпатському селі Нагуєвичах  Самбірського округу (тепер Дрогобицького району Львівської області) на Галичині. Батько, Яків Франко, був заможним сільським ковалем; мати, Марія з роду Кульчицьких, походила зі збіднілої шляхти. Хоча між батьком, у якого це був другий шлюб, і досить молодою матір'ю була велика вікова різниця (33 роки: батькові було 53, а матері — 20 років), подружжя жило у злагоді. Син Іван був первістком, тому Яків покладав на нього всі надії, хотів бачити свою розумну дитину вченим паном, шанованою людиною. Іван був єдиною дитиною в сім'ї, яка отримала вищу освіту, хоча і Захар, і Онуфрій були кмітливими й здібними.

Яків Франко був людиною неписьменною, але обдарованою природним гумором, вмінням чудово оповідати. Він знав багато притч, казок, легенд, його мова була барвистою і дотепною. Батька свого Мирон (так називали у сім'ї малого Івана) дуже любив, а вогонь батькової кузні зігрівав душу до кінця життя. Про матір відомостей мало. Вона дуже любила співати, знала багато пісень. Мати багато співала Іванові, а він мав унікальну пам'ять, то й запам'ятовував пісні. Саме матуся та її співаночки заронили в його душу перші зерна поезії. Пізніше завдяки спогадам про матір Франко почне цікавитися фольклором, збирати, записувати, видавати фольклорні збірники.

Коли Іванові було шість років, батько віддав його до початкової школи в Ясеницю Сільну, звідки родом була мати Франка. Вже за два роки Іван читав українською, польською і німецькою, добре рахував, розв'язував задачі. У 1864 році хлопця віддали у Дрогобич, у так звану нормальну Головну міську школу отців-василіан. Івана, як особливо здібного, зарахували одразу до другого класу. Франко прийшов у селянському одязі, через що йому як мужицькому синові відвели “ослячу” задню парту. Проте на кінець навчального року Франко став першим учнем класу за успішністю. “На екзамені, — згадував письменник в автобіографії, — був і мій батько, — я не бачив його, а тільки, коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду, то я почув, що він голосно заплакав”.

На жаль, батькові не довелось довго тішитись успіхами улюбленого сина. 15 травня 1865 року він помер. Мати Франка, щоб запобігти цілковитому зубожінню, вийшла заміж за Григорія Гаврилика, людину порядну і практичну. Про нього Франко згадував з великою вдячністю і повагою. Вітчим подбав про те, щоб Іван продовжив навчання: з 1867 року хлопець — учень Дрогобицької гімназії імені Франца Йосифа. Тут з'являються перші Франкові твори, тут він почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку. 1873 роком датуються перші збережені поезії (“Пісні народнії”, “Котляревський” та ін.) й драматичні спроби (“Ромул і Рем”).

На канікулах Франко їздив до Нагуєвичів, допомагав вітчиму по господарству, збирав твори фольклору, мандруючи рідним краєм.

У травні 1872 року Франкові переказали, що його мати тяжко хвора. Він кинувся бігти і біг без перерви від Дрогобичу до самих Нагуєвичів, застав матір ледь живою. Простояв Іван біля постелі всю ніч, а зранку 1 червня матері не стало. Марії Миколаївні було лише 38 років.

Влітку 1875 року Франко відвідав свого товариша Ярослава Рошкевича, батьки якого хотіли познайомитись із репетитором їх сина. Там Франко познайомився і заприязнився із сестрою Ярослава — Ольгою. Ця приязнь переросла у глибоке кохання.

Закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав класичну філологію, українську мову й літературу. Іван Франко мріяв стати “руським літератором”, тому брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства “Академический кружок”, друкував свої перші твори під псевдонімом Джеджалик у виданні “кружка” — журналі “Друг”. У 1876 році виходить друком окрема збірка “Баляди і розкази”, куди ввійшло 14 віршів — здебільшого переспіви з російських і німецьких поетів.

12 червня 1877 року Франка заарештували й ув'язнили, звинувативши у причетності до таємного соціалістичного товариства. Суд засудив письменника на шість тижнів та 5 гульденів штрафу. Але взагалі у тюрмі Франко пробув дев'ять місяців. Ця подія стала фатальною у житті поета, бо повела за собою наступні арешти, ускладнила стосунки з нареченою Ольгою Рошкевич, відгукнулася при габілітації Франка у Львівському університеті. У березні 1880 року — другий арешт. Після трьох місяців безпідставного ув'язнення у коломийській тюрмі Франка етапом під сторожею відправили у рідне село. Серед жителів Нагуєвичів почалися пересуди. Вітчим сердився, що його, порядного господаря, ославлено на все село. Франко поїхав до Львова, але йому як “неблагонадійному” заборонили відвідувати культурно-освітні організації, його позбавили стипендії, тому він залишив навчання. Університетський диплом Франко таки отримає в 1891 році, склавши екзамени в Чернівецькому університеті. Франко повернувся у рідне село до вітчима. Вдень працював на полі, а вночі — писав. У Нагуєвичах він завершив роботу над повістю “Борислав сміється”, написав повість “Захар Беркут”, цикл поезій “Галицькі образки”.

З 1883 року він знову у Львові. Став співробітником газети “Діло”.

У 1885 році Іван Франко вперше відвідав Київ. Коло киян, з якими спілкувався поет, було досить широке: М. Старицький, П. Галаган, М. Лисенко, О. Пчілка, Л. Українка, В. Самійленко, Б. Грінченко та ін. Саме тоді відбулося знайомство Івана Франка з Ольгою Хоружинською — високоосвіченою дівчиною дворянського походження. Ольга сподобалась письменнику, і він, повернувшись у Львів, невдовзі запропонував їй стати його дружиною. В травні 1886 року вони одружилися в Києві. Іван та Ольга незабаром переїхали у Львів, де молоду дружину поета зустріли не дуже доброзичливо. Але вона була людиною цільною, рішучою і стала для Франка духовною й сімейною опорою. У подружжя було четверо дітей: Андрій, Тарас, Петро і Ганна.

У 1887 році побачила світ друга поетична збірка “З вершин і низин”, вихід якої ознаменував собою новий етап у розвитку українського поетичного слова. Перший же вірш збірки “Гімн” подарував І. Франкові ім'я “Вічний революцйонер”. Тогочасна провладна критика несхвально зустріла книгу поезій, письменника почали цькувати, писати гнівні рецензії.

У 1889 році Івана Франка знову заарештували. Звинувачення: агітація за приєднання Галичини до Росії. Він прийняв студентів з України, через що в письменника було вчинено обшук, а самого його на два з половиною місяці ув'язнено. Франко згадував: “Мене самого тюрма сим разом страшно придавила. Я думав, що зійду з ума, хоч часом не знав, що мене так болить. У казні я цілими днями ні до кого не говорив і слова”. За час перебування у тюрмі на основі побаченого, почутого й пережитого митець створив оповідання “До світла!” і 49 сонетів.

У 1890 році Іван Франко став одним із засновників та першим головою Русько-української радикальної партії — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів. Протягом 1890-1891 років Франко готувався до захисту дисертації, яку і захистив 1 липня 1893 року у Віденському університеті, здобувши вчений ступінь доктора філософії. Наступного року відбулася пробна лекція Івана Франка про “Наймичку” Т. Шевченка у Львівському університеті. Вона пройшла з успіхом, але посаду викладача він не отримав. Його з політичних міркувань не затвердило міністерство.

Родина жила дуже бідно, дружина хворіла, грошей не вистачало, “над Франком завжди висіла примара бідування, безгрошів'я і навіть голоду”. Упродовж 1887-1897 рр. Іван Якович працював у редакції польської газети “Kurjer Lwowski” (десятиріччя “в наймах у сусідів”), аби прогодувати сім'ю. За публікацію у віденській газеті статті, що містила гострі оцінки творчості Адама Міцкевича, Франка було звільнено. В цей же час почалися негаразди зі здоров'ям поета. Він переніс операцію на очах, тяжкий період реабілітації. А ще — переслідування з боку поляків, несправедлива критика з боку галицьких народовців, перші ознаки нервової хвороби дружини...

Попри важкі обставини письменник плідно працював: у 1900 році вийшла збірка “В поті чола”, у 1891 — “Украдене щастя”, в 1896 — “Зів'яле листя”, у 1898 — “Мій Ізмарагд”, було написано і багато прозових творів.

У 1898 році галицькі студенти, демократична інтелігенція за сприяння письменників Наддніпрянської України влаштували святкування 25-річчя літературної діяльності Франка. З нагоди ювілею було видано альманах, у якому надрукували свої твори Л. Українка, І. Тобілевич, Б. Грінченко, А. Кримський та ін. Під час промов звучали такі слова: “Іван Франко — се талант, що становить епоху в нашому культурно-літературному розвитку”. (Н. Кобринська); “Щоби посеред таких відносин, тільких противностей зробити те, що зробив І. Франко, і то не для кількох людей, не для якоїсь егоїстичної громадки, але для цілого народу, на се треба бути справді великим чоловіком. І таким він дійсно є”. (В. Гнатюк).

Цей ювілей став визнанням таланту письменника і багатогранної громадської діяльності.

На початку століття світ побачили нові твори Франка: роман “Перехресні стежки” (1900), поетичні збірки “Із днів журби” (1900), збірка “Semper tiro” (1906), “Давнє і нове” (1911), “Із літ моєї молодості” (1914), а також значні літературознавчі та фольклористичні праці — “Із секретів поетичної творчості”, “Студії над українськими народними піснями”.

Рада Харківського університету в 1906 році присвоїла Іванові Франкові почесний ступінь доктора російської словесності. У 1913 році громадськість відзначила 40-річчя творчої діяльності письменника, хоча сам Іван Якович був категорично проти будь-якої бутафорщини. Хоч письменник і вийшов на сцену продякувати громадянству за влаштоване для нього свято, але “це не була та сильна промова, яку він виголосив на першім ювілеї. Тепер це були тільки тихі слова подяки”. До цього свята готувався збірник “Привіт Іванові Франкові в сорокалітє його письменницької праці 1874-1914”, який побачив світ аж у 1916 р.

Останнє десятиріччя Франкового життя минало в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Ще з 1900 року з періодичними загостреннями протікало психологічне захворювання дружини Ольги, яка час від часу проходила курси лікування у клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908 року й сам Іван Франко страждав на тяжку психофізіологічну недугу — інфекційний ревматоїдний поліартрит, внаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Тяжка хвороба змусила Франка покинути “всі праці, які я міг виконувати власними руками, і обмежитися такими працями, які міг виконувати при допомозі інших, передусім своїх синів”.

Перша світова війна завдала нового удару по сім'ї Франка. Один з синів — на фронті, дочка опинилася у Києві, дружина — у психіатричній клініці. Прикутого до ліжка поета нікому було доглядати. Друзі влаштували Франка в шпиталь для січових стрільців. За два з половиною місяці до смерті поет написав заповіт, за яким свій архів заповідав Науковому товариству ім. Т. Шевченка, а майно залишав дітям. З 2 квітня 1916 року у львівських газетах щодня почали поміщати бюлетень про стан здоров'я Івана Франка. 28 травня 1916 року його не стало. Похований письменник на Личаківському кладовищі у Львові.

Геній Івана Франка охоплював всі сфери культурного життя. Він залишив нащадкам цілу духовну скарбницю, повну перлин мудрості і краси. Він казав: “Я не геній, я звичайний чоловік”, але виріс на універсального генія вселенського рівня.

Улюбленим твором Івана Франка була поема “Мойсей”. Написана у 1905 році, поема стала його вершинним твором, набутком усього творчого життя, його знаменитим поетичним епілогом. Над поемою Франко працював більш ніж півроку, а виношував задум майже тридцять років.

Тему твору автор визначає сам у передмові до нього: “Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні”.

Легендарна історія біблійного пророка вийшла на національний український ґрунт. Франко писав про український народ і для українського народу.

Дочка, Ганна Франко-Ключко, згадувала: “Коли вийшов з друку “Мойсей” і тато приніс книжку додому, ми всі зараз же кинулися читати... Це ж ясно, що тато писав про себе, це ясно він зазначав у Пролозі до поеми. Це ж тато 40 років невтомно і невпинно працював для свого народу, це він своєю працею вивів свій народ з єгипетської неволі — з неволі темноти духовної, заскорузлості, матеріальної біди. Він вказував стежки до боротьби, він відкривав очі невидющим на причини тої єгипетської неволі. Він будив приспаних, він розбуркував сумління, він ганьбив продажність, зраду, підкупство, брехню, він був ворогом неправди і фальші. Він на кожнім кроці кожної хвилі вказував на ясніючу ціль. Він заохочував малодушних, він власним прикладом вказував правдиві стежки. Він сам, як Мойсей, так часто попадав у зневіру, і як Мойсей — мусів дальше нести своє знам'я, бо це знам'я дістав від Бога.”

 



Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м'якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.

Интересная статья? Поделись ею с другими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.