Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Інформаційно-ресурсний центр Віртуальні виставки Доля і творчість Володимира Винниченка

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2020”
До 140-річчя від дня народження Володимира Винниченка

“Він розповість про все сам — чесною драмою власної творчости і життя”.
Р. Чопик


Володимир Винниченко — письменник, політичний і громадський діяч, одна з найсуперечливіших постатей нашої історії. Судження про нього були діаметрально протилежними: “геніальний письменник” і “нікчемний дегенерат”, “державний муж” і “національний зрадник”. Його життєва трагедія і сумна доля літературного імені підтвердили прадавню істину: горе переможеним. Якою ж була людина, яка викликала такий шквал різнобарвних голосів?

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 (16) липня 1880 року в м. Єлисаветграді (нині — Кропивницький) Херсонської губернії у родині селян із хутора Веселий Кут Бешбайрацької волості. У дитинстві був бешкетником і лідером, надзвичайно незалежним, волелюбним, затятим. Навчався в сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, та не закінчив її, бо треба було здобувати кошти на прожиття. В. Винниченко рік мандрував Україною, заробляв поденщиною. 1900 року екстерном склав іспити у Златопільській гімназії. Наступного року став студентом юридичного факультету Київського університету. Та вже з першого курсу його виключили (із забороною поновлюватися і проживати в Києві) як члена місцевої організації Революційної української партії (РУП), який вів серед селян політико-революційну роботу. Відтоді Винниченко не припиняв політичної діяльності.

1902 рік — арешт і ув’язнення у київській Лук’янівській тюрмі, звідки Винниченка довелося випустити за браком доказів. Він вирушив на Полтавщину, де продовжив революційну агітацію і заробляв домашнім репетиторством. У тому ж році Володимир подав на конкурс часопису “Киевская старина” своє перше вдале оповідання “Сила і краса”, яке принесло йому славу і визнання в літературних колах. Наступні оповідання Винниченка, що виходили друком у 1902-1906 рр., склали першу збірку “Краса і сила” (1906). В українську літературу ввірвався яскравим метеором бунтівливий дух революціонера в житті і революціонера в творчості.

І знову арешт за підпільну агітацію. Винниченка забрали в солдати, та він утік із війська і емігрував. Нелегально перетинав кілька разів кордон із забороненою революційною літературою, потрапив до рук жандармів і на півтора року в камеру-одиначку Лук’янівки. Далі — дисциплінарний батальйон. Знову втеча за кордон (до Галичини), повернення 1905 року в Україну, участь в революції, знов арешт, тепер як члена Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), яка утворилася з РУП. В цей час Винниченко добився дозволу і успішно склав випускні іспити в університеті.

У роки післяреволюційної реакції (1907) — чергове ув’язнення: вісім місяців у Лук’янівській тюрмі, вихід на поруки, еміграція (до 1914 року). Митець був у Австрії, Франції, Швейцарії, Італії.

Закохався та одружився з Розалією Ліфшиць, студенткою медичного факультету Сорбонни, родом з Орла. Розалія, люба Коха (так пестливо називав її Володимир Кирилович) на все життя залишилася вірною дружиною та другом. Вона стала очевидним прототипом багатьох героїнь творів Винниченка — діяльних, сильних і одночасно дуже люблячих і відданих.

Упродовж Першої світової війни Винниченко проживав то в Україні (нелегально), то в Москві. Співпрацював з московським часописом “Украинская жизнь” (1912-1917), із київським видавництвом “Дзвін”, згодом — із журналом “Дзвін” (1913-1914).

Цей період — особливий у житті Винниченка. Свідчення цьому — “Щоденник” і велика кількість написаних творів. Роман “Заповіт батьків”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Хочу!”, “Божки”, “Чесність з собою”, “Рівновага”, драми “Дисгармонія”, “Memento”, “Чужі люди”, “Брехня”, “Гріх”, “Закон”, “Співочі товариства”, “Панна Мара”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Пригвождені” та ін. примусили заговорити про Винниченка не лише українських, але й російських читачів, а його п’єси зробили справжню революцію в українському театральному мистецтві. Вони інтригували, захоплювали і дратували. Винниченко черпав і ситуації, і характери з особисто пережитого в тюрмах, в еміграції, сміливо “освоюючи” гострі соціально-політичні та морально-психологічні колізії своєї епохи. Його драми — це свідомий і послідовний бунт проти антилюдяної моралі, самозакоханого міщанства та облудного обивателя, сміливий виклик художника, для якого не існувало не гідних сценічного втілення тем.

Період 1910-1912 рр. — “зоряний час” Винниченка-драматурга. Тоді було написано п’єси “Базар”, “Брехня”, “Співочі товариства”, “Дочка жандарма”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” (усі — 1911), “Натусь” (1912), згодом з’явилися інші драматичні твори, такі як “Молода кров”, “Мохноноге”, “Гріх”, “Над”, “Великий секрет”, аж до п’єси “Пророк” (1930), яка була надрукована лише після смерті автора.

За кордоном найбільший успіх випав на п’єси “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” і “Брехня”. Театри Німеччини, Голландії, Швейцарії, Австрії, Польщі, Італії та інших країн з великим зацікавленням брали до свого репертуару драми Володимира Винниченка. Його п’єси були постійно в репертуарі українських театрів — Молодого театру Леся Курбаса, стаціонарного українського театру Миколи Садовського, нового драматичного театру ім. Я. Франка.

Революція 1917 року принесла Винниченкові багато суттєвих перемін. Разом з Михайлом Грушевським він очолив уряд Української Народної Республіки (УНР). Став заступником голови Центральної Ради та головою її Генерального секретаріату — автономного уряду УНР, а від 1918 до 1919 р. очолював Директорію. Проте вже у лютому 1919-го Винниченко вийшов з уряду і виїхав за кордон: Відень, Будапешт, Прага.

Основне, що можна висновувати з перебігу його політичної діяльності, — це постійне перебування “між двох сил”, між соціальним та національним.

Винниченко довго перебував в ілюзії про “соціалізм з українським обличчям”. Відомий політолог початку ХХ ст. І. Лисяк-Рудницький визначив загальну тенденцію: “На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “комуністичним маніфестом” в одній руці і “Кобзарем” у другій”.

Винниченко порвав з УНР. Незабаром із мандатом ЦК УСДРП він вирушив за кордон начебто для участі в міжнародній соціалістичній конференції, але зупинився в Австрії. Втішався спокоєм, самотністю, намагався творити, але його думки повсякчасно в Україні. Винниченка повністю захопила і підкорила ідея легального повернення в Україну для компромісної співпраці з радянською владою і комуністами.

У вересні 1919 р. В. Винниченко з кількома колегами вийшов з УСДРП, створивши у Відні закордонну групу Української комуністичної партії. Він організував її орган — політичний, економічний і науковий тижневик “Нова доба”. На його сторінках письменник у своїх статтях роздумував про розвиток політичної ситуації в Україні, критикував Директорію і продовжував переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: “Самостійність держави; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, а й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу” (“Щоденник”).

Тоді ж, 1919-1920 рр., написав працю “Відродження нації” у трьох томах, у якій всебічно, хоча й не без суб’єктивного трактування, виклав події 1917-1919 рр. в Україні.

24 травня 1920 року Володимир Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною виїхав до радянської Росії. Та мине кілька тижнів, і 15 липня 1920 р., за два місяці до своєї безповоротної еміграції, він запише в “Щоденнику”: “Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу...

Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти”. 23 вересня 1920 р. Володимир Винниченко залишив Україну назавжди.

Виступи письменника за кордоном проти політики тодішньої УКП остаточно закріпили розрив з нею. 3 березня 1921 року V Всеукраїнський з’їзд рад оголосив Винниченка “поза законом”, “ворогом народу”. У відповідь він заявив, що дійсно є ворогом “цієї банди, яка сміє називати себе представниками народу”.

Винниченко поселився в містечку під Берліном і, всупереч власним постановам, ще більше активізував політичну діяльність. Як голова Комітету допомоги голодуючим в Україні, обраний берлінською громадою українців, він організовував і надсилав пакунки з харчами молодим письменникам Григорієві Косинці, Валер’янові Підмогильному та ін. Основним своїм завданням вважав боротьбу з більшовизмом. Статті, політичні прогнози — усе спрямоване на критику реакційності національної та соціальної політики московського уряду в Україні та у всій Росії.

Винниченко-письменник залишався в Україні ще близько п’ятнадцяти років. І тоді його твори друкувалися часто, великими тиражами. Взагалі період 20-х років був для Володимира Винниченка особливо плідним. Це — соціально-утопічний роман “Сонячна машина” (1921-1924), повість “На той бік” (1923), збірка оповідань “Намисто” (1921-1928), літературно-філософське есе “Щастя” (1930), роман “Поклади золота” (1926). В Україні ставилися п’єси Винниченка.

Жоден український письменник першої третини ХХ ст. не мав такої величезної сили, такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як Володимир Винниченко. Творчість митця майже до 1933 р. була серйозним  і вдумливим об’єктом вивчення в школі, популяризації, літературознавчого дослідження, тобто фактом історії української літератури, явищем тогочасного літературного процесу.

Разом із відомим критиком та громадським діячем М. Шаповалом Винниченко створив суспільно-літературний журнал “Нова Україна”, на сторінках якого друкувалися українські письменники на еміграції : Олександр Олесь, Галина Журба та ін.

У цей час відбулася сумнозвісна “лінгвістична” суперечка Винниченка з Максимом Горьким. “Батько соцреалізму” дозволив собі брутальність щодо української мови і культури, не дозволивши перекласти роман “Мати” українською мовою: “...Я категорически против сокращения повести “Мать”, мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен...”. Винниченко не міг не відреагувати. Він написав відкритого листа Горькому, який був надрукований у липні 1928 року в газеті “Українські вісті” і набув широкого резонансу в Україні і за кордоном.

За протест проти масового — голодом і репресіями — терору в Україні Винниченка затаврували як “старого вовка української контрреволюції”, його гонорари, які доти надходили йому до Німеччини і Франції з України, конфіскували спеціальною ухвалою Наркомфіну СРСР, видання творів припинено, книжки вилучено з бібліотек.

Позбавлений засобів до існування, він мусив подбати про матеріальне забезпечення свого життя. Купив стару садибу в маленькому містечку Мужені, неподалік від Канн, назвав її “Закуток”, відновив її своїми силами, доглядав сад, город. Багато працював фізично. Так розподіляв свій час, щоби викроювати по кілька годин для творчої праці. Самодисципліна Винниченка вражає, творча активність захоплює. За все життя він написав більш як сто оповідань, 23 драматичні твори, сотні статей і памфлетів, історико-політичний трактат “Відродження нації”, двотомну етико-філософську працю “Конкордизм”, 14 романів (один із них незавершений).

Винниченко з дружиною багато працював, однак засобів на достойне життя не вистачало. Але й тоді він не збайдужів до України. На запропоновану на початку Другої світової війни участь у маріонетковому пронімецькому уряді України Винниченко відповів відмовою. І був покараний концтабором. Кілька років перебування там вибили його з творчої колії надовго. Втім, Винниченко прийшов до іншої діяльності — до малярства. Понад сто оригінальних картин свідчать про те, що їх автор був таки дивовижно, різнобічно талановитою людиною.

Після краху нацистської Німеччини митець знову мріяв про повернення в радянську Україну, намагався налагодити зв’язки з радянським посольством у Парижі. У щоденній боротьбі з нестатками його не полишала надія на завершення свого складного, драматичного, сповненого помилок і гірких розчарувань життя на Батьківщині.

Колись Винниченко писав у “Щоденнику”, що українську історію треба перечитувати з бромом від головного болю. Так само з бромом часом слід було би переглядати долі українських митців.

“Вночі, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось і кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти насамперед самотній. ...ти на кінці життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити?

Тепер ти вже думаєш, що треба продавати “Закуток”, щоб мати що їсти... Вже тепер розпитуємось, чи приймають французи у свої притулки для старих чужинців?...”.

1949 року нова еміграція звернулася до Винниченка, як до учасника революційної боротьби за відродження державності і свободи, автора трьох Універсалів, першого голови уряду УНР з пропозицією поділитися своїми думками про колишні перемоги та поразки. Винниченко написав “Заповіт борцям за визволення”, де вкотре обстоював думку про те, що сила і правда будь-якої ідеї може розвинутися й утвердитися лише тоді, коли ця ідея народжена народом, сприйнята ним, виболена й виборена.

У 1940-1959 рр. з-під пера Винниченка вийшли два романи — “Нова заповідь” і “Слово за тобою, Сталіне!”. Останній — роман ідей, роман соціальної тези, роман-памфлет, політична концепція в образах (за визначенням автора) — став останнім твором В. Винниченка.

У липні 1950 року Володимир Кирилович відсвяткував своє 70-річчя. Святкування було скромним. Ще кілька місяців він працював у звичному темпі. Однак з осені постійно наростала втома, а з нею — апатія. Почалися тяжкі болі в голові й горлі, коштів на систематичне лікування не знайшлося. 6 березня 1951 року Володимира Винниченка не стало.

Тлінним є тіло. Нетлінною залишається Винниченкова творча спадщина. Володимир Винниченко вже має своє місце у вітчизняній історії.


“26.01.1918. Бідна наймичка захотіла в своїй хаті пожити господинею. Нещасна нація, з якої так злісно й жорстоко насміялась історія... Не донесли скарбу, не стало сили, занадто багато набрали...

22.08.1920. ...Справді: нечиста річ — політика. Треба бути дуже сильним і загартованим, щоб вийти з неї хоч порядним чоловіком.

1921. Живи так, наче ти маєш через тиждень померти. Відчувай кожну фарбу, лінію, звук, пам’ятаючи те, що це ж є елементи життя і неповторні моменти. Щодня будь з людьми таким, яким би ти був з ними перед смертю.

12.041929. Читаю Підмогильного “Місто”. І дихає на мене любим Києвом.

12.08.1929. Поки робиш якусь роботу, вір у себе як у генія. Коли скінчив, стався до неї, як до витвору твого ворога, не прощаючи ні одної помилки, ні найменшого недогляду”.

“Щоденник” Володимира Винниченка

Интересная статья? Поделись ею с другими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.