Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Інформаційно-ресурсний центр Віртуальні виставки Жінка як тест, або Феномен жіночої прози

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

«Перша і головна заповідь письменника: не збреши. Здавалося б просто. Та саме вона, коли триматись її послідовно, й робить літературу небезпечною професією — як у альпініста або водолаза...»

Оксана Забужко

Шановні читачі!

Запрошуємо вас до світу сучасної української літератури, автори якої — жінки. Відкрийте для себе українську літературу: літературні дослідження Людмили Таран; інтелектуальну і дослідницьку прозу лідера свого покоління Оксани Забужко; роман про любов і зраду і його екранізацію Ірен Роздобудько; фантасмагоричні візії і абсурдизм екзальтованої казкарки Тані Малярчук; божевільне життя неформалів Світлани Поваляєвої; готичний, пригодницький містичний роман Ірини Хомин; примітивну “сценарну” прозу продовжувачки традицій Довженка і “психолога від природи” Марії Штельмах; дебютну повість «Безсмертя в місті N» Вікторії Наріжної.


Жінка як текст : Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко : фрагменти творчості і контексти / упоряд. Л. Таран. — К. : Факт, 2002. —  208 с. — (Літ. проект «Текст + контекст». Знакові літературні доробки та навколо них).

Людмила Таран
. На жаль, сильних творчих жінок-особистостей України можна порахувати на пальцях. До них впевнено можна зарахувати й Людмилу Таран – лауреата “Поетичних майстерень” 2000 року, авторку чотирьох поетичних збірок.

Письменниця пише про жінку і як жінка, однак із притаманною чоловічою стриманістю та ретельною скрупульозністю. Вона пробує себе в різних жанрах (роман Л. Таран “Дзеркало єдинорога”), однак вважає, що передовсім її жанр – новели. У її творчості переважають матеріали про жіночу ідентичність, пошуки нею власного письма: “Через історії жінок – так би мовити, внутрішні та зовнішні – хочу нагадати (і собі), що ми, жінки, так само, як і чоловіки, маємо право на власний простір, на самореалізацію – не лише в родині й не лише серед сковорідок і каструль”. Як визначив її творчість львівський літературознавець Юрко Кучерявий, “пише не про жінку і не для жінки... Пише, як жінка”.

У черговій книжці літературного проекту «Текст + Контекст» журналістка та поетеса Людмила Таран упорядкувала вибрані фрагменти творчості трьох видатних жінок-літераторів кінця ХХ століття — Емми Андієвської, Соломії Павличко та Оксани Забужко. Супровідні матеріали та інтерв'ю поряд з їхніми літературними доробками складають вичерпні літературні портрети героїнь книги.

Людмила Таран: “Коли п’ять років тому я уклала книжку «Жінка як текст», де були вміщені мої та інших авторів статті про Соломію Павличко, Емму Андієвську й Оксану Забужко, у передмові я зізналася: насправді не знаю, що таке жінка як текст”.

Хто ж є ці жінки?

Емма Іванівна Андієвська
— кавалер Ордену «За інтелектуальну відвагу» незалежного культурологічного часопису «Ї»; лауреат літературної премії Фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів за «Роман про людське призначення» 1984 року, лауреат міжнародної літературної премії “Тріумф” (2003р.) і премії “Глодоський скарб” (2009р.). Українська письменниця, поетеса та художниця Е. Андієвська народилася у 1931 році в Сталіно (нині Донецьк). Є авторкою 25 поетичних збірок, 5 книжок короткої прози, 3 романів та понад 9 тисяч картин. Художні виставки малярки проводилися в США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії. Поетеса є членом Національної спілки письменників України з 1994 року, українського ПЕН-клубу та Професійного об'єднання художників Баварії. Більшу частину свого життя Андієвська провела поза Україною, проживаючи в Мюнхені та Нью-Йорку. З 1963 по 1995 роки працювала диктором, сценаристом, режисером і редактором українського відділення радіо «Свобода».

Філософські, духовні та містичні теми є головними у творчості Андієвської. Працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Письменниця наголошує на великій ролі підсвідомості у своїй творчості. Світогляд Емми Андієвської виявляє деяку близькість до вчень буддизму та містики Карлоса Кастанеди. Сприйняття нею світу відбувається через інтуїцію та відчуття без підключення інтелекту.

Своє малювання вона описує як певний спосіб медитації. Специфічним художнім прийомом Андієвської є повторне накладання фарби на свої полотна до двадцяти п'яти разів. Таким чином вона створює ефект рухомих фарб, коли дивитися на картини під різними кутами зору.

Деякі з творів письменниці мають відношення до її картин. Наприклад у «Казці про двох пальців» розказується про два невидимі пальці на руці, які творять найбільше. Чимало персонажів картин Андієвської мають понад п'ять пальців на руках. Прикладом поєднання поезії та малярства є її альбом «Мова сну = сегменти». Ця збірка складається з абстрактних картин з написами-віршами, які асоціюються з зображеннями і утворюють разом одне ціле.

Соломія Дмитрівна Павличко. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників; лауреат премії ім. академіка Сергія Єфремова (посмертно). Письменниця, літературознавець, перекладач, публіцист, автор праць з історії фемінізму. Автор низки монографічних досліджень, зокрема, про Емілі Дікінсон, Байрона, інтелектуальний роман сучасної Великої Британії, дискурс модернізму в українській літературі. Її перу належать численні переклади на українську мову художніх творів, серед яких «Володар мух» Вільяма Голдінга та «Коханець леді Чаттерлей» Герберта Лоуренса.

Соломія Павличко
(1958 — 1999) — дочка Дмитра Павличка, народилася у Львові. Заснування 1992 року видавництва «Основи» — її втілена мрія реалізувати грандіозну програму перекладу й друку зарубіжної гуманітарної та економічної класики рідною мовою. Саме в заснованому нею видавництві у 2006 році побачив світ том спогадів про неї — «Соломія» (майже 60 авторів, матеріали до біобібліографії, фото з сімейного архіву та цикл Дмитра Павличка «Вечірні молитви»). У 2000р. відділення слов’янських мов і літератур Торонтського університету (Канада) заснувало стипендію ім. Соломії Павличко, а журнал Аgnі (США) — премію її імені в галузі літературної критики.

Оксана Стефанівна Забужко.
Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності. Забужко дуже рано заявила про свою «генеральну тему», підстеливши її ґрунтовною освітою: філософський факультет Київського державного університету та аспірантура з естетики. Піднімаючи глибинні пласти духовної культури, історичної пам'яті, вона з тривогою розмірковує про збереження людського в людині у добу «синіх телекошмарів і машин, що вийшли з-під влади».

Володіє англійською, польською, французькою мовами. “Якщо розглядати літературу як гамбургер, то м’ясо і хліб – це проза, а поезія виконує роль листочка салату чи кусочка помідора”, — вважає Забужко. Її щоденна норма написання — три сторінки в день.

Офіційний сайт Оксани Забужко: http://zabuzhko.com/ua/index.html

Забужко О. Польові дослідження з українського сексу : роман / О. Забужко. — 9-те вид. — К. : Факт, 2007. — 176 с.

Сексуальна одіссея художника й поетеси, розгортаючись в Україні й Америці кінця ХХ століття, обертається правдивою середньовічною містерією, у якій героїня проходить кругами недавньої української історії, щоб зустрітися віч-на-віч із Дияволом...

У вересні 2010 року видання «Кореспондент» повідомило, що роман Забужко «Польові дослідження з українського сексу» увійшов до списку з шести творів, які найбільший в світі онлайн-магазин Amazon має намір видати наступної весни англійською мовою у рамках видавничої програми знакових, проте, невідомих англомовному читачеві творів. Це має бути як паперовий, так і електронний варіант – спеціально пристосований для читання з пристрою Amazon Kindle. Паперовий варіант поширюватиметься в усіх великих магазинах художньої літератури англійською мовою. До переліку також потрапили романи “Донька вішальника” Олівера Потча, “Границя абсолютної сили” Мартіна Реведрадо, “Старе місто” Ліна Же», “Піццикато: викрадання чарівної скрипки” Русалки Рех, “Пепіта Хіменес” Хуана Валери.

Книга «Польові дослідження з українського сексу” перекладена на 14 мов. Оксана Забужко: “Оказывается, что одна и та же книга производит в разных странах разное впечатление. Это как дискотечный зеркальный шар со множеством малюсеньких квадратных зеркалец, которые вспыхивают по-разному — в зависимости от того, под каким углом попадет на них свет. Если в Украине «Полевые исследования...» назвали феминистической прозой, то в Чехии — книгой об американских эмигрантах-интеллектуалах! Да-да! Они посчитали меня иностранкой, желающей на примере разных пар показать конфликт «Восток — Запад». В Швеции, которая за много безвоенных лет сумела нарастить «культурные мышцы», ко мне подошла телеведущая программы «Поражения и потери» и попросила рассказать о поражении главной героини и том жизненном уроке, который она получила».

Забужко О. Друга спроба : вибране / О. Забужко. — К. : Факт, 2005. — 320 с.

До «Вибраного» увійшли вірші з книжок «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп», «Новий закон Архімеда», з неопублікованої дитячої книги «Весняна акварель», нові вірші та поетичні переклади.

«Травневий іній» — перша поетична книга Оксани Забужко, яка вийшла в 1985 році. Багатьом любителям літератури письменниця стала відомою за поетичною збіркою «Диригент останньої свічки» (1990) та за книжкою прози «Польові дослідження українського сексу» (1996).

Оксана Забужко про книгу: “Здається, це чи не перша моя книжка, що з'являється на світ унаслідок прямого читацького запотребування — рясних нетерплячих відгуків (надто від молоді): «Пані Забужко, де Ваші вірші?!»... Остаточно мене добило, коли почула в одному радіозапису, як мої вірші декламують народні депутати… Тут уже просто соромно стало — виходить, наче з мене якийсь, прости-Боже, “поет для істеблішменту”: депутати читають, а студентам зась! Так що «Друга спроба» якраз і призначена задовольнити моїх “невдоволених” читачів: цей досить-таки грубенький том поетичного вибраного укладено в максимально представницькому форматі — від раніше публікованих віршів до тих, що написані цього року. Включено й дещо з найважливіших моїх поетичних перекладів, що ніколи не бачили світу (з невиданого “Вибраного” геніальної американки Сільвії Плат), і з дитячих віршиків, якими я свого часу дебютувала в амплуа “української Ніки Турбіної”, — словом, справді все найкраще з мого поетичного доробку. Так що, перефразовуючи Попелюшку з однойменного вірша, можу сказати про цю книжку — «зробила, що могла», — і закінчити, як у “Прощанні між зірок”: «А далі — розбирайтеся без мене».

У травні 2010 року відбулася презентація аудіо-книги «Оксана Забужко читає свої вірші», куди увійшли вибрані вірші зі збірки «Друга спроба», начитані самою письменницею. Аудіо-диск із поезією Оксани Забужко виданий «Фактом» спільно із студією «KWA Sound Production». Читання поезій Оксаною Забужко — це магічне дійство: вона блискуче подає вірші, повністю віддається читанню, робить це майстерно й проникливо. Вишуканий звуковий супровід від Миколи Петровського, Валерія Антонюка поглиблює настрій.

Оксана Забужко: “Мене, бува, запитують, чому саме поет читає вірші, а не актор? Та цінність якраз у тому, що поети інакше читають свої твори. Вони спираються насамперед на інтонацію, і цим ближчі до суті поезії... Поезія — природне дитя мови, її можна писати поза будь-якими соціальними умовами: в тюрмі, у злиднях... Поезію можна виношувати в умі. Я, наприклад, досі пишу в ритмі власної ходи, і тільки тоді, коли вірш закінчено, подумки наговорено (тому їх всі пам'ятаю), готовим записую, ніби відрізаю від себе. Отже, поезія соціально найневимогливіша з мистецтв, вона росте, як трава. Тоді як проза потребує громадянського суспільства”.

Забужко О. Шевченківський міф України. Спроба філософського аналізу / О. Забужко. — 4-те вид. — К. : Факт, 2007. — 148 с. — (Висока полиця).

Твори Оксани Забужко “Шевченківський міф України” і “Notre Dame d'Ukraine”, були неоднозначно сприйняті критиками.

Шевченків міф України — тема складна тим, що про неї важко говорити відсторонено, будучи українцем, оскільки, те, як ми бачимо Україну, чи так, як хочемо її бачити, значною мірою визначив для нас Шевченко. Його поезія непомітно перетворюється для тих, хто її читає, у спосіб говоріння, а відтак і у спосіб мислення. Таке перетворення поезії Шевченка відбувається уже протягом кількох поколінь українців, і демонструє, в першу чергу, не так його талант як літератора, а як міфотворця. Те, що вперше вражає у віршах Шевченка, є не сила зображування, а сила зображуваного. Україна, яку її зображав Шевченко, є уявленою, міфічною. Вона є химерним поєднанням бажання і правди, міфом, сильним настільки, що проникає у свідомість людини. При цьому, ця людина прийматиме той міф за гру власної уяви, не помічаючи, як Шевченко диктує їй, один за одним, образи своєї України.

У чому все-таки причина дотеперішньої загадкової абсолютності постаті Шевченка в українській духовній культурі? На який образ запрограмував він Україну своїм міфом? Які метафізичні смисли земної історії залишилися зашифрованими в Шевченківському тексті, коли підходити до нього з ключем не тільки християнської філософії та європейського романтизму, а й традиційної української демонології? Чи існує в історії «національна» версія християнської есхатології – колективного гріха і колективної покути?

На ці та інші питання шукає відповіді автор в своїй книзі, яка стала однією з найголосніших подій сучасної української гуманітаристики.

Забужко О. Notre Dame d'Ukraine : Українка в конфлікті міфологій / О. Забужко. — 3-тє вид., виправл. — К. : Факт, 2007. — 640 с. — (Висока полиця).

Письменниця каже, що це – заключна частина її «дослідницької трилогії», п'ятнадцятирічного «інтелектуального роману» із класиками української літератури – Тарасом Шевченком (“Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу”), Іваном Франком (“Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період”), а тепер і з Лесею Українкою.  Оксана Забужко: “Ця книга — спроба не тільки нарешті перепрочитати і відчитати Лесю Українку, а й відповісти на питання: чому вона так і залишилася в українській культурі чужинкою?”.

Парадокс спадщини Лесі Українки в тому, що про славнозвісну національну героїню, чий портрет винесений на двохсотгривневу купюру ми, її нащадки, маємо надзвичайно «профанні» уявлення. І йдеться не лише про тих, чиї враження про Лесю сформувалися переважно за шкільною партою. Досліджень, які запропонували б сучасні інтерпретації поезії і драм Лесі Українки, було надзвичайно мало, тож поява цієї книги Оксани Забужко, що препарує іконічні уявлення про Лесю Українку, є надзвичайним явищем.

Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ'я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян ХІХ століття? В чому різниця між демократією і хамократією? В чому полягав модерний «український проект» і чи вдалося нам його реалізувати?..

“Notre Dame d’Ukraine...” — інтелектуальна подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили... України шляхетської, косачівсько-драгомановської». Ключем до неї стає розкритий О. Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, Леся Українка залишилася незрозумілою в радянській Україні і майже незнаною широкій публіці в Україні незалежній.

Оксана Забужко: “Літературознавчо-філософська книжка під заголовком «Notre Dame d´Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» — книжка, я б сказала, про Лесю Українку і про нас… Звідти український читач зможе дізнатися багато для себе нового, як дізналась під час роботи над книжкою і я сама: приміром, про те, що спільного між «Лісовою піснею» і легендою про Грааля, і чому про роль жінок у ранньому християнстві ми мали б прочитати не в «Коді Да Вінчі» Дена Брауна, а в «Руфінові і Прісціллі» Лесі Українки — і чому не прочитали… Ну, і ще багато всякої всячини на улюблену вкраїнську тему «що ж ми за народ такий», — не буду всього розповідати наперед, обіцяю тільки, що на читача цієї книжки чекає чимало культурних сюрпризів”.

Малярчук Т. Говорити / Т. Малярчук. — Харків : Фоліо, 2004. — 187 с. — (Графіті).

Таня Малярчук
— прозаїк, есеїст. Працює у Києві журналістом. Народилася у 1983 році. Закінчила Прикарпатський університет імені Василя Стефаника у Івано-Франківську. Автор чотирьох книг прози.

Таня Малярчук: “Я ще не написала нічого такого, з чим можна претендувати на “дорослість”. І досі ні на що не претендую. І навряд коли-небудь буду, бо це не властиво моєму характеру. Мені комфортно залишатися малою дитиною, яка грається зі словами історіями. Приємно писати короткі оповідання. Приємно кліпати очима й мовчати, коли запитують: про що ваша нова книжка. Ні на що не претендую, щоб ні за що не відповідати. Принаймні перед людьми.”

В четвертій книжці Таня Малярчук продемонструвала, що доволі вправно володіє формою новели. «Говорити» — це книга, що виникла не з потреби писати, а з потреби говорити. Говорити по-іншому і до іншого. Вдягатися на час короткого оповідання в чужі голоси, щоб нарешті вийти за межі власного імені і перестати бути тільки собою. Герої Тані Малярчук сперечаються між собою, звинувачують одне одного, кричать, психують і погрожують.

Критики зазначають, що у збірці «Говорити» Таня Малярчук повторює саму себе. У книжці «Говорити», що її склали три цикли — «Голоси», «Замагурка» і «Батарея Муравйова», Таня Малярчук запропонувала вже апробований нею абсурдизм, але художній рівень абсурдних конструкцій критики вважають на порядок слабшим, ніж реалії збірки «Як я стала святою».

Малярчук Т. Як я стала святою / Т. Малярчук. — Харків : Фоліо, 2006. —  190 с. — (Графіті).

У книзі достатньо чудес і мученицьких смертей (дві необхідні умови канонізації). Герої пересуваються багатоповерхівками на каное, їхні серця розбиваються як кокосові горіхи, а від падіння з вікна рятує борода Бога... У книжці бажаючі можуть розпізнати український, скандинавський та арабський фольклор, англійський детектив, високі та низькі жанри барокової драматургії, аналіз колективного підсвідомого, чи навіть постмодернізм.

Книжку «Як я стала святою» скомпонували три тексти — «Комплекс Шахразади», «Ми. Колективний архетип» і «Як я стала святою». Як вважають критики, другий текст є необов’язковим і для самої збірки, і для художнього смаку Тані Малярчук. У ньому чимало уразливих місць — від назви до якості художніх реалій, гротескність яких виглядає інертно й навіть інфантильно, що не могло не позначитися на відсутності гостроти фрази, діалогів, колізії і, врешті, свіжої думки.

«Комплекс Шахразади» та «Як я стала святою» найглибше презентують Таню Малярчук як художника, що тонко відчуває естетику фантасмагорії та сюрреальності. «Як я стала святою» — це файли сюрреальності, атмосферу якої природно уявила і змоделювала автор. Усе спонукає до того, щоб зображені сценки сприймалися як виключно віртуальні схеми й моделі. А в координатах умовності Таня Малярчук та її персонажі почуваються найбільш комфортно. У «Комплексі Шахразади» в усій своїй красі розгорнуто поетику фантасмагорії. У тексті немає власне сюжету. Але текст, що притаманно сучасній прозі, має власні події. Сам текст — це неначе екскурсія на каное, нетривалий вояж пірогою по готелю фантасмагоричних візій. Усе має бути не так, як у передбаченому, нав’язливо раціональному навколишньому повсякденні...

Свого часу преса назвала письменницю українським Маркесом із Карпат (за книгу “Згори вниз. Книга страхів”). Твори Тані Малярчук повертають українському читачеві майже забуте алегоричне мислення.

Поваляєва С. В. Замість крові : роман із циклу «Колишні коханці» / С. В. Поваляєва. — Харків : Фоліо, 2007. — 255 с. — (Графіті).

Світлана Поваляєва
— редактор, перекладач, журналіст, письменниця. Народилася у 1974 році. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація – телевізійник). Працювала на телеканалах СТБ, «Новий», «5 канал»; у журналі «ПІК» та інтернет-газеті ForUm. Редактор видавництва «Проспект». Лауреат фестивалю «Молоде вино» 1998 року. Автор 6 книжок прози («Ексгумація міста», «Замість крові», «Орігамі-блюз»), збірок поезій, публіцистичних статей.

Світлана Поваляєва: «Література для мене – спосіб існування в інформаційному просторі, така ж сама життєва ніша, як для когось іншого спорт, бізнес чи телебачення. Дитяча література – це найбільш екологічний спосіб захисту і розвитку особистості в агресивному інформаційному просторі повсякдення».

Її перша книга «Ексгумація міста» відразу стала бестселером. За мотивами книги було написано музику і вийшов CD з авторським прочитанням фрагментів текстів під музику вокалістки львівського гурту “Королівські зайці” Лесі Герасимчук у виконанні оркестру класичних інструментів.

С. Поваляєва про книгу “Замість крові”: “Як і наступні книжки, можна сприймати як історичну правду на тему “як Поваляєва вчилася писати”. Це для мене — кохана дитина, плоть і кров, моє божевільне життя, мої знайомі і друзі, котрі по-своєму були легендарними у київській неформальній тусовці і варті того, аби хтось про них згадав незлим тихим. Більшості з них вже нема серед живих, але я точно знаю, що вони прагнули популярності, вони хотіли бути почутими і побаченими, їм подобалося привертати до себе увагу”.

У квітні 2010 року презентувано книгу «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років» видавництва «Клуб сімейного дозвілля». Це збірник прози десяти найкращих українських авторів, кожен з яких спеціально для цієї книжки написав по оповіданню. Антологія «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років» об’єднала Софію Андрухович, Любко Дереша, Анатолія Дністрового, Сергія Жадана, Ірену Карпу, Світлану Пиркало, Тараса Прохаська, Світлану Поваляєву, Наталку Сняданко та Сашка Ушкалова.

Як зазначають деякі журналісти, «обурений», «вражений» і «знервований» — це реакція тих, хто читає книги С. Поваляєвої і бачить у її текстах наркотики і ненормовану лексику.

Поваляєва С. В. Камуфляж в помаді / С. В. Поваляєва. Безсмертя в місті N / В. Г. Наріжна В. Г. — Харків : Фоліо, 2006. — 189 с. — (Графіті).

До цієї книги увійшли твори Світлани Поваляєвої та Вікторії Наріжної. Перша вклала до цього спільного доробку свій поетичний запас під назвою «Камуфляж у помаді», друга – дебютну повість «Безсмертя в місті N».

Світлана Поваляєва: «Ці вірші писалися дуже довго — протягом 10 років. Зрозуміти звучання і сенс вірша можна, тільки коли дуже часто читаєш його вголос, але з тим все далі і далі він віддаляється і стає незрозумілим. Тому я вирішила ці “стіхи”, як я їх називаю, розбавити трьома кумедними оповіданнячками. Що з того вийшло — судити читачеві».

Вікторія Наріжна: «Як бути молодій та самотній жінці, якщо за неї не на жарт узявся майже всесильний демон краси? Демон у несподіваному й тендітному тілі... Чи можна побувати між молотом Бажання та Ковадлом Недосяжності й вийти з цієї містичної інтриги собою? Замисліться над цим і собі — кожному одного прекрасного дня може згодитися...».

Поет, прозаїк і перекладач Вікторія Наріжна народилася 18 травня 1982 року в Дніпропетровську. У 2004 закінчила факультет української філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету. Переклала з англійської перші дві частини ”Хронік Нарнії” К. Льюїса, ”Алісу в Дивокраї” Л. Керрола. Друкувалася в часописах «Нова хвиля», «Крила», «Дети Ра». Лауреат премії видавництва «Смолоскип» 2003 року за збірку віршів «Думки. Марення. Пейзажі».

Живий журнал Вікторії Наріжної: http://narizhna.livejournal.com

Роздобудько І. Гудзик. Все, що я хотіла сьогодні... Оленіум : романи / І. Роздобудько. — Харків : Фоліо, 2008. — 475 с. — (Графіті).

Ірен Роздобудько працює в різних жанрах – від психологічних трилерів та детективів до романів-алюзій. Українська журналістка, письменниця, поетеса народилася 3 листопада 1962 року у Донецьку. Закінчила факультет журналістики Київського Національного Університету. Працювала у Донецькому відділі ТАРС-РАТАУ телеграфісткою, у багатотиражці, журналістом та диктором радіогазети. З 1988 року живе в Києві, де працювала в газеті “Родослав”, коректором журналу “Сучасність”, оглядачем на першому й третьому каналах Національної радіокомпанії, оглядачем у газеті “Всеукраїнські відомості”, заступником головного редактора в журналі “Наталі”, головним редактором у журналі “Караван історій. Україна” та журналістом у журналі “Академія”.

Лауреат (2000, 2001) та переможець (2005) літературних конкурсів “Коронація слова”. Міжнародна літературна премія імені князя Юрія Долгорукого (2005) за російський переклад роману «Ранковий прибиральник». Лауреат конкурсу «Книга року» Бі-бі-сі (2006). «Золотий Фенікс» міжнародного книжкового ярмарку в Харкові (2007). Лауреат премії ім. Нестора Літописця за аудіокнигу «Зів’ялі квіти викидають» (2007). Переможець міжнародного конкурсу дитячої літератури «Портал» (2007).

Пише казки та оповідання для дітей, малює (автор ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка), вишиває бісером, грає на гітарі,  плаває з аквалангом.

До видання увійшли три твори Ірен Роздобудько: “Гудзик”, “Все, що я хотіла сьогодні...” і “Оленіум”. Саме роман “Гудзик” у 2005 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова”. Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди. За мотивами роману «Гудзик» у 2008 році режисером Володимиром Тихим знято фільм “Пуговица” (пізніше ще один фільм за сценарієм Ірен — «Таємничий острів»). Ця стрічка отримала престижну премію на XIII Міжнародному телефестивалі в м. Бар (Чорногорія) у номінації “За кращий сценарій”.

Другий із запропонованих читачеві творів розповідає про героїню, якій збіг дивних обставин допоміг зробити вибір на користь справжнього життя. Завершує книгу комедія абсурду “Оленіум”, гротескні образи якої красномовно свідчать про неабияке почуття гумору Ірен Роздобудько та її оригінальне бачення того, що прийнято називати “політичною ситуацією в країні”.

1 травні 2010 року Ірен Роздобудько презентувала свою нову книгу “Перейти темряву” — трилер став 18-ю книжкою письменниці. На його поверхні – проблема жінок, яких продають у сексуальне рабство закордон. Глибше —  психологія молодих дівчат, які хочуть бути дуже щасливими, які живуть у передчутті дива і часто наражаються на зустріч із темрявою.

Хомин І. І. Сакрал / І. І. Хомин. — Харків : Фоліо, 2006. — 254 с. — (Графіті).

Хомин Ірина Іванівна народилася 3 квітня 1979р. у м. Львові. Закінчила Львівський електротехнікум зв’язку та Одеську національну академію зв’язку. Працює за спеціальністю.

Літературою цікавиться змалку, пише прозу, вірші. У 2004 році отримала диплом конкурсу «Коронація слова» за роман «Легенда: політ птаха». У 2005-му на тому ж конкурсі отримала диплом лауреата за роман «Сакрал».

“Сакрал” — готичний, пригодницький містичний роман. Містична історія бере свій початок в Стародавньому Єгипті, а потім події переносяться в сучасну Галичину та Карпати. У світ живих із мороку прийшла давня могутня сила, здатна відтворитися через людську особу. Багато століть назад цю силу не зміг зупинити єгипетський жрець, хоч і знав про неї все. У теперішнім часі заради клятви покійній дружині проти цієї сили бореться хранитель древніх знань, але апостолом демона виявляється талановита дівчина, яка може стати видатною художницею....

Штельмах М. Л. Два мегабайти віри, або Один сценарій одного фільму про одну зраду і одне прощення / М. Л. Штельмах. — Харків : Фоліо, 2008. — 378 с. — (Графіті).

Марія Штельмах
– киянка, поет і філософ. За фахом – телевізійний сценарист, довгий час працювала на каналі «1+1», промоушен видавництва «Фоліо» – за один рік вийшло 4 книги.

Як зазначало видавництво “Фоліо” у 2007 році в анотації до першої книги “Блазні”, автор — Михайло Симоненко, який у 1999 році змінив стать і обрав нове ім'я — Марія Штельмах (прізвище позичено у дідуся — легендарного романтика капітана). Журналісти і критики зауважили, що PR-привід книги відрізняється оригінальною легковажністю та певною долею нетактовності. Марія Штельмах коментує це як “не більше, ніж гра в шоу-бізнес. Піар-пропозиція, чи, як там кажуть, "замануха" для журналістів.”

В романі Марії Штельмах “Два мегабайти віри, або Один сценарій одного фільму про одну зраду і одне прощення” розповідається про життя двох молодих хлопців з біблійними іменами Марк і Антоній, які прагнуть реалізувати у сучасному світі свою місію. Один із них — музикант, другий — актор. І доки вони мріють про небосхили слави й таланту, між ними зав'язується міцна дружба. І все було б добре, якби одному з них передчасно не пощастило. У своєму прагненні стати знаменитими, вони час від часу зраджують одне одного, певно, для того, щоб потім простити.

Тематика книги – авторська інтерпретація Біблії. Дія роману одночасно відображена в двох вимірах: космічно-небесному і земно-реальному, час від часу перетинаючись у так званому напіввимірі, де все переплутується остаточно. Й вже незрозуміло, що відбувається насправді, а що є фантазією. У той час, як друзі з'ясовують стосунки і намагаються довести один одному власну позицію, за право Творця у різних вимірах часу відчайдушно борються Бог і диявол. Перемога дістанеться тільки одному. Тому, хто перший раз у своєму житті насмілиться зійти на Землю і померти в ім'я любові...
Марія Штельмах: “У мене кіношна проза. Я взагалі вважаю, що створюючи літературу, я створюю ще й сценарії. Я не вважаю себе письменником, бо бачу в собі ще й режисера. Для мене кожне речення – це кадр”.

Пропонуємо Вам прочитати представлені книги і скласти власну думку про твори сучасних українських письменників. Якщо Вас цікавить погляд літературознавців-критиків, пропонуємо звернутись до:

Української літературної газети http://www.litgazeta.com.ua

або сайту видання ЛітАкцент http://litakcent.com

Интересная статья? Поделись ею с другими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.