Микола Хвильовий. Трагедія знівечених ідеалів

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

15.12.2023 15:13 Автор: Unsvet

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2023”
(до 130-річчя від дня народження Миколи Хвильового)


Микола Хвильовий — поет, письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч, харизматичний лідер цілого українського літературного покоління. Його ім'я асоціюється з українським літературним процесом 20-х років ХХ століття й стало символом найвищого злету української літератури, нового кардинального стрибку в її розвитку.

Народився Микола Фітільов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (тепер місто  Сумської області) у сім'ї сільських учителів. В дитинстві був “великим пустуном”, хлопцем “непосидющим і невгамовним”, який, втім, мав велику пристрасть до читання. Закінчив початкову школу в Калантаєві, продовжив навчання в Богодухівській гімназії, звідки його відрахували за причетність до революційних гуртків і зухвале ставлення до педагогів. Е.кстерном склав іспити і одержав гімназійний диплом. І на цьому закінчується його освіта. Відтак починається його виховання життям. Мандрує у пошуках заробітку Донбасом і півднем України. Працював чорноробом, вантажником — пізнавав життя таким, яким воно є.

У 1915 році мобілізований на військову службу. Три роки воював на фронтах Першої світової війни. Після Лютневої революції 1917 року Микола Фітільов пірнає у вир революційних подій, кидається з боку в бік, шукає себе у бурхливому потоці революційної дійсності. На перехресті 1910-1920-х років лишався “безпартійним мрійником”. У квітні 1919-го самовизначається: вступає до комуністичної партії.

Особисте життя Миколи Фітільова тісно сплелося з воєнно-політичними подіями, які охопили Україну. Навесні 1919 року він одружився з молодою вчителькою Катериною Гащенко, на початку 1920-го у подружжя народилась донька Іраїда. Шлюб тривав лише два роки, розставання було болісним. Катерина, ображена зрадою чоловіка, не дозволяла йому бачитись із дочкою. З другою дружиною, Юлією Уманцевою, Микола прожив усе своє подальше коротке життя, любив її дочку, яку називав Любистком.

Ще не завершилися революційні змагання, а Хвильовий вривається в український літературний світ і поринає в нього. Він починався як поет, заявивши про себе двома збірками: у 1921 році — “Молодість” і роком пізніше — “Досвітніми симфоніями”. Експериментує, сполучає несполучне, бо прагне відповідати новій епосі. Але раптом кидає поезію. У прозі він одразу виступив як письменник-новатор у виборі тем і способів їх художнього відтворення. Свої прозові твори підписував різними псевдонімами, втім, у вічності закріпився останній — Хвильовий.

Перша книжка прози “Сині етюди”, яка вийшла друком 1923 року, підняла високу хвилю читацьких захоплень і сколихнула вразливу до новаторських пошуків критику. Хвильовий був першим, хто відверто і безсторонньо осмислював у своїх творах пореволюційну українську дійсність. Він показував життя, яким воно було, а не яким його хотіли бачити партійні керівники від мистецтва. Таким чином, майже з самого початку своєї творчої діяльності Микола Хвильовий набув нечуваної популярності. З читанням своїх творів письменник гастролював у різних містах України і всюди його супроводжував успіх. Про популярність Хвильового свідчить той курйозний факт, що з'являються самозванці, схожі на нього, які виступають під його іменем.

Хвильовий творить у незнайомому українській літературі жанрі. Це майже безсюжетні тексти (есе? новели? притчі?) за присутності автора в кожному з них. Проблема буття людини в жорстокому, доведеному до абсурду світі, людини, яка переживає духовну і моральну кризу, є чи не визначальною у прозі Хвильового. Модерністську інтерпретацію цієї проблеми письменник художньо досконало пропонує в найяскравіших творах — новелі “Я (Романтика)” і повісті “Санаторійна зона” (обидві — 1924 р.). У “Я” Хвильовий розглядає крупним планом новий тип, що з'явився після революції — чекіста. Герой новели має роздвоєння особи внаслідок внутрішньої боротьби між фанатичним служінням революції і бажанням прислухатися до голосу серця, до поклику матері. Головний герой “Санаторійної зони” втрачає ціннісні орієнтири, тотально пригнічений від безвиході і непереборного презирства до земного буття, він обирає самогубство як єдиний вихід. Роман “Вальдшнепи”, написаний влітку 1926 року в селищі німецьких колоністів під Херсоном і опублікований у 1927 р., розповідає про фанатика революції, який в ім'я її соціальних ідеалів розстрілював навіть близьких людей, а в умовах непівської дійсності змушений болісно переживати своє розчарування в компартії, в її можливостях реалізувати ті ідеали, задля яких він проливав кров інших і ризикував власним життям. Весь наклад другої частини “Вальдшнепів” було конфісковано і знищено.

Твори Хвильового були надзвичайно популярні, до його думок прислуховувались. До літературно-мистецького угруповання ВАПЛІТЕ (“Вільна академія пролетарської літератури”, 1926-1928), створеного за його ініціативи, прагнули вступити молоді українські письменники. Про творчість Хвильового писала не лише вітчизняна, але й зарубіжна преса. Миколу Хвильового визнають одним з ідейних лідерів українського націонал-комунізму, що виник унаслідок активізації опору більшовицькій великодержавницькій політиці. Він брав  активну участь у літературній дискусії 1925-1928 років в Україні, що розвивалася насамперед у напрямі ідейно-естетичних шукань покоління письменників пореволюційного часу. Памфлети Хвильового “Камо грядеши?” (1925), “Думки проти течії” (1926), “Апологети писаризму” (1926) відстоювали національні пріоритети в політиці та культурі, рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від Москви, що розглядалось як гарантія відродження української державності.

У памфлеті “Україна чи Малоросія?” 1926 року чітко виразилась кардинальна переорієнтація світоглядних засад письменника. Він неоднозначно наголосив на необхідності вибудови свого шляху творення державності, закликав “покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру”, перестати “торохтіти порожнім псевдоінтернаціоналізмом”, ще раз (вкотре!) поясним опонентам суть понять “Європа”, “Росія” і “азіатський ренесанс”. Зрозуміло, чому памфлет з'явився друком лише через п'ятдесят років. Його конфіскував Агітпром ЦК КП(б)У. Партійно-державні структури Москви і Харкова почали рішучу боротьбу з М. Хвильовим та його однодумцями. Сам “чорний папа комуни” Й. Сталін пише 26 квітня 1926 року спеціальний лист “Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У”, в якому націлює українських комуністів на боротьбу з “націонал-ухильниками”, з “крайностями” Хвильового. Що і було зроблено.

У 1927 році на з'їзді КП(б)У Каганович називає Хвильового прихильником реставрації буржуазної влади. Відтоді в літературний побут міцно ввійшов термін “хвильовізм”. У січні 1927 р. Микола Хвильовий разом із М. Яловим і О. Досвітнім виступив у пресі із покаянним листом і вийшов із ВАПЛІТЕ. Організацію очолили М. Куліш, Г. Епік. Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперший — Микола Хвильовий. У пресі поширюється теза про те, що роман “Вальдшнепи” і статтю “Україна чи Малоросія?” треба кваліфікувати не як ухил, а як відверту зраду. Письменник був змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. В покаянному листі від 22 лютого 1928 року, якого Хвильовий писав на лікуванні у Відні, після вимушеної самоліквідації ВАПЛІТЕ, є такі слова: “...кінець свого роману “Вальдшнепи” я знищив і, знищивши, думав тільки про те, як би мені хоч частково змити з себе ту пляму, що забруднила моє партійне й літературне ім'я”. Моральна криза наростала з кожним його кроком до порозуміння із системою, яка не приймала таких компромісів, як “зречення” від своєї позиції.

Повернувшись з Відня до Харкова, Хвильовий продовжує свою письменницьку, публіцистичну діяльність, противлячись політиці ідеологізації української літератури, її денаціоналізації. У 1928-1930 роках він створює журнал “Літературний ярмарок”, навколо якого згуртовує творчість письменників розгромленого ВАПЛІТЕ. За змістом і за мистецьким оформленням це було одне з найвищих досягнень усієї української журналістики. Хвильовий друкує в альманасі свої твори — “Іван Іванович”, “Ревізор”, заборонену до виконання п'єсу М. Куліша “Мина Мазайло”, уривок з поеми В. Сосюри “Мазепа”, памфлет “Наше сьогодні”, скерований проти насильницької русифікації української літератури. У 1929 році вийшла поетична книга Хвильового “Досвітні симфонії”.

Наприкінці 1929 року альманах був закритий. Хвильовий не здавався. Почуваючи себе націонал-комуністом, він болісно сприймав обвинувачення у відступництві від комуністичної ідеології, націоналізмі, фашизмі. До того ж і в першу чергу вболівав не тільки для себе, але за цілий напрям у сучасній українській літературі, навколо якого гуртувались найталановитіші митці покоління. Як помітив Іван Дзюба, щоб зберегти своє реноме і творчі можливості для друзів, він ладен був визнати свої “помилки”: йти на поступки і компроміси.

У квітні 1930 року Хвильовий робить останню спробу опору — організовує  літературне об'єднання “Пролітфронт” (Пролетарський літературний фронт). Він об'єднав у ньому колишніх “ваплітян”, а також авторів, що друкувалися в “Літературному ярмарку”. Метою об'єднання було згуртувати найкращі українські літературні сили, створивши можливості для вільного, нерегламентованого партійними директивами розвитку української літератури. Врятуватися через “Пролітфронт” і врятувати “Пролітфронт” не пощастило. Кажучи словами самого письменника, його члени “подалися до капітуляції й, так би мовити, “оргсамознищення”. Відбулося третє і останнє каяття Хвильового. З кінця 1930 р. ліквідацією “Пролітфронту” скінчилося його памфлетописання. Адресатів було досхочу, але проти них не можна було виступати, та й не було трибуни, де можна було б памфлети друкувати. Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи.

Шаленство доби обеззброювало Хвильового. Які там романи, коли на харківських вулицях валяються трупи, а напівживі жебраки, лякливо оглядаючись, випрошують милостиню. У квітні 1933 року Микола Хвильовий разом із А. Любченком виїздить у двотижневе офіційне відрядження від газет на Полтавщину. Під час “голодоморного відрядження” Хвильовий пережив страшне потрясіння, ледь не втратив розум. Відкрито, уголос, із гнівом говорив про “російську тюрму народів, про затхле московське русло...”, з болем — про “український народ, затурканий, поглумлений, з частково вивихнутою душею”, про напівзранену, напівспантеличену і завжди роз'єднану українську інтелігенцію. Визнавав голод явищем, свідомо організованим, і був впевнений, що “голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою”. В устах романтика, націонал-комуніста Хвильового, який позбувся комуністичних ілюзій, це звучало як обвинувачення більшовицькій владі, що засіла у Москві.

Арешт найближчого друга Михайла Ялового був останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Миколи Хвильового. За цим арештом письменник вбачав, як написав він у передсмертному листі, “розстріл цілої Генерації...”. День своєї смерті він обрав свідомо. Улюблене число 13 — дату свого народження, яке в народі вважається нещасливим. 13 травня 1933 року в гостинній оселі Миколи Хвильового, в кооперативному письменницькому будинку “Слово” на вулиці Червоних письменників, №5, зібралися його друзі. Хвильовий безперестанно пихкає цигарками, наливає собі і друзям чарку за чаркою. Він пив і поводив себе, як “загнаний звірок”. Уривчасто обговорювали плани подальшої творчості. Раптом, кинувши друзям, що зараз покаже, як у сьогоднішніх умовах має творити пролетарський письменник, Хвильовий вийшов в іншу кімнату. І раптом пролунав постріл. Він лежав у калюжі крові. З простреленою скронею. “Людина 13 травня”, як його охрестили по цьому, покінчила життя самогубством...

Він помер задля життя своїх друзів і колег, над головами більшості яких уже нависла сталінська сокира терору. Та прагнення Миколи Хвильового визивним самогубством застерегти режим віх “розстрілу цілої Генерації” не зупинило криваву вакханалію. Самогубство талановитого художника слова, лідера літературного процесу, пристрасного полеміста розвіяло будь-які ілюзії щодо свободи художньої творчості та переконало багатьох, що в нестерпно тяжкій атмосфері насильства над творчою та суспільною свободою сподіватися на те, що ця країна уникне безодні кривавого термідора, нема надій.

Миколу Хвильового було поховано на 1-му міському кладовищі Харкова за присутності 500-600 чоловік. Невдовзі могилу зрівняли з землею. І на довгі роки поховали пам'ять про Хвильового.

Небіжчик зі скронею, заклеєною марлею, став символом епохи, яку нині прийнято називати “розстріляним відродженням”. Радянська влада систематично винищувала генерацію української інтелігенції, одним із лідерів якої був Хвильовий. Сталося те, що він передбачав, про що попереджав. З майже 300 українських письменників, які творили у 30-ті роки, живими лишилося тільки 36.

На нескінченно довгі радянські роки ім'я Миколи Хвильового було викреслене з історії української літератури. На нього чекало майже шістдесятирічне замовчування. І от сьогодні Хвильовий постає перед нами — глашатай епохи українського ренесансу 20-х років ХХ століття. Його твори активно перевидаються, його життя і творчість стають об'єктом переосмислення літературознавцями, істориками, публіцистами. Як помітив сучасний письменник Сергій Жадан, постать Хвильового настільки складна і суперечлива, а його талант настільки неординарний, що його не скинути з пароплава сучасності.


Поле. Шляхи. Могили
і чебреці, чебреці.
Ліс, цукроварні, села,
ніж і одріз у руці.
З братом пішов я в повстанці
(брата тепер нема!
за Перекопом на станції
плакав по нім туман).
Вийшли з оселі, веселі
коні іржали на путь,
грузди озерні далі
у золотім меду.
Хлопці! За вільну волю!
Хлопці-повстанці, в гурт…
й серце забилось пістолем
в темний дубовий мур.
В лісі засіли білі
(ніч за рікою йшла).
Зорі в синяву бились
і витикались на шлях.
Змовкли на мить рушниці.
Був в тім чеканні жах,
й темно-таємною птицею
в небі блукала душа.
. . . . . . . . . . .
Що це? Дух баговиння?.
Брате, я досі там…
Ах мої кінні, кінні
дум моїх буйні жита.
Микола Хвильовий