Книжковий контент - Віртуальні виставки
24.06.2011 19:20 Обновлено 24.06.2011 19:41
«Кожен письменник, до певної міри, зображує у своїх творах самого себе, часто навіть всупереч своїй волі”.
Йоганн Вольфганг Гете
Шановні друзі!
В рамках комплексної бібліотечної культурно-освітньої програми “Європейська світлиця” ви вже познайомились з мистецтвом Німеччини. І на завершення Сезону Німеччини ми пропонуємо вам познайомитися з найбільш цікавими, на наш погляд, художніми творами німецьких письменників з фонду Миколаївської обласної бібліотеки для юнацтва.
Німецька література сповнена багатогранності та різноманітності, а твори письменників виходять у перекладах багатьма мовами світу і формують образ Німеччини та німців в усьому світі. Які ж імена заслуговують на увагу в низці письменницьких досягнень німецької літератури? Автори, представлені на нашій виставці, з широкою палітрою тем та стилів. І тим з них, кому вдається піднятися над рівнем простого оповідача і, описуючи повсякденні перепитії життя, наблизитись до філософського розуміння основних життєвих питань і цінностей, безсумнівно забезпечено місце в Історії Літератури: Гофман і Гауфф, Гете і Гейне, Гессе і Шіллер, Генріх Манн і Томас Манн, Ремарк і Брехт, Зюскінд і Штраль...
Про талант і світове визнання свідчить список німецьких письменників — лауреатів Нобелівської премії в галузі літератури, яка вважається найпрестижнішою міжнародною літературною премією у світі і вручається з 1901 року.
1902 рік — Теодор Моммзен, за монументальну працю «Римська історія».
1908 рік — Рудольф Крістоф Ойкен, за серйозні пошуки істини, всепроникну силу думки, широкий кругозір, жвавість і переконливість, з якими він відстоював і розвивав ідеалістичну філософію.
1910 рік — Пауль Йоганн Людвіг Гейзе, за художність, ідеалізм, які він демонстрував упродовж усього свого довгого і продуктивного творчого шляху в якості ліричного поета, драматурга, романіста і автора відомих всьому світу новел.
1912 рік — Гергарт Гауптман, на знак визнання плідної, різноманітної і видатної діяльності в галузі драматичного мистецтва.
1929 рік — Томас Манн, головним чином, за одне з класичних творів сучасної літератури — його роман “Будденброки”, який отримав широке визнання.
1946 рік — Герман Гессе, за його сміливість і проникнення у його творах.
1966 рік — Неллі Закс, за її видатну ліричну й драматичну письмову форму, у якій вона інтерпретує долю Ізраїлю зі зворушливою силою.
1972 рік — Генріх Белль, за творчість, в якій поєднується широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів, що стало вагомим внеском у відродження німецької літератури.
1999 рік — Гюнтер Грасс, чиї пустотливі “чорні” байки змальовують забуте обличчя історії.
2009 рік — Герта Мюллер, за опис життя знедолених з зосередженістю в поезії і щирістю в прозі.
Бажаємо вам цікавого і пізнавального читання!
Брехт Б. Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити / Б. Брехт ; пер. з нім. В. Митрофанова ; худ. Г. Ковпаненко. — К. : Дніпро, 1978. — 183 с.
Видатний німецький драматург, режисер, театральний, літературний і громадський діяч, активний антифашист, Бертольт Брехт (1898—1956) залишив велику й різноманітну творчу спадщину: п'єси, романи, вірші, праці з теорії мистецтва, публіцистичні статті. Навчався на медичному факультеті Мюнхенського університету. Ще в гімназійні роки почав займатися історією античності і літературою. Популярність драматургу Брехту приносить “Трьохгрошова опера”, лібрето якої він написав у 1928 році і яка дає йому можливість шокувати публіку, спровокувати її на роздуми чи на протест. Складність була у тому, щоб примусити публіку ковтати ці “гірки пігулки”.
Автор великої кількості п'єс, які з успіхом йшли на підмостках багатьох театрів Німеччини та світу. У 1933 році, після приходу до влади Гітлера, Брехт емігрував. В 1933-1947 роках жив у Швейцарії, Данії, Швеції, Фінляндії, США. В еміграції створив цикл реалістичних сцен “Страх і відчай у Третьому рейху”, драми-притчі “Добра людина з Сезуана”, “Кар'єра Артуро Уї”, історичні драми “Матінка Кураж та її діти”, “Життя Галілея” та інші. Повернувшись на батьківщину в 1948 році, організував в Берліні театр “Берлінер ансамбль”. У травні 1957р. відбулися гастролі «Берлінер Ансамблю» у Москві та Ленінграді. Помер Бертольт Брехт у Берліні 14 серпня 1956 року.
З середини 20-х років і до останніх днів Б. Брехт розробляв теорію «епічного театру», присвячуючи цій проблемі статті, виступи, трактати. Брехтівський театр ворожий ілюзіям. Брехт іноді називав свій театр театром “епохи науки”. Сцена уявлялась ним як лабораторія, де створюються моделі суспільних відносин. Кожна брехтівська драма – це дослідження, де емоції заважають, бо можуть вплинути на результати експерименту. Театр Брехта – це насамперед “театр, що змінює світ”. Театр Брехта вчить важкому мистецтву жити не вступаючи в угоду зі своєю совістю, не підкоряючись злу.
Ілюзорність дійства в його театрі і його п'єсах руйнувалась умовністю декорацій, плакатами, постійними зверненнями виконавців до глядацького залу. Саме так відбувається в творі «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити»: хоча у п'єсі йдеться про чиказьких гангстерів, на сцені періодично з'являються плакати на зразок: “11 березня 1938 року гітлерівське військо вступило в Австрію. В умовах нацистського терору 98% виборців віддали голоси за Гітлера”.
Задум цієї п'єси виник у Брехта в 1935 pоці під час перших відвідин США. Написаний у 1941 році, вперше поставлений тільки після смерті автора — в 1959 році. У ній легко проглядаються основні події німецької та європейської історії: підпал рейхстагу, окупація Австрії та кар'єра фюрера, яку можна було зупинити. Проте в сюжеті п'єси немає зображення конкретних історичних ситуацій, реальних історичних осіб, її змістом є алегоричне зображення подій, що привели Гітлера до влади, і методів його політики. Гангстеризм нацистів спонукав драматурга перенести дію п'єси в США. Автор розповідає про те, як ділки із Сіті в умовах економічної кризи зробили ставку на ватажка гангстерської банди Артуро Уї, подальша історія правління якого постає як низка злочинів, зрад, інтриг, демагогічних загравань із натовпом...
Брехт Б. Трехгрошовый роман / Б. Брехт ; пер. В. Стенича. — СПб. : Амфора, 2000. — 414 с. — (Новая коллекция).
Написанный в 1934 году «Трехгрошовый роман» — самое значительное прозаическое произведение знаменитого немецкого драматурга и теоретика театра Бертольта Брехта. В нем обрела свое наиболее полное воплощение история о бандите Мэкхите, по кличке Мэкки-нож, к которой он уже обращался в триумфальной «Трехгрошовой опере», одной из самых громких театральных премьер ХХ столетия.
Лишь на первый взгляд может показаться, что писатель создал прозаический вариант пьесы — «Трехгрошовой оперы». Однако «Трехгрошовый роман» — совершенно самостоятельное произведение. Брехт гораздо точнее конкретизирует здесь время действия. Все события в романе связаны с англо-бурской войной 1899-1902 годов. Брехт показывает механизм закулисных связей финансовых авантюристов и правительства. Писатель изображает внешнюю, открытую сторону событий — отправление кораблей с новобранцами в Южную Африку, патриотические демонстрации, респектабельный суд и бдительную полицию Англии. Затем он рисует истинный и решающий ход событий в стране.
Но для Брехта точное воспроизведение исторического быта и атмосферы — не главное. Для него важнее смысл исторического эпизода. Англо-бурская война и фашизм для художника — это разбушевавшаяся стихия собственничества. Многие эпизоды «Трехгрошового романа» напоминают диккенсовский мир. Брехт тонко схватывает национальный колорит английской жизни и специфические интонации английской литературы: сложный калейдоскоп образов, напряженную динамику, детективный оттенок в изображении конфликтов и борьбы, английский характер. Некоторые читатели сравнивают этот роман с шахматной партией, в которую играют одновременно с десяток игроков, причем периодически некоторые из них объединяют усилия, а потом кто-то аккуратно бьет кого-то в спину и продолжает свою игру.
Гауф В. Сказки / В. Гауф ; худ. А. Лурье. — М. : Худож. лит., 1977. — 238 с.
Настоящий сборник включает три цикла наиболее популярных сказок писателя, таких, как «Харчевня в Шпессарте», «Караван», «Александрийский шейх и его невольники».
Вильгельм Гауф (1802-1827) родился в Штутгарте. Самым первым образованием, которое получил мальчик, было чтение книг из огромной дедушкиной библиотеки. В 1818 году его отправили учиться в монастырскую школу, а в 1820 году он поступил в университет Тюбингена, который закончил со степенью доктора философии и теологии. Устроился репетитором в семью министра обороны генерала барона Эрнста Югена фон Хёгеля и стал наставником его детей. Именно для детей барона были написаны его волшебные сказки, которые впервые были опубликованы в «Альманахе сказок января 1826 года для сыновей и дочерей знатных сословий». Включал он такие произведения, как «Маленький Мук», «Калиф Аист» и другие, сразу приобретшие невиданную популярность во всех странах, где говорили и читали по-немецки.
В январе 1827 года занимает должность редактора Штутгартской утренней газеты и женится на своей кузине Луизе Гауф, в которую был влюблен с детства.
Литературное наследие Вильгельма Гауфа заключается в трех альманахах сказок, один из которых был выпущен его женой уже после его смерти, нескольких романах и поэмах. Эти произведения навсегда вписали имя Вильгельма Гауфа в историю мировой литературы. Его сказки проникнуты духом Востока, но в то же время, лишены обычной восточной мишуры. Он один из тех немногих авторов, кто умели сделать из заурядных легенд запоминающиеся шедевры, которые интересно читать и по сей день как детям, так и взрослым.
Около замка Лихтенштейн недалеко от Штутгарта установлен памятник Вильгельму Гауфу, а в Байрсброне находится «Музей сказок Вильгельма Гауфа».
Гессе Г. Гра в бісер : роман / Г. Гессе ; пер. з нім. Є. О. Поповича. — Х. : Фоліо, 2001. — 510 с. — (Бібліотека світової літератури).
Герман Гессе (1877-1962) — німецько-швейцарський письменник, лауреат Нобелівської премії. Народився 2 липня 1877 року в містечку Кальв в німецькій землі Баден-Вюртемберг. Будучи сином християнських місіонерів, у 1891 році почав вивчати теологію, але вже через рік кинув це заняття. У 1912 році емігрував до Швейцарії і в 1923 році отримав швейцарське громадянство. Молодий Гессе, колись втікший із семінарії, якийсь час відвідував гімназію, потім навчався складати і лагодити годинники, торгував книжками. Але він ще у 13 років вирішив стати поетом. І коли у 1903 році після появи друком повісті “Петер Каменцінд” зазнав першого справжнього успіху, то цілком присвятив себе творчості, став письменником-професіоналом. Проте аж ніяк не модним на той час представником богеми, а навпаки — аскетом.
Його твори видавалися 60 мовами світу накладом понад 100 мільйонів примірників. Томас Манн назвав Гессе “швабським ліриком та ідиліком”, поетом у “давньому, радісному, вільному” розумінні цього слова. У жовтні 2001 журнал Stern провів опитування на тему: “Які три книги мали найбільше значення у вашому житті?” Список отриманих творів складався із 1000 назв. “Сіддхартха” Германа Гессе у багатьох із опитуваних, переважно віком між 20 і 30 років, опинилася на першому місці, навіть попереду Біблії. Гессе став культовою фігурою руху шестидесятників, розглядаючи у своїх творах питання про сенс життя та етичні засади різних культур та релігій. Його позиція об’єднання різних культур та релігій, взаємної толерантності та гуманізму дуже актуальна для підкреслення цивілізаційних спільностей у часи глобалізації. Найпопулярнішими його твори є в Америці та Азії. Універсальність творів Гессе полягає насамперед у видимій простоті. Сам він у дискусії з іншим письменником, який вважав, що література повинна говорити просто про складні речі, заперечив. Він не вірить у межу між предметами важливими і простими. Власним завданням він вважав зрозуміти важливість простого.
Світ ХХ сторіччя не імпонував Гессе: він назвав його “фейлетонною добою” і піддав глибокій і всеосяжній критиці і у “Степовому вовкові”, і в “Грі в бісер”. «Гра в бісер» — останній, підсумковий роман Германа Гессе. Проблема, що хвилює автора, — це доля культури та глибока криза духовності сучасного світу. Відрив елітарної культури, її зростаюча самоізоляція призводять до втрати нею творчого духу, до переродження «культури» в «цивілізацію». Нині ці процеси набули посиленого розвитку, що актуалізує роман Гессе і надає йому рис своєрідної антиутопії. Дуже важливий для розуміння задуму письменника епіграф до “Гри в бісер”, який він сам склав, перевівши потім на середньовічну латинь і приписавши його авторство вигаданому Альбертусу Секундусу (цілком в дусі вигаданої ним Гри). У епіграфі говориться, що, всупереч думкам дилетантів, речі неіснуючі багато важче зображати, ніж існуючі. Країна Касталія Гессе саме таке неіснуюче поняття, покликане впливати на дійсність.
Навіть у важкуватій своїй побудові, у своїй схованій під стилізаторським порохом іронії роман цей — продукт пізньої, досить стомленої культури. А проте в ньому є сила та жива пластичність зображення, що властива справжньому мистецтву слова. Складність побудови твору, багатство символіки, гра іменами, термінами і поняттями з багатьох і багатьох областей духовного життя — все це може спочатку приголомшити читача. А тим часом це твір, що ввібрав у себе буквально все з гессевського минулого: злети і хиби, техніку, проблематику, навіть ідилії “Германа Лаушера”, “Петера Каменцінда”, “Кнульпа”. Але водночас цей роман є зовсім новим словом, це філософське есе, замасковане під сюрреалістичний роман. Читати “Гру в бісер”, не враховуючи всього цього, звичайно, можна, проте зрозуміти її, мабуть, неможливо. Не розшифрувати ті чи інші алегорії, натяки, символи, а саме збагнути як своєрідний художній організм.
Але в наявності і єдність, дивна продуманість цього великого твору. По-різному образні мотиви як би зливаються під рукою майстра-диригента в струнку симфонію. До речі сказати, критика не раз відмічала схожість композиції “Гри в бісер” з композицією музичного твору, в якому історія Кнехта проходить як би головною музичною темою. При цьому в ній оживає вся духовна історія самого письменника, його пошуки, його роздуми про саме головне.
Головний герой книги — Йозеф Кнехт. Його титул — Майстер гри. На латинській мові Magister Ludi — це каламбур: ludus латинською може означати як «гра», так і «школа». Таким чином, Magister Ludi може означати як «Майстер гри», так і «шкільний вчитель».
“Гра в бісер” створювалася в похмурі роки фашизму в Німеччині і була завершена в 1943-м переломному році другої світової війни. У одному з листів в січні 1955 року Гессе сам говорив, що Касталія була його відповіддю фашизму, спробою прославити духовність в “чумному, отруєному світі”. У той же час Гессе ставив питання про необхідність порятунку “духу”, про те, що ради цього порятунку інтелігенція повинна покинути свою ізольовану Касталію (іншими словами, все ту ж горезвісну “вежу з слонячої кістки”).
Роман породив суперечливі тлумачення і гострі дискусії. Не всіма, з різних причин, він був зрозумілий і прийнятий, але стурбував всіх читачів. Так, як Гессе писав цей роман протягом 1931-1942 років (книга була закінчена 29 квітня 1942), що вийшов в світ 1943 року, а через три роки був удостоєний Нобелівської премії, пишуть поети, що працюють натхненно і неквапливо. Томас Манн писав, що цим “прекрасно зрілим і багатим романом-монументом” Гессе зробив “дивний подарунок” інтелектуалам.
Гофман Э. Т. А. Волшебные сказки / Э. Т. А. Гофман ; худ. Л. А. Дзядык. — Запорожье : Интербук-Хортица ; Калининград : Янтарный сказ, 1994. — 329 с. — (Волшебные сказки).
Гофман — немецкий писатель, композитор и художник, в чьих фантастических рассказах и романах воплотился дух немецкого романтизма. В детстве ребенка считали музыкальным вундеркиндом. Биографы Гофмана единодушно подчеркивают: из него мог бы получиться первостатейный дирижер. Родился в 1776 году в Кенигсберге. Окончил курс юридических наук в Кёнигсбергском университете и связал свою жизнь с государственной службой. До 1807 года работал в разных чинах, в свободное время занимаясь музыкой и рисованием. В 1796г. он знакомится с художником Алоисом Молинари и расписывает с ним местную иезуитскую церковь в Глогау.
Написал зингшпиль «Шутка, хитрость и месть» на слова Гёте, который в Познани ставят на сцене. Создаёт карикатуры на некоторых лиц познаньского высшего общества, в результате чего последовал скандал. Пишет музыку к спектаклю Захарии Вернера «Крест на Балтике». Был одним из руководителей «Музыкального общества»; занимался оформлением дворца Мнишков, приобретённом «Музыкальным обществом», сам расписал многие его помещения. А на торжественном открытии дворца Гофман дирижировал своей симфонией Ми-бемоль мажор. В 1810г. выступает в качестве композитора, декоратора, драматурга, режиссёра и помощника директора Бамбергского театра. В 1813г. виноторговец К.Ф. Кунц стал его первым издателем. А уже через 2 года Гофман — популярный автор альманахов и карманных изданий. Его романтическая опера «Ундина» принимается для постановки на сцене Национального театра. Также является автором оперы «Аврора», симфоний, хоров, камерных сочинений.
Хотя Гофман литературой занялся поздно, блистательная фантазия в сочетании со строгим и прозрачным стилем обеспечили Гофману особое место в немецкой литературе. Действие его произведений почти никогда не происходило в далеких краях – как правило, он помещал своих невероятных героев в повседневную обстановку. В фантастических повестях и сказках он искусно смешивал чудеса всех веков и народов с личным вымыслом, то мрачно-болезненным, то грациозно-весёлым и насмешливым. Многие свои творения он иллюстрировал сам.
Умер Гофман в 1822г. в Берлине, похоронен на Иерусалимском кладбище Берлина в районе Кройцберг. Жизни Гофмана и его произведениям посвящены опера Жака Оффенбаха «Сказки Гофмана» (по сюжету оперы в 1951 году в Великобритании был снят одноимённый фильм), поэма М. Бажана «Ночь Гофмана». Сам будущий писатель-классик полагал, что его имя обессмертит сочиненная им опера «Ундина».
В сборник вошли наиболее известные сказки Эрнста Теодора Амадея Гофмана: «Золотой горшок», «Щелкунчик и мышиный король», «Крошка Цахес, по прозванию Циннобер». Одним из переводчиков Гофмана был известный философ Владимир Сергеевич Соловьев, в чьем переводе в сборнике представлена сказка “Золотой горшок”. Сказки Гофмана наполнены романтикой, жизненной правдой, поэтической красочной фантастикой, все в них отдано во власть фантазии, доброй к добрым, беспощадной к злым. «Господь дал нам эту жизнь отнюдь не для счастья. Это чистилище», — считал писатель.
«Золотой горшок» — повесть, являющаяся вершиной первого периода творчества Гофмана и названная ним “сказкой из новых времен”. Изначальный вариант появился в 1814 году, а в 1819 вышла переработанная версия. События разворачиваются в Дрездене в день Вознесения Господня. Главный герой — нелепый и смешной студент-мечтатель Ансельм, вокруг которого сосредоточен мир чудес. В сказке много смешного, а ирония приближается к сатире. В счастливом конце кроется свой иронический смысл. Читатель должен сам решить, принять ли его всерьёз.
«Щелкунчик и мышиный король» была опубликована в 1816г. и получила широкую известность благодаря балету П.И. Чайковского «Щелкунчик» (первая постановка в 1892г.).
«Крошка Цахес, по прозванию Циннобер» создана во втором периоде творчества Гофмана. В центре произведении история отвратительного уродца, наделённого волшебным даром присваивать себе заслуги окружающих. Ничтожное существо благодаря трём золотым волоскам пользуется всеобщим почётом, вызывая восхищение, и даже становится всесильным министром. Цахес – отвратителен, и автор не жалеет средств, чтобы внушить это читателю. Он одновременно страшен и смешон. Смешон тем, что нелепо пытается слыть прекрасным наездником и виртуозным виолончелистом, а страшен тем, что при своих мнимых дарованиях обладает явной и несомненной властью. Гротескно-фантастическим образом Цахеса писатель выразил своё неприятие действительности. Кроме того, в сказочной форме автор отразил мир, где жизненные блага и почёт воздаются не по труду, не по уму и не по заслугам.
Зюскинд П. Контрабас : пьеса / П. Зюскинд ; пер. с нем. Н. Литвинец. — СПб. : Азбука-классика, 2004. — 128 с.
Пьеса «Контрабас» — первое произведение выдающегося немецкого писателя Патрика Зюскинда, автора знаменитого «Парфюмера». Одноактный монолог «Контрабас», сочиненный им летом 1980 года, принес ему и первый литературный успех. После премьеры в Мюнхенском театре в 1981г. пьеса стала одной из самых популярных в Европе. Пьеса сопровождается краткой автобиографией Зюскинда и высказываниями искусствоведов о его творчестве.
Виртуозное владение языком, тонкий юмор автора, нескрываемые симпатии к своему одинокому и чудаковатому герою выгодно выделили это произведение из числа многочисленных драматургических однодневок. Критика отметила, что хотя Зюскинд и не играл на контрабасе, но сумел создать то, что не написал ни один композитор — меланхолическое произведение для одного контрабаса: «Эта пьеса — блестящий монолог музыканта, отказавшегося от карьеры в оркестре из-за любви к своему инструменту, который всегда незаменим в оркестре, но не имеет сольных партий. Ненавязчиво, с помощью игры слов и отточенных формулировок нарисован социально-исторический тип разочарованного индивидуума в запрограммированном на успех обществе». Сам Патрик Зюскинд об этом произведении написал следующее: «В ней, наряду с разными другими вещами, речь идет о существовании человека в своей маленькой комнате. Я руководствовался при написании моим собственным опытом, потому что я также значительную часть своей жизни провожу в маленьких комнатах, которые покидаю с большой неохотой. Но я надеюсь, что однажды найду такую комнату, которая будет настолько мала и тесна, что я устану от одиночества. И тогда я напишу пьесу для двух человек в большом количестве комнат».
Патрик Зюскинд родился в 1949г. в Амбахе. Получил музыкальное образование (с 7 лет играл на фортепиано). Но отказался от дальнейшей сольной карьеры и зимой 1968 года начал изучать средневековую и новую историю в Мюнхенском университете. Позднее учился в Экс-ан-Провансе (Франция). Переменил много профессий. Тогда же выступил как автор коротких неопубликованных прозаических отрывков.
Манн Г. Молодые годы короля Генриха IV : роман / Г. Манн ; пер. с нем. В. Станевич. — Х. : Фолио, 1994. — 576 с. — (Золотой век).
Генрих Манн (1871-1950) — один из крупнейших немецких писателей. Роман «Молодые годы короля Генриха IV» — первая часть исторической дилогии, посвященной одной из самых драматических страниц французской истории — эпохе реформации и религиозных войн второй половины ХVI века. В первой книге дилогии рассказывается о духовном формировании будущего короля Франции Генриха IV.
Король Генрих IV (1589-1610) очень популярен во Франции, где перед ним преклоняются и сегодня. Для французов он великий король, потому что сумел вывести страну из глубокого кризиса и восстановить ее могущество на международной арене; мудрый король, так как политикой веротерпимости прекратил религиозные раздоры; добрый король — он знал и любил свой народ, мечтал о том, чтобы каждый крестьянин по воскресеньям ел похлебку из курятины, и на деле облегчил бедственное положение разоренных бесконечными войнами подданных. И не в последнюю очередь Генрих IV воспринимается как веселый король, охочий до всевозможных приключений, как балагур и острослов. Величие государственного деятеля сочетается в образе Генриха IV с чертами по-человечески симпатичными.
Это во многом объясняет, почему немецкий писатель Генрих Манн увидел в Генрихе IV пример идеального правителя, осуществляющего мудрую и гуманную политику. Роман «Молодые годы короля Генриха IV» был создан в 1935 году, когда писатель, после прихода Гитлера к власти эмигрировавший вместе с массой немецкой интеллигенции во Францию, принял активное участие в борьбе против фашизма, в котором он видел смертельную опасность для человечества. Роман, посвященный истории Франции ХVІ века, несет на себе заметный отпечаток общественной атмосферы 30-х годов 21 века.
Генрих Манн был очень хорошо знаком с эпохой, о которой писал роман: он основательно изучил огромное количество мемуаров, научных исследований о Франции ХVІ века. Но целью Манна являлось не столько восстановить прошлое таким, каким оно было на самом деле, сколько, используя исторический материал, рассказать читателю нечто важное о человеческой природе, о непреходящих общественных ценностях, о мудрости и безумии в политике. Созданные им образы исторических деятелей представляют собой глубокие психологические исследования различных типов государственных людей и имеют общечеловеческую значимость.
Манн Т. Иосиф и его братья : роман : т. 1 : Былое Иакова. Юный Иосиф. Иосиф в Египте / Т. Манн ; пер. с нем. С. Апта. — М. : Правда, 1991. — 720 с.
Пауль Томас Манн (1875-1955) — знаменитый представитель своего семейства, богатого известными писателями. Художник большого дарования, Томас Манн создал ряд монументальных произведений, вошедших в золотой фонд мировой литературы: «Будденброки», «Волшебная гора» и другие. Томас Манн — мастер интеллектуальной прозы. Своими учителями он называл русских писателей-романистов Льва Толстого и Достоевского. Известность к Манну приходит в 1901 году с выходом его первого романа «Будденброки». В 1929 году получил Нобелевскую премию.
Человека не перестает волновать вопрос о своем месте в мире, в бесконечной цепи превращений бытия. Древнейшие мифы, сказания и легенды, искусство и рождающаяся философия — все они были проникнуты стремлением разгадать или разъяснить величайшую тайну жизни: для чего существует человек под небесным сводом, озаряемый звездным сиянием, светом солнца и луны;есть ли человек господин земли и украшение вселенной или он — игрушка божества... И в годы работы Томаса Манна над тетралогией вопрос о природе человека стал коренным вопросом современной истории, подошедшей к тому рубежу, когда человечеству предстоит решить вопрос и о своем будущем, и о своем существовании. Томас Манн считал, что разгул насилия и бесчеловечности истребит цивилизирующее начало в человеческом бытии. Именно это натолкнуло Томаса Манна на мысль написать на основе библейской легенды об Иосифе Прекрасном роман о становлении человеческой личности, ее природе и прояснить вопрос о том, какое начало господствует в человеке — доброе или злое. Другой побудительной причиной был давний интерес писателя к Древнему Египту, его своеобразной и таинственной культуре. Такой роман и был написана им в 1933-1943 годах.
Подобный интерес к сюжетам и событиям, обладающим универсальностью, исторической емкостью проявляли многие художники, в том числе Гете и Толстой, в свое время намеревавшиеся переложить и творчески переработать библейский рассказ об Иосифе Прекрасном, обладающий богатством человеческого и психологического содержания. Обращение Томаса Манна к мифам и сказаниям народов Ближнего Востока, создавших великие цивилизации, было естественным, ибо эти мифы и сказания составили подоснову Библии, откуда писатель заимствовал сюжетную схему своей тетралогии. Писатель приоткрывает завесу над кладезем прошлого, в глубинах которого клубятся века и тысячелетия, и показывает, что нельзя рассматривать Библию как источник, повествующий об изначальных днях человеческой истории. Многие представления и мифы, легшие в основу библейских легенд уходят своими корнями в безмерные дали минувшего и повторяют мифы народов, некогда населявших и Двуречье, и другие малоазиатские земли.
Всеми средствами своей огромной и утонченной художественной техники Томас Манн добивается ощущения достоверности всего происходящего в той древней истории, которую он пересказал своим современникам. В своей тетралогии писатель отдается игре собственного воображения, с поразительным артистизмом обрабатывая и обогащая жизненный материал, весьма непросто поддающийся художественной обработке. Действие романа отнесено к XIV веку до н.э., к тому времени, когда властителем Земли Кеме (или Египта) был фараон Аменхотеп IV, называвший себя Эхнатоном. Он фараонствовал в сложный период, когда разгорелась борьба за реальную власть в Египетском государстве между фараоном и храмовым жричеством, которое усилило свое влияние и необычайно разбогатело в то время. Чтобы подорвать влияние жричества, Аменхотеп IV провел в стране религиозную реформу и взамен распространенного культа Амуна-Ра ввел опирающийся на древнюю традицию поклонения богу Ра-Гор-Ахуту культ солнечного бога Атона-Ра, переименовав себя в Эхнатона и выстроив поспешно новую столицу Египта — город Ахетатон, разрушенный после его смерти противниками его реформ.
Эпизоды романа, в которых рассказана история любви Иакова и Рахили, написаны мощно, на уровне оригинала, с такой же силой, с какой великие живописцы эпохи Возрождения перекладывали на свои полотна библейские легенды и сказания. Бесконечное пространство красноватой пустыни под розовеющим небом, одинокий источник под ним — и запыленный беглец, увидевший перед собой прекрасную дочь чужой земли, — сцена встречи Иакова и Рахили — полны горького лиризма, как бы предвещающего печальный конец их внезапной любви.
Этот роман не прост для чтения. Но того, кто погрузится в пестрый, переливчатый рассказ о превратностях жизненного пути одного из самых прекрасных и привлекательных героев народных легенд, ожидает подлинное, мудрое и высокое искусство, очищающее и обогащающее человеческую душу.
Ремарк Э. М. На Западном фронте без перемен. Возвращение : романы / Э. М. Ремарк. — Харьков : Фолио ; М. : АСТ, 2004. — 461 с. — (Мастера. Классика).
Эрих Мария Ремарк (1898-1970) — псевдоним Эриха Пауля Ремарка, одного из наиболее известных и читаемых немецких писателей двадцатого века. Ремарк родился в Оснабрюке и в 18 лет пошёл солдатом на войну. После войны часто менял профессии.
В 1929 году опубликовал наиболее известное из его произведений — «На западном фронте без перемен», описывающее жестокость войны с точки зрения 20-летнего солдата. За этот знаменитый антивоенный роман писателя в 1931 году номинировали на Нобелевскую премию, но при рассмотрении Нобелевский комитет это предложение отклонил. На основе романа был снят одноимённый фильм, вышедший в 1930 году. В том же году нацисты запретили и сожгли произведения Ремарка. Сожжение книг студенты-нацисты сопровождали скандированием: «Нет — писакам, предающим героев мировой войны. Да здравствует воспитание молодёжи в духе подлинного историзма! Я предаю огню сочинения Эриха Марии Ремарка».
В 1939 году Ремарк отправился в США, где в 1947 году получил американское гражданство. Его старшая сестра Элфрида Шольц, оставшаяся в Германии, была арестована за антивоенные и антигитлеровские высказывания в 1943 году и казнена. Ей Ремарк посвятил свой роман «Искра жизни», вышедший в 1952 году. 25 лет спустя её именем назвали улицу в её родном городе Оснабрюке. В 1958г. Ремарк сыграл роль Польмана в одноименной кинопостановке по собственному роману «Время жить и время умирать».
В 1951 году Ремарк познакомился с голливудской актрисой Полетт Годар, бывшей женой Чарли Чаплина. В 1958 году они поженились и оставались вместе до самой смерти писателя. В тот же год Ремарк вернулся в Швейцарию, где и прожил остаток жизни. Умер писатель в возрасте 72-х лет в городе Локарно и похоронен на швейцарском кладбище Ронко.
Произведения Ремарка были экранизированы 19 раз («На западном фронте без перемен» — трижды).
Романы известного немецкого писателя Эрих Марии Ремарк (1898-1970) «На Западном фронте без перемен» и «Возвращение» описывают боль так называемого «потерянного поколения» — солдат первой мировой войны. «На Западном фронте без перемен»... За этими скупыми словами военных сводок осени 1918 года кроются будни вчерашних немецких школьников, ушедших в 19 лет на фронт. Им, испытавшим под ураганным огнем муки отчаяния, растерявшимся и опустошенным, жизнь кажется сомнительной и обесцененной. Так стоит ли от нее чего-нибудь ждать? Этот же вопрос решают герои романа «Возвращение», которые, оставшись в живых, не могут найти себя в мирной жизни. И все же надо жить...
Эпиграфом к роману «На Западном фронте без перемен» Ремарк написал: «Эта книга не является ни обвинением, ни исповедью. Это только попытка рассказать о поколении, которое погубила война, о тех, кто стал ее жертвой, даже если спасся от снарядов».
Для поклонников творчества Э.М. Ремарка предлагаем познакомиться с Интернет-ресурсами:
http://emremarque.narod.ru
http://emremarque.ru
Ремарк Е. М. Тріумфальна арка : роман / Е. М. Ремарк. — Харків : Фоліо, 2006. — 415 с.
«Тріумфальна арка» — роман німецького письменника Еріха Марії Ремарка, вперше опублікований в США у 1945 році. Літературознавці вважають, що «Тріумфальна арка» є в деякій мірі автобіографічним романом. У 1937 році Еріх Марія Ремарк познайомився з відомою кінозіркою Марлен Дітрих, з якою у нього зав'язався тривалий, важкий, складний і болісний роман. Багато хто вважає саме Марлен прообразом героїні “Тріумфальної арки”. У романі простежується цілий ряд паралелей: Ремарк також був емігрантом, вимушеним жити у відриві від своєї батьківщини, так же само як головний герой Ремарк мав можливість відчути весь жах наближення війни.
Дія роману відбувається у Франції 1938-1939 роках. Головний герой — Равік, колишній солдат, а нині вигнанець, що утік з фашистського концтабору і тепер нелегально живе і працює в Парижі. І хоча він не раз бачив смерть — і на полі бою, і на операційному столі (бо він хірург), — на порозі всесвітньої катастрофи, якою стала Друга світова війна, розв'язана фашистами, Равік якось по-новому починає шанувати життя. Бо захист, збереження «іскорки життя» — це найважливіша програма не тільки для героя книжки, а й для самого Ремарка, письменника і людини, що колись опинилась віч-на-віч з фашизмом.
Вважається, що «Тріумфальна арка» — це одне з кращих, найпронизливіших, сумних і в той же час світлих творів автора. Він разюче емоційний, кожна фраза, кожна дія в ньому відчуті, прожиті автором. Недарма вважається, що «Тріумфальна арка» — це одна з тих книг, яку можна цілком розібрати на цитати. Розмірковуючи про природу людяності й любові у своєму романі, Ремарк ділиться з читачем передусім тим, що він прожив і відчув сам. Любовна лінія, події, що складають сюжет, знаходяться на другому місці. А на перший план виходять характери героїв, їх переживання і почуття, думки та емоції. Саме тому читати «Тріумфальну арку» необхідно в спокійній обстановці, маючи можливість осмислити роман, відчути, пропустити через себе кожну фразу автора. Тільки за цієї умови роман може бути зрозумілий і прийнятий читачем.
За романом знято 2 фільми: 1948 року з Інгрід Бергман і Шарлем Буайе в головних ролях; вдруге — у 1985 році.
Ремарк Е. М. Три товариші : роман / Е. М. Ремарк. — Харків : Фоліо, 2007. — 430 с.
Роман «Три товариші» продовжує найвизначнішу для Ремарка тему — тему фронтової дружби, яка підтримує головних героїв, не дозволяючи їм остаточно зневіритися у житті. Тільки такі люди можуть протистояти бездушному світу суцільної байдужості та зневаги до людей, що охопили країну після Першої світової війни. Роман Еріха Марія Ремарка «Три товариші» сьогодні вважається одним з кращих творів XX-го століття.
Роботу над романом Еріх Марія Ремарк почав в 1932 році, а опублікований вперше він був у датському видавництві у 1936 році. Дія відбувається в Німеччині приблизно в 1928-му році. Три товариші — Роберт Локамп, Отто Кестер і Готтфрід Ленц — мають невелику авторемонтну майстерню. Головний герой, автомеханік Роббі познайомився з чарівною дівчиною Патріцією Хольман. Роббі і Пат — з різних верств суспільства — полюбили один одного. Військові спогади постійно мучать головного героя, а голодне дитинство стало причиною хвороби його коханої. Але саме військове братерство згуртувало трьох товаришів. І вони готові на все заради дружби.
«Три товариші» — це дуже яскрава, виразна й емоційна книга. У ній дуже часто з'являється смерть, однак, незважаючи на це, роман заражає нестримним бажанням жити, він говорить про жагу до життя. Ремарк — це автор, вміння якого створювати яскраві образи, працювати зі стилістикою і композицією роману є визнаним. І у «Трьох товаришах» цей талант проявляється особливо яскраво. Ця книга цілком може використовуватися у якості посібника з виховання, вона дає вичерпні поняття про честь, дружбу, вірність і гідність краще будь-якого підручника.
Уланд Л. Стихотворения / Л. Уланд. — М. : Худ. лит., 1988. — 223 с.
В сборнике впервые представлены отдельной книгой стихотворения выдающегося немецкого поэта-романтика Людвига Уланда (1787-1862) в новых переводах и в переводах старых русских поэтов. В России Уланд был достаточно известен, его много переводили, в том числе Тютчев, Жуковский, Фет.
Уланд Людвиг — выдающийся немецкий поэт, ученый, общественный деятель, чье романтическое творчество расцвело на благодатной почве, взрыхленной в Германии представителями литературного течения «Буря и натиск», позднего Просвещения, теоретиками и поэтами раннего романтизма. Людвиг Уланд пережил наполеоновские войны, антинаполеоновскую освободительную войну 1813г., годы реставрации и Священного союза, революционные события 1848-1849гг., итоги которых он воспринял как крах национальных надежд. На его глазах несколько раз перекраивалась карта Европы. Во многих событиях своего времени Уланд принимал непосредственное участие, на другие откликался в поэзии или публицистике. Он постепенно и трудно преодолевал свои ранние иллюзии, но в глубине души оставался романтиком. Людвиг Уланд играл ведущую роль в Тюбингенском (с 1810г. — Вюртембергском) литературном кружке. Поэт пользовался огромной читательской популярностью в 19 веке: его сборник «Стихотворения» (1815) разошелся еще при его жизни в 42 изданиях, а к концу 19 века количество переизданий перевалило за сотню.
У Уланда, помимо многочисленных литературных баллад в их классическом виде, немало произведений балладного жанра, возникших из народных песен и снова вернувшихся в народ. По сути, в каждой из разновидностей балладного жанра он создал шедевры, своего рода классические образцы, которые затем нашли массу последователей и подражателей. Испытывая различные возможности жанра литературной баллады, Уланд в ряде случаев становится основоположником новых ее форм. Таким типом стали историческая баллада, впервые в немецкой поэзии сформировавшаяся именно у Уланда, политическая и социальная. Именно у этого поэта получил распространение своеобразный балладно-повествовательный жанр, который можно назвать стихотворной новеллой.
Одно из наиболее известных его произведений — «Замок у моря»:
«Ты видел замок, в море
Глядящий с утесов крутых,
Весь в легком, прозрачном уборе
Из тучек золотых?
Хотел бы он склониться
Играющим волнам на грудь,
Хотел бы в тучах скрыться,
В вечерней заре потонуть...»
«Я видел замок, в море
Глядящий с крутизны.
Над ним я видел зори
И в небе — серп луны».
«А весел грохот был прибоя,
Был звучен гул ветров?
Был радостен в мирных покоях
Шум празднеств и пиров?»
«Нет, волны в море спали,
Спал ветер крепким сном,
Лишь кто-то в глубокой печали
Пел песню за окном»...
Шіллер Ф. Лірика. Драми / Ф. Шіллер. — Харків : Фоліо, 2004. — 510 с. — (Бібліотека світової літератури).
До книги ввійшли поетичні твори Фрідріха Шіллера (1759-1805), драма в 5 діях «Розбійники», міщанська трагедія «Підступність і кохання», драма «Вільгельм Телль». Це кращі п'єси німецького письменника-класика Фрідріха Шіллера, що лишаються живими і цікавими для читачів і глядачів уже понад двісті років.
13 січня 1782 року в місті Мангеймі силами кращих акторів місцевої театральної групи було поставлено п'єсу ще майже нікому невідомого молодого поета. Вистава мала небувалий успіх: “глядацький зал був схожий на божевільню, люди закочували очі, стискали кулаки, чутно було хрипкі крики... Панував загальний безлад, як у хаосі, з туману якого виникає нове творіння”.Що це була за п'єса, яка викликала такі бурхливі пристрасті? Хто був її автор? П'єсу написав полковий лікар герцога вюртемберзького Йоганн Кристоф Фрідріх Шіллер, і називалася вона “Розбійники”. На день прем'єри авторові було трохи більше 22 років.
Сама історія, покладена в основу драми, була підказана Шіллеру оповіддю “До історії людського серця” нещасного в'язня герцогської фортеці Х. Ф. Д. Шубарта. Герой п'єси — шляхетний розбійник Карл Моор, чесний молодик з гарячим серцем і гуманними помислами; широко освічена людина. Він схожий на пушкінського Дубровського, або, точніше, цей герой Пушкіна виник під впливом Карла Моора Шіллера — палкого, енергійного, що легко спалахує справедливим гнівом і прагне бути корисним для принижених і гнаних. Тема помсти в п'єсі дуже важлива в моральному відношенні для глибоко віруючого християнина Шіллера. Нерішучість Карла Моора, його коливання, постійні сумніви, через які його іноді називають німецьким Гамлетом, пов'язані саме з роздумами про те, чи може бути жорстока й кривава помста справедливою з точки зору християнської етики. Драматург відповідає на це впевнене “Ні!”. Бо лише Бог може бути суддею, виносити вирок і карати.
Відсвяткувавши небувалий успіх свого драматургічного первістка, молодий полковий лікар Фрідріх Шіллер з висот захвату спускається на грішну землю. Герцог Карл-Євген, дізнавшись про виставу Мангеймського театру і про те, що його підданець самовільно залишає шпиталь і відвідує чергові вистави своєї п'єси, забороняє йому не лише ці поїздки, а й будь-яку літературну діяльність. І тоді Шіллер тікає з Вюртемберга. З цього моменту для нього починаються довгі роки випробувань, моральних та матеріальних труднощів... Але і постановку його наступного твору — “Підступність і кохання” — супроводжує справжній тріумф.
Ця п'єса, що вийшла друком у 1784 році, найбільш особиста в драматургії Шіллера. Головний конфлікт п'єси — зіткнення придворної кліки на чолі із всевладним міністром, кар'єристом й інтриганом фон Вальтером із сім'єю бідного і залежного музиканта Міллера. Історія зворушливого нещасного кохання двох молодих людей, розлучених становою нерівністю — шляхетного ідеаліста Фердінанда, сина фон Вальтера, і дочки придворного музиканта Луїзи Міллер — закінчується трагічно, і стала такою ж відомою, як і “сумна повість” Шекспіра про Ромео і Джульєтту. У п'єсі Шіллер створив цілу галерею своєрідних персонажів, наділених виразними, прикметними рисами і соковитими характерами, психологічно переконливих і таких, що дають багатий матеріал для акторської гри. Кожний персонаж — яскрава індивідуальність із соціально забарвленою мовою та поведінкою.
Трагедія “Підступність і кохання” завершила перший, штюрмерський період творчості Шіллера. Починався новий етап в житті й світосприйнятті письменника. Наступні роки, кінець 80-х і початок 90-х років, так званий ваймарсько-ієнський період, були в його творчості складними і ідейно, і художньо. Вони позначились блискучими зльотами і сумними невдачами. У Шіллера з'явилися нові друзі, й серед них Гете, який, між іншим, допоміг йому своєю вагомою рекомендацією одержати посаду викладача історії в Ієнському університеті. В ці роки Шіллер займається головним чином ґрунтовним вивченням і розробкою проблем естетики; друкує теоретичні праці; створює в жанрі філософської лірики, поетичні твори громадянського звучання, балади... Його “Ода до радості” знайшла відгук не лише у душах читачів: на її слова Бетховен написав фінальний хор своєї уславленої ІХ симфонії, який вже у ХХ сторіччі став гімном Європейського Союзу.
Найпопулярнішою драмою останнього періоду творчості Шіллера був “Вільгельм Телль”. Драматург звернувся до історії Швейцарії, до одного з епізодів боротьби громадян цієї гірської країни в ХІІІ столітті проти іноземного поневолення. Це один з найбільш зрілих і досконалих драматичних творів Шіллера: стрункість композиції, психологічна достеменність і глибина у малюнку характерів, мальовничо і докладно відтворений побут швейцарців робили п'єсу життєво переконливою і сценічно захоплюючою. Драматург показав себе як неперевершений майстер сцен, сповнених найвищого драматичного напруження, таких, що до глибини душі хвилюють глядача або читача; як справжній віртуоз у створенні масових сцен, насичених рухом, пристрастями, дискусіними зіткненнями, живою динамікою суперечливих настроїв натовпу.
Сучасники Шіллера вже після його смерті сприйняли цю останню із завершених драматургічних праць як мужній заклик до об'єднання Німеччини, окупованої на початку ХІХ століття військами Наполеона Бонапарта. Головний герой п'єси — блискучий стрілець з луку Вільгельм Телль — історичний персонаж, оспіваний в національному фольклорі.
Драматургія — найвагоміша частина доробку Шіллера, яка найкраще відома за межами вітчизни автора — Німеччини. Але Шілеер ще й великий поет, який жив поезією, яка супроводжувала його все життя. Серед його поетичних творів є справжні перлини, шедеври, які збагатили світову літературу. Поет з Божої ласки, він був глибоким мислителем, і в його віршів завжди два крила — думка і почуття, філософія і ліричне найглибше переживання, роздуми над земними людськими справами і піднесення у вищі ідеальні сфери.
В поетичному доробку Шіллера кожний знайде для себе те, що дасть йому найбільшу насолоду: і філософську лірику, напрочуд розмаїту, і вірші про кохання, і поезії в фольклорному дусі, і балади, майстерні за формою і повчальні без нав'язливості, і оди, і епіграми, і притчі. Це вражаюче жанрове розмаїття німецького поета з властивим йому талантом відтворив для українського читача наш великий перекладач поезії Микола Лукаш.
Одного разу Фрідріх Шіллер написав такі слова: «По-справжньому я відчуваю свою силу лише у творчості».
Штраль Р. Адам женится на Еве. Пьянящий запах свежего сена. Арно Принц фон Волькенштейн. Визит в небесную канцелярию. Испытание фактом : пьесы / Р. Штраль ; сост. Ю. Гинзбург. — М. : Радуга, 1988. — 304 с.
Руди Штраль (1931-2001) — один из самых популярных драматургов Германии, чьи комедии покорили зрителей многих стран. Автор более 10 полнометражных и 30 одноактных пьес, 7 повестей, 6 стихотворных сборников, 10 книг для детей, 10 телевизионных спектаклей, 5 радиопьес, 9 киносценариев и множества рассказов. Ивсе это в жанре сатиры и юмора. Его книги и пьесы переведены на 26 языков, изданы в 32 странах. Его комедии обошли сцены около 500 театров Германии и мира. Удостоен нескольких высших литературных наград.
Биография у него на удивление стремительная, насыщенная, ладная, даже можно сказать, радостная, как и его произведения. После службы в армии стал кадровым офицером, но, почувствовав литературное призвание, бросил все, поступил в лейпцигский литературный институт. После института работал в сатирическом журнале, где прославился своими юморесками. В 1961 году, поверив в свои творческие силы, ушел со службы и целиком посвятил себя сочинительству, достигнув в литературной карьере едва ли не всего, о чем только может мечтать писатель.
Галерея штралевских персонажей разнообразна, как сама жизнь: рабочие и чиновники, партийные руководители и студенты, медсестры и бармены, продавщицы и полицейские, жулики и журналисты, священники и вдовы, ревнивцы и молодожены, неверные мужья и догматики, вольнодумцы и прочая, и прочая... Но наравне с ними у него действуют еще и сказочные принцы, и черти, и ангелы, и ясновидящие. Словом, все, что живет вокруг нас и в нашем воображении. И, самое важное, юмор для Штраля не самоцель, а форма мироощущения.
В сборнике отобраны наиболее известные вещи Руди Штраля. Почти все его комедии замешены на каком-то чуде, или, скажем так, на том, чего в жизни не бывает. Новейшие Адам и Ева предстают перед судом, который должен решить, имеют ли они право на брак («Адам женится на Еве»). Партийный секретарь Маттес в захолустной деревушке творит, подобно Иисусу Христу, чудеса, что воспринимается приехавшей с инспекцией представительницей обкома Ангелиной несовместимым с обликом партийца («Пьянящий запах свежего сена»). Дуралей и чинуша Штоцек случайно расколдовывает в доме отдыха сказочного принца, просидевшего 500 лет в крепостной стене («Арно Принц фон Волькенштейн»). Обыкновенная земная девушка Михаэла предпринимает путешествие в рай, где встречается со вконец обюрократившимися святителями, погрязшими в ведомственных склоках и палец о палец не ударяющими, чтобы спасти Землю от надвигающейся ядерной катастрофы («Визит в небесную канцелярию»). Фанатик-маньяк изготавливает в домашних условиях атомную бомбу и шантажирует ею мир («Испытание фактом»). Но так же неизменно, как эти пьесы начинаются с чуда, чудом они и кончаются: чудом преображения человека.
В предисловии к пьесе «Арно Принц фон Волькенштейн» Руди Штраль написал: «Будучи современной комедией, эта пьеса не требует исполинской личности героя. Победителем здесь оказывается человечество, которое отнюдь не жаждет крови, когда сталкивается с чем-то отрицательным. Ему, человеческому, достаточно одной лишь перемены к лучшему. Или хотя бы надежды на перемену».
< Попередня | Наступна > |
---|