Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Інформаційно-ресурсний центр Віртуальні виставки Національні святині України

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

alt«Нет спасения вне церкви». Августин Блаженный

Переважна більшість представлених на віртуальній виставці видань складають науково-популярну видавничу серію “Національні святині України”, засновану у 1997 році в рамках Національної програми випуску соціально значущих видань і присвячену 200-літтю Різдва Христового. Зараз серія виходить за бюджетні кошти в рамках програми “Українська книга” і безкоштовно передається до бібліотек України. З часу заснування Державним спеціалізованим видавництвом «Техніка»  в рамках серії видано більше 30 видань.


Унікальні книги серії “Національні святині України” розповідають про релігійну, культурно-історичну та мистецьку спадщину, зосереджену у найвизначніших храмових та монастирських ансамблях України, включаючи і ті, що були знищені протягом XX століття. Видання будуть цікаві історикам, архітекторам, мистецтвознавцям, культурологам і всім, хто цікавиться архітектурно-художньою спадщиною України. Відомості про авторів видань подано за інформацією видавництва на момент друку книг.

Героїчна постать в історії українського мистецтвознавства, дійсний член Української академії наук, професор Федор Шміт (1877-1942) зазначав: “Усі культурні народи давно вже зрозуміли історичну й національну коштовність пам'яток старовинного мистецтва. У всіх культурних народів не тільки закони, але й саме громадянство пильно охороняють ці пам'ятки не лише від загину, а й від зіпсуття та руйнування...”. Тож давайте і ми з вами, як культурний народ, берегти, вивчати наші національні святині, поклонятися ним і пишатися тими, завдяки кому вони з'явилися на землі нашій, і навчати цьому нащадків.


altАлександрович В. С. Собор святого Юра у Львові / В. С. Александрович, П. А. Ричков. — К. : Техніка, 2008. — 232 с. — (Національні святині України).

Володимир Степанович Александрович — доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича Національної академії наук України. Понад 30 років вивчає і досліджує історію давнього українського мистецтва. Є автором більш як 350 наукових публікацій. Петро Анатолійович Ричков — доктор архітектури, професор, завідувач кафедри архітектури Національного університету водного господарства та природокористування (факультет будівництва та архітектури), член Національної спілки архітекторів України. Майже 30 років працює в галузі теорії та історії архітектури. Є автором близько 130 наукових публікацій.

Спільне видання двох науковців присвячено багатовіковій архітектурно-мистецькій історії однієї з найвизначніших християнських святинь Львова — собору святого Юра, який протягом багатьох сторіч був важливим осередком духовного й культурного життя на західно-українських землях. На підставі значного масиву літературних, музейних та архівних джерел всебічно висвітлюються суспільно-історичні обставини становлення та еволюції Святоюрського ансамблю, розповідається про архітектурно-стилістичні особливості храму та всього комплексу споруд, які разом з високовартісними творами скульптури, малярства, іконопису, ливарництва й ковальства належать до найкращих здобутків вітчизняної культури. Доповнює вербальні характеристики та оцінки ілюстративний ряд: більшу частину архітектурних фотографій з натури виконано П. Ричковим, фотографії мистецьких пам'яток собору належать З. Підперигорі, а окремі ілюстрації запозичені з архівних, музейних і літературних джерел.

Собор святого Юра знаходиться у стародавній столиці Галичини, в чудовому місті Львові. У свідомості львів'ян ця неповторна християнська святиня була, є і завжди буде величним символом Української Греко-Католицької Церкви, своєрідним центром духовного тяжіння до неї. За влучним висловом одного із львівських митців, “містична велич спливала, аж переливалася з тієї будови на все місто і весь край”. Соборний комплекс св. Юра — самобутня перлина західноукраїнського пізньобарокового храмобудування. Завдяки унікальній диспозиції та яскравому таланту його творців, зокрема одного з найвизначніших представників львівської архітектурної школи Бернарда Меретина, цьому ансамблю вдалося посісти в архітектурній сценографії міста найдостойніше місце. Окрім того, своєю появою він зайвий раз підтвердив добре відомий у ті часи статус Львова як одного з найбільших у Східній Європі чернечих міст.

Окрім власне архітектурного здобутку, тут широко залучені й інші види мистецтв — передусім скульптура та живопис. Сьогодні важко уявити цей храм без такого органічного й синтетичного сплаву, де кожна деталь, фігура, ікона і кожне полотно творять одну неповторну цілісність.

Згідно з давньою легендою, вперше записаною львівським краєзнавцем Бартоломеєм Зіморовичем у 17 столітті, це місце заселилося приблизно у 1280 році. Можливо, сама природа потурбувалася про створення на одному з тутешніх урвищ придатної для проживання печери, а може, те перше печерне житло було штучним. Так чи інакше, але ченцю Василиску сподобалося саме тут усамітнитись і в постійних молитвах спокутувати земні гріхи. “Під той час Василиск, стрий Лева, князь жорстокого духа, але, як часто буває у греків, через молоді літа, проведені безжурно, на старість постригся добровільно в ченці й оселився в наїженій терном печері, що стояла отвором на схилі пагорба, котрий підносився над спиною міста. Був він більше подібний до фавна, ніж до людини — щетинястий, нечесаний, з великими бровами, худий, зарослий, з запущеною до колін бородою, що закривала наготу тіла, як щит або килим... За його порадою Лев побудував на верху того пагорба букову церкву, обвів її чернечими келіями та віддав під опіку святого Юрія, старійшини війська святих, вождя для себе проти поляків і співтовариша для стриян, що боровся з примарами пекла”.

Існують й інші версії щодо появи Святоюрської обителі. Зокрема, зазначається, що Юр'ївську церкву та монастир заснував галицький князь Лев Данилович. Також серед інших імовірних засновників монастиря називалося ім'я князя Юрія Львовича. Не підлягає сумніву те, що посвята храму від самого початку була пов'язана з ім'ям святого Юрія.


altДєдов В. М. Святогірська Свято-Успенська лавра / В. М. Дєдов. — К. : Техніка, 2005. — 152 с. — (Національні святині України).

Дєдов Володимир Миколайович — історик, заслужений працівник культури України, директор Святогірського державного історико-архітектурного заповідника. Понад 20 років займається дослідженням та відродженням архітектурного ансамблю Святогірського Успенського монастиря. Автор монографії, багатьох публікацій про об'єкти культурної спадщини, в тому числі путівників по пам'ятних місцях Святогірського історичного ареалу.

Нове видання присвячено найвизначнішому монастирському ансамблю Південно-Східної України — Святогірській Свято-Успенській лаврі на Сіверському Дінці, що на Донеччині. Автор на підставі багатьох історичних джерел, архівних матеріалів, результатів науково-дослідних і проектних робіт розкриває етапи формування архітектурного ансамблю Святих Гір, його долю в різні часи історичного минулого України, висвітлює питання відтворення архітектурних пам'яток в умовах діяльності історико-архітектурного заповідника, відновлення монастиря в 90-ті роки ХХ століття, його ролі у духовному відродженні України, набуття їм почесного статусу Лаври у 2004 році. Окрема глава розповідає про втрачені комплекси Святогірського монастиря.

Архітектурний ансамбль Успенського чоловічого монастиря в складі тридцяти пам'яток архітектури XVII-XIX ст. розташувався серед крейдяних пагорбів правого берега р. Сіверський Донець. Початковий період формування монастирського комплексу припадає на час заселення безмежних просторів “дикого поля” українським козацтвом. Нині, як і 5 століть тому, коли руські літописи вперше згадують Святі Гори на Дінці, привертає увагу білий крейдяний велетень, що ховає в своїй утробі перші печерні храми, келії, усипальні Святогірської пустині Пречистої Богородиці. Саме під такою назвою в стародавніх актах зустрічається Успенський монастир у 20-х роках XVII ст. Але перші сторінки своєї історії Богородична обитель надійно приховала, чим викликала появу безлічі легенд та переказів.

У побудові храму, як і в інших наземних спорудах XVII-XVIIІ ст., втілюються споконвічні традиції дерев'яної народної архітектури, розвинуті в своєрідному кам'яному зодчестві Слобідської України. Розвиток цього напрямку в формуванні архітектурного ансамблю Святогірського монастиря було перервано закриттям обителі в 1787р. Майно було спочатку передано до державної казни, а в 1790 перейшло у власність князя Таврійського — Григорія Потьомкіна. Відновлення Успенського чоловічого монастиря відбулось у Святогірському маєтку графа в 1844р. На місці старого монастирського комплексу з Успенським собором початку XVIIІ ст. споруджується новий монастир, у розробці проектів якого беруть участь відомі архітектори. Серед споруд цього періоду виділяються Покровська церква з дзвіницею (архітектор А. Тон), Успенський собор (О. Горностаєв), Преображенська церква (А. Петцольдт). Всього у ІІ половині ХІХ ст. було побудовано понад 40 об'єктів, які склали неповторний ландшафтний комплекс.

В різні роки у Святих Горах працювали Г. С. Сковорода, А. П. Чехов (“Перекотиполе”), І. О. Бунін (“Святі гори”), В. І. Немирович-Данченко (“Святі гори”), П. П. Гулак-Артемовський (“Були ж ми і в Святогорськім”), С. М. Сергєєв-Ценський (“Сад”), Ф. І. Тютчев (“Святі гори”), М. І. Цвєтаєва. У музеях і приватних колекціях зберігаються святогірські пейзажі І. Ю. Репіна, С. І. Васильківського, О. В. Гіне, Ю. Я. Федерса.

У середині ХІХ ст. на території Святогірського монастиря започатковано некрополь відомих родин, серед яких усипальні й окремі поховання князів Голициних, Куракіних, козацьких родин Платових, Іловайських та інших.

В 1922 році монастир було закрито, а майно і стародавні споруди використано для організації Першого Вседонецького будинку відпочинку. У 1980 році Урядом Української РСР створено Державний історико-архітектурний заповідник. У 1992 році відкрився Святогірський Успенський чоловічій монастир, який згодом став найбільшим монастирем Південно-Східної України.


altГодованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. — К. : Техніка, 2004. — 176 с. — (Національні святині України).

Після хрещення Русі-України київським князем Володимиром (988р.) та офіційного запровадження християнства на Волині (992р.) у цьому краї розпочалося спорудження храмів. Церкви зводили в багатьох тогочасних волинських містах і селах, але особливу увагу приділяли стольному граду Володимиру. Переважну більшість церков споруджували з дерева — основного будівельного матеріалу цього лісового краю. Мурованих храмів були одиниці.

Історична доля Волинського краю склалася так, що значна частина давньоруських міст поступово занепала, а протягом XVIII-ХІХ століть перетворилась у звичайні села. Цей процес негативно позначився на святинях, які були гордістю цих міст. До нашого часу збереглися лише дві пам'ятки князівських часів — Успенський собор (Мстиславів храм) у Володимирі-Волинському та храм св. Василя у м. Овручі. Заснування ще двох споруд — Успенської церкви в Дорогобужі та церкви св. Василя у Волимирі-Волинському, можливо, також належить до часів Київської Русі. Про існування ще кількох давньоруських храмів у Володимирі свідчать результати археологічних досліджень.

Особливим було значення Волині в історії України наприкінці XVI — на початку XVI століть, коли родина князів Острозьких, якій тоді належала майже третина площі тогочасної Волині, активно сприяла будівництву храмів, заснуванню та розбудові монастирів. Саме в їх володіннях було створено кілька видатних монументальних ансамблів і храмів, які мали вплив на подальший розвиток українського культового будівництва.

Автор книги, Олена Марківна Годованюк — кандидат архітектури, член Національної спілки архітекторів України, старший науковий співробітник Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування. Понад 40 років працює в галузі реставрації та наукових досліджень архітектурної спадщини України епохи феодалізму. Автор кількох проектів реставрації та понад 100 наукових публікацій.

Це видання — не туристичний путівник. Не претендує автор і на повний детальний опис усіх монастирів і храмів Волині. В ній згадуються широко відомі монастирські ансамблі, які були осередками віри й просвітництва, величні храми, що збереглись і донині. Але головну увагу приділено менш відомим спорудам, перебудованим або навіть знищеним храмам, зведеним у віддалених волинських селах, виявленим і дослідженим автором протягом останніх десятиріч. Книгу можна вважати спробою показу різноманітності, краси й оригінальності храмових споруд Волинського краю.


altГорбик О. О. Римо-католицькі костьоли Києва та Київщини / О. О. Горбик. — К. : Техніка, 2004. — 128 с. — (Національні святині України).

У книжці висвітлюється історія католицьких побудов XІІІ-ХХ століть. Прослідковується зміна рушійних сил католицтва, які в різні періоди опікувались розбудовою костьолів. Аналізуються особливості католицьких храмобудівних традицій. Гіпотетично реконструюється романсько-готична архітектура костьолу давньоруської доби, середньовічних споруд за часів володарювання Литви. Розглядається барокова католицька архітектура періоду приналежності територій до Польщі та класична і неостильова періоду Російської імперії. Від 1914 до початку 90-х років будівництво католицьких храмів припинилося. Як зазначає автор, костьоли будувались католиками, для католиків і за католицькими традиціями. Фінансування, виготовлення матеріалів, проектування і будівництво здійснювались “своїми силами”, і жодному із фундаторів чи архітекторів не спадало на думку звернутись до місцевого досвіду православного українського храмобудування, перейти межі логіки католицького стилю.

Олена Олександрівна Горбик — кандидат архітектури, асистент Київського національного університету технологій та дизайну. У 2003 захистила дисертацію “Стильові риси архітектури провінційного католицького барокового храму (на прикладі костьолів Київщини і Волині)”. Викладає всесвітню історію архітектури та мистецтва. Автор 30 статей.

Автор пропонує огляд католицьких сакральних споруд на терені Київської (Київсько-Житомирської) католицької діоцезії, яка є територією, дещо відмінною від усталеної в етнографічних тлумаченнях Київщини. Кордони Київської діоцезії змінювались протягом століть. В сучасних адміністративних кордонах це Київська, частково Черкаська та Житомирська області. За підрахунками автора, католицька архітектурна спадщина Київської діоцезії — це близько 99 храмів у 69 населених пунктах, з яких близько 60 пам'яток XV-XVІІІ ст.; на сьогодні збереглося 26 костьолів — пам'яток бароко, класицизму, неостилів.

Особливістю загальної історії Києва є те, що з кожною культурною фазою місто не лише радикально змінювало свій архітектурний стиль, але щоразу територіально зміщувало центр заселення. Культурний осередок мігрував від Старокиївської гори часів Давньої Русі до середньовічного Подолу, від Печерська в часи будівництва російської фортеці до Верхнього міста в період класицизму. Кожна епоха виокремлювала і плекала свій центр, який задавав культурно-стилістичний тон і периферійним міським районам. І щоразу до будівництва католицького храму призводила нова рушійна сила — торгівельні та ремісничі угрупування, чернечі (орденські) місії, єпископат, польська шляхта... Правилом же для київської історії автор вважає те, що кожна з епох і відповідно кожен з районів утримував лише і тільки один костьол, не бцльше і не менше. ХІІІ ст., Верхнє місто — костьол Пресвятої Діви Марії; ХV-ХVІІ ст., Поділ — костьол св. Трійці; 1799-1814рр., Печерськ — костьол св. Миколая; 1817 — 1840рр., Старокиївське плато — костьол св. Олександра; 1899-1914рр., “Новое строение” — костьол св. Миколая... Виключення — початок ХVІІ ст., коли майже одночасно на Подолі будується 4 католицьких храми, але вже на початок 50-х років того ж століття у місті знову залишилась лише одна з будівель.

На сьогодні у Києві функціонують 4 костьоли.


altЗавада В. Т. Дерев'яні храми Полісся / В. Т. Завада. — К. : Техніка, 2004. — 168 с. — (Національні святині України).

Книга висвітлює одне з найбільш яскравих та самобутніх явищ в історії українського культового зодчества — історію дерев'яних церков Полісся. Значні лісові масиви і досить щільна мережа річок, боліт та озер обумовили тривалу ізоляцію цього краю від оточуючого світу, а також існування тут чи не найбільшої кількості реліктових форм матеріальної та духовної культури в Європі. Значення цього фактору зростає ще більше з погляду на локалізацію тут у давнину історичної прабатьківщини слов'ян, що дозволяє розглядати численні архітектурно-будівельні архаїзми Полісся як первісні форми української сакральної архітектури.

Грунтуючись на матеріалі власних досліджень багатьох пам'яток дерев'яної архітектури XVI-початку XX ст. на території Полісся, а також на численних літературних та архівних джерелах, автор відтворює широку картину формування цілої низки найрізноманітніших типів дерев'яних храмів і їх нерозривний зв'язок з найдавнішими традиціями вітчизняного зодчества. Віктор Тимофійович Завада — старший науковий співробітник Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування, головний спеціаліст Всеукраїнського науково-методичного та дослідно-інформаційного центру архітектурної спадщини Держбуду України, доцент Київського національного університету будівництва і архітектури. В галузі теорії та історії архітектури працює 28 років. Автор близько 100 наукових публікацій.

Архітектурою Полісся зацікавився ще у 1975 році, відвідавши вразивший його експозиційний куточок цього регіону у Київському музеї народної архітектури і побуту. Побачене перетворило вченого в азартного шукача-дослідника архітектурних скарбів Полісся і, передусім, його вкритих сивиною дерев'яних храмів. Їх колекція, різних за віком, розмірами, складністю композиційного рішення, художньо-стильовим спрямуванням, особисто обстежених В. Т. Завадою, перевалила за сотню. Найкращим відображенням особливостей поліської культури та вірувань вчений вважає капличку в селі Вежиця Рівненщини, недалеко від якого знаходяться оспівані О. Купріним мальовничі Переброди, де письменник побачив чарівну поліську чаклунку Олесю. На роздоріжжі поблизу Вежиці ростуть три величезних старих дерева, найбільше і найстаріше з яких називають “Цар-деревом”. Саме до цього священного дерева, щедро прикрашеного барвистими рушниками та хустинами, притулилася почорніла від часу маленька рублена капличка, переплетена з гілками “Цар-дерева” різнокольоровими стрічками.

Автор книги знову ж таки піднімає питання щодо територіальних меж регіону, як і О. О. Горбик при визначенні різниці меж сучасної Київської області і Київської католицької діоцезії в іншому виданні серії. Існують дві протилежні концепції локалізації Українського Полісся, які виявляють принципові відмінності між історичним та природничим підходами. Всі найдавніші карти Європи виділяють Полісся як окрему історичну територію нарівні з Київською землею, Московією  та Волинню, причому у більшості з них вона являє собою вузьку смугу і не виходить на півночі за межі Прип'яті, а на сході за межі Дніпра, що збігається з більшістю висновків відомих істориків, лінгвістів і археологів. Але в більшості енциклопедичних і фундаментальних видань у галузі географічних і краєзнавчих наук зазначений регіон охоплює всю північну частину України, включаючи й історичну Сіверщину.

У книзі В. Т. Завади розповідається про напрочуд складний та тривалий шлях, який пройшли поліські дерев'яні церкви від найбільш ранніх, просякнутих численними язичницькими пережитками будівель архаїчного типу до величних багатозрубних соборів з кількома багатоярусними верхами. Окрему увагу автор приділив найпростішому і найбільш масовому виду традиційних культових будівель Полісся — дерев'яним каплицям, які зводилися, як правило, в особливих, увічнених народною пам'яттю місцях, на сільських кладовищах, над священними джерелами...


altКілессо С. К. Києво-Печерська лавра / С. К. Кілессо. — К. : Техніка, 2003. — 200 с. — (Національні святині України).

Сергій Костянтинович Кілессо — дійсний член Української Академії архітектури, заслужений архітектор України, лауреат Державної премії України в галузі архітектури. Автор проектів реставрації Троїцької набрамної церкви, корпусів соборних старців і крилошан Києво-Печерської лаври, Троїцької церкви Мотронинського монастиря, Іллінської церкви в с. Суботів, замку й каплиці Покрови Пресвятої Богородиці в Чигирині. Автор проектів будівництва церкви Іоанна Богослова в с. Моринці, Володимирського собору в Чигирині. Автор пам'ятників Лесі Українки в Луцьку і Богдану Хмельницькому в с. Суботів. Автор понад 600 статей, наукових публікацій, есе.

Від часу заснування Києво-Печерської лаври минуло понад 950 років. За цей період монастир пережив непросту, багату подіями і видатними людьми історію, а його архітектурний ансамбль, над створенням якого впродовж сторіч працювали відомі давньоруські будівничі, українські майстри й талановиті чужинці, стоїть у ряду найвидатніших надбань світової архітектури.

Увесь архітектурний комплекс лаври складається з різних за величиною груп: на відносно рівному плато високого правого берега Дніпра розмістилася центральна — Верхня — лавра; в улоговині до південного схилу гори приліпилися споруди Ближніх печер, а далі, на терасах уже другої гори, — ансамбль будівель Дальніх печер. Стародавній Печерський Свято-Успенський монастир — один із перших на наших землях осередків християнства, культури і науки, заснований двома ченцями — преподобними Антонієм і Феодосієм у 1051 році, ще за життя Великого київського князя Ярослава Мудрого. Перші ченці жили й молилися у печерах, саме тому монастир і почали називати Печерським. Уже в пізніший час як найбільш знаний, багатий і впливовий він отримав назву лаври, користувався певними пільгами й у певних межах мав автономне самоврядування. Будівництво й оздоблення монастирських споруд мало велике значення для розвитку давньоруської будівельної культури, саме тут створювалися нові типи храмів, вдосконалювалася майстерність зодчих, швидко розвивалося мистецтво монументального і станкового малярства, різьблення по дереву й каменю, художньої обробки металу. Зодчі й художники, які працювали й училися тут, полишили по собі шедеври вітчизняної культури. Крім того, у лаврі жили і творили відомі літописці-просвітителі, вчені. Саме тут десь 1113 року Нестором складено видатну пам'ятку літописання “Повість минулих літ”, яка є найбільш повним джерелом наших знань з історії Київської Русі.

Багато разів навали ворогів спустошували монастир, палили і грабували, зрівнювали із землею його оборонні стіни, але завжди відроджувались стародавні споруди обителі. Завершилося формування унікального архітектурного ансамблю Києво-Печерського монастиря в другій половині ХVІІ-середині ХVІІІ століть. Тоді в період розквіту українського мистецтва давньоруські і нові збудовані споруди було вдягнуто в барокові шати й оздоблено барвистим стінописом.

Сьогодні разом із монастирем співіснує Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, у музеях якого експонуються твори давньоруського та українського мистецтва, зокрема ужиткового й декоративного, історичні коштовності, тканини й вишивка, унікальна колекція стародруків. Лавра відома в усьому світі ще й своїми незвичайними печерами, де зберігаються нетлінні мощі святих угодників, уклонитися яким прибувають люди з різних куточків землі. Відвідання лаврських печер завжди вважалося великою благодаттю Божою, особливо для тих, хто йшов до Лаври на прощу пішки — така традиція існувала з давніх давен серед православних віруючих.

altКиркевич В. Г. Володимирський собор у Києві / В. Г. Киркевич. — К. : Техніка, 2004. — 208 с. — (Національні святині України).

Автор цієї книги, написаної цікаво і, як з перших же рядків відчує читач, в яку вкладено не тільки знання, але і душу, — Киркевич Віктор Геннадійович. Закінчив Івано-Фпанківський інститут нафти і газу, Київський державний університет ім. Т. Шевченка. Захоплюється історією, має велику кількість публікацій з питань історії, мистецтва, краєзнавства. Основну увагу у виданні приділено визначенню внеску кожного з задіяних художників у розпис собору, відтворенню їх світоглядів у зображеннях, наведено багато цитат з листів, рецензій, відгуків.

Бажання побудувати в Києві великий храм в ім'я хрестителя Русі Володимира Великого (“пристойного найсвятішій і найлюб'язнішій всякому руському серцю пам'яті його”) виникло на початку 1850-х років у зв'язку зі спорудженням пам'ятника князю на терасі Михайлівської гори: Володимира зображено з хрестом у руках на п'єдесталі, який має вигляд давньоруської каплиці. Митрополит Київський і Галицький Філарет висловив своє побажання імператорові Миколі І, який дозволив почати збирати пожертви на зведення храму. Подальша історія будівництва собору досить довготривала і складна.

У вересні 1852 року було організовано комітет з будівництва собору, який, в першу чергу, почав активно збирати кошти. Примітно, що першими пожертви на будівництво храму внесли сам митрополит Філарет (7 тисяч карбованців) і члени комітету. Розробку проекту собору доручили архітектору І. В. Штрому, який на той час працював над зведенням у Києві будівлі Володимирського кадетського корпусу (нині — Міністерство оборони України). За проектом Штрома, затвердженому у квітні 1853року у Санкт-Петербурзі, грандіозний собор у російсько-візантийському стилі мав форму витягнутого хреста під 13 банями і мав коштувати 700 тисяч карбованців. За цей проект Штром був удостоєний звання академіка архітектури.

Але початок будівництва затягувався через катастрофічну нестачу коштів і нерозв'язане питання щодо місцеположення собору. У 1859 році зібрана сума становила лише 99,8 тисяч карбованців. Впродовж 10 років змінювалися плани і домовленості щодо виділення ділянки під будівництво: біля Золотих Воріт; на площі перед університетом; на площі на Бульварі (Т. Шевченка)... Врешті було доручено єпархіальному архітектору П. І. Спарро переробити проект Штрома з метою здешевлення будівництва, з чим він “блискуче” справився, зменшивши площу собору за рахунок відмови від бокових частин, що надавали споруді форму хреста, і зменшивши з 13 до 7 кількість куполів. Новий проект, кошторис якого склав 175 тисяч крб, було затверджено Синодом. Підряд на виконання будівельних робіт здавали з торгів. Виграв його православний купець Хавалкін, який запропонував побудувати собор за 100 тисяч крб. “з доброзичливості та патріотичних почуттів у пам'ять рівноапостольного князя Володимира”.

Нарешті, через 10 років після отримання схвалення на будівництво, 15 липня 1862 року, в день святкування пам'яті Святого рівноапостольного князя Володимира, відбулись урочисті закладини храму митрополитом Київським і Галицьким Арсенієм. Керівником будівництва було призначено архітектора О. В. Беретті, сина архітектора В. І. Беретті. Але Олександр Вікентійович, не задовольнившись лише таким завданням, вніс у проект Штрома-Спарро радикальні зміни щодо площі будівлі, конструкцій арок і колон та інші. Як зазначила пізніше в експертному висновку комісія, яка прибула із Санкт-Петербургу разом із І. Штромом, саме помилки в інженерних рішеннях стали причиною того, що у 1866 році, коли залишалося лише звести купола, стіни тріснули, арки розійшлися, а всьому собору загрожував обвал. Після цієї катастрофічної невдачі Беретті було звільнено, він зміг отримати ще лише одне замовлення на будівництво, потім розорився і помер у психіатричній лікарні.

Протягом 9 років в приміщенні собору не велося ніяких робіт: будівельні риштування гнили, кладка руйнувалася... У 1875 році під час відвідин Києва імператор Олександр ІІ звернув увагу на руїни у центрі міста і запропонував завершити будівництво за державний кошт. До Києва було відряджено найбільшого фахівця у галузі статики споруд професора Р. Б. Бернгарда, який виконав розрахунки конструкції будівлі і розробив рекомендації з її зміцнення: складений ним кошторис робіт з виправлення помилок, капітального посилення  і добудови споруди становив 290 тисяч крб., що втричі перевищило початкову вартість виконання всіх робіт. Новий керівник робіт — молодий архітектор В. М. Ніколаєв — був призначений за рекомендацією Бернгарда. Блискуче впоравшись зі складним завданням порятунку храму, пізніше Володимир Миколайович став академіком, організатором і директором Київського художнього училища, головним архітектором Київської єпархії, за його проектами було побудовано у Києві 18 церков і 27 великих будинків, зокрема Купецьке зібрання — Національна філармонія.

У 1882 році, тобто через 30 років після отримання дозволу на зведення храму і через 20 років після початку самого будівництва, основні будівельні роботи були завершені. Так би і лишився будинок собору прикладом інженерно-технічної неграмотності і рядовою пам'яткою псевдо-візантійської архітектури, яких побудовано було досить багато по всій території Російської імперії, якби не внутрішнє оздоблення храму. Ще тривали завершальні будівельні роботи, коли член Київського церковно-археологічного товариства, професор Київської духовної академії І. І. Малишевський порушив питання щодо його внутрішнього оздоблення.

Свої послуги запропонував А. В. Прахов, відомий знавець старого церковного мистецтва, який тривалий час займався Візантією, і проект якого, всупереч думці київських колег, підтримало Петербурзьке археологічне товариство. Здійснивши тривалу поїздку країнами Сходу, познайомившись з культовими спорудами, Адріан Вікторович зовсім по-новому підійшов до завдання. Взявши за основу візантійську систему розписів, ввів образи й сюжети, пов'язані з історією нашого народу часів Київської Русі. Для виконання настінних розписів Прахов запросив кращих митців того часу: російських художників В. М. Васнецова, М. В. Нестерова, М. О. Врубеля; українських І. К. Пимоненка, В. Д. Замирайла, С. П. Костенка; польських — П. І О. Свєдомських, В. О. Котарбінського, та інших. В результаті більш ніж 10-річної тривалої повсякденної праці постало чудесне явище релігійного мистецтва, яке вражає кожного, хто входить у Володимирський собор: це і велике чудо образа Божої Матері з Христом-немовлям; це і образи Нестора-літописця, і Святої княгині Ольги, які запали в душу мільйонам і інакше ми вже і не уявляємо... Розписи собору — унікальні, це дивовижний синтез біблійних сюжетів, що розповідають про історію Вселенської церкви, та чудово виконаних образів славетних святих. Саме розписи Володимирського собору надихали не одне покоління письменників, художників, композиторів на написання талановитих творів. Відомий російський художник І. С. Глазунов називає Володимирський собор школою живопису: “Тут можна навчитися всього: від створення головного образу до орнаменту на хорах. Усе важливе і єдине. Вперше в оформленні храму так яскраво відбився поворот від попереднього репортерського побутописання, від солодкавої італійської штучності і дешевої гонитви за зовнішньою красою до глибоко національної творчості. Створені Васнецовим і Нестеровим образи близькі нам і через століття...”.

Довгоочікуване освячення храму відбулось 20 серпня 1896 року. В 1992 році, після утворення Української Православної церкви Київського Патріархату, храм став Патріаршим кафедральним собором цієї конфесії. Радимо всім і книгу прочитати, і храм відвідати — і перше, і друге того варті.

altКолосок Б. В. Православні святині Луцька / Б. В. Колосок. — К. : Техніка, 2003. — 296 с. — (Національні святині України).

Богдан Віталійович Колосок — кандидат архітектури, лауреат архітектурної премії ім. Л. Маслова. Авто понад 30 містобудівних і архітектурних проектів, у тому числі проекту Луцького історико-культурного заповідника. Автор 130 наукових публікацій.

У книзі розповідається про втрачені та існуючі православні святині адміністративного центру Волині, острівного міста Луцька. Увага зосереджена на соборних і парафіяльних спорудах, а також на монастирях. Аналізуються і порівнюються позиції істориків, які писали про церкви і монастирі Луцька. Завдяки архівним джерелам автор пропонує власні версії історії їх спорудження. Розглянуто вплив природних умов на вибір ділянок під будівництво, функціональне зонування території міста, об'ємно-просторові і архітектурно-планувальні структури комплексів, діяльність фундаторів і авторів проектів церков і монастирів. Розповідь про православну архітектурну спадщину Луцька ведеться за територіальним принципом: спочатку про найдавнішу територіальну одиницю міста — Верхній замок з кафедральним собором Іоанна Богослова; потім про Окольний замок; слідом про міську територію на острові Луцьк за межами замків; і нарешті, про храми і монастирі за межами острова.

Єдина християнська церква внаслідок внутрішньої і зовнішньої політичної боротьби поділилась у 1054 році на західну римо-католицьку зі столицею у Римі і східну православну зі столицею у Константинополі. Для церкви Русі-України протягом багатьох століть був актуальним вибір між двома християнськими віросповіданнями — православним і католицьким, ділема злуки чи роз'єднання з Римом. З огляду на географічне розташування Волині, цей регіон постійно опинявся у центрі конфліктів між Сходом і Заходом. А волиняни завжди стояли перед політичним вибором і вибором віросповідання. У різні часи і століття Луцьк входив до складу Київської Русі, до Володимирського, потім до Волинсько-Галицького, а ще пізніше до Великого князівства Литовського, аж двічі до Волинського воєводства Польщі, до Російської імперії, до СРСР, і зараз у складі незалежної України. Тому перед Луцькою єпархією питання вибору віри стояло особливо гостро. Не випадково, що саме на Волині була знайдена і впроваджена в життя компромісна форма співіснування і взаємодії двох гілок християнства — унія, проголошена у 1596 році у Бересті, ініціаторами якої були єпископ Луцький і Острозький Кирило Терлецький і єпископ Володимирський Іпатій Потій (пізніше митрополит Київський).


altКолосок Б. В. Римо-католицькі святині Луцька / Б. В. Колосок. — К. : Техніка, 2004. — 224 с. — (Національні святині України).

У книжці систематизовано відомості про римо-католицькі храми і монастирі Луцька та реконструйовано історію їх будівництва та архітектури. Читачі мають змогу довідатися багато цікавого про Кафедральний костьол Святої Трійці; ансамбль будівель єзуїтів, Кафедральний костьол Святої Трійці та Святих Петра і Павла; монастирі бригіток і шариток (поширені в католицькому світі ордени); Домініканський монастир; монастир кармелітів; кляштор боніфратрів (орден “Брати милосердя”); костьоли Святого Якова і Святого Духа; Бернардинський кляштор; каплицю Скорботного Ісуса Христа; Тринітарський монастир; Семінарський костьол і Святого Хреста.

Значна частина матеріалу побудована на дослідженнях автором архівних джерел, які не використовувалися раніше іншими авторами.


altРичков П. А., Луц В. Д. Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких / П. А. Ричков, В. Д. Луц. — К. : Техніка, 2002. — 168 с. — (Національні святині України).

Петро Анатолійович Ричков — доктор архітектури, професор Українського державного університету водного господарства та природокористування (факультет будівництва та архітектури), член Національної спілки архітекторів України. Працює в галузі теорії та історії архітектури 30 років. Автор близько 120 наукових публікацій.

Віктор Данилович Луц — історик мистецтва. Завідувач відділу образотворчого мистецтва Рівненського обласного краєзнавчого музею. Автор понад 20 наукових публікацій.

Спільне видання присвячено самобутній архітектурно-мистецькій спадщині, пов'язаній за своїм походженням зі славнозвісною родиною українських князів Острозьких — видатних політичних, воєнних, релігійних і і культурних діячів вітчизняної історії доби пізнього середньовіччя. Острог, князі Острозькі, Острозька академія, Острозька Біблія — це не просто знайомі слова, це слова-символи, слова-дороговкази, які належать до словника фундаментальних понять, з якого побудовані історичні підмурки української нації, її свідомості, самовизначення.

Узагальнюючи літературні та архівні джерела і грунтуючись на власних спостереженнях та аналітичних розвідках, автори відтворюють історичне тло меценатської діяльності декількох поколінь цих “некоронованих королів Русі”, висвітлюють найпомітніші князівські ініціативи в розбудові існуючих і заснуванні нових міст, спорудженні унікальних замкових комплексів, у фундації низки самобутніх храмів і монастирських ансамблів, а також простежують меценатський внесок князів Острозьких у становлення й розвиток друкарського, живописного, скульптурного, ливарного та декоративно-прикладного мистецтва. Автори не претендують на детальне і всебічне висвітлення всієї спадщини князів. Їх мета — скласти і донести до широкого загалу “фамільний портрет” династії Острозьких під ракурсом їхньої безпосередньої причетності до наповнення архітектурно-мистецької скарбниці українського народу, адже їх меценатські ініціативи не обмежувалися теренами Волині, де були зосереджені їхні основні родові маєтки.

В 1994 році з метою відродження національних освітніх традицій, започаткованих в Острозі князем Василем-Костянтином ще в XVI столітті, указом Президента України ухвалено рішення про створення Острозького колегіуму, який через 2 роки відповідно до своєї історичної назви став іменуватися Острозькою академією, яка нині є складовою частиною Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Відновлений навчальний заклад повернув старовинному Острогу історичну славу науково-освітнього осередку, який за князівської доби називали не інакше як “Волинськими Афінами”, а саме місто — “містом мудреців”.


altРичков П. А., Луц В. Д. Сакральне мистецтво Володимира-Волинського / П. А. Ричков, В. Д. Луц. — К. : Техніка, 2004. — 192 с. — (Національні святині України).

Книжку присвячено регіону, історично пов'язаному з літописним столичним градом Володимиром. Поряд з Острогом, Ізяславом Кременцем одне із найпочесніших місць у пантеоні волинської історії належить Володимиру. Коли саме з'явився Володимир як постійне міське поселення, точних свідчень немає, але вперше він згаданий у літописі у 988 році. Через різні обставини це стародавнє місто сьогодні не належить до провідних індустріальних центрів країни, і, мабуть, завдяки цьому воно може продемонструвати своїм гостям низку дбайливо збережених самобутніх і унікальних пам'яток архітектурного і містобудівного мистецтва.

Автори намагаються якомога повніше віддзеркалити видове різноманіття сакрального мистецтва Володимира-Волинського, його різностильовість і мистецьку різноякісність, починаючи від артефактів містобудівного рівня й закінчуючи мініатюрними творіннями декоративно-ужиткового мистецтва. Автори висвітлюють архітектурно-мистецьку еволюцію численних пам'яток від давньоруської доби до часів просвітництва — визначних монастирських ансамблів та православних і католицьких храмів. Серед найяскравіших пам'яток — собор Успіння Богородиці та Василівська церква у Володимирі, Святогірський монастир у Зимному, Успенська церква в Низкиничах. Окреме місце відведено характеристиці унікальних рухомих пам'яток сакрального мистецтва — іконопису, ливарництва, декоративного різьблення, гаптування, шитва тощо.


altВечерський В. В. Втрачені святині / В. В. Вечерський. — К. : Техніка, 2004. — 176 с. — (Національні святині України).

Втрати архітектурної спадщини не є чимось надзвичайним в історії. Вони супроводжують все життя людства від Стародавнього Єгипту до наших днів, це як звичайний процес народження і вмирання в живій природі. Але масштаби і причини втрат спадщини різні. В 1790-х роках під час Великої французької революції руйнування пам'яток мистецтва, історії стали настільки масовими і загрозливими для суспільства, що абат Грегуар запропонував винайдений ним новий термін “вандалізм” і спонукав французький Конвент вжити заходів щодо охорони пам'яток. Хрестоматійними стали приклади масового знищення архітектурної спадщини Варшави, Новгорода, передмість Ленінграда, інших східноєвропейських міст під час Другої світової війни. Проте світове співтовариство схаменулося і 1954 року була ухвалена Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройних конфліктів, що, звичайно, не дає стовідсоткової гарантії. Прикметною особливістю України, як і колишніх республік СРСР, є те, що вітчизняна архітектурна спадщина, у відмінності від інших країн, зазнала найбільших втрат у мирну добу, а не під час воєнних дій. Як зазначає автор, щоб скласти перелік втрат архітектурної спадщини в національному масштабі, необхідно чітко визначити, який об'єкт можна вважати втраченим. Постановою КМУ було визначено, що втраченою вважається споруда, понад 50% наземної частини якої зруйновано.

Пропоноване видання є унікальним і присвячено втраченим протягом ХХ століття (1920-1980 роки) сакральним архітектурним об'єктам різних конфесій (православної, католицької, іудейської) більшості регіонів України, які, як наголошує автор, не є пам'ятками архітектури, адже за українським законом пам'яткою вважається лише внесений до відповідного державного реєстру чи списку об'єкт. Охоплено об'єкти церковної архітектури від Х до XIX століть (храми, дзвіниці, монастирські комплекси, костели, синагоги) 15 областей України (Миколаївська область не представлена). Книга містить загальну історичну розвідку, що з'ясовує причини й обставини безпрецедентного в європейській історії масового знищення об'єктів сакрального мистецтва; список втрачених визначних споруд церковної архітектури (322 позиції); короткі історико-архітектурні нариси про 50 найвизначніших з них, які по праву могли б вважатися шедеврами архітектури. Книгу ілюстровано унікальними архівними малюнками й фотографіями.

Відбираючи 50 найвизначніших втрачених храмів, автор спирався на 3 принципи: об'єкт повинен мати високу міру історико-культурної цінності; понад 50% його наземної споруди є зруйнованим; існує відповідна джерельна база у вигляді світлин, малюнків, гравюр, проектних креслень, матеріалів досліджень, докладних описів, яка дає чітке уявлення про вигляд об'єкту до його руйнації.

На основі проведеного комплексного аналізу джерел автор виділяє області й регіони з найбільшими втратами (Полтавська — понад 64%, Слобожанщина — 45%) і мінімальними (Одеська область — 1,4%, Поділля — 4,7%), а також визначає середній по Україні коефіцієнт втрат визначних об'єктів храмової архітектури — 11%. Віктор Васильович Вечерський наголошує, що з огляду на такі значні втрати, зростає цінність збережених донині автентичних пам'яток храмової архітектури як мистецьких витворів свого часу і незамінних свідчень минулого, але водночас обгрунтовано, спираючись на Венеційську хартію 1964 року (“Реставрація припиняється там, де розпочинається гіпотеза”), доводить загрозливість масового натурного повномасштабного відтворення втрачених унікальних архітектурних об'єктів у первісному вигляді або на підставі гіпотез.

Автор видання — кандидат архітектури, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, заслужений працівник культури України. Фахівець з історії архітектури України, охорони та реставрації пам'яток містобудування, архітектури, дослідження і реконструкції історичних міст. Автор понад 200 наукових публікацій, у тому числі монографій.


altХрами України = Churches of Ukraine : альбом / Вступ ст., комент. та упоряд. Л. Прибєги. — К. : Мистецтво, 2000. — 296 с. : іл.

Альбом розповідає про тисячолітню історію храмового будівництва на теренах України, розкриває архітектурно-мистецькі особливості храмових споруд різних історичних періодів. Ілюстроване видання репрезентує найбільш значущі й відомі храмові споруди, вибірково представлені в хронологічному порядку.

Передмову до альбому написав Павло Загребельний. Текст подано українською та англійською мовами.


 

 

altМарголіна І. Київська обитель Святого Кирила / І. Марголіна, В. Ульяновський. — К. : Либідь, 2005. — 350 с. : іл.

У книзі вперше представлена повна історія Кирилівської обителі упродовж XII-XVIII століть Пропонуються нові гіпотези щодо часу та обставин заснування храму, його посвяти Святому Кирилу Александрійському, архітектурних особливостей та системи фрескового розпису. На підставі нововіднайдених архівних документів детально змальовано духовне та побутове життя монастиря — його ігуменів, братії, прочан, систему господарювання та боротьбу за землі і рухоме майно, принципи й обставини прийняття послушників і монахів, зв'язки обителі з козацтвом і Січчю. Показана роль меценатів монастиря в його розвитку — князя К. К. Острозького, Є Гулевичівни, Б. Хмельницького, М. Ханенка, І. Мазепи та інших. Розлого відтворена історія відкриття давніх кирилівських фресок на початку 80-х років XIX ст. А. Праховим та М. Врубелем. Глибоко аналізується “світ Врубеля”, його стінописи та ікони. Здійснено реконструкцію Кирилівського некрополя в самому храмі, на монастирському подвір'ї та окремому Кирилівському цвинтарі.

Книга має декілька розділів: легенди і загадки Кирилівської святині; пошуки церковної старовини і “явлення” давніх фресок; історія обителі; архітектура храму; церковні розписи; меценати, настоятелі, братія, а також господарство, бібліотека, свята і урочистості, судові процеси зі “світом”; монахи і їх життя у монастирі; здобутки і втрати (шедеври, проекти, будівництво тощо) — що вдалося зберегти і відновити і що втрачено назавжди.

Видання багато ілюстровано фотографіями XIX-XX століть зовнішнього вигляду обителі і окремих її будівель, внутрішнього оформлення, фресок, різних окремих культових предметів, рукописних документів, репродукціями ікон, картин, планами і схемами.

Найцінніший скарб Кирилівської церкви — фрескове диво, найбільше за обсягом площі у християнському світі серед пам'яток XII століття. Майже 800 квадратних метрів розписів! Вже багато десятків років вчені вивчають цю пам'ятку, і стільки ж часу Кирилівська церква не відкриває вченим свої загадки, яких вона має безліч. Таку ж безліч гіпотез щодо їх вирішення пропонують і її дослідники.

Перша із загадок — чому обитель носить ім'я Кирила? “Навіть найшановані фахівці не в змозі назвати на теренах східно-християнського світу й кількох церков, які були б посвячені початково Св. Кирилу Александрійскькому. Цей патрональний для дорогожицького храму святий є уславленим діячем Церкви, але його шанування у східнослов'янських землях поширилося переважно у формі персональних ікон та богословських творів — його авторських текстів, що прославляли й творили культ Святої Троїці та Богородиці. Здивування щодо рідкісної посвяти храму зростає безмежно, коли перед очима постане повний (збережений з ХІІ сторіччя!) розпис південної вівтарної частини церкви з майже “хронікальними кадрами” основних подій життя й церковної діяльності Св. Кирила. Подібного ілюстрованого великоформатного стінописного життєпису цього святого більше ніде немає”.

Цікава стаття? Поділися нею з іншими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.