Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Краєзнавчий калейдоскоп Краєзнавчі цікавинки Георгій Брусилов: таємниця капітана

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Краєзнавчий калейдоскоп - Краєзнавчі цікавинки

Народився Георгій (по-домашньому – Юра) 6 травня 1884 року в Миколаєві. Родина його мами – Катерини Костянтинівни Панютіної – походить з нашого міста. Її батько був військовим моряком, а дід за заслуги був внесений до дворянської книги Херсонської губернії. Батько Георгія, Лев Олексійович Брусилов, родом із дворян Орловської губернії, мав двох братів – Олексія та Бориса. Олексій Брусилов – легендарний російський воєначальник, який увійшов в історію завдяки «Брусиловському прориву», операції часів Першої світової війни. У Миколаєві Лев Олексійович займав посаду ад'ютанта головнокомандувача Чорноморського флоту і портів Чорного моря.
 
 

Життя родини Брусилових було тісно пов’язане з Миколаєвом. 12 серпня 1887 року на перших установчих зборах миколаївського яхт-клубу були присутні 66 осіб, серед них і Лев Олексійович Брусилов. Він прийшов до яхт-клубу зі своєю байдаркою. В списку секретаря Голубова ця байдарка записана під першим номером. З неї і розпочалась історія цієї організації.
 
 
 

Історик Михайло Терновський стверджував, що Лев Олексійович Брусилов перший очолив штаб військово-морського флоту Російської імперії. Далі інформація про нього втрачається. Більше відомостей про його рідного брата Олексія. Ось уривок статті Андрія Голікова «Генерал О. О. Брусилов: сторінки його діяльності»: «Олексій Олексійович Брусилов народився в Тифлісі в родині генерал-лейтенанта Олексія Миколайовича Брусилова. Олексій Миколайович був тоді головою польового аудиторіату Кавказької армії... Мати Брусилова, Марія-Луїза Антоніна, походила з родини поляка, колезького асесора Антона Нестоємського. Олексій був першою дитиною в родині. Він народився 19 серпня 1853 року в Тифлисі (зараз Тбілісі), де тоді служив Олексій Миколайович. Згодом родина поповнилась трьома синами – Борисом (він у майбутньому зіграє важливу роль у житті племінника Георгія), Олександром та Левом. Борис став великим землевласником. Лев, як і Олексій, присвятив себе військовій кар'єрі: під час російсько-японської війни командував крейсером «Громобій», дослужився до чина контр-адмірала, займав пост начальника Морського генерального штабу. Брати Брусилови рано залишилися без батьків. У 1859 році від запалення легень помер Олексій Миколайович, а через кілька місяців від сухот померла мати. Олексія та його молодших братів, Бориса, чотирьох років, Лева, двох років, взяла на виховання бездітна тітка Гринета Гагенмейстер. Хлопчики переїхали до неї в Кутаїсі і отримали початкову освіту вдома».
 
Лев Олексійович Брусилов зробив кар’єру та створив чудову родину: окрім Юри, у нього було ще троє дітей: дві старші дівчинки – Тетяна і Ксенія, а також молодший – Сергій.
 
Початкову освіту Юра отримав у Миколаєві, потім вступив до престижного Петербурзького морського кадетського корпусу. Закінчив його під час російсько-японської війни, у 1905 році. Після випуску молодого мічмана направили на Далекий Схід. Він брав участь у морських операціях. Спочатку – на міноносцях, а потім на крейсері «Богатир». Саме на ньому Георгій Брусилов по закінченню війни неушкодженим повернувся через Суец та Гібралтар до Кронштадту.
 
У той час формувалась гідрографічна експедиція. На двох пароплавах «Таймир» і «Вайгач» її члени вирушали в подорож Північним Льодовитим океаном. У складі цієї експедиції Георгій Брусилов взяв участь у зйомках берегів Чукотки. На тогочасних морських картах протягом кількох десятиліть залишався його «слід» – назва першого маяка на мисі Дежнєва «Знак Брусилова».
 
Після цього молодий Георгій Львович починає готуватись до самостійного плавання. Побачивши незаймані промислові багатства Північного Льодовитого океану, Брусилов задумав здійснити самостійний перехід Північним морським шляхом із заходу на схід.
 
Проблема освоєння Північного морського шляху (тобто шляху з Мурманська та Архангельська до Владивостоку) дуже гостро стояла перед Росією вже в середині ХІХ століття, оскільки у цей час починається інтенсивне промислове освоєння східних окраїн Сибіру. Шлях з Балтійського моря навколо Африки, Європи та Азії був надто довгим і дорогим. Тому багато моряків намагалися відкрити коротший маршрут. Одним із ініціаторів таких досліджень став наш земляк, адмірал Степан Осипович Макаров.
Георгій Брусилов також поставив перед собою завдання: здійснити такий перехід за одну навігацію, тобто за три літніх місяці. На початку 1912 року Брусилов почав готуватись до самостійної експедиції. Витрати на купівлю судна та спорядження він розраховував покрити попутним полюванням на тюленів, білух, моржів, ведмедів. Батька вже не було живого, тому молодий керівник експедиції, який не мав за душею ні копійки, звернувся по допомогу до своїх родичів. Дядько, Борис Олексійович Брусилов, заможний московський землевласник, погодився допомогти племіннику. Власне, кошти дала його дружина, баронеса Анна, в дівоцтві Рено. На її честь шхуна, на якій вирушили в дорогу, отримала нове ім’я «Свята Анна».
Георгій взяв річну відпустку на державній службі і зайнявся підготовкою. Спочатку планували вирушити в дорогу на двох кораблях, але кошторис був дуже обмежений (90 тисяч рублів). На купівлю суден виділили всього 20 тисяч. Уряд підтримував вітчизняне кораблебудування, тому обкладав придбані за кордоном судна ввізним митом. За придбану в Англії «Пандору» треба було переплатити 12 тисяч рублів — сума на той час гігантська. Тому від задуманого довелося відмовитися. Багато істориків вважають, що якби не затримка з фінансуванням, шхуна вирушила б у дорогу набагато раніше і уникла багатьох проблем, пов’язаних з непогодою.
 
На закупівлю всього необхідного планували витратити 70 тисяч рублів. Підготовка була тривалою, клопотів у Георгія Брусилова перед відплиттям було чимало. Слід було закупити все необхідне на два роки для тридцяти членів екіпажу. Про експедицію писали газети, знала вся імперія. Постачальники, впевнені, що блискучий офіцер не буде дріб’язкуватись, заламували нечувані ціни. І ніхто не знав, з якою неохотою дядько, Борис Олексійович, виділяв гроші.
 
У газетах були розміщені оголошення про здачу кают на «Святій Анні». На морську прогулянку вздовж берегів Скандинавії до Олександрівська-на-Мурмані і Архангельська запрошували всіх охочих, а звідти шхуна мала вийти у відкрите море. Саме тоді на борту «Святої Анни» з’явилась жінка — Ермінія Жданко. Родини Брусилових та Жданко були давно знайомі, а Ермінія дружила з сестрою Георгія Ксенією.
 
10 серпня 1912 року білосніжна шхуна «Свята Анна» прощалася з берегами Петербургу. В Олександрівську-на-Мурмані корабель мав поповнити запаси вугілля, залишити на березі пасажирів і взяти на борт членів команди: другого офіцера Миколу Андрєєва, лікаря та кількох матросів. 
 
Подорожуючи навколо Скандинавії, шхуна зупинялась в данських та норвезьких портах. Пасажири виходили на прогулянки та екскурсії, а екіпаж мав змогу придбати китобійне спорядження. Біля Данії «Свята Анна» удостоїлася великої честі: на її палубу піднялась мати імператора Миколи II – імператриця Марія.
 
Коли шхуна прибула до кінцевої для пасажирів зупинки, екіпаж очікував неприємний сюрприз: вони дізналися, що Микола Андрєєв, лікар і матроси відмовились від подальшої участі в експедиції. З судна також списалися штурман Бауман та кілька матросів. Це остаточно зруйнувало розрахунок капітана Брусилова на роботу офіцерів та штурманів у дві зміни, як це було прийнято на військових кораблях. Капітан вирішує: вахту він буде нести по черзі з єдиним штурманом Валеріаном Альбановим. Залишалось невирішеним питання з лікарем. 

Виручила Ермінія Жданко. Юну дворянку не злякали ні погодні умови, ні труднощі, пов’язані з перебуванням у чоловічому колективі. Шхуна продовжила подорож з новою лікаркою, у якої за плечима були лише курси сестер милосердя. У 21 рік вона стала другою жінкою в історії Російської імперії, яка вирушила в Арктику.
 
Незабаром шхуна вмерзла в лід, почався перший рік зимівлі. У перші дні зимівлі команді вдалося вполювати першого тюленя. Продуктами запаслися на два роки, хоча не планували провести стільки часу в льодах. Однак сталось непередбачуване: корабель не зміг вирватись з крижаного полону, його тягнуло льодом на північ. Спочатку дрейф не лякав моряків, бо наближав їх до північного краю півострова Білий, який і так планували обігнути на шляху до Єнісею. 
 
У грудні 1912 року острів Білий залишився далеко на півдні, а «Святу Анну» продовжувало тягнути на північ. Улітку 1913 року шхуну винесло північніше Нової Землі. В серпні 1913 року довелось готуватися до другої зимівлі. На початку наступного року судно винесло північніше Землі Франца-Йосифа. Становище шхуни було таким, що при всіх розрахунках вона змогла би вирватися з крижаного полону не раніше літа 1915 року. Вже з другої зимівлі почали відчувати нестачу багатьох продуктів і палива, а з середини 1914 року боялися голоду. Дрейф ускладнився тим, що взимку капітан і більшість членів екіпажу важко захворіли. Складно навіть уявити, як боролась недосвідчена Ермінія Жданко з хворобами. Але завзятість молодої сестри милосердя перемогла – навесні навіть виснажений капітан видужав.
 

Ситуація на кораблі загострювалась. Чергова зимівля, а значить, і голод турбували капітана і всю команду. Корабель теж зазнав пошкоджень. Ось як описує життя на судні Валеріан Альбанов: «Але потроху «Св. Анна» почала втрачати свій ошатний вигляд, потроху порожніли всі комори і трюм. Довелося залатати дошками світлові люки, вставляти подвійні рами в ілюмінатори або просто їх забити, довелося перенести ліжка від ботів, щоб вночі ковдра та подушка не примерзли до стіни. Довелося зробити подвійну обшивку з прокладкою повсті та толю на стелі, довелося підвісити тази, щоб із запотілої стелі вода не текла на ліжка і столи. Навколо з’являлися шматки парусини, прибиті з тією ж метою. Закінчився увесь гас, і для освітлення вже давно стали використовувати тюленевий або ведмежий жир. ...На що стали схожі стіни нашого салону і наших кают! По кутках скрізь лід та іній... Але далі ще гірше: через постійні патьоки води, постійну вогкість, фарба пластами відстає від дерева і брудним закоптілим лахміттям висить по стінах. Під ним видно затхле, потемніле дерево, слизьке від вогкості та цвілі».
 
Екіпажу довелося зіпсувати вишукане оздоблення кают і палуб. З нього зробили додаткову обшивку на стінах та стелі, щоб зберегти тепло. Меблі з червоного дерева і розкішні килими зіпсувала волога. Меблі йшли на паливо. Із залишків вітрил шили одяг. Скоротили пайку їжі. 
 
Почалися сварки між капітаном та штурманом, ситуація на судні досягла такого напруження, що взимку 1913 року Валеріан Альбанов подав у відставку. Наприкінці січня 1914 року штурман сказав капітану, що хоче покинути шхуну. Разом зі штурманом покинути корабель вирішила половина команди. Ермінія Жданко залишилась. Почалися збори в самостійну експедицію. Напередодні походу капітан зачитав штурману список виданого йому спорядження та зброї і змусив підписатися під ним. Валеріана Альбанова така педантичність розізлила. Ніхто з екіпажу не знав, що така поведінка Георгія Брусилова викликана жорсткими рамками, в які його поставила тітка-меценат. Він особисто відповідав за кожну копійку, вкладену в експедицію.
 
День розставання провели за багатим столом. Тих, хто залишав команду, проводжали посмішками і побажанням успіху. Брусилов передав пакет на ім’я начальника гідрографічного управління. І ще один пакет з особистими листами – своїми, Ермінії Олександрівни та інших членів екіпажу. Обидва пакети були у бляшаній банці. Це була остання згадка про екіпаж, який залишився на «Святій Анні».
 
З усіх членів екіпажу, які покинули корабель, вижили тільки двоє – штурман Валеріан Альбанов і матрос Олександр Конрад. Про шлях Альбанова дрейфуючими льодами у пресі розказано багато, завдяки щоденникам Альбанова та Конрада. 30 червня 1914 року, після двох місяців виснажливої дороги, з групи втекли двоє чоловіків, прихопивши з собою запас їжі, бінокль з компасом, зброю. Це були Конрад та Шпаковський. Втікачі забрали з собою й бляшанку з документами. Усі запаси продовольства закінчились, але вдале полювання на білих ведмедів врятовувала загін Альбанова від голодної смерті. 8 липня 1914 року Альбанов із групою добрався до Землі Олександри – одного з багатьох островів архіпелагу Франца-Йосифа. І на березі зустрів втікачів. Ті молили пощадити. Останнє слово за Альбановим. «Заради приходу на землю...» їх прощають. Матрос Конрад, якому Альбанов подарував життя, став його довічним боржником. Можливо, цим і пояснюється мовчання Конрада. А мовчати було про що.
 
Досі не відомо, що сталося з листами решти команди. У щоденнику колишнього штурмана ця пошта згадувалась, але згодом про неї ні слова. Можливо, в листах йшлося про сварки та конфлікти між Альбановим і Брусиловим. З одинадцятьох до Росії повернулись лише двоє і один пакет. Офіційний. Існування другого пакету за щоденниковими записами Альбанова простежується до мису Флора на Землі Франца-Йосифа. Потім він зникає. Після повернення до Росії Альбанов віддав матері Брусилова справжню виписку з судової книги, яку вона передала до Музею Арктики. А ось Конрад всіляко уникав зустрічей з родичами Жданко та Брусилова.
 
У 30-ті роки брат Г. Брусилова Сергій, перебуваючи в Архангельську, розшукав Конрада. Після розмови з ним, він виснував, що на «Святій Анні» розігрувалися воістину трагічні події, які Альбанов та Конрад намагалися приховати.
 
Врятувалися Валеріан Альбанов та Олександр Конрад дивом. Під час походу Альбанов вирішив розділити групу. Він разом із матросами Конрадом, Луняєвим та Шпаковським поплив уздовж узбережжя на двох каяках. Друга група, якою керував досвідчений матрос, полярник Ольгерд Нільсон, вирушила пішки берегами островів та льодовими перемичками. Але на мисі Флора, в хатині, де колись зимувала англійська експедиція Джексона і залишився запас продовольства, опинилися лише двоє – Альбанов і Конрад. Решту учасників льодового походу навіки прийняла Арктика.
Саме в цей час учасники експедиції Георгія Сєдова, які прямували до полюса, поховали свого померлого капітана, повернули назад, і корабель «Святий великомученик Фока» зайшов на зимівлю Джексона на мисі Флора за паливом. Мис Флора врятував Альбанова та Конрада, і тут перетнулися дві невдалі російські експедиції – Сєдова і Брусилова.
 
Під тиском громадськості уряд змушений був організувати в 1914 році дві рятувальні експедиції на кораблях: одну – в район Нової Землі та Землі Франца-Йосифа, другу – в Карське море та на схід, до Чукотки. Очолював організаційну роботу генерал-лейтенант М. Є. Жданко – батько Ермінії. Однак пошуки були безрезультатними. Доля людей, які залишились на «Святій Анні», достеменно не відома й до нині.
 
Є свідчення далекої родички Ермінії Жданко – Ніни Георгіївни Молчанюк із Таллінна. Вона стверджує, що у 1928 році Ермінія Жданко з’являлась у Ризі разом із десятирічним сином. Говорили, що вона вийшла заміж за Георгія Брусилова і мешкала на півдні Франції. Маленька Ніна тоді не надала цій події ніякого значення.
 
Н. Черкашин, який зустрічався з Анатолієм Вадимовичем Доліво-Добровольським у Санкт-Петербурзі, розповідає, що той згадував: його московським родичам надійшла листівка, в якій мова йшла про приїзд в 1928 році Ермінії Жданко до Риги. Листівка не збереглася, її швидко знищили через страх перед ОДПУ.
 
Всі ми в дитинстві уявляли себе героями пригодницьких історій. Наприклад, таких, які описані в романі Веніаміна Каверіна «Два капітани». Історія ця заснована на реальних подіях. Подорож капітана Брусилова була не менш захопливою, ніж описана в романі експедиція на шхуні «Свята Марія». І романтична лінія була. Таємницям та інтригам теж знайшлося місце. Але чи була доля екіпажу такою ж трагічною, як у літературних героїв? Чи команді «Святої Анни» вдалося врятуватись?
 
Хочеться вірити, що люди, які залишились на «Святій Анні», врятувались і знайшли своє щастя. Можливо, колись знайдуться незаперечні докази цього.
 
На честь Георгія Львовича Брусилова названі гори в Антарктиді, найвищий льодовий купол на острові Земля Георга, що входить до архіпелагу Земля Франца-Йосифа.
Література:
 
Бардина Е. Георгий Львович Брусилов. Тайна двух капитанов: очерк / Е. Бардина. — Николаев : Ирина Гудым, 2009. — 40 с.
 
Исчезновение капитана Брусилова // Николаевские новости. — 2015. — № 61. — С. 8.
 
Мирошниченко А. Тайны Арктики / А. Мирошниченко // Южная правда. — 2013. — № 28. — С. 3.
 
 
Електронні ресурси:
 
Брусилов Георгій Львович // Вікіпедія : вільна енциклопедія. — Електрон. дані. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D1%83%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2_%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87. — Назва з екрана. — Дата останньої правки: 23.10.2020. — Дата перегляду: 25.01.2021.
 
Брусилов Георгий Львович // АрктикА.info. — Электрон. дан. — Режим доступа: http://arctika.info/osvoenie/issledovateli/brusilov-georgij-lvovich. — Название с экрана. — Дата просмотра: 25.01.2021. 
 
Экспедиция Брусилова // Википедия : свободная энциклопедия. — Электрон. дан. — Режим доступа: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AD%D0%BA%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D1%86%D0%B8%D1%8F_%D0%91%D1%80%D1%83%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0. — Название с экрана. — Дата последней правки: 15.10.2020. — Дата просмотра: 25.01.2021.
 
 
Интересная статья? Поделись ею с другими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.