Льонькині скелі / упор. А. Лічман. — с. Трикрати, Вознесенський район Миколаївської області, 2009.

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Краєзнавчий калейдоскоп - Легенди рідного краю

06.08.2015 12:17 Автор: Unsvet

Льонькині скелі

У ті далекі часи, коли пан одержав в нагороду від Катерини ІІ ці землі, люди вже жили в цих краях. Займалися хто, чим міг, і з того жили. Різними талантами були наділені люди: без знахарів тут теж не обійшлося.

Діда Льоньку знали всі в окрузі за багато верст від того місця, що тепер зветься Василевою пасікою. Тут тихо плинуло життя: одні вмирали, інші народжувались, а діда Льоньку ніби і час не чіпав. Ніхто зі старих про його молодість не згадував і не пам'ятав, як він тут з'явився. Жив собі старий, як світ, дід Льонька і, навіть, прізвища свого не знав чи не пам'ятав. Але трави знав усі: і від якої недуги, і як користуватись ними. А ще дід умів лікувати заговорами і тварину, і людину, знав і жіноче, і парубоче, і дівоче, вимовляв подумане й погадане, і вітром навіяне. Відсилав все на очерети, на болота, в пусті степи, де парубок сіна не косить, дівка коси не чеше, де собака не ходить, де куряче око не заводить...  Вмів і дощ викликати, і бурю вгамувати.

Чував про цього діда і пан. Та, на щастя, не доводилось йому звертатись до знахаря. Та сталося лихо. На той час літо видалось дуже посушливим. Земля почала тріскатися, рослини засихали, худоба пропадала від спраги, а люди плакали у відчаї. Хоча й худоба, і поле, і сади  належали не селянам, а панові, але плачу було, неначе за своїми, рідними. Та так воно й було, бо люди за тим усім доглядали. А пан був доброю людиною та всім, що мав, ділився з селянами, навчав їх обробляти землю та обходити худобу. І за це люди любили та поважали свого пана, а тому і плакали, як настала посуха.

От тоді і порадили панові звернутися до діда Льоньки: «Тут потрібно, щоб вищий злидареві поклонився, тоді і природа змилується над усіма». Так пан і зробив. Від свого маєтку до Василевої пасіки, аж у скелі, понад річечкою пройшов, думаючи, як звернутися до діда Льоньки?

Старий зустрів пана біля старої груші, ніби знав про його прихід. Пан вклонився до землі та й каже: «Бери, діду, коня в нагороду, а тільки зроби так, щоб пішов дощ».

Дід Льонька посміхнувся та й відповідає: «Не треба мені вашого, пане, коня, я вже старий, нікуди мені їздити, а от вольну мені напишіть, щоб я хоч помер на волі».

Пан погодився, тієї ж миті на радощах скочив на коня і галопом поскакав до маєтку писати “бумагу”. Покликав писаря, та так, що той з переляку перекинув чорнило і більша частина вилилась геть, а тут ще пан став диктувати: «Сия бумага выдана деду Леньке, в которой утверджена его вольная». Підпис пана і печатка. Писар розтягував залишок чорнила, але на дві крапки над літерою «е» так і не вистачило. Дряпав він той папір, дряпав, та так і віддав панові. Пан миттю поскакав до діда Льоньки, але його вже вдома не застав.

Дід пішов собі по руслу, по скелястому березі до своєї схованки. Пан залишив папір на столі у дідовій халупі, а сам поскакав у своїх справах.

Діда Льоньки три дні ніхто не бачив під тією старою грушею, де він раніше сидів. А тільки деякі допитливі підгледіли, як дід зі старими дерев'яними ночвами, згорбившись, ледь йде під гору, в чисте поле. Там залишив ночви і носив відрами з якогось місця воду, наповнював корито, а потім бив по поверхні води помелом і щось бурчав — то голосніше, то знов тихо. Слів не було чути, а те, що він робив, було добре видно, бо ніч була місячна та зоряна.

Через три дні дід Льонька з’явився в своїй хатині ледь дихаючи, взяв папір, вийшов під грушу та й каже: “Передайте панові, що тут двох крапок не вистачає”. Передали панові слово в слово, як сказав дід, а пан і відповів: “Нехай йому дві крапки дощ поставить”. І того ж дня надвечір пустився гарний, тихий та рясний дощ, напоїв вологою землю. Всі раділи і за діда Льоньку забули. А той взяв папір, поклав собі на груди, склав руки та й помер.

Знайшли діда другого дня неживого. Люди поховали його, як належить по-християнськи, і в могилу поклали того вольного листа, в якому дощик над буквою «е» в російському слові «Ленька» поставив дві крапки. З тих пір те місце і стали звати Льонькиними скелями.

Багато десятиліть пройшло, але легенда до цієї пори ще жива. Льонькині скелі завжди радо зустрічають своїх гостей, та треба пам'ятати, що не ти тут перший, і не ти — останній. Смітник після відпочинку треба прибрати, бо ж десь на тому місці може бути могила діда Льоньки.