Краєзнавчий калейдоскоп - Легенди рідного краю
15.08.2015 22:35
Трикратський дуб-столітник
В природі, як і серед людей, є свої довгожителі. Ось і в урочищі Василева пасіка дожив до наших днів кремезний дубище, якого всі називають столітником.
Легенду про свого зеленого друга розповів старий, з облущеним дзьобом Ворон, який знав, що Дуб дуже гордиться тією легендою, але ніколи її не розповідав через свою сором’язливість. Ось тому пернатий друг і вирішив повідати її нам.
“Було тоді моєму покійному дідові дуже багато років, батькові — трохи менше, а мене ще й на світі не було. В цих краях, де тепер Трикрати, простягались безкрайні степи, порослі чагарниками, бур’янами та ковилою. Над тими степами, окрім інших птахів, літало і наше пернате братство.
От якось полетів дід з моїм батьком до одинокої землянки, що на березі безіменної річечки, подивитись, чим там люди навесні займаються. Подобалось їм спостерігати за тією парою молодих. Зранку до ночі працювали не покладаючи рук, але часто бідолахи бідкались, що роки плинуть, а дітей в них немає.
Та ось одного разу навесні молодиця пішла на інший берег річечки назбирати торішнього сухого бур'яну, кураю і хмизу та й забрела вже далеченько від землянки.
Аж раптом почула: нібито плач, чи ніби якась дичина прокричала. Через деякий час знову чує, але виразніше і довше. Прислухалась... Що це? Не повірила своїм вухам: це плаче немовля! Не довго думаючи, побігла небога, нишпорячи по заростях. Піде вліво — неначе пхикає в правій стороні, а піде вправо — вже десь позаду заплаче. Але ось нарешті вхопилась за той плач, ніби сліпак за мотузок, який і довів її до невеличкої витоптаної галявинки. А там, під розлогим лопухом лежав маленький вузлик і голосно плакав. Схопила його, пригорнула до себе, стала чекати: може хтось з людей з’явиться за немовлям.
Пройшов деякий час. Нікого не дочекавшись, вона подумала: “Мабуть лелеки загубили, коли розносили немовлят”. Потім побачила у крихітки плід дуба. Їй він був відомий, бо вона сама родом з тих країв, де росли такі дерева. Але чому він у малюка в руці? Пильно обстежила того жолудя і побачила, що він ніби трохи потрісканий, а ті тріщини складають літеру “П”. В цю ж мить малюк знов голосно заплакав. Нічого іншого не залишалося їй робити, як загорнути малюка і бігти мерщій додому, бо вже десь і чоловік бідкається, і малюк зголоднів. Вдома обоє порали немовля, і жінка розповідала чоловікові про цю пригоду.
Настав ранок, взяли вони свого хлопчика, пішли на те місце, де його знайшла дружина. Чоловік дістав з невеличкої сімейної скриньки покладеного вчора туди жолудика і обережно переклав у слід від копита дикого коня, пригорнувши його вологою землицею: “Нехай на цьому місці, де Бог нам послав синочка, виросте з цього жолудя кремезний дуб, і ці степи вкриються деревами. А хлопчика ми назвемо за тією літерою, що була на жолудеві — Пилипок. Нехай він стане продовжувачем роду людського в цих безлюдних краях. Так усе і сталося. Наступної весни проріс жолудик міцним паростком, а з появою синочка в родині, наче і життя стало веселішим, і врожаї кращі, і навіть люди почали в степах оселятися. Раділи собі чоловік та жінка, ростили свого Пилипочка і дубочка не забували — поливали, обсапували та обгороджували, щоб дикі звірі не пошкодили.
Ось так минув не один десяток літ. Виріс Пилипок в дорослого та спритного красеня — чорнобрового, білолицього та з очима, як весняний лист дуба. Згодом створив свою сім’ю. Тепер уже вони всією дружньою родиною охороняли та доглядали за деревом, бо то був один дуб на всю округу.
Минали роки. Все змінювалось. Одні народжувались, інші помирали. Віджив вже своє і старий батько Пилипа, а потім і мамина черга настала. Веліла вона тоді своєму синові Пилипку відвести її до того дуба, що був їх сімейною реліквією. Нічого не залишалось робити Пилипові, як виконати материне останнє прохання. А там вона зібрала свої останні сили і розповіла синові, чому він у них один виріс, і чому дуб росте один на всю округу. Заплакав Пилип, вислухавши матір та обійнявши дубочка, як рідного брата. Плакав на тому місці, де знайшла його жінка і стала йому матір'ю, вже зовсім дорослий, змужнілий та з сивиною на скронях син. Можливо, тоді засльозився і дуб, але того ніхто не бачив. Мати була останнім свідком тієї загадкової історії з жолудиком, якого зберіг малюк.
Пройшли сотні років, з тієї родини розрослось прекрасне село Трикрати, біля велетня дуба виріс ліс Василева пасіка площею в 301 гектар, але стежина до старенького ніколи не заростає. Тут і мені, старому Воронові, доводиться частенько відпочивати і слухати, як мого друга називають столітником. Скоро і мені доведеться відійти до свідків цієї історії, ось тому я вам розповів її, а з сотнями років, що минули, вона вже стала легендою”.
Із цими словами Ворон стукнув своїм, ніби залізним, дзьобом по гілці дуба та й полетів геть.
| < Попередня | Наступна > |
|---|