Церква Святого Архістратига Михаїла (с. Тридуби)

Храми Миколаївщини - Кривоозерський район

08.01.2019 15:28 Автор: Unsvet

Церква Святого Архістратига Михаїла знаходиться в селі Тридуби Кривоозерського району Миколаївської області. Настоятель — Микола Батько. Храм діючий.

Тридубський храм Святого Архістратига Михаїла має свою історію. Він багато пережив за понад два століття: і розквіт, і страшну наругу.

Церква Святого Архістратига Михаїла відома з 1782 р. Перекази стверджують, що перша церква в селі була дерев’яна, покрита соломою, обмазана глиною. Відрізнялася від простої хати лише хрестом на даху. В якому році був збудований цей храм, невідомо. Відомо тільки із народних розповідей, що він був спалений татарами, які розорили село і взяли в полон багато жителів. Коли ж згодом татарські набіги закінчились, і жителі повернулись до колишніх садиб, то на тому місці, де була раніше церква, селяни в 1783 році знову збудували нову — теж дерев’яну, подібну до колишньої. Освячена вона була на честь Святого Архістратига Михаїла. Проіснувала церква до 1837 року, коли був збудований новий кам’яний храм. Кажуть, для міцності стін в розчин додавали вапно, молоко і яйця, які зносили на будівництво всі жителі села. Храм був побудований на найвищому пагорбі в селі. Люди власноруч піднімали каміння на таку велику висоту. Відлуння церковних дзвонів досягало сусідніх сіл. За храмом, на могилах священиків, які служили в церкві Святого Архістратига Михаїла, стояли високі дубові хрести. Старі люди говорили, що то «намолене», святе місце. А далі знаходилося давнє кладовище, яке не збереглося до наших днів. Старий церковний цвинтар не увійшов до складу нинішнього, але на місці, де стояв Святий престол попередньої церкви, влаштували цегляний чотирикутний пам’ятник.

Новий кам’яний храм був замалий для великої кількості парафіян. На той час в селі всіх жителів православного віросповідання нараховувалося 3764 душі. Щоб хоч якось збільшити місткість храму, в 1869 році прибудували до нього цегляну дзвіницю. Іконостас у церкві був одноярусний, оновлений в 1893 році.

У храмі була шанована ікона Святителя Миколая, яка стояла з лівої сторони іконостасу в особливому кіоті, під склом. Ікона писана золотом в половину зросту. Живопис старовинний, лик святителя дуже виразний. Ікона відома як чудодійна з 1780 року і належала жителю села Тридуби Феодору Гордієвському. Із його хати вона перенесена до храму, про що й було повідомлено уніатському єпархіальному керівництву. По посвідці, через формально проведене слідство про минулі чудеса від ікони, декретом, виданим в 1782 році уніатською митрополитською консисторією, написаним на польській та латинських мовах, наказано ікону Святого Миколая прославляти як чудодійну.

В 1890 році графиня Ягужинська (вроджена княгиня Мініх) прислала з Петербургу срібну ризу на ікону і оксамитову завісу, шиту сріблом. Ця риза за кошти поміщика Херсонської губернії Корби була позолочена. Для поклоніння чудодійній іконі в Тридубах збиралося багато богомольців.

Першим священиком при церкві був Даниїл Тарчевський, який помер в 1826 році. Його наступником був син Іоан, який помер в 1867 р. Син Іоана Тарчевського, Микола, священнодіяв у Тридубах до 1873 р.

З появою на селі священика пов’язане виникнення церковно-парафіяльної школи. В 1849 році в школі навчалось 16 дітей. Навчав дітей один учитель, найчастіше — священик. Зазвичай він був єдиним учителем в своїй парафії. В обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Відвідували школу діти заможних селян, інші через бідність не могли навчатись. Населення села було безграмотним. До занепаду освіти, насамперед, призвело впровадження кріпосного права та переконаність дворян і уряду в тому, що освіта кріпакам не потрібна. Тож початкова школа була церковно-парафіяльною, і її існування залежало від внесків селянства. Перша державна школа в селі з’явилася в результаті реформи 1880-х років, коли відповідальність за розвиток загальної освіти взяли на себе земства. Саме вони сприяли спорудженню нових шкіл, удосконаленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів і обов’язкового викладання Закону Божого, впроваджували такі дисципліни, як математика, історія, географія.

У шкільному музеї знаходиться цікавий експонат, що підтверджує існування в селі церковно-парафіяльної школи. Це свідоцтво про її закінчення, видане 15 червня 1911 року Мальченку Тимофію. Дане свідоцтво видане Балтським відділенням Подольської єпархіальної училищної ради про закінчення однокласної школи (у 1884 р. з'явилися «Правила про церковноприходські школи», згідно з якими створювалися як однокласні (2-річні), так і двокласні (4-річні) школи). Підписане свідоцтво представником відділення, священиком та двома членами, діловодом, завідувачем школою та учителькою.

У церковно-парафіяльній школі викладалися Закон Божий, церковний спів, читання церковного і цивільного друку, арифметика. В двокласних, крім того, давалися відомості з історії. Матеріал для читання був релігійно-монархічного змісту. Навчання вели священик, диякон, вчителі і вчительки, що закінчили переважно церковно-вчительські школи і єпархіальні училища.

Людмила Іванівна Березка пам’ятає оповіді своєї бабусі Коваленко Наталії Тихонівни, яка розповідала, що з дитинства любила ходити в церкву. Її мама Шмулько Ірина Артемівна (1886 р. н.) «служила» у батюшки з матушкою, та й сама бабуся допомагала, поралася по господарству, на городі. Вони дружили сім’ями, часто вечорами збиралися читати Євангеліє, співати церковних (і не тільки) пісень й просто спілкуватися.

Коли бабуся підросла, то разом з мамою та іншими тридубчанами ходила на прощу до Києво-Печерської Лаври, помолитися, торкнутися чудотворних ікон та нетлінних мощей. Це було як свято, до якого довго готувалися, отримували дозвіл на паломництво (подорожню «бомагу»), шили торбу з міцного домотканого полотна, вирізали дорожню палицю з міцного дерева, сушили сухарі, молилися та просили в Бога доброї дороги. З усіх навколишніх сіл тільки тридубчани ходили на прощу, так як поселення було військовим і можна було отримати дозвіл. Дорога до Лаври була довгою та важкою, йшли від села до села. На дорогу із сіл виходили люди і запрошували паломників до себе на ночівлю, стелили їм на долівці, в дорогу давали харчі, просили помолитися за них та поставити свічку. Деякі просили принести освячених хрестиків, оливи, проскурку.

За радянської влади, у 30-ті роки, церкву закрили. Організували там клуб, ставили вистави, збиралися на засідання.

«Під час війни, наше село зайняли румуни, — згадує житель села Швець В. І. — Почали насаджувати власні порядки, виганяли усіх на роботу рівняти дороги, в поле, копати окопи. Церкву знову відкрили, окупанти розглядали її як інструмент впливу на населення. Повністю її відновили, знову розписали святими іконами, перекрили знятою з магазину бляхою. Церква ожила, стала краща, ніж до війни. Проводилися богослужіння, які мали відвідувати всі жителі села, навіть хворі. До богослужіння чи одразу після нього зачитувалися накази, постанови. Всіх, хто одружувався, змушували вінчатися, хрестити дітей».

В 60-х роках церкву знову закрили. Були зруйновані головний купол і верхні яруси дзвіниці, зняті хрести. Будівлю довгий час використовували як зерносховище, а потім відкрили в її приміщенні господарський магазин.

Людмила Іванівна Березка пам’ятає, як ходила з бабусею в «жилізний» (господарський) магазин, який знаходився в приміщенні церкви. Лики святих проступали через багатошарову побілку, навіть від шепоту йшла луна.

Ольга Олександрівна Майданик згадує: «В дитинстві, уже після закриття храму, ми ходили до магазину, який був розміщений у церкві. Частина стін була побілена, а на стелі все ще зберігались розписані ікони. Вгорі під куполом був образ Матері Божої. Тоді, мені малій, здавалось, що це велика фортеця. Коли храм руйнували, ми часто гралися на його мурах. Пізніше я дізналась, що храм був збудований у 1837 році. Ця архітектурна споруда нагадувала одну частину Собору Софії Київської, так говорив мені мій батько. Буваючи в місті Києві на екскурсії, я завжди шукала фрагменти нашої церкви у Соборі.

Єдина світлина, на якій є зображення церкви, — це фото ікони Святого Архістратига Михаїла, яка була написана 1910 року монахом під час реставрації церкви. У храмі паламарем служив мій прадід Дзюба Семен, людина богомільна, дуже любив мене, але не брав на руки поки не похрестили. Було завжди цікаво, що то прадід робить, ставши на коліна перед образами. Коли він виходив із хати, я підходила до іконостасу і роздивлялась ікони, гортала старі книги — Біблію та Молитвослів. Дід молився постійно, тому листочки книг були брудними. Завжди говорив, що молиться і за нас антихристів. Я тоді не повністю розуміла значення його слів.

Часто ми ходили з мамою до діда Семена та баби Марії. Дід завжди мені розповідав різні оповіді з Біблії, прагнув навчити «Отче наш», хоча б як віршика. Як зараз бачу дідівську сільську велику хату (діда розкуркулили, «бо хата була вкрита «бляхою»), лавку під вікнами, застелену домотканою пілкою, і у кутку на стіні ікони. Блимає каганець, Біблія, Євангеліє, Молитослов і дідова та бабина молитви перед обідом і після трапези. Дід навчив мене робити лампадку, на всяк випадок, може світла не буде. Я мало бабусі Жені хату не спалила. Померла баба Марія, і діда Семена забрав до себе син Степан. Я стала частіше бачитись із дідом. Він все бурчав, що у свята чи неділю ми щось робили.

Була у мене в дитинстві таємниця (батько був комуністом, і тема релігії у сім’ї була закрита). Я не могла нікому розповідати, що часто забиралась на горище кухні бабусі Жені і відкривала дві скрині, у яких зберігались церковні речі. Бабуся дозволяла подивитись, перетерти і знову скласти до скрині. Потім приїхали якісь люди і забрали церковні речі, діду залишили документи про те, що він передав їх церкві.

Залишилась лише книга, загорнута в рушник. Потім мені пояснили, що це Євангеліє. Я часто брала цю книгу, гортала сторінки. Прочитала я її, коли вивчала старослов’янську мову, навчаючись на факультеті філології педагогічного інституту. До речі, іспит склала на відмінно. Помер прадід Семен, дід Степан, захворів і помер батько Олександр. Книгу зберігала вже моя сім’я. Вона була у нас, як сімейний оберіг. У свята та вихідні дні так і тягнулися руки відкрити святе письмо, почитати і згадати всіх та заповіт діда.

Виконали заповіт прадіда, діда та батька: «Віддати Євангеліє сільській церкві, якщо така буде та щоб був справжній настоятель церкви, людина шанована і мудра». Передали Євангеліє нашому храму. У дні великих і малих свят читається Євангеліє, передане храмові нашою родиною Дзюбів-Майдаників».

Останній священик, який служив у старому храмі та якого пам’ятають жителі села, був батюшка Олег (Марков Олег Єлісєєвич (1903-1985), родом з Кам’янець-Подільська). Пізніми зимовими вечорами до його хати приходили старенькі люди, щоб послухати потайки Євангеліє та отримати благословення на добрі справи. В той час село активно розбудовувалося. Протягом довгих років після закриття церкви він хрестив дітей і ніколи нікому не відмовляв у допомозі. До нині його пам’ятають жителі сусідніх сіл. Як пізніми ночами вони привозили батюшку Олега в село, де збиралися люди, щоб таємно похрестити дітей.

Зі спогадів Токарчука Миколи Михайловича: «Після закриття церкви парафіяни з батюшкою Олегом неодноразово подавали прохання про відновлення храму. Однак “згори” прийшов усний наказ — церкву розвалити».

В 70-х роках храм зруйнували. Багато техніки було поламано під час робіт, тому що стіни були більше метра ширини, муровані на розчині з додаванням вапна, молока, яєць. Поламаним муром засипали ями на молочно-товарному комплексі, рівняли дороги.

Пагорб, на якому знаходився храм, вирівняли, землю вивезли на поля. Довгий час жителі села знаходили на полях хрестики та уламки церковних стін.

Ніхто не знає, де ділися зняті дзвони. Коли зняли ікони та везли їх через все село на Ісаківську ферму, щоб там спалити, люди виходили на дорогу, плакали, просили віддати їм ікони.

У 1978 році на місці храму побудували меморіальний комплекс.

13 вересня 1997 року новий храм Святого Архістратига Михаїла в селі відкрито в будівлі колишньої початкової школи. З 90-х років настоятелем храму в Тридубах служить отець Микола. Люди знову почали повертатися до віри.

Як без Божого зволення, так і без докладання людських рук не будується церква. Відкрили її завдяки зусиллям отця Миколи за кошти меценатів та мешканців села. Освячено церкву Миколаївським Богоявленським Митрополитом Володимиром.

До церкви надійшли нові ікони, жителі села зносили старі ікони, які зберігали довгі роки. Над храмом засяяв новий купол, придбаний за кошти фермерів Єлагіна О., Майданика М., Козачка М. Матеріальну допомогу храму завжди надає колишня жителька села Діцуленко Валентина Іванівна. У дні великих та малих свят читається Євангеліє, передане храмові родиною Дзюбів.

Робова Г. А. Церква Святого Архістратига Михаїла (с. Тридуби) / Г. А. Робова. — с. Тридуби, Кривоозерський район Миколаївської області, 2018.