Книжковий контент - Віртуальні виставки
03.10.2016 10:08
Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2016”
До 110-річчя від дня народження І. П. Багряного
“Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею...”
І. Багряний
Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві першої половини і середини ХХ ст. Талановитий прозаїк, поет, драматург, публіцист, що пройшов крізь катівні ОГПУ-НКВС, сталінські тюрми і концтабори, став відомий читачам на Батьківщині тільки в 90-х роках. Із величезним запізненням відбулося пошанування творчого доробку письменника — 1992 року Івану Багряному посмертно присуджена Державна премія України імені Тараса Шевченка за романи “Тигролови” та “Сад Гетсиманський”. Книги Івана Багряного поповнили золоту скарбницю української літератури.
Іван Павлович Багряний (справжнє прізвище Лозов'ягін) народився 2 жовтня (19 вересня за старим стилем) 1906 року в м. Охтирка Сумської (колишньої Полтавської) області в сім'ї муляра. Мати майбутнього письменника походила із заможного селянського роду. В 6 років Івась пішов до російської церковно-приходської школи, де вчителі за те, що хлопець розмовляв українською мовою, прозвали його “мазепинцем”. З 1916 по 1918 рр. вчився у вищій початковій школі, потім — в Охтирській ремісничій, з якої перевівся в Краснопільську художньо-керамічну школу, де набував фаху муляра й гончара. Жилося дуже важко, адже з десятирічного віку хлопець змушений був самостійно заробляти на хліб.
У 14-річному віці Іван став свідком жорстокої розправи чекістів над його дядьком та 92-літнім дідусем, чия безневинна смерть вразила юнака: “Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу”.
Закінчивши у 1922 році Краснопільську художньо-керамічну школу, Іван активно включився у трудове та громадсько-політичне життя: викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, у друкарні, мандрував по Криму, Кубані, редагував у Кам'янці-Подільському місцеву газету, брав участь у молодіжному місцевому русі. Вступивши до комсомольської організації у 1921 році, через чотири роки він вийшов з неї, не сприйнявши основних постулатів її діяльності. У 1924 році юнак вступив до Охтирської філії письменницького угрупування “Плуг” і активно включився в добу українського відродження 20-х років.
У 1925 році видав власним коштом збірку оповідань “Чорні силуети” під псевдонімом Іван Полярний. Автор не тільки власноруч набрав збірку, а й виконав оригінальне художнє оформлення книги, до якої увійшло п'ять оповідань на соціальну тематику.
Восени 1926 року юнак вступив до Київського художнього інституту на малярський факультет. У журналах “Глобус” та “Життя й революція” з'являються його твори під псевдонімом Іван Багряний, котрий поет вибрав під впливом творчості Хвильового. У цей час митець пориває з “Плугом” і вступає до організації МАРС (Майстерня революційного слова), зближується з В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненко-Давидовичем, Г. Косинкою, Т. Осьмачкою.
У 1927 році Іван Багряний дебютував як прозаїк. У журналі “Всесвіт” публікуються оповідання “В сутінках” та “З оповідань старого рибалки”. Згодом виходить збірка віршів “До меж заказаних”, якою молодий поет відкрито заявив про свою суспільну позицію. У 1929 році письменник з власної ініціативи і власним коштом видав поему “Аве Марія”, яку сам і розіслав по книгарнях. Поки цензура прийняла рішення заборонити книжку, майже весь її наклад — 1200 примірників — розійшовся. Пробував себе 25-річний письменник і в історичному жанрі. Його перу належить роман у віршах “Скелька” (1930), у якому постає проблема несправедливих взаємин України й Росії.
Публікація “Скельки” стала фатальною. Її було конфісковано, всі твори автора вилучено з бібліотек і книгарень. 16 квітня 1932 року у Харкові Багряного арештували, звинувативши “...в проведенні контрреволюційної агітації... за допомогою літературних творів, таких як поема “Аве Марія”, історичний роман “Скелька”, поеми “Тінь”, “Вандея”, “Гутенберг”, соцсатира “Батіг”...”. Митця тримали більше ніж півроку у камері смертників Харківської в'язниці. 25 жовтня Багряного на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Гнаний тугою за Україною, 1934 року він вирушає на захід, проте у Томську його схопили і за втечу присудили новий строк — 3 роки ув'язнення у БАМЛАГу (Байколо-Амурський табір). У 1936 році письменник знову втік, переховувався два роки в Буреїмському та Сучанському районах,там і оженився. У червні 1938 р. насмілився ступити на поріг рідного дому в Охтирці. Через три дні — новий арешт. Знову Харків, обвинувачення, знущання, допити... У Харківській в'язниці Багряний пробув два роки і сім місяців, з них 83 дні — у камері смертників. Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року із висунутими проти нього обвинуваченнями письменник не підписав. 1 квітня 1940 року було прийнято постанову, в якій зазначалося, що свідчення про контрреволюційну діяльність відносяться до 1928-32 рр., за що він уже відбув покарання, а “...інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'ягіна слідством не добуто”. Письменника звільняють під нагляд з обмеженим місцем перебування — не має права виїхати з Охтирки.
З тяжкою формою хвороби легенів Іван Багряний працював в Охтирському театрі декоратором. Там застала його війна. Якийсь час письменник редагував газету “Голос Охтирщини”, друкував в ній свої твори. Він розумів, що фашистське “визволення” — це ілюзія, і в комедії “Генерал” виступав проти будь-якої окупації України.
У 1943 році, коли радянські війська пішли у наступ, Багряний тікає на Західну Україну. Налагоджує там зв'язки з УПА, ініціює створення політичного центру українського підпілля — УГВР (Української головної визвольної ради). Працює в ОУН — малює плакати, листівки, складає пісні.
У 1944 році Іван Багряний за два тижні написав роман “Тигролови”, який того ж року на літературному конкурсі у Львові був нагороджений першою премією, котру розділив з повістю Т. Осьмачки “Старший боярин”. Тоді ж письменник створює “Оду до Сталіна”, у якій розвінчує одного з найбільших деспотів і тиранів.
З наближенням фронту Багряний емігрував до Словаччини, потім переїхав до Австрії, а вже звідти — до Німеччини. Дружина з сином Борисом та донькою Наталею залишилися вдома.
Восени 1945 року він разом з Ю. Шевельовим, І. Костецьким, В. Петровим та іншими письменниками-емігрантами створив літературно-мистецьке об'єднання — Мистецький український рух (МУР). Багряний писав статті на літературні та культурні теми, був співавтором збірника сатири “Буря в Мурі” (1947), одним із засновників антикомуністичної газети “Українські вісті”.
Після Другої світової війни почалася примусова репатріація колишніх радянських громадян до СРСР. Щоб застерегти біженців від повернення у радянську країну, Багряний за одну ніч написав памфлет “Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, який врятував життя тисячам переміщеним особам, а світові пояснив, чому емігранти, не скоївши жодного злочину, не можуть жити на рідній землі. Автор вперше сказав уголос про справжній зміст колективізації, “знищення куркуля як класу”, про голодомор 1933 року, про знищення української інтелігенції, “розстріляне відродження”, про криваву каральну машину НКВС.
У 1946 р. вийшла збірка поезій “Золотий бумеранг”, куди ввійшли рештки загубленого, конфіскованого, знищеного за 1926-1946 рр., тобто твори, які ніколи не друкувались. Назву книги дала однойменна поема, написана автором в 1932 році в камері-одиночці Харківської тюрми. Даною збіркою Багряний підбив підсумок своєї поетичної творчості.
З першого і до останнього дня перебування в еміграції Іван Багряний займався громадською і політичною діяльністю. В 1948 році разом із друзями-однодумцями організовує Українську революційно-демократичну партію (УРДП). Від Другого надзвичайного з'їзду УРДП і до останніх днів життя Багряний — її незмінний Генеральний секретар. У цей період ним написано багато статей, звернень, памфлетів, що друкувались переважно в “Українських вістях” — газеті, яку Іван Павлович започаткував і тривалий час редагував у Новому Ульмі в Німеччині, та журналі “Наші позиції” — органі ЦК УРДП. При газеті починають працювати кілька видавництв (“Україна”, “Прометей”), в яких друкують заборонені в СРСР твори В. Винниченка, Д. Гуменної, Т. Осьмачки та інших українських письменників. У 1952-1963 рр. Багряний був головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР в екзилі.
Поряд з активною політичною діяльністю — плідна літературна праця. Іван Багряний видає авангардистську драматичну повість “Морітурі”, пише повість-вертеп “Розгром”. Справжньою подією став вихід у 1950 році роману “Сад Гетсиманський”, присвячений викриттю радянської тоталітарної системи. Цей твір приніс успіх і славу авторові, витримав кілька видань, був перекладений німецькою, англійською і французькою мовами. 1953 року вийшла друком повість “Огненне коло” про трагедію української молоді під Бродами. Далі — “Антон Біда — герой труда” (1956) — віршована повість-сатира, гнівний протест Багряного на дії так званого берлінського “Комітету за возвращеніє на родіну”, “Маруся Богуславка” (1957, перша половина незавершеної трилогії “Буйний вітер”) — про трагедію і героїку життя молодого покоління в передвоєнні роки, а також п'єси, тексти патріотичних пісень, дитячі твори, публіцистика.
Активна громадська позиція Багряного викликала невдоволення не лише в СРСР, але й у частини еміграції, яка не сприймала його ідей. Письменникові погрожували, обливали брудом, цькували й переслідували. Більшовицькі агенти організовували підступні провокації. Чого вартий лишень некролог на нього, на живого, 21 травня 1961 року, вміщений у фальшивих примірниках газети «Українські вісті», розтиражованій і розісланій тим, хто захоплювався творчістю письменника і поділяв пропаговані ним ідеї. Але найболючішим ударом для письменника був виступ сина Бориса, який жив в Україні. Це було радіозвернення до батька, яке змусили прочитати хлопця, коли він служив у радянській армії. Батько, почувши голос сина, потрапив у лікарню з легеневою кровотечею.
В останні роки життя Іван Багряний був прикутий до ліжка. Тоді писав на спеціальній дощечці, яку ставили йому на груди, оскільки сидіти було дуже важко. У листі до дружини Галини з лікарняної палати Іван Павлович писав: “Я фанатично переконаний, що мені судилося звести і виграти (підкреслення Багряного) жорстокий бій не тільки за своє життя фізичне, а й за своє місце в історії”.
25 серпня 1963 року у санаторії “Блазієн” у Шварцвальді (Німеччина) Іван Багряний помер. Похований митець у Новому Ульмі. На могилі — пам’ятник із барельєфом письменника з відомими його словами:
Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами.
Творча спадщина Івана Багряного велика і багатогранна. Писав він тільки українською мовою. За життя твори письменника друкувалися на сторінках газет, журналів, альманахів, виходили окремими виданнями, були перекладені англійською, німецькою, французькою, італійською та голландською мовами. Не маючи уявлення про Україну, асоціюючи її з Росією, європейці вперше побачили українця у творі Івана Багряного “Тигролови”. Відгуки й рецензії на твір були схвальними. “Поемою всеперемагаючого оптимізму” назвав роман Василь Чорнограй, зауваживши, що “твір високопатріотичний, високомистецький і по-вселюдському гуманний”, а Юрій Лавриненко підкреслив надзвичайну роль твору у ствердженні серед українців-емігрантів почуття власної гідності.
“Мені не треба було нічого вигадувати, — писав пізніше Багряний. — Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником...
Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів”.
Ось чому при читанні “Тигроловів” ми так яскраво уявляємо зображувані в романі картини, переживаємо з його героями.
Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами — шукатимуть… Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.
І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, — його помічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…
Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.
І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, — стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.
І я мав щастя… Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати…
| < Попередня | Наступна > |
|---|
