Гомер з Волині — Улас Самчук

02.03.2020 15:58 Автор: Unsvet

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2020”
До 115-річчя від дня народження Уласа Самчука

“Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю”.
У. Самчук

Улас Самчук — людина могутнього літературного таланту, подвижник на ниві Слова і Духу. Його постать у вітчизняному письменстві унікальна. З-поміж літературних жанрів він надавав перевагу романам, повістям, мемуарам. Його перу належать два монументальні твори епопейного характеру — романи-трилогії “Волинь” та “Ост”, які змальовують широку панораму соціальних зрушень в українському суспільстві протягом тривалого часу.

Письменник прожив довге і напружене життя — 82 роки. Жив і боровся він у “час крутий, вузлуватий, чужий”. Називав його Улас Самчук “чортовим часом”. Він представляє покоління, яке вціліло у вирі двох воєн, яке наполегливо шукало відповіді на питання про причини національних невдач і драм, про шляхи становлення національної самосвідомості.

Як часто трапляється, що тільки після смерті письменник постає перед наступними поколіннями критиків і читачів на весь зріст своєї творчої індивідуальності, на всю широчінь розмаху своєї обдарованості і неповторності. Так сталося і з Уласом Самчуком.

Повернення його на рідні пороги — об’єктивна закономірність. Від 40-х років це славетне літературне ім’я не тільки було викреслене з людської пам’яті, але й тавроване “зрадником”, “націоналістом”, “запроданцем”... Твори митця, здавалося б, репресовані без надій на перегляд присуду. І тільки народження української держави, тієї країни, яка за життя була заповітною мрією У. Самчука, зробило можливим і бажаним повернення чесного імені та високоталановитої творчості письменника на рідну землю.

Улас Олексійович Самчук народився 20 лютого 1905 року в славнозвісному селі Дермань теперішньої Рівненської області, в селянській родині. З 1907 року родина жила на хуторі Лебедщина, а з 1913-го переїхала до села Тилявки Кременецького повіту (нинішня Тернопільщина), де в неї було чимале господарство. Діти допомагали батькам по хазяйству, з ранніх літ звикали до селянської праці. Улас Самчук пишався своїм давнім хліборобським родом, знав поіменно своїх дідів, прадідів і прапрадідів, шанував традиції і заповіти предків.

Не дивлячись на те, що батько мав лише “три групи” народної школи, а мати знала лише три літери, вони намагалися дати дітям кращу освіту. Навчався Улас спочатку в Тилявецькій народній школі, в 1917-1920 рр. — у Дерманській вище початковій школі при місцевій Свято-Феодорівській учительській семінарії, а в 1921-1927 рр. (з перервами) — в Українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка в Крем’янці, що на Тернопільщині. Цього закладу Улас так і не закінчив, бо був із нього мобілізований на службу до польської армії. Як зазначав пізніше письменник, “то були винятково нерівні часи, повні зриви, змін, перешкод, труднощів. Ми не могли систематично вчитися, нормально розвиватися, надіятися на нормальну працю”. Так, влітку 1924 року він спробував перейти польсько-радянський кордон, мріючи про навчання в Києві, прагнучи особистої самореалізації, сповнений бажання “стати письменником”. Однак був затриманий і на півроку ув’язнений до польської в’язниці.

Першим опублікованим твором Уласа Самчука стало оповідання “На старих стежках”, вміщене у варшавському часописі “Наша бесіда” за 1926 рік. Але свою літературну діяльність — як прозаїк і поет — він почав значно раніше, ще на початку 20-х років, навчаючись у Крем’янецькій гімназії. Самчук був головою учнівського гуртка “Юнацтво” та редактором однойменного рукописного журналу. Саме в “Юнацтві” за 16 лютого 1922 р. Самчук помістив вірш “Не любити не можу свою я країну...”. Тоді ж Улас Самчук взяв собі перші літературні псевдоніми — В. Данильчук і В. Перебендя. Надалі, у своїй публіцистиці 1930-1940-х років, він користувався псевдонімами Влодко Іван, Волинянка Ольга, Кай, Ф. Грак.

Головною школою змужніння юнака стала крем’янецька “Просвіта”. До членства в ній він вступив у 1923 р., опинившись під впливом провідних діячів УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) і УРП (українська радикальна партія).

Ставши вояком польської армії, У. Самчук відбував службу в місті Тарнові, що поблизу Кракова. 1927 року він дезертирував з війська і, перейшовши німецький кордон, відбув тритижневе ув’язнення й невдовзі вступив до Бреславського (Вроцлавського) університету. “У Німеччині я вперше пізнав, як виглядають культурні люди”, — виявнив Улас Самчук. Бойтен і Бреслав стали для нього своєрідним плацдармом у велику літературу. Звідти він надіслав до “Літературно-наукового вісника” свої перші “новелі”, там виникли задуми більших романів, “Волині” зокрема. Першу опубліковану новелу “Образа” автор присвятив Германові Блюме, у сім’ї якого мешкав і з яким студіював в університеті.

Втім, письменник не полишав своєї мрії потрапити в радянську Україну, вчитися в Києві. Тільки там, як вважав Самчук, він зможе реалізуватись як митець, тільки в Києві писатиме задуману величну епопею “Дід-Дніпро”. З надією на це Улас Самчук звертався в радянське посольство в Берліні за дозволом на переїзд до СРСР, але отримав негативну відповідь. З часом він побачить у цій невдачі втручання “руки Божої”, оскільки “всі мої товариші, які мали “більше щастя” прорватися туди, як правило, загинули”.

У міжвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище. Зате воно існувало в Празі — і шлях молодого прозаїка виснувався туди. У 1929-1931 рр. Самчук продовжив навчання в Українському вільному університеті в Празі, входив до складу Студентської академічної громади. Там він знайомиться з багатьма емігрантами, серед яких знаходить чимало однодумців. До безпосереднього оточення, яке творило “його Прагу”, Улас Самчук зараховує Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олега Ольжича, Дмитра Дорошенка, Миколу Галагана, Олену Телігу. “...Ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс”, — наголошував У. Самчук.

Саме Прага сформувала його літературне обличчя і дала йому літературну славу. Самчук плідно співпрацював з численними виданнями: “Літературно-науковим вісником”, “Дзвонами”, “Самостійною думкою”, “Сурмою” та ін. На їх сторінках публікувались Самчукові новели, оповідання, нариси (“Образа”, “Мадонна цвітучого саду”, “Четвертий чоловік”, “Бронзова дівчина”, “Соня”), п’єса “Слухайте, слухайте! Говорить Москва!”, романи “Кулак”, “Волинь”. З’явилися й перші книжкові ластівки. Це насамперед окремі частини трилогії “Волинь” (частина перша — 1932, друга — 1935, третя — 1937), романи “Гори говорять” (1934), “Марія” (1934), збірка оповідань “Віднайдений рай” (1936). У 1934 році письменника було удостоєно першої премії за кращий літературний твір серед західноукраїнських авторів. Відзнаку присудило Львівське Товариство журналістів і письменників ім. І. Франка.

Прага привела Самчука у велику літературу, Прага привела його й у велику політику. Політичне народження Самчука було опосередковане співпрацею з національними виданнями, зокрема нелегальними революційно-пропагандивними журналами УВО-ОУН “Сурма” і “Український націоналіст”, де, як співробітник, від 1931 до 1935 р. Самчук помістив 25 політичних “фейлетонів”.

У 1937 р., за ініціативою Є. Коновальця, була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів (ПУН) на чолі з О. Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція мистців, письменників і журналістів, де головував Улас Самчук. Він у 1938-1939 рр. на Закарпатті, а тоді у 1940-1941 рр. в Чехії, Німеччині, Польщі, об’їздив з виступами десятки, якщо не сотні українських міст, містечок, селищ, сіл і організацій.

Влітку 1941 р. Улас Самчук, як член однієї з похідних груп ОУН Мельника, опинився в Україні, спочатку коротко у Львові, тоді — вже надовго, у Рівному. З вересня 1941 до березня 1942 р. він редагував газету “Волинь”, згодом працював у ДНБ — Німецькому пресовому бюро. Самчук щиро вірив у підтримку німців, однак дуже швидко розчарувався й переконався у ворожості гітлерівців щодо ідеї відродження України. У березні 1942 р. письменника арештували за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного самостійницького характеру. Через місяць Самчука було випущено завдяки амністії на честь дня народження фюрера.

За час журналістської і редакторської праці впродовж 1941-1943 рр. опублікував понад 100 різноманітних матеріалів, серед яких передовиці, нариси, огляди, рецензії, репортажі, критика та ін. Рівне Самчук залишив у листопаді 1943 р. і, після піврічного перебування у Городку під Львовом, вже вдруге рятувався Німеччиною, тільки цього разу не від польської влади, а від радянської.

В січні 1944 р. Улас Самчук уже в Німеччині. Там він розгортає активну літературно-мистецьку діяльність у таборах для переміщених осіб, очолює Мистецький український рух (МУР), заснований 1945 року. Серед цих митців-подвижників, що консолідувались за таких скрутних умов задля забезпечення подальшого розвитку понищених в СРСР української літератури та мистецтва і плідно працювали пліч-о-пліч з У. Самчуком як головою МУРу Ю. Шевельов, І. Багряний, В. Барка, І. Костецький...

У цей період письменник працює над романом “Сонце з заходу”, п’єсою “Любов і ненависть” (“Шумлять жорна”). В 1946-1947 рр. виходить у світ роман “Юність Василя Шеремети”, а наступного 1948-го — перший том трилогії “Ост” (“Морозів хутір”). Саме “Морозів хутір” у загальній еволюції прозаїка “уособлює найвищий злет його таланту, своєрідний апофеоз”, особливо зважаючи, скільки титанічних творчих зусиль він йому коштував.

12 липня 1948 року Самчука прийнято до еміграції до Канади. Оселившись в Торонто, він мандрує Америкою і Європою, знайомиться, зустрічається з сотнями людей, виголошує десятки рефератів, дописує як політичний оглядач до “Свободи” і як публіцист до інших еміграційних видань, жваво цікавиться подіями в Україні і СРСР, гостро полемізуючи з радянською пропагандою, вступає до членства в Організації українських письменників “Слово”.

Закінчення трилогії “Ост” (другий том “Темнота” вийшов 1957 року в Нью-Йорку, а третій “Втеча від себе” — 1982-го у Вінніпезі), роман “Чого не гоїть вогонь” (1959) не принесли Самчукові лаврів серед літературної критики, не набули особливої популярності у читачів.

Так, він багато мандрував, але найчастіше — на запрошення (тобто не своїм коштом), мав численні виступи з рефератами, але, передусім, вони були відчайдушною спробою заробити на прожиття, бо “ у нас тут живуть гарно, але не ті, що пишуть книги українською мовою”. У цьому контексті його роман “На твердій землі” (1967) це спроба утвердитись на “чужому ґрунті”, врости в нього бодай книгою, словом.

1980 року Уласа Самчука було висунуто на здобуття Нобелівської премії (співробітниками російського емігрантського журналу “Современник”), але до лауреатства справа так і не дійшла. Поетеса Л. Рибенко у своїй присвяті “Уласові Самчуку” відзначила:
Віншують нобелістів королі,
у троннім залі — урочисті речі,
та не тобі. У тебе — хрест предтечі
лауреатів вільної землі.

Помер Улас Самчук на канадській землі — в госпіталі поблизу Торонто 9 липня 1987 року. За словами Юрія Шереха, письменник “кінчав свої дні занедбаний, упосліджений, забутий. Він сподівався малого — вижити на заробіток пером. Якщо судити людей за їхнім заробітком, письменником він в останні роки життя не був. І навіть пенсіонером — ні, було це на межі жебрацтва”. Поховано Уласа Самчука на цвинтарі церкви Святого Володимира, що знаходиться в українському поселенні Київ (торонтійська околиця). Над могилою письменника споруджено пам’ятник у вигляді розкритої книги з написом: “Куди тече річка”.

Автор “Волині”, “Осту”, “Марії” входить до свідомості різних поколінь як майстер епопейного жанру. Епопеї добре пишуть представники тих поколінь, що вступають у життя на плечах подій, які можуть бути предметом епопеї. Це Шолохов для “Тихого Дону”, Міцкевич для “Пана Тадеуша”, Самчук для “Волині”.

“Земля — найбільше щастя — більша за любов, за життя. Земля — найбільший скарб — більший за золото і коштовні речі. Земля — сон мільйонів поколінь, казкове привабливе єство, містична сила космосу, наснага слабих і дужих. Золото, краса, любов, молодість і вічний учитель мудрості! От що земля”.
“Волинь” Уласа Самчука