Книжковий контент - Віртуальні виставки
19.09.2023 14:48
Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2023”
(до 100-річчя від дня народження Олександра Сизоненка)
Олександр Олександрович Сизоненко — видатний український письменник, публіцист, есеїст, кіносценарист, член Національної спілки письменників України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, літературної премії в галузі новелістики ім. Ю. Яновського, літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького. Уродженець Баштанщини, він майже кожен свій твір присвятив рідному степовому краю, віднайшов і показав в ньому мальовничі особливості, оригінальні барви, “заселив” його неповторними людьми.
Народився майбутній письменник 20 вересня 1923 року в селі Новоолександрівці Баштанського району Миколаївської області у бідній селянській родині. Значне місце серед первісних джерел, що формували його, займала книга. “Ще зовсім малим, — згадував він пізніше — накрившись з головою рядниною , я потайки слухав до півночі, як батько й мати наперемінку читали одне одному. Спочатку, як в усіх наших хатах, це був “Кобзар”. Він справив на мене величезне враження, що не покидає мене й тепер. Враження це підсилювалося, мабуть, тим, що мати читала його плачучи. Ну ніяк не могла читати без сліз! По “Кобзареві” я й читати навчався на п’ятому році життя”.
Ще школярем Сашко відчув потяг до літературної творчості. Його перші оповідання надрукувала місцева районна газета. У 1941 році він закінчив Баштанську середню школу. “Світанок того незабутнього дня ми зустрічали в полі. Стояли пшениці, як море. Тихо, ясно, погожо так було і славно. Благословлялося на щасливе життя, на майбуття, яке нам здавалося тоді просто неосяжним. І щастя на всіх нас чекало, а впала на голови війна”. Воєнна доля його склалася непросто. Нацистські війська проривалися на Миколаївщину, перерізаючи дороги евакуації. Разом із товаришами Олександр брав участь в евакуації колгоспної сільськогосподарської техніки. Був мобілізований до участі в бойових діях, коли Баштанщина була звільнена від загарбників весною 1944-го. Перше бойове хрещення одержав під час звільнення міста Ковеля. Пройшов криваві дороги війни як сержант-мінометник 8-ї гвардійської армії, а під час штурму Берліна 28 квітня 1945 року був тяжко поранений.
Не відразу після повернення з війни взявся за перо. Спочатку працював на Чорноморському суднобудівному заводі, заочно закінчив Миколаївський педінститут. І, нарешті, пробує сили в творчій праці. “Поштовхом до спроби написати й собі, — як пізніше скаже Сизоненко, — стали “Альпи” О. Гончара. Прекрасний і жорстокий світ, відкритий Гончаром на війні, чи, може, проста закоханість у написане ним “примусили” мене взятися за перо”.
1949 року він публікує на сторінках журналу “Вітчизна” перше оповідання “Весна”. Оповідання Сизоненка друкують газети “Бугская заря”, “Південна правда”, журнал “Огонек” та інші періодичні видання. 1951 року виходить перша прозова збірка “Рідні вогні”. Щоправда тодішня критика не звернула на них належної уваги. 1952 року молодого письменника приймають у члени Спілки письменників. З середини 50-х років О. Сизоненко значно активізується у творчому плані. Одна за одною виходять збірки оповідань та нарисів: “Рідні краї” (1955), “Далекі гудки” (1957), “В батьківському краю” (1959), з’являються повісті “На Веселому Роздолі” (1956), “Зорі падають у серпні” (1957), “Для чого живеш на світі” (1961). А в 1960 році публікується його перший роман “Корабели”. Це був не лише перший роман, а й фактично перший твір Олександра Сизоненка, який широко відзначила критика. З легкої руки письменника слово “корабели” стало асоціативним символом міста Миколаєва – міста, де народжувались великі кораблі. Сизоненкові “Корабели” були справжнім художнім відкриттям в українській прозі, яка досі не зверталася до життя і праці суднобудівників. Про їхні будні і свята, про їхні тривоги і сподівання досі ніхто з українських літераторів не писав.
У 1965 році виходить, за словами письменника, “найдорожча, наймиліша, найулюбленіша моя книжка — «Білі хмари»”. Цей ліричний роман-роздум про наше життя і людину бере читача за душу. Фабула твору досить проста: поїздка з Києва машиною в далеку степову Баштанку, зустрічі в дорозі з різними людьми, враження від побачених картин, години, проведені біля помираючого батька, спогади про його і своє життя, про знайомих. Стилістика твору максимально насичена думками й емоціями.
Згодом, у 1968 році, за романом “Білі хмари” вийшов у світ однойменний кінофільм Ролана Сергієнка. Автором сценарію був Олександр Сизоненко, який тоді працював завідувачем сценарного відділу Київської кіностудії імені О. П. Довженка. Навіть в усіченому вигляді фільм залишився унікальною в “доперебудовному” українському кінематографі спробою показати порівняно реалістичну картину колективізації й хлібозаготівель в Україні. Адже Сизоненко сам був уродженцем місцевості, де відбувається дія, і в творі прозвучало чимало автобіографічних моментів.
Окрім “Білих хмар”, за сценаріями О. О. Сизоненка був знятий художній фільм “Кайдашева сім’я” (1993), він був редактором фільмів “Тіні забутих предків”, “Новели Красного Дону”, “Загибель ескадри”, “Та, що входить у море”, “Криниця для спраглих” та ін.
Звільнившись із кіностудії в 1970 р., О. Сизоненко цілком зосереджується виключно на літературній діяльності. Створює романи “Хто твій друг” (1972), епічну трилогію “Степ” (1976), “Була осінь” (1980), “Мета” (1983). Саме за трилогію Олександр Олександрович був удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка. Про творчість колеги по перу висловився письменник Павло Загребельний: “Проза Сизоненка має особливу тональність, Сизоненко не любить багато вигадувати, любить писати з натури. Залюбленість у рідні місця, рідних людей створює особливий стиль, сповідницький характер його розповідей”.
У творчому доробку письменника дев’ять романів, більше десяти повістей, десятки оповідань, есе, літературознавчих розвідок. Багато з них перекладено російською, польською, болгарською, німецькою, англійською, естонською, казахською, таджицькою та іншими мовами. О. О. Сизоненка добре знають у літературному та культурно-мистецькому світі як автора талановитих досліджень, яскравих портретів національних геніїв, побратимів по письменницькій долі. Мов живою водою, окропив він імена Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Юрія Яновського, Андрія Малишка, Олеся Гончара у своєму унікальному виданні “Не вбиваймо своїх пророків! Книга Талантів”, яка побачила світ в 2003 році. Останні книги “Гамбурзький рахунок” (2008) і “Валькірії не прилетять” (2011) утверджують ідеали гуманізму та прощення колишніх ворогів із відстані історичної перспективи.
Вклад і заслуги Олександра Сизоненка здобули високу оцінку як на державному рівні, так і в літературних та громадсько-політичних колах. У 2003 році Олександр Олександрович Сизоненко отримав звання “Почесний громадянин Миколаєва”, 2010 року став Почесним громадянином Баштанського району. Вулиці у Баштанці та рідній Новоолександрівці носять ім’я відомого письменника-земляка. 20 вересня 2012 р. у Баштанській гімназії була відкрита кімната-музей Олександра Олександровича Сизоненка.
Помер О. О. Сизоненко в Києві 13 вересня 2018 року, не доживши кілька днів до свого 95-річчя. Похований письменник на Байковому кладовищі.
“Але я хотів би, щоб моя робота, яку я лишу по собі, була потрібна людям так само, як покрівлі на хатах, як вікна і двері. А тоді нехай і могилу мою розорють, бо не смертю й буттям визначається слід людини на землі, а її добрими ділами, що ніде і ніколи не проходять безслідно”.
О. Сизоненко “Доки й живу”
< Попередня | Наступна > |
---|