Марущак В. Пляшка рому

21.12.2017 16:19 Обновлено 26.12.2017 15:01 Автор: Unsvet

Примостившись у холодочку під абрикосою, я так захопилася пригодницьким романом, що навіть не помітила, як поряд з'явилася найкраща подруга Тамара. Завжди була рада зустрічам, але не зараз, коли разом із головними героями "Острова скарбів" добувала найголовнішу інформацію – про карту.

– Знову читаєш! – нахмурила чорні брови подружка.

– Угу, – буркнула я, поїдаючи очима останні рядки сторінки. Але з нетерплячого погляду зрозуміла: у неї є ідея.

Час від часу у нас виникали фантазії, іноді незбагненні, що й самі не могли втілити їх у життя. Але така щоб носити в школу два портфелі – один з їжею, а другий з книжками, – сподобалася не лише нам, а й усім, хто сидів поруч. Бувало, і вони під'їдалися з наших запасів. Тільки-но я відклала книжку, як Малька, так її, з легкої руки брата, називали однокласники, почала: давай купимо настільний теніс.

– Він мені потрібен як козі туберкульоз, – відрізала я і поглянула на книжку, – Краще мені великий ліхтарик, щоб під ковдрою читати.

– Колись дограєшся, якщо батько спіймає. Нічого у нього з-під носа літературу таскати і ночами читати. Краще спортом займайся, бо дівчата поміж себе пончиком тебе стали називати, – скоса поглянула на мене подружка.

– Як! – аж захлинулась я з обуренням. Подумавши запитала:

– Що кажеш купити?

– Настільний теніс. Ракетки, м'ячики, сітку, – застрочила, як із кулемета Малька. Я навіть все продумала, – поспішила викладати свій план. – Гроші, що на обіди нам дають, до скарбнички складатимемо. Знаєш мого глиняного кота?

Звичайно, знала і навіть заздрила, що у мене такого немає. Здоровий, розмальований різними фарбами, між вухами мав невелику дірку. Але його ніхто не використовував як скарбничку.

– Ми туди гроші складатимемо. Я уже й до магазину в центр зганяла, всього шість карбованців коштує.

– Шість? – почухала голову. – Дорого...

Мені мама гроші давала не кожного дня – по 2О-50 копійок на молоко або щоб у кіно сходила. Зате у Мальки мама була щедрішою. Часом подруга крутила біля мого носа карбованцем.

– Уявляєш? – продовжувала Тамара, – ми самі собі скільки захочемо, стільки і гратимемо. Микола тільки м'ячі дозволяє подавати, – пожалілася вона. А в школі, коли черга дійде, то на урок дзвінок продзвенить. Хоч я й не дуже любила спорт, мені краще книжку почитати, але на що тільки не підеш заради дружби.

– Давай, – неохоче погодилась я. – Віднині гроші віддаватиму тобі.
Так і було. Часом разом трясли кота, а в його утробі дзеленчали копійки і шелестіли карбованці.

– Слухай, а як ми їх витягнемо? – розмірковувала я, коли крутила скарбничку в руках, – він же весь суцільний.

– Розіб'ємо, – рішуче мовила Тамара і погладила кота між вухами.

Відверто кажучи, мені було шкода його, бо художник намалював коту очі немов живі. Здавалося, що кіт мружиться і стежить за всім, що відбувається в домі. І навіть за своїм братом Кірюхою, який часто лежав поряд, вигріваючись на підвіконні.

Одного разу до моєї кімнати, немов ядро з гармати, залетіла Малька і, навіть не чекаючи, поки я дочитаю сторінку, вирвала книжку з рук.

– Микола витрясає з кота гроші, - аж шкварчала вона. Її темні очі ще більше потемнішали.

– Нахаба! – підхопилася я, – треба негайно переховати скарбничу бо проп»є наш теніс. – Моєму обуренню не було меж.

Хоча Микола і старший всього на два роки, проте вже знав запах самогону і спробував на собі його градуси.

– Нехай мені тільки попадеться на очі отой лицар вищипаної троянди, – лютувала я, – та краще б книжку..., спідлоба глянула на подружку і осіклася. Вона немов отетеріла.

– Гаразд, ходімо, – рішуче мовила я.

Але Миколи, як завжди, не було вдома. Ми носилися з котом і по кімнатах, і по городі, і по двору, чим викликали неабияке здивування у Кірюхи. Він не розумів, чому цього разу ми таскаємо не його, а брата.

– У сараї заховаємо, – знову виявила свої винахідницькі здібності. – Замаскуємо так, що Миколі і не снилося. Врешті-решт не заради чарки стараємося, – бурчала я, нагортаючи цілу гору качанів кукурудзи аж під саму стелю

Наша схованка була надійною, до глиняного кота кидали копійки і навіть уже думалося: можливо, пора добувати скарб.

Особливо не терпілося подружці. Їй дуже хотілося грати в теніс. Мені було майже байдуже і тому не поспішала. Якось почула, як різко загальмував Тамарин велосипед. Ще з вулиці вона крикнула:

– Кури скарбничку розбили. Уже за кілька хвилин ми розгрібали качани кукурудзи і збирали копійки.

– Добре, що Микола не тримається дому, раділа я, – плакали б наші гроші у якоїсь самогонниці.

– Я б йому безсоромні очі видерла, – підхопила подружка, збираючи шматочки глиняного друга.

Разом підрахували гроші і зраділи. У нас було аж вісім карбованців та ще й сорок дев’ять копійок.

– Цілий скарб! – потирала руки Тамара. – Поїхали до центру.

Магазин „Культтовари” стояв в одному ряду з іншими: продовольчим, молочним. Малька ледве не знесла двері. Ми обоє витріщилися на прилавок. Там, серед іншого спортивного інвентарю, була її мрія – сітка, дві ракетки, м’ячики. Малька вже й кулак розкрила, в якому лежали гроші, але я її зупинила. Тільки тепер мене настигла думка, що у нас немає головного – тенісного стола.

– Тамаро, ходімо на вулицю, – шепнула я і смикнула за сукню. Та вона не могла збагнути, що я хочу і продовжувала зачаровано дивитися на прилавок.

– Закрий рота, – буркнула я, – у нас немає стола. До Мальки стало щось доходити, і вона покірно пішла слідом за мною.

Уже на вулиці я її заспокоїла і почала шукати варіанти, де дістати стола. І стільки не крутила мізками – нічого у мене не виходило.

Малька втратила інтерес до всього, і навіть до тих грошей, що тримала у руці.

– Знаєш, – запропонувала я, – давай зайдемо до продовольчого магазину і купимо все, чого нам захочеться.

– Ходімо, – махнула рукою подружка.

Тепер у нас були великі гроші, про які ніхто не знав, і ми могли ними розпоряджатися так, як захочемо. Від такої свободи у мене запаморочилася голова, а очі шарили по полицях. І раптом мій погляд упав на пляшку. Вона була не схожа на інші – рельєфна, з високим горлом і з ніжною рожевою рідиною, яка кольором нагадувала цукерки „барбарис”. А на яскравій етикетці напис – „ром”. Я пригадала, як герої “Острова скарбів” пили такий напій, і здавалося, що це щось дуже смачне і апетитне. Я облизала вуста і показала на пляшку:

– Купимо?

– Давай! – легко погодилася Малька.

Вдома, заховавшись на всяк випадок від рідних, ми розлили напій у маленькі чарки. Коли я ковтнула рідину, зрозуміла, що пірати п’ють не солодкий „барбарис”

Мальці теж не сподобалося. Вона лаялась, кривила губи, говорила все, що думає не лише про мене, а й усіх героїв книжок, які я читаю.

– Ми виміняли кілька партій тенісу у Миколи за пляшку рому. Малька грала з задоволенням, хоча б частково її мрія здійснилася.