Марущак В. Учителька

21.12.2017 16:22 Обновлено 26.12.2017 15:02 Автор: Unsvet

Наталочка, круглолиця, сіроока дівчина, навчала ляльку. Та, потріпана, старенька, видно було, що побувала не в одних дитячих руках, дивилася на світ байдужим поглядом намальованих очей.

– Ось так пишеться „а”, – Наталка притулила до руки з ганчірки паличку і намалювала на землі букву.

– Щось у тебе не виходить. Слухай учительку, ще раз показую...

– А я теж хочу з вами гратися, – подала голос подружка Оля, що стояла біля рідкого рідного, мов у старої баби зуби, паркану.

– Заходь, – запросила Наталка. – І тебе вчити буду.

– Ні, я теж хочу вчителювати, – насупилася дівчинка.

– Яка з тебе вчителька, якщо навіть черевичків на каблуках, як у Ніни Петрівни, не маєш.

– І в тебе немає.

– Є, ходімо покажу.

Дівчата зайшли до хати-мазанки. Їх огорнула приємна прохолода. Наталка дістала два коточки, з яких давно змотано нитки.

– Зараз я причеплю їх до маминих черевиків і буду на каблуках, - з погордою глянула на подружку. Довго шукала взуття, та раптом згадала, що сьогодні матуся пішла в них на роботу до польової бригади.

– Давай прив’яжемо прямо до ніг, – запропонувала вона.

– Гаразд, – погодилася Оля.

Довго вовтузилися, поки приладнали коточки, та тільки Наталка стала на ноги, як один із них перевернувся і боляче вп’явся у тіло.

– Навіщо нам оці каблуки, може, до школи підемо, побачимо, як там навчаються, дзвінок почуємо, – запропонувала Наталка.

– Аж до сусіднього села йти, – зітхнула Оля.

– Хіба це далеко! Я вже не раз там була, тільки до класу не пустили, – з сумом промовила дівчинка.

– Ходімо, я теж хочу до школи, бо там і сусід Микита, і його сестра Люда навчаються, – всміхнулася Оля.

– А я вже знаю, як і букви писати, – додала Наталка.

Весело перемовляючись, дівчата незчулися, як перед ними виникло село, що розляглося на березі ставка. Та не судилося сьогодні почути їм дзвоника, бо уроки закінчилися, учні, поскладавши портфелі біля паркану баби Одарки, ганяли на вигоні м’яча.

– Глянь, які гарні сумки, давай візьмемо, – у очах Олі – радість.

– Чи можна? – засумнівалася Наталка. Але Оля її не чула, - підхопивши ранець подалася вулицею.

Дорога додому видалася коротшою і приємнішою. Усілися в лісосмузі, відкрили портфель. Якого там скарбу не було: книжки, зошити, ручки, олівці і навіть рахівниця! Блискуча з чорними, мов ґудзики, кісточками, а посередині дві – червоні. Наталка не випускала її з рук.

– Подивись, яка книжка, – щасливо блискала очима Ольга. – Либонь, читанка.

– Цю букву я знаю, – дивувалася Наталка. – А скільки ж їх тут! Можна візьму цю книжку?

– Бери, а я портфель візьму.

– Добре, – по-діловому домовилися подружки.

Розділили все, що було в сумці, щасливі розійшлися по домівках.

– Бачиш, що я тобі принесла, – Наталка показала ляльці книжки і рахівницю, - завтра тебе навчатиму і спробуй не слухатись, – помахала перед її обличчям паличкою. – А зараз усе сховаю у копичку сіна. Зрозуміла? – підстрибуючи, побігла за хату.

Сонечко сідало за обрій. У цей час додому гнали череду, поверталися з поля батьки. Матусю Наталка побачила здалеку. Хотіла підбігти і одразу ж розповісти про свій скарб, але не зробила цього. А коли та ступила на подвір’я, опустила очі. Стояла перед нею знічена.

Матуся, така ж кругловида, сіроока, як донька, стомлено опустилася на стілець, поклала на коліна натружені руки.

– Доню, - покликала вона до себе рівним голосом, – принеси все, що ви взяли сьогодні з Ольгою.

У Наталки рясним дощем посипалися сльози. Не сказавши жодного слова принесла книжки, міцно притискаючи до грудей.

– Я вчителькою хочу бути, – подивилась на матусю ясним поглядом, у яком у світилося дитяче бажання.

– Будеш, – простягла руки до доньки матуся, погладила по шовковому волоссю. – А зараз ти проведеш свій перший урок, віднесеш усе, що взяла, Микиті. Це його речі.

Тепер не злічити скільки уроків провела вчителька, та в пам’ять назавжди врізався
перший.