Услуги и материалы - E-FreeLibrary
21.12.2017 16:24 Обновлено 26.12.2017 15:02
Підклавши руки під голову, я лежала горілиць і дивилася, як блакитним небом безжурно пливли легкі пухнасті хмаринки. Вони нагадували знайомі предмети, несли і несли мої розбурхані думки кудись далеко. І зовсім не хотілося згадувати про картоплю, яку треба вибирати. Про школу, до якої треба йти за якийсь тиждень. Про сусіда Миколу, який торохтів відрами на сусідньому городі. Я мала свій фантастичний світ, але його перервав гул, що наповнив довкілля. Я підвелася і побачила на обрії сріблясту цятку. Вона наближалася і набувала конкретної форми. Микола теж подивився на небо.
— От щоб отой літак кинув цілий мішок грошей, — раптом замріяно сказав він.
— І щоб він упав прямо на наш город, — додала я.
— На наш. Я перший сказав, — звів на переніссі короткі нерівні брови Микола.
— А я кажу он туди, — підвелась я і показала на розпатлані груші, що стояли край городу, плоди яких щедро купались у сонячних променях.
Микола також не витримав — і в мене полетіла картопля. Я відповіла тим же. Зав’язався справжній бій. Він тривав недовго, бо зупинив мамин окрик.
— А він перший почав, — скаржилась я. Але мама, водночас добра, справедлива і строга, не стала вислуховувати нас. І вже за хвилину ми знову збирали картоплю. Та мені було сумно від одноманітної роботи, і трохи пізніше погукала сусіда.
— Слухай, Миколо, а якби той мішок упав на межі? — пішла я на деякі поступки.
— І більшою частиною на наш город, — поспішив закріпити свої позиції хлопець і кинув на мене сердитий погляд.
— Добре, — погодилась я, пригадавши дошкульний удар картоплею, — а що б ти купив?
Микола кинув роботу, вмостився на межі, а це добре витоптана доріжка між городами, склав навхрест руки на колінах.
Поглянув світло-зеленими очима вдалину і сказав:
— Велик.
Велосипед — мрія всіх моїх друзів. Він з’явився у нас два роки тому. Батько привіз дивну його з далекої Москви. Вона виблискувала на сонці своєю лакованою фарбою, спицями та сталевим кермом. Скільки синців набила, поки навчилася їздити. А хлопці та дівчата, не лише з нашого кутка, бігли услід, аби хоч потриматися за багажник. Піднімалася курява з-під ніг так, що кури й гуси розліталися, аж пір’я з них сипалося. А бабусі страхалися й хрестилися на таке диво. Не раз так бігав і Микола, догоджаючи мені, щоб дала поїздити.
Я теж кидаю роботу, вмощуюся на відрі біля хлопця. Мої брови підстрибують угору, — а ще що купив би?
Очі у Миколи повеселішали, а на вузькуватих вустах заграла посмішка.
— Патефон, як у діда Ілька.
Мене шкрябнуло за душу. Бач який, у нас ціла радіола, а він патефон хоче. І згадала, як ми, ще зовсім маленькі, збиралися у дідовій світлиці. А він сухорлявий, зігнутий, старий, мов вечір, немов якийсь чарівник, витягував з-під столу ящик, чаклував біля нього. Затамувавши подих, спостерігали, як крючкуваті дідові пальці накручували блискучу ручку. З ящика пливла музика, і ми зачарованими душами неслися назустріч пісні, єдналися з нею так, як і господар небагатої оселі.
Час від часу дідусь влаштовував свята. Але тепер він і сам приходив до нашої хати, аби послухати на радіолі Русланову, Бернеса чи Утьосова. Опустивши додолу зморшкуваті повіки, насолоджувався співом.
— Миколо, ну навіщо тобі отой патефон? Купуй радіолу. І радіо послухаєш, і пісню, яку захочеш, — раджу йому, неначе справді мішок з грішми давно лежить на межі, хоча від літака і слід пропав.
— Ти мені не указ, — розгнівався сусід і, тріпнувши вигорілою на сонці кучерявою чуприною, раптом запитав:
— А ти що купила б?
І я задумалась. А й справді, що? Думки позаглядали в усі закутки моєї душі. Виявилося, все, що потрібно для дитячого щастя, у мене є.
— Мамі віддала б, — це було найкраще рішення. Та Микола, мабуть, продовжував мріяти, бо щасливо посміхався. І тоді я рішуче мовила:
— Нехай упаде отой мішок на ваш город.
Миколині очі округлилися. Він переможно засміявся і пішов вибирати картоплю.
То було наше дитинство. А попереду чекало життя.
< Попередня | Наступна > |
---|