Услуги и материалы - E-FreeLibrary
21.12.2017 17:06 Обновлено 26.12.2017 15:04
— Аби була в чобітках, то сніг під ногами скрипів би, — подумала Олена, лишаючи за собою сліди ганчіркових обгорток.
Усе тут якесь дивне — гори, ліси і зорі — високі і ясні. Олена глянула на небо — хоча б місяць сховався. Бач, як видно! Зараз би ніч темну, українську. Не так би страшно було красти. З цією думкою аж оглянулася — нікого не видно. Олена підійшла до паркану, відхилила дошку, і її худеньке тіло прослизнуло на територію електростанції. За два кроки — гора вугілля. Олена звично забралася на її схил, витягла з-за пазухи великої куртки торбу і почала вибирати серед пороху найбільші шматки вугілля. Наповнила її і почала обережно, аби не наробити шелесту, повзти вниз на животі. Підтримувала ношу, щоб нею не торохтіти. Ноги торкнулися землі. Ступила крок.
— Ой, — скрикнула. Тут, поруч, стояв кремезний чоловік із випуклим чолом, глибоко посадженими очима і густою сивою бородою. Завмерло все всередині, заклякли ноги. Переляк скував усе тіло. Очі були прикуті до сторожа.
— Воровала?! — чи то запитав, чи ствердив бас.
Оленка закивала головою. Їй було моторошно не тільки від цієї несподіваної зустрічі, а ще й від того, що чула страшні розповіді про цього, завжди сердитого діда. Чекала розправи над собою.
— Высыпай…
Оленка нагнулася над торбою, тремтячими руками розв’язала зашморг і висипала вугілля.
— Чья будешь?
— Ева, аваку… — запиналася дівчина.
— Иди.
— Куди?
— Домой…
Вислизнувши у знайому дірку, Олена швидко віддалялася від місця події. По її схудлих щоках збігали великі сльози. Вона лаяла Гітлера, війну, тих, хто забрав у неї тата й маму. Плакала тому, що завтра в їх землянці, куди поселили евакуйованих, знову буде холодно. По стінах, як зараз по щоках сльози, збігатимуть краплі, з’єднуючись у невеличкий потік. І знову мерзнутимуть її сестрички. А що сказати сусідці Тоні, яка завтра вранці з’явиться з невеликою мисочкою і попросить вугілля. Бо її маленькому хворому Петрику холодно. Оленка неначе бачить великі сумні не по-дитячому розумні очі хлопчика з синцями під ними. І ще рясніші сльози падали у сніг. Хто придумав війну, щоб вони покинули рідне село і жили тут, на Уралі, далеко від домівки?! Серед чужих людей.
Мороз щипав за щоки, заповзав під одежину, а ноги несли до житла.
Поріг переступила, коли сестри поснули, а в плиті ще жевріло вугілля, віддаючи тепло убогій землянці. Забулась у сні й Олена.
На світанку розбудив тихий, але настирливий стук у шибку. З-під благенької ковдри висунули кирпаті носики всі три сестри.
— Хто там? — запитала Олена, глянула у вікно і відсахнулася. Вона впізнала нічного сторожа. Він робив кругові рухи рукою. Запрошував вийти.
Сама не своя Оленка накинула на плечі куртку, вступила у старенькі черевики і вийшла на двір.
— Куда высыпать? — бородатий чоловік показав на два домашні з латками мішки, які рядочком стояли на саморобних санях.
— Сюди, ось сюди, в сіни…
Від голоду і щастя в Олени паморочилося в голові.
— Воровать, дочка, нехорошо, — сказав дідусь і пильно подивився в очі дівчини. — Может, и моим кто-то поможет. — А коли взявся за хвіртку, повернувся до Олени:
— Когда уголь в тепло да в дым уйдёт, скажешь
| < Попередня | Наступна > |
|---|
