Марущак В. Записка

21.12.2017 17:11 Обновлено 26.12.2017 15:04 Автор: Unsvet

Школа. Полудень. До їдальні залетіла дітвора і кинулась у куток до стосу тарілок. Повсідалися за довгим столом в очікуванні обіду. Усім було весело. Жартував-сміявся крутько і непосида Віктор. Він випромінював свою енергію, стріляючи ясними очима на хлопців та дівчат. І раптом глянув на Віру, що сиділа навпроти. Лише у неї не було тарілки. І, мабуть, тому на обвитому зажурою обличчі, під надломленими бровами, жалібно тремтіли вії, печалилися припухлі маківки губ, а на щоці самотіла ледь помітна ямочка. Їх погляди зустрілися. У Віриних очах була така туга, що дивитися в них було нелегко. Дитяча зворушливість, наївність і ще щось незрозуміле, що зробило дівчину такою близькою.

У Віктора неспокійно забилося серце. Його душа по самі вінця була переповнена невідомою до цього ніжністю. Він мовчки посунув свою тарілку через стіл. Підхопився. Довготелесий, злегка клишоногий, попрямував до кухні.

— З якого це ти дива таким ввічливим став? — єхидно кинув Петро, коли той повернувся на своє місце.

— А ти що, не знаєш, вона ж не вміє штовхатися ліктями, — наїжачився Віктор і подивився на Віру, на її щоках стало тісно рум’янцю.

Та Петрові було не до розмов. Баба Векла вже вправно працювала ополоником, супроводжуючи кожен його порух жартами та приказками. Поступово галас вщухав.

Віктор невідривно дивився на однокласницю і дивувався, як це він раніше не помічав тиху задумливу дівчинку, таку тендітну, принадну. Віра ж під поглядом волошкових очей ніяковіла, низько схиляла голову, червоніла.

— Пригаси вогонь, бо не лише себе, а мене спалиш! — кліпнув Петро білими віями, — чого витріщився на дівчину, краще на свій піджак поглянь, капусту і буряк начіпляв?!

Віктор байдуже відмахнувся. З цього дня він крутився біля Віри. На всіх перервах хотів бути поруч, очікував після уроків, нервував, коли до неї підходили хлопці. Довіряв лише найкращому другові Петру. Разом із ним тримали для неї місце в переповненому кінотеатрі. Вона сиділа між ними, а він був радісний і щасливий.

Одного разу, розповідаючи про щось Петру, поклав свою руку на спинку Віриного стільця. Не помітив, як вона подалася наперед, виструнчилась. Як завжди більше поглядав на Віру, ніж на екран, а вона жодного разу не глянула в його бік, і коли увімкнули світло, не дивлячись на нього, швидко попрямувала до виходу.

— Не ходи за мною, якщо ти такий. Я з тобою більше не дружитиму, — поруч із ним стояла недоступність.

Вітя мерзлякувато повів плечима, мов серед літа за комір йому сипонули жменю снігу. Він не міг зрозуміти, що сталося.

Різко повернувся так, що аж підбори вгрузли у пісок. Додому поніс смуток і роздуми.

— Петю, — я не знаю, чому вона образилася, — ділився своїми думками з другом. При цьому і без того хриплуватий голос став ще більш глухим. Разом згадували, про що говорили в кінотеатрі. Віра розповідала, що любить пиріжки з кислою капустою, в які мама підкладає кілька вишень, а він — із сиром. Не могла ж розсердитися за те, що смаки різні. Ще і ще раз перебирали в пам’яті той вечір і не могли пояснити поведінку дівчини.

— А ти у Мальки запитай, — так звали Тамару, найвірнішу подружку Віри, - порадив Петро. — А ще краще — напиши записку.

— Яку? — у волошкових очах Віті промайнула надія.

— Попроси вибачення, дівчата це люблять, — авторитетно заявив Петро.

Наступного дня провулком, де жила Віра, велосипедом нісся Петро Шевченко.

— Вір-о-о, — ще здалеку гукав хлопець. Дівчина вискочила на дорогу.

— Візьми, — випростав руку Петро. У долоні Віри опинився аркуш паперу.

— Записка, — подумала Віра, і ця думка обпалила її всю. Вона знала, що однокласницям уже писали їх, а в неї це було вперше. Аби ніхто з домашніх не здогадався, війнула червоною спідничкою аж край городу так, що бадилля картоплі било по струнких ногах, а соняшники повитягували вслід голівки, немов хотіли заглянути їй через плече. Вона розсміялася. Заховалася за розлогий кущ смородини. Коли серце трохи вгамувалося, розгорнула папір із шкільного зошита і прочитала: “Віронько, вибач, я більше так ніколи робити не буду. Вітя”. Це була перша в її житті таємниця, яка хвилювала, бентежила, вражала. Оговтавшись від такого потоку почуттів, вирішила заховати записку під подушку. Непомітно зайшла до кімнати. Поклала її під перину і пішла поратися до курчат. Подумки перебирала зміст написаного. Було водночас приємно і лячно.

— Та мама ж знайде там записку, і буде такий сором, — подумала і зірвалася з місця переховувати її. Вирішила, що найкращим місцем для схованки буде книжка, встромила між аркушів “Тихого Дону”, але знову думка не давала спокою — знайде хто-небудь, і розмов не оберешся. Рішення прийшло несподівано — закопати на клумбі, яку сама доглядала. Аби не бачила мама, зарила її в ямці і закидала сухою землею.

Роки спливають швидко. Віра йшла вулицею міста. Її обігнала машина. Зупинилася. Ляснули дверцята, назустріч прямував кремезний чоловік. Підхопив, закружляв навколо себе. Навпроти сяяли волошкові очі.

— Віт-я-я, Віронь-ко, — неслися два голоси назустріч одне одному.

— Як ти мене впізнав? — бентежилася жінка.

— Серце підказало. Яка ж ти гарна. І не змінилася, — радів Віктор.

— Як не змінилася? Колись розсердилася на те, що руку поклав на спинку стільця, а зараз ось що дозволяю, — розливалася срібним сміхом жінка.

Та Віктор майже нічого не чув, бо тримав на руках своє перше кохання. Для них нікого і нічого не існувало. Їхні очі зоріли.