Балади Ованеса Туманяна у перекладах Наталії Ткаченко // Бібліосвіт : інформаційний вісник. — 2017. — № 2. — С. 75 — 92. — Зі збірки “Крапля меду”.

Балади Ованеса Туманяна у перекладах Наталії Ткаченко

 

У 2016 р. в рамках обласної Програми підтримки вітчизняного книговидання, книгорозповсюдження та популяризації української книги у Миколаївській області видано збірку балад Ованеса Туманяна «Крапля меду» у вільних переказах Н. Ткаченко — директора Миколаївської обласної бібліотеки для юнацтва. Книгу було презентовано як миколаївській громаді, так і під час урочистих заходів щодо 400-річчя вірменського книговидання в Україні у Львові. Авторка нагороджена Почесною грамотою Спілки вірмен України за вагомий особистий внесок у розвиток вірменської культури в нашій країні. Пропонуємо Вашій увазі декілька балад зі збірки.

 

КРАПЛЯ МЕДУ

 

В однім селі жив-був крамар,

купець удатливий, бджоляр.

Якогось дня, зійшовши з гір, 

до крамаря ступив у двір

вівчар — кремезний богатир,

і з ним собака — вірний звір.

 

«Є мед — продай,

ні — прощавай». 

«Давай, горщечок підставляй, —

і в горщик мед торговець ллє. —

Вівчарику, для тебе є

найкращий мед, 

дивися сам,

духмяний, чисто як бальзам».

 

Розмова солодко тече...

Вівчар горнятко на плече

кида недбало, і нараз 

краплина меду пролилась,

замиготіла, мов топаз.

Про краплю меду річ якраз.

 

Дж-ж... Муха тут як тут на мед,

розпочинає свій бенкет...

Хазяйський кіт замуркотів,

принишк, над мухою злетів,

як блискавка. 

Один ривок

і вмить — стрибок.

 

У пса в цю ж мить вселився біс:

ошкирівся, наморщив ніс,

завив, рвонувся через стіл,

кота притис, що було сил.

Валяв, качав, 

за горло взяв,

ледь відпустив

і знов валяв, 

хребет звернув і віджбурнув.

 

Господар заволав: «Біда!

Собака вбив мого кота...

Воркунчику мій — неживий...

Загриз його цей пес чумний.

Нехай він здохне!», — і купець

собаку б'є, урвавсь терпець.

Вищить собака і рядком

з нещасним падає котом.

 

«Мій бідний лев! — пастух у крик. —

З тобою світ в очах ізник.

Хто ж буде стерегти овець?

Чекай, купець, на свій кінець!

За те, що друга загубив,

і я вчиню, як ти вчинив». 

 

Махнув пастух своїм дрючком —

міцним вівчарським бунчуком.

По голові хазяйській — лясь...

І кров рікою полилась.

 

«Розбій...Убили серед дня...», —

на всіх подвір'ях метушня.

Біжать селяни на майдан:

«Де вбивця? Де той бусурман?»

Біжить народ з усіх дворів,

з доріг, з пасовиськ, з-за горбів.

 

Кричать кричма

кум і кума,

і тещин брат,

і тітчин сват,

і батько тут, 

і теща й тесть — 

усі противники безчесть.

Біжать, летять, несуться, мчать,

все б'ють, гамселять і кричать:

«Ти купувати мед хотів,

навіщо ж душу загубив?»

І той вівчар за мить жорстку

конає біля пса в кутку.

«Помстилися ми за купця!

Беріть, бажаючі, мерця!»

 

Ця надзвичайна новина

в село сусіднє долина:

«В долині вбито пастуха,

не побоявся хтось гріха.

Не можна кривду дарувать,

убивцю треба покарать!”

 

Бешкетник робить все дарма:

осині гнізда крадькома

зруйнує, і почнеться жах

від жал розгніваних комах. 

Точнісінько, як муха та.

Тривога, шум і суєта...

 

Хапають люди власноруч

чи то рушницю, чи обруч,

хто вила, хто схопивсь за ніж,

хто із ціпком і босоніж,

той з заступом, а той — з рожном,

жінки з кийками і серпом.

 

Той кинув на коня сідло:

«Всі — на ворожеє село.

Що за безсовісний народ?

Не зупиняє цих заброд

ні сором, ні гріховний страх.

До них за медом — в спину бах

ножем. Хай сто чортів всім вам,

убивцям лютим, дикунам.

Ми їх дубцем,

ми їх свинцем.

Все спалимо,

у прах зітремо.

 

Гей, нумо, бий і не зівай,

перетворивши в пекло рай».

Народ рушає на народ,

пішов кривавий хоровод.

На брата — брат.

Гуде набат!

Блищить відточений кинджал,

гостріший від осиних жал.

Дахи за мить взялись вогнем, 

худоба спалена живцем.

Плач немовлят вже ледь хрипів

в руках загиблих матерів.

 

Струмує кров середодня,

іще сильніш іде різня.

І кожний бив, трощив, валив,

від люті просто шаленів.

Сусіда бив сусід,

щоб стало більше бід.

І хто де жив,

загув і слід.

 

Ще лихо: між скажених сіл

межу роздільну хтось провів.

Податі те і те село

своїм володарям несло.

 

Гонець примчав жахливу вість.

Цар, втамувавши біль і злість,

вмить видає указ такий:

“Ми не пробачимо розбій.

Вітчизни вірнії сини, 

палають луки і лани!

Пліч-о-пліч всі,

руч-об-руч всі!

Жорстокий ворог — хижий птах,

забув про честь і божий страх.

Лестінням підлим нас приспав

та несподівано напав.

І розпочав страшну різню,

віддав залізу все й вогню.

 

Кров жертв із бідного села

аж до престолу потекла.

На превеликий жаль всім нам

наказ я віддаю військам:

ворожі межі перейти, 

для помсти всіх катів знайти.

І батько й син, на бій виходь!

Із нами правда і Господь!»

 

Під цим — число календаря

і підпис грізного царя.

 

Ворожий цар в належний час

теж віддає такий наказ:

«Тяжка година настає,

нам лютий ворог завдає

біди, розрухи і знущань,

порушивши закон Писань.

Посіяв злість між двох племен, 

братами що були здавен.

Порушив першим договір

про дружбу нашу бузувір.

І серце рветься із грудей 

за кров загублених людей.

Нам допоможе сам Господь!

І батько, й син, на бій виходь!

За волю, за народ, за честь,

ми переможемо нашесть!»

 

Під цим — число календаря

із підписом того царя.

 

Жорстока почалась війна, 

вогнем палає вся земля.

Кров, гуркіт,

знов на брата брат!

І кожен — жертва, кожен — кат.

За кожним подихом вітрів

відлуння плачу матерів.

Вже цілий вік

за роком рік

не жнуть жнива —

женців нема.

 

Все ширше полум'я війни,

і гинуть мамині сини.

За голодом приходить мор —

подібні люди до потвор.

Трива диявольський вертеп,

могили засівають степ...

 

Переказ мій кінця добіг.

Так хто кого здолати зміг?

Чому, за що нас всіх з'їда

і звідкіля прийшла біда?

 

Невже то муха-лиходій — 

провинниця усіх подій?

Чи ми такі вже дикуни,

що й мухи — привід до війни? 

 

ПОГОС І ПЕТРОС

 

Перше був ближче до нас небозвід,

і долітали молитви сиріт

легше до Бога.

У час тих подій

жили два брата при мачусі злій.

“Що, ненажери, розкрили роти?

Завжди голодні, немов ті хорти.

Діло не жде! П'ятирічок Погос,

з ним шестирічний чималий Петрос,

різки беріть, щоб впасати телят”, —

з дому жене господиня хлоп'ят.

Мукає стадо в самісінький пал, 

врозсип побігло до лісу у звал. 

Кинулись діти за стадом вдогін,

— “Погос, спіймав?” — “Ні!”

— “Петрос, загнав?” — “Ні!”

— “Бути біді!”

 

Зникли телята і сліду катма.

Сил не стає у братів; все дарма.

Ридма ридають: “Немає телят!!!”

“З'їв би хто вас, проклятущих байстрят.

Дідько, чи звір, чи ведмідь розірвав,

чи задавив би у горах обвал.

Згиньте обидва мені із очей, —

мачуха гонить із дому дітей. —

Геть звідсіля в лісову глухомань,

швидше, без слів і пустих зволікань.

Добре затямте: заб'ю вас на смерть!

Справно шукайте худобину! Геть!”

 

Голод забули Погос і Петрос,

мчать, як ужалені купою ос. 

Їх не лякає лиха дичина,

дзвін перегуку у хащах луна:

— “Погос, спіймав?” — “Ні!

— “Петрос, загнав?” — “Ні!”

— “Агов, сюди!”

— “Агов, куди?” 

— “Бути біді!”

 

Ніч наплива. Де шукати телят? 

Ноги не носять маленьких хлоп'ят.

В хащах нетлінних

не животіти. 

Там на колінах

моляться діти. 

Господа просять:

“Боженька милий, 

що тобі варто?

Дай дітям крила, 

щоб вже узавтра

спокій дістали, 

в небі літали, 

щоб не настигнув нас мачухин гнів 

ніччю за те, що спустошений хлів.”

Тільки-но стихнув розпачливий скрик, 

лагідно мовив Господь-рятівник:

“Пташками в небі живіть без гріхів,

доки худоба повернеться в хлів.

Тиха діброва у нічку глуху

злагодить ложе із моху для сну. 

Батьківський дім виганяє сиріт?..

Буде вам в Божому домі обід.”

Мовив Всевишній —

й на вільних птахів

вмить перетворює рідних братів.

Здійняли крила

увись без зусилля

малих сиріт;

у синій пустелі

в небесній оселі

вільний їх літ.

Так і донині

птахами в'ються

лугу гірського;

плачуть, сміються,

скачуть, щебечуть,

— “Погос, спіймав?” — “Ні!”

— “Петрос, загнав?” — “Ні!”

— “Агов, сюди!”

— “Агов, куди?”

— “Бути біді!”

 

КІНЕЦЬ ЗЛА

 

Стояла гора, 

як світ наш, стара.

Деревце росло, 

дупло там було 

з гніздом для малят —

для трьох пташенят.

 

Зозуля сива на суку

кувала лагідно: «Ку-ку!

Ростіть хутчій!

Летіть мерщій!».

 

Злітали дні, як в падолист

з'явивсь підступний хижий Лис:

«Хазяїн тут я,

гора ця — моя!

Мої і дупло,

гніздо і тепло!

Хто ж так знахабнів,

мого захотів?

Кажи, Зозуле, у кублі

дітей багато взагалі?»

«Їх трійко, пане, у сім'ї,

сидять тихенько у дуплі».

«Диви, безсовісна яка!

Віддай у слуги байстрюка,

одного хоч, без зайвих слів,

щоб я сокиру не схопив!

Трухляк зрублю,

кубло здеру!»

 

«Ой, не рубай!

Ой, не здирай!

Пташа віддам,

та дітлахам —

малям моїм

залиш їх дім.»

 

І мати, згорена до сліз,

кидає зозуляту вниз

прямісінько до хижих лап.

Підскочив Лис і пташку — хап...

 

«Ку-ку! Гай-гай!

Дитя, прощай!

Де — на горі,

чи у норі

загибло ти?

І не знайти.

Дитя, прощай!

Ку-ку! Гай-гай!»

Нема у матері вже сліз...

 

Вертається жорстокий Лис:

«Хазяїн тут я!

Гора ця — моя!

І дерево те,

й дупло непусте!

Хто ж так знахабнів,

мого захотів?

Кажи, Зозуле, у кублі

дітей багато взагалі?»

«Їх двійко, пане, тих пройдох:

сидять тихесенько удвох».

«Ти ба, розбійниця; ах-ах!

Від них рябіє у очах!

Того й дивись, що всі кути

зозулями заселиш ти.

Одного скинь без зайвих слів,

щоб я сокиру не схопив.

Трухляк зрублю,

всіх загублю!»

 

«Ой, не рубай!

Ой, не вбивай!

Бери дитя

без вороття,

а сам бувай,

нас не чіпай,

нам жити дай».

 

І мати, стомлена від сліз,

кидає зозуляту вниз

прямісінько до хижих лап.

Підскочив Лис і пташку — хап...

 

«Гай-гай, ку-ку,

у мить жорстку

сюди прийшла,

дурна була.

В недобрий час

зростила вас,

бо пташий схов

хижак знайшов...

Куди, ку-ку,

подіть нудьгу?»

В Зозулі серце завмира,

коли Ворона: «Кра-кра-кра»:

допитливий спостерігач

розслухав материнський плач.

 

«Ой, як ти плачеш, кра-кра-кра,

що душу, сестро, роздира?»

«Мене нестерпний біль затис:

прийшов жорстокий пане Лис,

наговорив страшенних слів,

малят моїх схопив і з'їв...»

 

«Ти з глузду з'їхала, кума?

Чи ти дурна, чи ти сліпа?

Лис каже, що його гора?

Гора для всіх стоїть одна!

І хто ж це Лису все віддав,

про той закон він розказав?

Сокирою страхав усіх,

а де сокиру взяти зміг?

Хижак із'їв твоїх птахів!!!

Від тебе ж тільки сльози й спів.

Не бійся брехуна, кума,

на захист свій ставай сама.

Гони його під сто чортів,

щоб в вухах вітер засвистів!»

Надав Зозулі настанов,

порхнула Ґава стрімголов.

 

Не втамувавши хижий хист,

вертається ізнову Лис:

«Хазяїн тут я,

гора ця — моя...»

Своє затягнув

і раптом почув:

«Твоїм речам наперекір,

тобі не вірю, хижий звір.

Ти кажеш, що твоя гора?

Це тільки лисяча мара.

Навіщо ти брехав мені?

А я повірила брехні.

Моїх пташат ти загубив...

Та годі нечестивих слів!

Досхочу можеш мати злість,

ти став у горлі наче кість.

І про сокиру ти збрехав...»

«Хто це сказав?»

«Ворона...Хто ж...»

«Я їй помщусь...Атож...»

І Лис п'ятами накивав

й у полі буцімто сконав...

 

Ворона мчить щодуху, щоб

у мертві очі вткнути дзьоб.

Сіда на Лиса поміж лап.

Коли облудник Ґаву — хап...

«Кра-кра! Не бий,

мосьпане мій!»

«Базіка, що то за брехня —

сокира ніби не моя?

Так от, наклепниця, в цей раз

минає ґав'ячий твій час.»

«Ай, пане, ой!

Ти ж мій герой!

Я каюсь, грішна;

хоч дряпцем

шматуй,

чи то ковтай живцем,

бо ти усьому голова,

але почуй мої слова.

На той он гірці, проти нас,

я скарб зарила про запас.

Хоч сідала всі обійдеш,

такого скарбу не знайдеш.

Я тільки й мрію, мій Коршак,

накуштувався б ти усмак.

Той скарб удвох із-під землі

зуміємо дістати ми.

Якщо смакот ти не знайдеш,

мене одразу проковтнеш.»

 

Погодився голодний Лис,

бо хвіст від голоду обвис

«Якщо не стане скарб моїм,

тебе з бебехами я з'їм.»

 

Летить Ворона до гори

і пса побачила згори.

На здобич той селянський пес

чекав в кущах, мов тих чудес.

Тут Ґава Лиса підвела:

в кущі ті самі привела.

Жаднючий Лис в кущі стрибнув,

побачив пса і все збагнув.

Собака здобич ухопив,

і Лис-невдаха захрипів:

«Я з давніх пір —

хитрющий звір

був у сідлі —

тепер в петлі.

Птахам — клятьба,

мені — ганьба.»

 

«Закон життя для всіх один —

доводить мудрий часоплин.

Хоч царський натягни вінець,

завжди приходить злу кінець», —

Ворона — праведний пророк —

підсумувала той урок.