Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Давайте познайомимось Про нас пишуть Балади Ованеса Туманяна у перекладах Наталії Ткаченко // Бібліосвіт : інформаційний вісник. — 2017. — № 2. — С. 75 — 92. — Зі збірки “Крапля меду”.

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 
Балади Ованеса Туманяна у перекладах Наталії Ткаченко
 
У 2016 р. в рамках обласної Програми підтримки вітчизняного книговидання, книгорозповсюдження та популяризації української книги у Миколаївській області видано збірку балад Ованеса Туманяна «Крапля меду» у вільних переказах Н. Ткаченко — директора Миколаївської обласної бібліотеки для юнацтва. Книгу було презентовано як миколаївській громаді, так і під час урочистих заходів щодо 400-річчя вірменського книговидання в Україні у Львові. Авторка нагороджена Почесною грамотою Спілки вірмен України за вагомий особистий внесок у розвиток вірменської культури в нашій країні. Пропонуємо Вашій увазі декілька балад зі збірки.
 
КРАПЛЯ МЕДУ
 
В однім селі жив-був крамар,
купець удатливий, бджоляр.
Якогось дня, зійшовши з гір, 
до крамаря ступив у двір
вівчар — кремезний богатир,
і з ним собака — вірний звір.
 
«Є мед — продай,
ні — прощавай». 
«Давай, горщечок підставляй, —
і в горщик мед торговець ллє. —
Вівчарику, для тебе є
найкращий мед, 
дивися сам,
духмяний, чисто як бальзам».
 
Розмова солодко тече...
Вівчар горнятко на плече
кида недбало, і нараз 
краплина меду пролилась,
замиготіла, мов топаз.
Про краплю меду річ якраз.
 
Дж-ж... Муха тут як тут на мед,
розпочинає свій бенкет...
Хазяйський кіт замуркотів,
принишк, над мухою злетів,
як блискавка. 
Один ривок
і вмить — стрибок.
 
У пса в цю ж мить вселився біс:
ошкирівся, наморщив ніс,
завив, рвонувся через стіл,
кота притис, що було сил.
Валяв, качав, 
за горло взяв,
ледь відпустив
і знов валяв, 
хребет звернув і віджбурнув.
 
Господар заволав: «Біда!
Собака вбив мого кота...
Воркунчику мій — неживий...
Загриз його цей пес чумний.
Нехай він здохне!», — і купець
собаку б'є, урвавсь терпець.
Вищить собака і рядком
з нещасним падає котом.
 
«Мій бідний лев! — пастух у крик. —
З тобою світ в очах ізник.
Хто ж буде стерегти овець?
Чекай, купець, на свій кінець!
За те, що друга загубив,
і я вчиню, як ти вчинив». 
 
Махнув пастух своїм дрючком —
міцним вівчарським бунчуком.
По голові хазяйській — лясь...
І кров рікою полилась.
 
«Розбій...Убили серед дня...», —
на всіх подвір'ях метушня.
Біжать селяни на майдан:
«Де вбивця? Де той бусурман?»
Біжить народ з усіх дворів,
з доріг, з пасовиськ, з-за горбів.
 
Кричать кричма
кум і кума,
і тещин брат,
і тітчин сват,
і батько тут, 
і теща й тесть — 
усі противники безчесть.
Біжать, летять, несуться, мчать,
все б'ють, гамселять і кричать:
«Ти купувати мед хотів,
навіщо ж душу загубив?»
І той вівчар за мить жорстку
конає біля пса в кутку.
«Помстилися ми за купця!
Беріть, бажаючі, мерця!»
 
Ця надзвичайна новина
в село сусіднє долина:
«В долині вбито пастуха,
не побоявся хтось гріха.
Не можна кривду дарувать,
убивцю треба покарать!”
 
Бешкетник робить все дарма:
осині гнізда крадькома
зруйнує, і почнеться жах
від жал розгніваних комах. 
Точнісінько, як муха та.
Тривога, шум і суєта...
 
Хапають люди власноруч
чи то рушницю, чи обруч,
хто вила, хто схопивсь за ніж,
хто із ціпком і босоніж,
той з заступом, а той — з рожном,
жінки з кийками і серпом.
 
Той кинув на коня сідло:
«Всі — на ворожеє село.
Що за безсовісний народ?
Не зупиняє цих заброд
ні сором, ні гріховний страх.
До них за медом — в спину бах
ножем. Хай сто чортів всім вам,
убивцям лютим, дикунам.
Ми їх дубцем,
ми їх свинцем.
Все спалимо,
у прах зітремо.
 
Гей, нумо, бий і не зівай,
перетворивши в пекло рай».
Народ рушає на народ,
пішов кривавий хоровод.
На брата — брат.
Гуде набат!
Блищить відточений кинджал,
гостріший від осиних жал.
Дахи за мить взялись вогнем, 
худоба спалена живцем.
Плач немовлят вже ледь хрипів
в руках загиблих матерів.
 
Струмує кров середодня,
іще сильніш іде різня.
І кожний бив, трощив, валив,
від люті просто шаленів.
Сусіда бив сусід,
щоб стало більше бід.
І хто де жив,
загув і слід.
 
Ще лихо: між скажених сіл
межу роздільну хтось провів.
Податі те і те село
своїм володарям несло.
 
Гонець примчав жахливу вість.
Цар, втамувавши біль і злість,
вмить видає указ такий:
“Ми не пробачимо розбій.
Вітчизни вірнії сини, 
палають луки і лани!
Пліч-о-пліч всі,
руч-об-руч всі!
Жорстокий ворог — хижий птах,
забув про честь і божий страх.
Лестінням підлим нас приспав
та несподівано напав.
І розпочав страшну різню,
віддав залізу все й вогню.
 
Кров жертв із бідного села
аж до престолу потекла.
На превеликий жаль всім нам
наказ я віддаю військам:
ворожі межі перейти, 
для помсти всіх катів знайти.
І батько й син, на бій виходь!
Із нами правда і Господь!»
 
Під цим — число календаря
і підпис грізного царя.
 
Ворожий цар в належний час
теж віддає такий наказ:
«Тяжка година настає,
нам лютий ворог завдає
біди, розрухи і знущань,
порушивши закон Писань.
Посіяв злість між двох племен, 
братами що були здавен.
Порушив першим договір
про дружбу нашу бузувір.
І серце рветься із грудей 
за кров загублених людей.
Нам допоможе сам Господь!
І батько, й син, на бій виходь!
За волю, за народ, за честь,
ми переможемо нашесть!»
 
Під цим — число календаря
із підписом того царя.
 
Жорстока почалась війна, 
вогнем палає вся земля.
Кров, гуркіт,
знов на брата брат!
І кожен — жертва, кожен — кат.
За кожним подихом вітрів
відлуння плачу матерів.
Вже цілий вік
за роком рік
не жнуть жнива —
женців нема.
 
Все ширше полум'я війни,
і гинуть мамині сини.
За голодом приходить мор —
подібні люди до потвор.
Трива диявольський вертеп,
могили засівають степ...
 
Переказ мій кінця добіг.
Так хто кого здолати зміг?
Чому, за що нас всіх з'їда
і звідкіля прийшла біда?
 
Невже то муха-лиходій — 
провинниця усіх подій?
Чи ми такі вже дикуни,
що й мухи — привід до війни? 
 
ПОГОС І ПЕТРОС
 
Перше був ближче до нас небозвід,
і долітали молитви сиріт
легше до Бога.
У час тих подій
жили два брата при мачусі злій.
“Що, ненажери, розкрили роти?
Завжди голодні, немов ті хорти.
Діло не жде! П'ятирічок Погос,
з ним шестирічний чималий Петрос,
різки беріть, щоб впасати телят”, —
з дому жене господиня хлоп'ят.
Мукає стадо в самісінький пал, 
врозсип побігло до лісу у звал. 
Кинулись діти за стадом вдогін,
— “Погос, спіймав?” — “Ні!”
— “Петрос, загнав?” — “Ні!”
— “Бути біді!”
 
Зникли телята і сліду катма.
Сил не стає у братів; все дарма.
Ридма ридають: “Немає телят!!!”
“З'їв би хто вас, проклятущих байстрят.
Дідько, чи звір, чи ведмідь розірвав,
чи задавив би у горах обвал.
Згиньте обидва мені із очей, —
мачуха гонить із дому дітей. —
Геть звідсіля в лісову глухомань,
швидше, без слів і пустих зволікань.
Добре затямте: заб'ю вас на смерть!
Справно шукайте худобину! Геть!”
 
Голод забули Погос і Петрос,
мчать, як ужалені купою ос. 
Їх не лякає лиха дичина,
дзвін перегуку у хащах луна:
— “Погос, спіймав?” — “Ні!
— “Петрос, загнав?” — “Ні!”
— “Агов, сюди!”
— “Агов, куди?” 
— “Бути біді!”
 
Ніч наплива. Де шукати телят? 
Ноги не носять маленьких хлоп'ят.
В хащах нетлінних
не животіти. 
Там на колінах
моляться діти. 
Господа просять:
“Боженька милий, 
що тобі варто?
Дай дітям крила, 
щоб вже узавтра
спокій дістали, 
в небі літали, 
щоб не настигнув нас мачухин гнів 
ніччю за те, що спустошений хлів.”
Тільки-но стихнув розпачливий скрик, 
лагідно мовив Господь-рятівник:
“Пташками в небі живіть без гріхів,
доки худоба повернеться в хлів.
Тиха діброва у нічку глуху
злагодить ложе із моху для сну. 
Батьківський дім виганяє сиріт?..
Буде вам в Божому домі обід.”
Мовив Всевишній —
й на вільних птахів
вмить перетворює рідних братів.
Здійняли крила
увись без зусилля
малих сиріт;
у синій пустелі
в небесній оселі
вільний їх літ.
Так і донині
птахами в'ються
лугу гірського;
плачуть, сміються,
скачуть, щебечуть,
— “Погос, спіймав?” — “Ні!”
— “Петрос, загнав?” — “Ні!”
— “Агов, сюди!”
— “Агов, куди?”
— “Бути біді!”
 
КІНЕЦЬ ЗЛА
 
Стояла гора, 
як світ наш, стара.
Деревце росло, 
дупло там було 
з гніздом для малят —
для трьох пташенят.
 
Зозуля сива на суку
кувала лагідно: «Ку-ку!
Ростіть хутчій!
Летіть мерщій!».
 
Злітали дні, як в падолист
з'явивсь підступний хижий Лис:
«Хазяїн тут я,
гора ця — моя!
Мої і дупло,
гніздо і тепло!
Хто ж так знахабнів,
мого захотів?
Кажи, Зозуле, у кублі
дітей багато взагалі?»
«Їх трійко, пане, у сім'ї,
сидять тихенько у дуплі».
«Диви, безсовісна яка!
Віддай у слуги байстрюка,
одного хоч, без зайвих слів,
щоб я сокиру не схопив!
Трухляк зрублю,
кубло здеру!»
 
«Ой, не рубай!
Ой, не здирай!
Пташа віддам,
та дітлахам —
малям моїм
залиш їх дім.»
 
І мати, згорена до сліз,
кидає зозуляту вниз
прямісінько до хижих лап.
Підскочив Лис і пташку — хап...
 
«Ку-ку! Гай-гай!
Дитя, прощай!
Де — на горі,
чи у норі
загибло ти?
І не знайти.
Дитя, прощай!
Ку-ку! Гай-гай!»
Нема у матері вже сліз...
 
Вертається жорстокий Лис:
«Хазяїн тут я!
Гора ця — моя!
І дерево те,
й дупло непусте!
Хто ж так знахабнів,
мого захотів?
Кажи, Зозуле, у кублі
дітей багато взагалі?»
«Їх двійко, пане, тих пройдох:
сидять тихесенько удвох».
«Ти ба, розбійниця; ах-ах!
Від них рябіє у очах!
Того й дивись, що всі кути
зозулями заселиш ти.
Одного скинь без зайвих слів,
щоб я сокиру не схопив.
Трухляк зрублю,
всіх загублю!»
 
«Ой, не рубай!
Ой, не вбивай!
Бери дитя
без вороття,
а сам бувай,
нас не чіпай,
нам жити дай».
 
І мати, стомлена від сліз,
кидає зозуляту вниз
прямісінько до хижих лап.
Підскочив Лис і пташку — хап...
 
«Гай-гай, ку-ку,
у мить жорстку
сюди прийшла,
дурна була.
В недобрий час
зростила вас,
бо пташий схов
хижак знайшов...
Куди, ку-ку,
подіть нудьгу?»
В Зозулі серце завмира,
коли Ворона: «Кра-кра-кра»:
допитливий спостерігач
розслухав материнський плач.
 
«Ой, як ти плачеш, кра-кра-кра,
що душу, сестро, роздира?»
«Мене нестерпний біль затис:
прийшов жорстокий пане Лис,
наговорив страшенних слів,
малят моїх схопив і з'їв...»
 
«Ти з глузду з'їхала, кума?
Чи ти дурна, чи ти сліпа?
Лис каже, що його гора?
Гора для всіх стоїть одна!
І хто ж це Лису все віддав,
про той закон він розказав?
Сокирою страхав усіх,
а де сокиру взяти зміг?
Хижак із'їв твоїх птахів!!!
Від тебе ж тільки сльози й спів.
Не бійся брехуна, кума,
на захист свій ставай сама.
Гони його під сто чортів,
щоб в вухах вітер засвистів!»
Надав Зозулі настанов,
порхнула Ґава стрімголов.
 
Не втамувавши хижий хист,
вертається ізнову Лис:
«Хазяїн тут я,
гора ця — моя...»
Своє затягнув
і раптом почув:
«Твоїм речам наперекір,
тобі не вірю, хижий звір.
Ти кажеш, що твоя гора?
Це тільки лисяча мара.
Навіщо ти брехав мені?
А я повірила брехні.
Моїх пташат ти загубив...
Та годі нечестивих слів!
Досхочу можеш мати злість,
ти став у горлі наче кість.
І про сокиру ти збрехав...»
«Хто це сказав?»
«Ворона...Хто ж...»
«Я їй помщусь...Атож...»
І Лис п'ятами накивав
й у полі буцімто сконав...
 
Ворона мчить щодуху, щоб
у мертві очі вткнути дзьоб.
Сіда на Лиса поміж лап.
Коли облудник Ґаву — хап...
«Кра-кра! Не бий,
мосьпане мій!»
«Базіка, що то за брехня —
сокира ніби не моя?
Так от, наклепниця, в цей раз
минає ґав'ячий твій час.»
«Ай, пане, ой!
Ти ж мій герой!
Я каюсь, грішна;
хоч дряпцем
шматуй,
чи то ковтай живцем,
бо ти усьому голова,
але почуй мої слова.
На той он гірці, проти нас,
я скарб зарила про запас.
Хоч сідала всі обійдеш,
такого скарбу не знайдеш.
Я тільки й мрію, мій Коршак,
накуштувався б ти усмак.
Той скарб удвох із-під землі
зуміємо дістати ми.
Якщо смакот ти не знайдеш,
мене одразу проковтнеш.»
 
Погодився голодний Лис,
бо хвіст від голоду обвис
«Якщо не стане скарб моїм,
тебе з бебехами я з'їм.»
 
Летить Ворона до гори
і пса побачила згори.
На здобич той селянський пес
чекав в кущах, мов тих чудес.
Тут Ґава Лиса підвела:
в кущі ті самі привела.
Жаднючий Лис в кущі стрибнув,
побачив пса і все збагнув.
Собака здобич ухопив,
і Лис-невдаха захрипів:
«Я з давніх пір —
хитрющий звір
був у сідлі —
тепер в петлі.
Птахам — клятьба,
мені — ганьба.»
 
«Закон життя для всіх один —
доводить мудрий часоплин.
Хоч царський натягни вінець,
завжди приходить злу кінець», —
Ворона — праведний пророк —
підсумувала той урок.
Интересная статья? Поделись ею с другими:

Вхід вільний: завітай у жовтні

  • Постійно діюча книжкова виставка “Миколаївська земля — колиска літераторів-ювілярів”, “Україна у вогні 1917-1921 років: спроба державотворення”, “NIPPON — країна, де минуле зустрічається з майбутнім”. Постійно діюча тематична полиця “Миколаївська книга: знак якості”, “Це щось новеньке!”. Книжкова виставка “Дикі прерії, чисте море...” до 25 річниці створення регіонального ландшафтного парку “Кінбурнська коса”, “Української армії солдат”
23
жовтня
<<< жовтень 2017 >>>
ПнВтСрЧтПтСбВс
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Единая страна!
.