Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти
Головна Інформаційно-ресурсний центр Віртуальні виставки Ірина Вільде — майстер соціального роману (1907—1982)

Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки

alt«І все ж таки людині найважче бути... людиною!»


5 травня 1907 року на Буковині в сім’ї гімназійного вчителя і письменника Дмитра Макогона народилася донечка — Даринка — майбутня відома українська письменниця Ірина Вільде. Саме родинна атмосфера з її культом письменства, сприяла виникненню у Дарини раннього інтересу до літературної праці. Батько був її першим учителем літератури і, можливо, саме від батька дівчині передалися письменницькі здібності.

Дарина вчилася в Чернівецькій державній гімназії. Але у 1918 р. Буковину окупувала Румунія, і Макогони змушені були переїхати в Станіслав (Івано-Франківськ). Тут Дарина закінчила у 1927 році українську приватну гімназію. 1928-1933 рр. — вивчала славістику та германістику на філологічному факультеті Львівського університету, навчання в якому змушена була залишити через матеріальні нестатки, хоча на той час уже була відомою в літературному середовищі. Перший друкований твір, оповідання “Марічка”, з’явився 1926 року, коли Дарині було лише дев’ятнадцять. У ті часи письменництво вважалося недостойним заняттям для дівчини з інтелігентної родини, тому вона й підписала перше оповідання псевдонімом Ірина Вільде. Ірина — від Дарини, а “Wilde” в перекладі з німецької означає “дика, бурхлива”. З 1933 р. працювала в газеті “Жіноча доля” у Коломиї, висвітлювала літературно-мистецькі проблеми, актуальні для молоді, зокрема редагувала щомісячний додаток до газети “Світ молоді”. 1935 року Ірині Вільде присудили Першу літературну премію Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка — за повісті “Метелики на шпильках”, “Б’є восьма” та “Повнолітні діти”. У 1939 році переїхала до Львова, працювала спецкором газети “Правда України” (1945-1949). З 1940 р. — член Спілки письменників. Обиралася депутатом Верховної Ради УРСР другого скликання, депутатом обласної та міської Рад народних депутатів, членом правління Спілки письменників СРСР та України, очолювала правління Львівської письменницької організації.

У творчій спадщині Ірини Вільде — повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» (1936), «Повнолітні діти» (1939), «Ті з Ковальської» (1947), книжки повістей, оповідань і нарисів «Химерне серце» (1936), «Історія одного життя», «Наші батьки розійшлися» (1946), «Її портрет» (1948), «Стежинками життя», «Повісті та оповідання», «Яблуні зацвіли вдруге» (1949), «Кури», «Нова Лукавиця» (1953), «Оповідання» (1954), «На порозі» (1955), «Ти мене не любив» (1958), «Винен тільки я» (1959), «Життя тільки починається», «Троянди і терен» (1961), «Людське тепло» (1964), збірка мініатюр «Окрушини» (1969), «Кроки часу» (1979), роману «Сестри Річинські» (кн. І — 1958, кн. II — 1964); у 1967-1968 pp. побачили світ «Твори» в 5-ти томах. Роман «Сестри Річинські» у 1965 році відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка. Твори Ірини Вільде друкували не тільки на всій території СРСР, а й перекладали італійською, німецькою, болгарською, чеською і польською мовами.

У творах письменниці — її талант тонкого психолога, дослідника людських, особливо жіночих, характерів в інтер’єрі родинних стосунків, які ніколи, за жодних політичних систем та ідеологій не були простими. І в цьому полягає універсальність творів Ірини Вільде. Її розповіді про пересічних людей, їхні щоденні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями були і є близькими, зрозумілими читачам. Письменниці часто закидали суто жіночу тематику, на що вона відповідала: “Ні, доки не впораюся з цим малим світиком — із людським серцем, — не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем людського життя”. Через низку прекрасних і глибоких жіночих образів, творчість І. Вільде вважають найповнішим вираженням жіночої душі в українській літературі.

Ірина Вільде була особистістю непересічною: вона часто дивувала близьких і знайомих своїми ексцентричним звичками, витівками. Завжди прокидалася на світанку, писати полюбляла вночі, лежачи на підлозі на старій гуцульській ковдрі серед творчого безладу, який панував у кімнаті. Письменниця славилася своєю гостинністю та привітністю: вона залюбки приймала численних гостей, любила проводити костюмовані маскаради.

Ірина Вільде була хорошою матір'ю і виховала двох синів — Ярему та Максима. Старший — Ярема Полотнюк — український сходознавець, перекладач — живе у Львові. Молодшого Максима звинувачували у створенні таємної націоналістичної організації, неодноразово заарештовували. Мати не витримала частих обшуків та арештів рідного сина, тому в останні роки життя Ірина Вільде була поза межами реальності: втратила пам'ять, забувала вдягатися, блукала вулицями міста. 30 жовтня 1982 року письменниця пішла із життя у віці 75 років, похована у Львові на Личаківському цвинтарі.

Видатна українська письменниця Ірина Вільде була внесена ЮНЕСКО до числа знаменитих людей XX століття і другого тисячоліття. “Письменник повинен скласти два іспити: один перед сучасниками, інший перед історією”, — такі слова постійно лунали з вуст І. Вільде. “Бурхлива” й “дика” Ірина Вільде склала свої іспити на відмінно і ввійшла у вічність — своїми творами.


altВільде І. Кроки часу : оповідання, нариси / І. Вільде. — Львів: Каменяр, 1979. — 207 с.

До книги ввійшли оповідання і нариси “Роман жениться”, “Столівників не буде”, “Історія одного життя”, “Як мене життя розуму вчило”, “Любов”, “Пробудження”, “Ольга Борисюкова”, “Тося”, “Весна”, “Нова Лукавиця”, в яких Ірина Вільде завдяки тонкому психологічному аналізу, оригінальному стилю, щирості почуттів, поетичності відображає те найголовніше, що хвилювало тогочасне суспільство. Автор намагається переломити ці питання через психологію своїх героїв. В реальних ситуаціях, побутових подробицях проступають яскраві людські характери, особливо жіночі, відкривається справжня індивідуальність, самоцінність людини.

У радянський (після 1939 року) період творчості Ірина Вільде в дусі вимог соцреалізму писала про “життя західних українців під зорею радянської влади”, які ту владу вимріяли в чорні роки неволі, коли “тільки вузенька річечка Збруч їх відділяла від щастя” (оповідання “Історія одного життя”); про “боротьбу нового з старим”, про “молоде покоління, спаяне славним ленінським комсомолом” (оповідання “Нова Лукавиця”), славила колгоспний лад (“Ольга Борисюкова”), але письменниця завжди залишалась вірною своїй психологічній манері зображення людських характерів, вправно володіючи надзвичайно тонким інструментом — почуттям.


altВільде І. Твори : в 5 т. Т. 4. Повноліні діти / І. Вільде. — К. : Дніпро, 1987. — 389 с.

Роман “Повнолітні діти” — ґрунтовна переробка двох повістей “Б’є восьма” (1936) та “Повнолітні діти” (1939). У новій редакції твір вийшов у світ 1952 року. Це один із кращих творів Ірини Вільде. Талановито, психологічно достовірно, з ніжністю, ліризмом та відвертістю показано процес становлення особистості головної героїні — дочки сільського вчителя Дарки Попович. Переживання, перше кохання, ревнощі й розчарування, перші уроки життєвої зрілості — все подано через сприймання Дарки, спочатку дитини, потім підлітка й дорослої дівчини. Великою мірою це розповідь письменниці про власне дитинство у Веренчанці, про навчання у Чернівецькій українській гімназії, про її перше кохання.

“Повнолітні діти” — це серйозний історичний документ про 20-ті роки на Буковині. Героїня роману, гімназистка Дарка, бунтує проти покори перед румунами, проти насильницької політики румунізації єдиної в Чернівцях української гімназії. В уста своєї героїні письменниця вкладає запальну промову, повну ще дитячого максималізму: “Бо ми загалом не повинні зживатися з румунами... чи це буде на спортовій площадці, чи навіть на забавах. Наші дівчата не повинні ходити з румунами, а хлопці з румунками, бо привикаємо до їх мови”. У творі чимало цікавих фактів, зокрема той, коли українські гімназисти вночі вирвали з землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки.

Але головне, що творить неповторний світ роману — це щирість і душевне тепло, природність і органічність, захоплення ідеалами юності, такі “різні кольори кохання і дружби...” Роман Ірини Вільде “Повнолітні діти” говорить про завжди актуальні проблеми самостановлення, це твір, що наснажує рухатися вперед.

altВільде І. Твори : в 5 т. Т. 5. Оповідання та повісті, окрушини / І. Вільде. — К. : Дніпро, 1987. — 389 с.

Для творів Ірини Вільде, що ввійшли до 5-го тому — оповідань, новел, повістей — характерне психологічне бачення найменших порухів думок і почуттів її персонажів. Письменниці неважливо, ким є її герої (майже завжди — героїні) у світі, який їхній соціальний статус, для неї важливіше їхнє сприйняття світу й себе у ньому.

І знову об'єкт дослідження Ірини Вільде — звичайна жінка, з далеко не винятковими здібностями і з зовсім не глобальними життєвими питаннями. Проблемі щастя жінки, її реалізації в соціумі присвячені оповідання й новели “Щастя”, “Наші батьки розійшлись”, “Маленька господиня великого дому”, “Дух часу”. До речі, на читацьких форумах оповідання “Наші батьки розійшлись” називають “найправдивішим твором про розлучення в українській літературі.”

Особливо цікаві твори із виразним детективним відтінком, побудовані на психологічних курйозах, як от новела “Крадіж”. У ній йдеться про самовпевненого і нахабного доктора Ігоріва, який наполягає, щоб юна співачка Марта Сидоренко виконала його забаганку — поїхала співати для незнайомої компанії. У випадку відмови він погрожує скомпрометувати Марту: “От зараз підійду до пана Н. Ви знаєте, що це за чоловік... Закурю з ним папіроску й між іншим розповім йому якусь інтимну, пікантну історійку про вас і мене. Розумієте, отак по секрету... Люди так часто бачать вас у моїм товаристві, що історійка моя матиме всі риси правдоподібності... І ручуся вам, пані Марто, що до ранку половина з присутніх тут знатиме той секрет... Думаю, що вам тепер, коли готуєтесь до самостійного концерту, слава така не конче на руку. Тему можете доручити моїй фантазії.” Марта говорить про реванш. Самовпевненість доктора безмежна: “Хай буде... Тільки можливості жінки скомпрометувати мужчину дуже малі... Щоб похитнути мою добру славу в очах у цих людей, не досить вашого одного двозначного слова, пані Марто. Тут треба доказів, фактів... Ось у чому наша над вами перевага.” Але Марта не відступає, сповнена рішучості провчити нахабного залицяльника, дівчина затіває гру в фанти. Марта встановлює власні правила гри. І то вже не лише гра у фанти, то значно серйозніше... Інтрига розплутується у самому кінці. Читайте і про все дізнаєтеся.

На читацьку увагу заслуговують “Окрушини” Ірини Вільде — афоризми,  гумористично-афористичні оповідки, пейзажні замальовки — всього понад п'ятсот. “Афоризм — духовна їжа в тюбиках” — часто іронізувала письменниця. Її “крихти” (а саме це означає слово “окрушина”) стали справжнім духовним кормом для багатьох людей. Давайте насичуватися разом:

ПРОСТО
Секрет майстерності в тому, що секрету немає, є просто-напросто талант.

СТАРА ІСТИНА
Завжди проценти миліші, ніж капітал, — сказала бабуня, цілуючи внучку.

ТА БА!
Треба нам, письменникам, творити так, щоб і недруги вивчали нашу мову, аби читати нас в оригіналі.

ОТОЖ, ОТОЖ!
Ох, коли б ми самі могли скористатися з порад, що їх даємо іншим!

А ЩО ВИ, “СТАРІ” НА ЦЕ?
Біда молодих, між іншим, і в тому, що вони нехтують досвідом батьків. Мені здається, що в цьому випадкові вони не без рації. Яким би той досвід не був корисним, він все ж таки найменше на двадцять років зостарілий!

НЕВЕЛИЧКЕ УТОЧНЕННЯ
Мірилом твоєї культурності є твоє ставлення, але не до начальника, а до підлеглого.

НЕВЕЛИЧКИЙ РЕБУС
Брак часу чи, може, брак невміння організувати його?

ПАМ'ЯТКА
Коли при зустрічі зі знайомими вам уже вирвалося “як ви змінилися”, то скоренько додайте “на краще”.

СПЕЦІАЛІСТИ
Є люди, які мають спеціально витончений слух на... рип дверей у сусіда.

ЗАСТАРІЛІ МОТИВИ В НАРОДНИХ ПІСНЯХ
Чорні брови в наш час — не проблема.

ОКО ЗА ОКО
Метод привчання людей до точності: не спізнюйся, коли тебе чекають, і не чекай, коли до тебе запізнюються.

СУМА ТА САМА
Мама        Діти        Ти
Діти        Ти        Мама
Ти        Мама        Діти
Як не варіювати доданками, загальна сума завжди залишається та сама: найдорожчі.

Сподобалось? А ми про що?)))

altaltВільде І. Сестри Річинські : роман в 2 кн. Кн. 1 / І. Вільде. — К. : Україна, 2004. — 696 с. — (Бібліотека Шевченківського комітету).

Вільде І. Сестри Річинські : роман в 2 кн. Кн. 2 / І. Вільде. — К. : Україна, 2005. — 912 с. — (Бібліотека Шевченківського комітету).


Мала письменниця задум написати твір, у якому кожен із героїв був би “виключно у своїм кольорі від початку й до кінця”. “...Мала це бути повість про жінок. Мені здається, що вони дають письменникові багатший психологічний матеріал, ніж чоловічі персонажі». Але то був лише задум, а потрібен був іще  якийсь зовнішній поштовх, який би розбудив письменницьку уяву. І ось у розмові з приятелькою І. Вільде почула фразу: “Щоб пізнати справжній характер людини, треба для того якогось катаклізму в її житті. У нормальних умовах люди здебільшого всі нормальні, а от у біді, наприклад, кожний проявляє себе по-різному”. “У цій хвилині народились “Сестри Річинські”, — зізнавалася письменниця. — Я вже знала напевне, що моя повість не буде про жінок взагалі, а саме про п’ятьох сестер, попадянок, яких життя з приємно теплої кине в холодну воду, а те, як кожна з них буде реагувати на зміну температури, і буде становити зміст повісті. Чому саме про попадянок? А тому що в нас (маю на думці Галичину і греко-католицький клір) вдови по священиках були дуже слабо забезпечені, тобто пенсії, яку давала церква, вистачало на менш ніж скромне життя”.

Роман “Сестри Річинські” — результат понад 25-річної праці письменниці —  побачивши світ у першій половині 60-х років, став явищем в українській літературі — майже відразу удостоївся Шевченківської премії. В основу роману Ірина Вільде поклала історію родини отця-каноніка Аркадія Річинського, після раптової смерті якого без годувальника і звичних побутових благ залишилося в провінційному місті п’ятеро його доньок. Їхні майстерно виписані образи, відчайдушні спроби самостійно вибратися зі злиднів, що почали обсідати з усіх боків, правдиве зображення галицького суспільства 30-х років і колоритна мова — наче магніт притягують читачів до сторінок захоплюючого роману-епопеї.

Акцент на жіночих образах аж ніяк не означає непрописаності чоловічих.  Кожна із сестер, як і інші жіночі персонажі роману, пізнається зокрема й через їхні взаємини з чоловіками, а відповідно бачимо й різні типи чоловіків. І жінки, й чоловіки тут далекі від стандартного й класичного для соцреалізму поділу на цілковито хороших і цілковито поганих

Павло Загребельний у рецензії на роман “Сестри Річинські” визнає: “Ірина Вільде написала мудру книгу, насичену поезією, просвітлену тихим світлом досвіду. ...Це справді видатний твір, надзвичайне явище в духовному житті українського народу”. Письменник Василь Ґабор зазначає, що в Україні не було й досі нема, на жаль, рівного їй таланту за епічністю письма. А літературознавець Микола Ільницький акцентує: “Коли читаєш, просто дивуєшся, що дуже багато проблем — філософських, моральних, етичних — сформульовано так, як письменник мав би формулювати їх досі. І в цьому сила цього роману, сила цього таланту, що над ним не був владний той час і канони, які тоді існували”.

Індивідуальний стиль Ірини Вільде, сповнений інтелектуалізму, несподіваного повороту думки, розумної іронії, влучності, гостроти і жіночої грації вислову, розкрився та розцвів на сторінках “Сестер Річинських”. Це роман, який можна перечитувати, з яким можна жити. Це класика, яку варто пізнавати.

Читаймо чудові твори Ірини Вільде!

Интересная статья? Поделись ею с другими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.