Баштанська ЦБС

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Творча лабораторія для фахівців - Бібліотечна Шевченкіана: рейтинг

26.01.2015 18:44 Обновлено 27.01.2015 14:13 Автор: Unsvet

В історії кожного народу є імена, які становлять його славу, велич і національну гордість. Саме таким і є для України ім'я безсмертного Кобзаря — Т. Г. Шевченка. Минуло 200 років від дня народження славного сина українського народу, але й сьогодні його слово живе серед нас. З нагоди цієї знаменної дати у Баштанській центральній районній бібліотеці було організовано ряд заходів.

12 березня відбулося літературно-музичне свято «Слава Шевченка — слава України». До бібліотеки завітали учні ПТУ №9 разом з учителем української мови та літератури О. В. Кравченко.

Ведуча заходу завідуюча відділом обслуговування І. Г. Озерова запросила присутніх у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова Кобзаря та розкрила велич і безсмертя українського поета, показавши красу і неперевершенність його творів. Розпочався захід піснею «Думи, мої думи» на слова Тараса Шевченка та віршем-присвятою.

Перегортаючи сторінки життя та творчості славного сина українського народу, присутні поринули у безмежний світ Тарасового слова, доторкнулися до образотворчої спадщини Майстра та пройшли тернистим життєвим шляхом Кобзаря. Провідний бібліотекар Л. В. Штефан майстерно прочитала чудові поезії Шевченка. Далі всі присутні переглянули відеофільм про основні віхи життя Тараса та прослухали чудові пісні на слова Т. Шевченка.

1 березня оформлено та презентовано книжкову виставку-експозицію «Шевченкові твори сяють, як зорі». Образ найщирішого лірика і гнівного бунтаря, поета, художника постає перед читачами в таких розділах: «Нетлінне Кобзареве слово», «Пісня пісень — Кобзар», «Літопис шани і любові», «Читаємо Тараса сьогодні».

Центральною районною бібліотекою у партнерстві з редакцією районної газети “Голос Баштанщини” та радіостудією “Баштанка” започатковано та реалізовано проект “Шевченківські читання”, який передбачав запис відеороликів читання шевченківських творів та розміщення їх у мережі Інтернет. Серед учасників проекту були і користувачі юнацького віку Ю. Солонар та Ю. Смола. Вони з великим задоволенням читали поезії “Думи мої, думи мої…”, “І досі сниться…”, «Немає гірше, як в неволі…» та прозовий твір Кобзаря «Наймичка».

У Центрі вільного доступу до Інтернету щотижня проходять відео-перегляди вихідного дня: «В літопис шани і любові», «Тарас Шевченко — художник», «Кобзареві думи житимуть в віках», «Тарас Шевченко: обличчя української історії», «Поет і вічність. Тарас Григорович Шевченко», в яких користувачі поринають в світ великого митця.

Для користувачів Центру вільного доступу до Інтернету був проведений літературно-віртуальний портрет «Шевченкова вічність», де учасники заходу ознайомились з життєвим і творчим шляхом Великого Кобзаря та переглянули мультимедійну презентацію «Тарас Шевченко — майстер слова та пензля».

До 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка Баштанська ЦРБ видала інформаційно-бібліографічні матеріали «200 літ під зорею Тараса». До уваги шанувальників Шевченкового слова інформація про життєвий та творчий шлях Кобзаря, перелік творів поета і літератури про нього. Також подано відомості про найвищу нагороду в галузі культури і мистецтва — Національну премію України імені Тараса Шевченка, список інтернет-джерел за темою та інформацію про вшанування пам’яті поета на Баштанщині.

14 січня у районному Будинку культури центральна районна бібліотека організувала книжкову виставку-експозицію «Творча спадщина поета», на якій були представлені твори геніального поета, письменника, художника — Тараса Григоровича Шевченка. Цією виставкою було започатковано акцію «Родинна реліквія», метою якої був пошук сімейних реліквій, що передаються із покоління в покоління та пов’язані з ім’ям великого митця. Підсумком проведеної акції стала виставка-експозиція «Т. Г. Шевченко. Родинна реліквія», яка працювала в районному Будинку культури під час урочистостей, присвячених 200-річчю від дня народження Великого Кобзаря, а потім перенесена до центральної районної бібліотеки, де функціонує і зараз.

Відвідувачі мають змогу познайомитися з картинами талановитих баштанських художників А. С. Бондарєвої «Натюрморт з книгою «Кобзар», «Шевченківська хата» та О. І. Бондаренка, який представив свою прекрасну роботу «Портрет Т. Шевченка». Прикрасили експозицію і вишиті портрети Т. Г. Шевченка З. В. Василенко з с. Інгулки, Г. Д. Фастовської з с. Новоіванівки, а також родинна реліквія сім’ї Г. П. Гуц — М. А. Войтович із Баштанки. Сім’я Зарецьких з с. Привільного передала для виставки роботу своєї мами — майстерно вишитий великий портрет Кобзаря, який зберігається у Привільненській сільській раді. Заслуговують на увагу колоритні вишиванки та витинанки «У спадок дітям» за творами Т. Г. Шевченка І. А. Пальчикової з м. Баштанки, вишивка «Хата Т. Шевченка» Т. М. Ковальської з с. Добра Криниця, дерев’яна поробка на тему шевченківського «Кобзаря» О. В. Остапчука з с. Новоіванівки, прекрасна робота керівника художньої студії з с. Христофорівки Л. В. Белосвєт «Портрет Т. Шевченка». Окрасою виставки стали 13 книг шевченківського «Кобзаря». Це видання різних років, різних видавництв, різного формату. Найстаріше видання творів Т. Г. Шевченка датується 1925-м роком. Всі ці сімейні реліквії надали на виставку родини Ф. О. Фощенко, Р. В. Коваленко, М. С. Звьоздки, С. В. Плужник, Анастасії Сахарчук з м. Баштанки, С. С. Тиць, Л. В. Хруставки з с. Христофорівка, П. М. Якименка з с. Привільного та ін.

Кожний захід шевченківської тематики, який проводить бібліотека для користувачів юнацького віку починається з перегляду цієї виставки-експозиції.

Більше інформації про заходи можете знайти на сайті Баштанської ЦБС.

Вшановуємо пам’ять про Великого Кобзаря разом!


Літературно-музичне свято «Слава Шевченка — слава України»

Вед. 1.
В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої сумні.
Іду крізь свята і крізь будні.
Крізь глум юрби і суєту,
Ні, не в минуле, а в майбутнє
До тебе я, Тарасе, йду.
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього, до живого,
У всесвіт віршів і поем.
І в дощ, і в сніг карбую кроки,
І чую, дивлячись в блакить:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Щоб розбудить усіх, хто спить.
Я не один іду до нього —
Ідуть до нього тисячі.
Неначе грішники до Бога
Свої печалі несучи.
І доки в римах Заповіту
Вогонь поезії не згас,
Той рух до сонця не спинити,
Бо зветься сонце те — Тарас!

Вед. 2. В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує людство. До них належить ім’я великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка.

Шановні друзі! Ми раді вітати вас на літературно-музичному заході, присвяченому важливій для кожного українця даті: 200-річчю від дня народження нашого Кобзаря. Особливо цікаво і насичено Шевченківські дні проходять цього року, адже 2014-й проголошений роком Тараса Шевченка.

Невмируще слово, вражаючий художній талант, кипуча енергія вічного борця та незламний дух — ось головні штрихи у портреті великого сина України, її головного патріота та співця — Тараса Григоровича Шевченка!

Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія — це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини. Тож слухаймо Кобзареве слово.

Вед. 1.
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих.

Вед. 2. Життя Тараса Шевченка таке дивне, що слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда. Дата 9 березня 1814 року пам'ятна у історії України. Тоді, темної ночі, перед світанком, у селі Моринцях на Звенигородщині у хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда, блиснув єдиний на все село вогник: народилася нова панові кріпацька душа, а Україні — її Великий співець — Тарас Шевченко. За народним повір’ям, коли народжується дитина, Господь благословляє її в білий світ своєю рукою. Покладе на голову — мудра буде, на руки — майстром на всі руки, на серце — доброю. І такою дитиною, якій поклав Господь руку на серце, голову та руки, був Тарас Шевченко.

Коли Тарасові виповнилося два роки, його родина залишає Моринці й повертається до рідного батьківського села Кирилівки. Тарас був четвертою дитиною в сім’ї. Він виростав пустотливим, допитливим і мрійливим хлопцем. Не по-дитячому сумні то були літа. Хлопчику було лише 9 років, коли померла його мати. Через два роки не стало й батька. Життя Тараса, його братів і сестер стало нестерпним. Тарас Шевченко потрапив до сільської школи, де вчителем був дяк, «носити воду школярам». Він наймитував у дяка й одночасно вчився. Гірким було навчання, безрадісним було його дитинство. Був він і пастухом, і кухарчуком, і козачком, і слугою у пана.

А зараз про тяжке кріпацьке життя у віршах.

Вед. 1.
Не називаю її раєм.
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І повиваючи, співала.
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько плачучи з дітьми,
А ми малі були і голі,
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!… А ми
Розлізлися межи людьми.
Мов мишенята.

Вед. 2
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога…
Уже покликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє —
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хату —
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози…

Вед. 1.
І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремно, марно пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.

Вед. 2. Деякий час Шевченко був у навчанні у дяка-вчителя на становищі школяра-“попихача”. Замість омріяної малярської майстерні Тарас опинився на панській кухні. Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Малював ними стіни, лави, стіл... Малював у хаті і надворі, вдома і в гостях... Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображати птахів, звірів, людей. Після невдалих спроб знайти собі в сусідніх селах учителя малювання, Шевченко повертається до свого села й стає наймитом у попа.

Коли Тарасові йшов 15-й рік, його взяли за слугу-козачка до молодого пана Енгельгарда. У списку дворових кріпаків, яких виряджали восени 1829 року до Вільно, місця нового призначення пана Енгельгарда, вчорашньому кухарчукові нарешті було дано першу мистецьку атестацію «Годен на комнатного живописца».

Талант художника проявився в Тараса значно раніше, ніж талант поета. Якщо перші літературні спроби припадають на 1836–1837 роки, то найбільш ранній малюнок, що дійшов до нас і відомий під назвою “Погруддя жінки” або “Жіноча голівка”, датований самим автором ще 1830 роком. З цієї юнацької роботи і розпочалась творчість видатного художника.

Вед. 1. Юний Шевченко прибув у лютому 1831 року до столиці Російської імперії Петербурга, подолавши разом з іншими кріпаками пана Енгельгарда сотні верст глибокими снігами Прибалтики і російської Півночі. З цього часу почалося його тривале столичне життя, сповнене боротьби за існування, незгасного бажання стати вільним, вивчитися на професіонального художника. 1832 року пан віддав Шевченка на навчання в майстерню одного з найкращих художників — В. Ширяєва, законтрактувавши його на чотири роки. Нестача денного часу і заклопотаність, бажання стати справжнім художником змушували Шевченка в білі ночі виходити в Літній сад і змальовувати статуї. Тут відбулась перша зустріч Тараса зі своїм земляком художником І. Сошенком, який зацікавився обдарованим юнаком і вирішив допомогти йому. І. Сошенко давав поради і консультації художнику-початківцю, знайомив його з видатними діячами російської і української культур (Карлом Брюлловим, Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Євгеном Гребінкою), спільними зусиллями яких талановитого кріпака було викуплено з кріпацтва. Брюллов намалював портрет Жуковського. Портрет було розіграно в лотерею, в якій взяла участь царська родина. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла. І за ці гроші пан Енгельгард зробив «відпускну» Тарасу. Це сталося 22 квітня 1838 року. Шевченкові було тоді 24 роки. Цей день — найясніший день у житті великого поета. У листі до свого старшого брата Микити Шевченко пише: «…живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь…— велике щастя бути вільним чоловіком».

Вед. 2. Звільнення дало право Шевченку вступити до Академії мистецтв. Він став одним з найулюбленіших учнів Брюллова. Тарас переходить з класу в клас в числі найкращих учнів. У малярстві він робить дедалі помітніші успіхи. За час навчання в Академії мистецтв його тричі нагороджують срібною, а потім золотою медалями за малюнки з натури і живописні твори. Тарас Шевченко мріяв поїхати в казкову Італію, щоб познайомитися із шедеврами малярства, скульптури і архітектури. Та академія послала іншого, а власних коштів на таку подорож у Шевченка, звісно, не було. Друга заповітна мрія — повернутись назавжди в Україну. Шевченко був академіком гравюри Петербурзької академії мистецтв. Він залишив по собі багату спадщину: сотні закінчених картин олією, сепією та аквареллю, понад 30 офортів, близько 1300 малюнків. До того ж, не все збереглося.

Вед. 1. Романтичні нічні відвідування Літнього саду навіяли Шевченкові й поетичне натхнення: він прагне оформити та перенести на папір те, що давно вже неясно співалося у серці. Чимало було написано в цей час юним поетом, та, на жаль, мало дійшло до нас його перших поетичних рядків. У 1837 році Шевченком була написана балада «Причинна». Мало назвати поетів у світі, які починали б свій спів так, як починав його Шевченко. Якими пахощами народної поезії напоєна Шевченкова балада, сповнена щирого почуття, зворушливої людяності, чарівної музики.

Вед. 2. (Читає уривок з твору «Причинна»).

Вед. 1.
Ти слухав Кобзаря?
Ти чув його печаль,
що піснею лилася з-під струн?
Горіла, мов зоря, і сяяла, як жар,
висока пісня кобзаревих дум.
Дзвенить вона і досі у серцях,
Відлунюється в співі журавлів —
Великим Кобзарем оспівана в віках
Чарівна мова рідної землі.

Вед. 2. Справедливо говориться, що книги мають свою долю. Серед книг світової літератури почесне місце належить безсмертному «Кобзареві» — книзі, яку народ український поставив на перше місце серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів. За життя поета вона видавалася тричі і кожного разу містила більшу кількість творів У першому виданні «Кобзаря» 1840 року було лише вісім віршів, балад і поем. У 1844 році було видано «Чигиринський кобзар». І тільки в 1860 році, незадовго до смерті поета, вийшло нове, найбільш повне прижиттєве видання «Кобзаря», до якого увійшли 16 творів. Для порівняння зазначимо, що сучасні видання містять 228. Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання. “Кобзар” належить до найволелюбніших книг усіх часів, він наскрізь сповнений прагненням волі. Поезії “Кобзаря” пронизані вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з неволею. Кожен, хто відкриє томик “Кобзаря”, відчує, що книгу цю написала людина, яка вистраждала свої відкриття, яка по крутизнах життя піднеслась до вершин мудрості. “Кобзар” — книга невичерпна, книга на віки.

Вед. 1.
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

Вед. 2. На слова Шевченка складено багато пісень — "Садок вишневий коло хати", "Зацвіла в долині", "Думи мої, думи мої...", "По діброві вітер виє", "Як умру, то поховайте", "Наш отаман Гамалія" та інші. Ліричні пісні ми можемо співати вдома, на вулиці, але є три пісні святі, які стали символами пам'яті про Шевченка: "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи мої", "Заповіт".  Коли їх починають співати, всі люди встають, припиняють розмови, урочисто підспівують.

Звучить пісня "Зацвіла в долині"

Вед. 1. Т. Г. Шевченко був дуже талановитим. Великий поет, письменник, художник, драматург, скульптор, відомий портретист, пейзажист. Свої поезії Шевченко писав з надзвичайною легкістю, наче жартома: міг не тільки слухати при цьому розмови присутніх, а й сам брати в них участь. Він добре знав давньогрецьку та давньоримську літературу. З цікавістю читав Гомера, Овідія, Данте. Цікавився драмами Шекспіра, творчістю Пушкіна. Він був навіть актором, відмінно грав на сцені, дуже любив музику, мав гарний голос, чудову пам’ять і відмінний музичний слух.

Будучи маленьким хлопчиком, він багато співав, пам’ятав багато пісень. Він не міг жити без пісні. З раннього дитинства слухав він сумні пісні матері, а після її смерті їх співала сестра Катерина. Тарас і сам співав про сирітство, про важке дитинство, про село, про свою першу любов. Шевченко знав безліч українських пісень. Часто співав соло, а свою улюблену "Зіроньку" виконував так, що загіпнотизовував слухачів. Окрім того, був талановитим оповідачем і прекрасним декламатором. Поет слухав не тільки українські пісні, але і пісні інших народів. Цікавився негритянськими піснями, любив ритм польських мазурок. Дуже подобалися Тарасу пісні і думи про український народ, історію його життя. Він любив кобзарів, які ходили по світу і співали. І Шевченко сам записував багато пісень. Поет дуже любив природу. У вірші «Зоре моя вечірняя» він зумів передати всю красу української природи.

Звучить пісня «Зоре моя вечірняя»

Вед. 2. «Не весело на світі жить, коли нема кого любить». Т. Шевченко. Першим коханням молодого Шевченка була дівчина, одноліток Тараса — Оксана. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними — Тарас у свиті свого пана Павла Енгельгарда мусив поїхати до Вільно (тепер — Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Усе своє подальше життя Шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав. Наступною жінкою, яку він нагородив своїм коханням, була польська швачка Дзюня Гусіковська. У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрічає Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.». Наступними жінками, що займали місце в серці Кобзаря, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра, Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна дівчина Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити в селі, тому покинула поета, вийшла заміж за перукаря Яковлєва.

Вед. 1. А зараз послухайте деякі цікаві факти з життя Тараса Шевченка. У молодості Шевченко вдягався дуже модно. Про зачіску не вельми дбав. Голив вуса, але залишав негусті бакенбарди. Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Широкі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його поставі того особливого характеру, що називають "угловатостью". У руках його не було гнучкості, граційності. На смаглявому обличчі — ледь помітні сліди віспи. Русявий. На перший погляд, обличчя його видавалося звичайним, але кожного, хто хоч трохи приглядався до нього, чарували невеликі, але виразні сірі очі, що світилися надзвичайним розумом і дивною добротою.

Гроші у Шевченка не трималися. Маючи великі суми, витрачав їх, сам добре не знаючи, як і куди. Не вмів бути ні ощадливим, ні розпоряджатися грішми. Часто необережно позичав і ставав жертвою ошуканців. Заходячи до міста, завжди брав гроші для жебраків. Якось не замислюючись, всунув у руку старцеві золотого імперіала. Переляканий небувалою щедрістю, той відмовився від такої суми.

У Києві служниця, перучи Шевченкові хустки, знайшла позав’язувані у вузликах гроші. Поет ніяк не міг пригадати, коли і за яких обставин туди їх заховав. У неділю за ці "дурні якісь гроші" він справив банкет для дітвори з цілої околиці.

Запальний театрал і приятель найвидатніших акторів — свого часу, під час солдатчини він проявив блискучі акторські здібності.

Вед. 2. 5 квітня 1843 року за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві поета було арештовано і заслано на 10 років у солдати. При арешті вилучили поему «Сон», за яку звинуватили Кобзаря в політичному злочинстві і жорстоко покарали: «Художника Шевченка за написання обурливих і зухвалих віршів віддати в рядові в Оренбурзький окремий корпус з правом на вислугу, зобов’язавши начальство вести найсуворіший нагляд». Тут же цар власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати».

Там, у далекому засланні, насильно відірваний від рідної України, він часто у віршах згадував своє безрадісне дитинство, життя кріпаків. Вербову гілочку, як символ рідної України, повіз Тарас Шевченко із собою на заслання. Він підібрав і згодом посадив цю гілочку у казахській пустелі ще в 1850 р. Виросло велике дерево, яке люди назвали вербою Тараса.

Тарас Григорович Шевченко прожив усього 47 років, із яких 24 роки був у кріпацтв, 10 років мучився в солдатській неволі на засланні і всього 13 років був вільною людиною. 13 років волі...

Вед. 1. 9 березня 1861 р. Т. Г. Шевченку виповнилося 47 років. Прийшло багато святкових телеграм, поздоровлень. Поздоровити поета, який лежав тяжко хворий, прийшли і друзі. А 10 березня водяна пухлина підступила під серце, дійшла до легенів. Поета не стало.

Всього 17 місяців після останньої мандрівки в Україну прожив Шевченко в Петербурзі. Важка хвороба прикувала його до ліжка в маленькій кімнаті при Академії мистецтв, де він жив. Шевченко все сподівався, що переїзд в Україну з гарним кліматом поверне йому здоров’я. Але хвороба ускладнилася. Перед смертю Тарас Григорович написав вірш «Что ж не пора ли понемногу». Це був останній його вірш.

Поховали поета на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але друзі пам’ятали заповіт поета.

Вед. 2. «Алмазом добрим, дорогим сіяють очі молодії» і рідний погляд з самої душі в душу заглядає і молодо вітає наш день і наше воскресіння. А на устах живе тихе слово заповіту. Тихе, як тихо росте квітка, тихе, як ясні зорі і тихі води України, тихе, як тихо мовлять про пам’ять і любов, тихе слово заповіту, а чути його на цілий світ. І стоятиме це слово на сторожі людини, поки на землі є людство…

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Не злим тихим словом.

Вед.1. У травні 1861 р. труну з тілом Кобзаря було перевезено в Україну. 8 травня його привезли в Канів і поховали на високій Чернечій горі, поблизу того міста, де Тарас Григорович хотів побудувати собі дім.

Уклін тобі, Тарасе,
Великий наш пророче,
Для тебе вірно б'ється
Те серденько дитяче.
За тебе вічно б'ється,
За твої заповіти,
Чого батьки не зможуть,
Те сповнять їхні діти.

Вед. 2. З 1918 року вшанування пам'яті Великого Кобзаря 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним. Відкрито пам'ятники поетові в Києві, Каневі, Харкові та в інших містах України. Могилу великого Тараса оголошено заповідником. Ім'я Шевченка присвоєно Київському університетові, театру опери та балету. Масовими тиражами видаються його твори, відкрито Державний музей Т. Г. Шевченка. Його ім'я присвоєно багатьом навчальним закладам і науковим установам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам.

Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За цей час почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П. Тичина, О. Гончар, П. Загребельний, В. Сосюра, М. Бажан, Г. Тютюнник, Ю. Збанацький, П. Майборода, С. Людкевич, О. Кульчицька, А. Малишко, В. Касіян, О. Сизоненко, І. Драч, Л. Новиченко, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Стус, Б. Антоненко-Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський та інші митці. За рішенням ЮНЕСКО ювілеї Т. Г. Шевченка відзначалися в усіх державах світу, в багатьох із них вийшли переклади “Кобзаря”.

Перегляд відео «Пам’ятники Тарасу Шевченку»

Вед. 1. Ось і перегорнули ми останню сторінку життя і творчості Т. Г. Шевченка. Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка — живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти, які посилав він синам свого народу. І серед них — найперший і найголовніший:

Вед. 2.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Перегляд відео «Обличчя української історії. Тарас Шевченко»