Марущак В. Цигарка

21.12.2017 16:34 Обновлено 26.12.2017 15:03 Автор: Unsvet

Іванко сидів біля вікна і синіми, широко відкритими очима спостерігав, як прокидалося довкілля, бо підхопився чомусь з першими півнями. На вулиці почулися голоси людей, над криницею скрипнув журавель, а в зеленій траві, що ледь пробилася під весняними променями, порпалися кури. Ось і сонце заглянуло до убогої хатини, розвеселивши Іванка.

Сама по собі народилася мелодія і захопила так, що він почав вибивати її пальцями по підвіконню. Все, здавалося йому, підкорялося музиці, що немовби грала у його серці. І мамині руки, що прали білизну в дерев’яних ночвах. І танок червонястого з перламутровим відливом півня, що скликав своїх зозулястих відвідати знайдене ним зерно. І навіть гойдання хвоста собаки Сірка.

— Мамо, можна, до дядька Володі збігаю? — запитав Іванко.

— Ти ще й не снідав, а вже з хати зібрався, не набридав би дядькові. У нього навесні і без тебе турбот багато. Он, хоча б сусідський Петро, чом тобі не товариш?

Іванко похнюпився — у нього гармошки немає.

— Ой, та ж гармошка, вона з тебе душу витягує, підеш, бо тебе, як вітер у решеті, не втримаєш, — добрішає мама.
Тепер Іванко виглядав батька, щоб узути його чоботи та й майнути до дядька, бо справді його гармошка не давала спокою. Мелодії, що награвав дядько Володимир, вражали до сліз. Йому подобалось, як той, махнувши чорною чуприною, правою рукою бігав по кнопках, виправляючи мізинець і великий палець, а потім повільно зводив їх і знову виправляв, виводив мелодії, до яких прислухався сам, схиляючи то праве, то ліве вухо над гармонією. Іванові зводило подих, та часом той утне таку мелодію, що хлопчикові не встояти на місці. І тоді самі ноги, бувало, відривалися від долівки і витворяли такі забавні штуки — то бігав риссю, то притоптував на місці, то танцював навшпиньки. Руки теж самі по собі виробляли якісь рухи. Дядько Володимир часом ставив Івана на стілець, і той виступав перед сусідами, що сиділи на ослонах і по-доброму пересміювалися між собою. А він танцював так, неначе збирався кудись полетіти.

— Виступати тобі на сцені, — говорили дядьки, затягуючись цигарками. Огорнені димом, вони здавалися загадковими.

Івана зачаровував дядько Володимир, який пускав дим кільцями.

Що таке сцена, Іванко не знав, але кращою насолодою для нього було торкнутися загадкового інструмента, який приносив незбагненну радість. Одного разу дядько дозволив натиснути на кнопку, гармошка видала звук, а Іванко, злякавшись, відсмикнув руку.

— Нічого, хлопче, як підростеш, навчимося грати, — погладив великою рукою біляву Іванову голівку.

— Мамо, он тато вже воду несуть, — зрадів хлопчик.

Батько, припадаючи на поранену ногу, зайшов до хати. Іванко кинувся йому допомагати: разом вилили воду до великої діжки.

— Краще допоможи стягнути чоботи.

Хлопець тільки цього й чекав. Одразу вскочив у великі, залатані кирзаки.

— Ти куди, шибенику?

— До дядька Володимира, — вже з дверей крикнув хлопець і, човгаючи чоботами, поспішив на вулицю.

Сусід порався біля сараю. У його великих руках вила здавалися іграшковими. Він ще здалеку побачив Івана.

— Вже весна на вулиці, а ти не приходиш, — роздув ніздрі, неначе нюхав повітря, дядько Володимир.

— Чоботи зайняті були, — зітхнув Іванко і звів на нього погляд синіх очей, — а я вже підріс. Шість років є, — гордо повідомив хлопчик, у душі сподіваючись, що дядько згадає свою обіцянку. Але той, зіпершись на вила, витягнув з кишені самокрутку, запалив її. Його огорнули хмарки диму. Іванко стежив за рухами, і йому здавалося, що так робити можуть тільки дорослі. Мабуть, ніколи так не зуміє.

— То ти вже подорослішав, — чи то запитав, чи то ствердив дядько, переганяючи цигарку з одного кутка повних губ на інший.

— Татко кажуть, що вже до школи скоро піду і навіть чобітки мені куплять, — продовжував спостерігати за палаючим вогником Іванко.

— Закуриш? — у дядькових очах засвітилися хитрі вогники.

— Угу! — облизав вузькі губенята хлопчик.

Дядько простягнув цигарку.

Іван по-дорослому затис її між середнім і вказівним пальцем, поклав до вуст, потягнув у себе. Табак залоскотав у носі, а в роті враз стало гірко. Він не сподівався, що буде так несмачно, проте не хотів цього показувати дядькові. Та той сам витягнув цигарку з його рота, кинув на землю і зі злістю затоптав її каблуком.

— Я б з роду не курив, та війна навчила. А ти, Іване, і без неї станеш дорослішим, — а потім, про щось подумавши, глибоко загнав вила у землю і сказав: «Ходімо вчитися грати».