Услуги и материалы - E-FreeLibrary
19.03.2018 16:56
Начальник цеху звів стомлений погляд на людей, що зайшли до кабінету. Це були його помічник та молода вродлива дівчина. Очі увібрали справжню красу – смолисті брови вигнуті дугою, великі карі очі, на щоці ледь помітна ямочка, кошиком складені дві густі коси.
– Без вашої згоди я таке питання не можу вирішити, – поклав перед Леонідом Андрійовичем заяву, в якій дівчина просила зарахувати на посаду судового складальника.
– Ви хочете працювати за цією спеціальністю? – у голосі стомленого чоловіка прозвучала стурбованість, – адже це не жіноча робота. Що ви знаєте про неї? Я не хочу, щоб ви змолоду загубили себе, адже там працюють лише чоловіки, яким нелегко витримувати навантаження.
– Тисячі жінок замінили чоловіків під час війни, працювали на шахтах, сіли на трактори, – з гарячою переконливістю доводила дівчина, – хочу працювати складальником, будувати великі кораблі, – урочисто, мов на зборах, заявляла дівчина.
– Будуй, – погодився начальник, – тільки обери іншу професію – може, розмітника, газорізальника, кранівника, – порадив Леонід Андрійович. І з побажаннями подумати над його словами відправив знову до відділу кадрів.
Проте Людмила, піджавши маківки червоних губ, промовила: "Буду стояти на своєму".
Різкий телефонний дзвінок перервав буденні справи начальника.
– Ти що хочеш партквиток покласти на стіл, – кричав секретар парткому, -
чому на роботу не приймаєш?
– Та це ж не воєнні часи, щоб губити молодий організм, їй ще дітей народжувати, а не кувалдою махати, – спробував переконати тепер партійного функціонера, а в минулому – однокласника Леонід Андрійович.
– Не твоя турбота, – продовжувало гриміти в трубці, – не візьмеш складальником, вважай, що й сам підеш за ворота.
Зміна закінчилася, а Леонід Андрійович все ще говорив із досвідченим бригадиром і просив Павла Васильовича, аби той наглядав за молодою дівчиною, не доручав тяжкої роботи.
На набережній, яка називалась великим ковшем все кипіло – будувався крейсер "імені Фрунзе". Чорноморці збирали його на стелажах. Леонід Андрійович не раз спостерігав, як Людмила у штанях, кирзових чоботях, в шапці-ушанці з повним розмахом била двадцятифунтовим молотом по металопрокату. Проте, тяжко було сховати її українську вроду, молодість, статність. Вона зовсім не берегла себе – прожогом кидалася туди, де треба була чоловіча сила.
Помітив її старання і секретар парткому.
– Будемо робити з Людмили ударника праці, – сказав якось при зустрічі, – пришлемо журналістів, нехай виконують свою справу, – тільки у нас на заводі єдина жінка-складальник, – задоволено посміхався він.
Та не минуло й півроку, як до кабінету зайшла Людмила. Це вже була інша дівчина – зіщулена, бліда, квола. Подала документ. Лікар-гінеколог радив перевести її на легку роботу. Тепер Людмила не заперечувала. Леонід Андрійович не докоряв, просто порадив перейти до бригади кранівників. Уже за місяць побачив, як знову розквітла дівчина, як легко ввійшла в жіночий колектив. Особливо часто можна було побачити з Ларисою, їх дзвінкі голоси чулися здалеку. Часом дівчата про щось перешіптувалися.
– Леоніде Андрійовичу, вас терміново викликають до третього прольоту, – повідомила стурбованим голосом секретарка.
Не можна було повірити своїм очам. На рейках залізничного полотна лежало тіло Людмили. Це приголомшило не лише немолодого чоловіка, а й усіх, хто знав беручку до роботи молоду дівчину. Особливо тривожно було на серці у Леоніда Андрійовича. Мучила совість – щось не зробив, не догледів. Чомусь себе вважав винним у цій трагедії. Шукав і не міг знайти відповідь на запитання: що ж сталося?
– Вона сама завела голову до поворотного залізничного крану, – пояснювали всі, хто бачив цю трагедію. Та їм не вірив слідчий. Він допитував не раз Леоніда Андрійовича. І хоча на нього тиснули, проте не поспішав робити висновки.
Причина розкрилась несподівано. З санаторію повернулася подружка Лариса. Вона отримала листа від Людмили, яка поділилася найболючішим.
– Я покохала хорошого хлопця, – писала вона, – ми були у його батьків. Матуся, дуже добра жінка, побажала нам мати таких гарних діточок, як ми самі. Та я не можу обманювати ні її, ні свого коханого. Лікар сказав, що я надірвала здоров'я, дітей у мене не буде. Лист закінчувався словами: "Коли ти приїдеш, мене вже не буде".
Кров із рейок змили, місце засипали піском, та чи можна це зробити з совістю.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
