Марущак В. Квітка і щит

19.03.2018 16:55 Автор: Unsvet

Низькі снігові хмари, накочуючись одна на одну, пролітали над містом. І хоча Мирон стояв у шерензі лише годину, але вже відчув, як холод забирався до нових, тільки-но виданих, чобіт. Хмари опускалися все нижче і нижче, майже всуціль закрили небо. Мирону здавалося, що вони скоро ляжуть на його шолом, який міцно сидів на голові. Це його пригнічувало, як і те, що доводиться пліч-о-пліч разом із такими як і він - молодими міліціонерами стояти тут, на Банковій, та охороняти приміщення адміністрації президента.

Командири не раз застерігали про можливе застосування сили проти демонстрантів і навіть про криваве зіткнення з ними; нав’язливо поширювалася думка про їхні агресивні наміри . Для оборони видали зброю. Мирон розумів всю складність ситуації і від цього на душі було неспокійно. Особливо страшно стало, коли до них донеслися вигуки імені одного з кандидатів на пост президента.

Хлопець ще не бачив людей, а вже відчув, як захололо все нутро. Охопив підступний страх. Мирон навіть не помітив, як з неба сипонув сніг. Люди наближалися все ближче і ближче. Йшли живою, непохитною стіною. Здавалося, якщо не зупиняться, то все знесуть зі свого шляху. І не допоможуть ні огорожі, які завбачливо виставили перед ними, ні щити, які тримали міліціонери перед себе, ні молоді, сильні, такі як він, хлопці, вишикувані у три ряди.

А тим часом мітингуючі зупинилися біля огорожі. Над головами майоріли помаранчеві прапори, звідусіль хвилею накочувалися слова: „Нас багато, нас не подолати!”. Натовп, здавалося, не звертав уваги на стражів порядку, не виявляв ворожнечі, і тому Мирон потроху став заспокоюватися.

Та раптом відчув як до його щита хтось доторкнувся. Тіло напружилось, у скронях немов запульсувало серце. Опустив погляд і побачив, як у маленькій дірці щита з’явилося стебельце від квітки. А потім ще кілька. І незабаром перед його обличчям, що було закрите склом, з’явилася світловолоса голова симпатичної дівчини. На пухких губах гуляла усмішка, а в зелених очах стрибали бісики. Вона забралася на огорожу, її постать вже височіла над хлопцем. На неї падали легкі сніжинки, вкриваючи хутро коміра та плечі срібним покривалом.

- Як тебе звати? - підвела крилята брів дівчина і примружила очі так, як це завжди робила мама.
- Мирон, - раптом обізвався хлопець, забувши про наказ командира, який заборонив вступати в будь-які розмови.
- А я Настя, - розсипалася веселим сміхом дівчина, встромивши за скло полум’яну, як жар, гвоздику. – Мирон - значить мирний, - сказала вона і несподівано запропонувала: - А ти після роботи приходь з хлопцями на майдан, не пошкодуєш...
Легко зіскочивши з перекладинки, дзвінким голосом заспівала пісню про весну. Мирон відчув як подумки повторює її разом із людським багатоголосим хором.

Він забув про все і намагався поглядом відшукати дівчину в натовпі. Нестерпно хотілося знову побачити її розпашіле обличчя, щиру посмішку.

А тим часом розпогодилося, на безкрайньо синьому небі яскраво засвітило сонечко. Потепліло не лише на вулиці, а й на душі у Мирона. Він тримав у руках важкого щита, але так хотілось кинути його, зняти з себе вже звичну за рік роботи форму і бути біля чудо-дівчини, яка розтанула в гурті, де вирувало життя – нове, привабливе.

Мирон все більше й більше думав про неї і точно знав, що його рука ніколи не підніметься на того, хто дивиться на світ маминими очима.