Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Услуги и материалы - E-FreeLibrary

Я топталась під клубом, з якого доносилась музика. Під ногами рипів сніг, який нерівною скатертиною накрив усе навкруги. Місяць висвічував висковзану поверхню річки, що мерехтіла холодним сяйвом. На протилежному боці стояли ошатні хатки, вбрані у білі кожушки. З пагорба донеслася пісня:

Розчесала Дуня коси,
А за нею всі матроси...

Гурт парубків наближався до клубу. На порозі загомоніли, засміялися. З дверей викотився клубок пару і немов поглинув їх. Лише один  - високий, стрункий попрямував до мене.

– Що тут за дівча стоїть? – у приємному голосі щира здивованість.
Я відвернулася, але хлопець поклав руки на плечі, повернув до місяця.

– Чом тобі не царівна? – зазирав до моїх очей. – Чия ж будеш? – прикипів поглядом до обличчя, на якому відчувала як зайнявся рум'янець. Я натяглась, мов струна.

– Не чіпайте мене, дядьку, – відсахнулася від нього і дрож, чи то від морозу, чи ще від чого, пройшовся всім тілом.

– Ти, бачу, задубіла, – пропустив крізь вуха мої слова, – чому не йдеш до клубу?

– Боюся.

– Кого, – збентежився парубок.

– Сестри. Наказала тут чекати, – раптом зізналася незнайомцю.

Він підхопив на руки, закружляв навколо себе, а потім поніс до клубу. На нас дихнуло теплом. Запахом кожухів і піднятої з долівки пилюки.

– Іване, де ти взяв таке гарненьке дівчатко? – розсипалися сміхом хлопці.

– Це пташеня на морозі ледве не загинуло, – і повів мене у танок.

Я крадькома поглядала на партнера і зрозуміла, що це зовсім не дядько, а хлопець років 20. Високий, золотоволосий, мов соняшник у пору цвітіння. А очі – мов дві довірливі зорі.

Під звук патефона ми кружляли у вальсі, танцювали пристрасне танго і елегантний фокстрот. Хлопець поводився шанобливо, час від часу поглядав на мене. Я ніяковіла, а коли сестра помахала мені пальцем, немов тінь пройшлася по мені. Це помітив хлопець, легенько підштовхнув до дверей.

– Ходімо, я тебе проведу. Вдома не посміє образити. Де живе така красуня? – весело запитав парубок, коли під нашими ногами почав рипіти сніг.

– Там, махнула рукою.

Здавалося, йому було все одно, куди йти, аби бути поруч зі мною.

– Як тебе величати, дівчино?

– Паша, а брат і сестри називають Паранею.

– Можна я буду звати Пашунькою.

– Називай, і сама здивувалася, як може ніжно звучати моє ім’я з його припухлих уст.

– А я Іван – колгоспник.

– Чому колгоспник? Я теж і в полі, і на різних роботах працюю, але ніхто так не називає.

– Сам таке придумав. Хочу трактористом бути, – у його голосі чулися якась туга і сподівання.

– Будеш, – переконано сказала я.

У плетиві наших слів – мрії і надії, радість і смуток, жага довідатись один про одного. Так і не помітили, як підійшли до нашої хатини, що стояла під солом'яною шапкою.

– Можна я тебе на санках покатаю, – запитав Іван, показуючи на балку.

– Покатай, – зраділа, бо санки були лише в Марусі-курочки, та вона дуже рідко дозволяла проїхатися.

– Я прийду до тебе, добре?

– Добре, – згодилась я, і в грудях ворухнулося щось тепле. Мене вперше в житті запросили на побачення.

Місяць трусив на землю срібло, здалеку почулася пісня. То дівчата з хлопцями поверталися з клубу. Я крутнулася і подалася додому.

У хатині панував сон. Тільки батько відреагував на стук дверей – підкашлював, даючи зрозуміти, що загулялася. Вилізла на піч, знайшла місце між сестрами і, припавши усім тілом до теплої черені, поринула у дівочі мрії. Вони кружляли навколо Івана, несли десь удалечінь, малювали гарні картини. Так і заснула, не дочекавшись сестри.

Проте вранці Люба закинула:

– Чи не рано дівувати почала?

– Скільки ще клуб підпирати? Це місце молодшим віддам, – відповіла гордо, мені уже майже 17.

– У такому віці тільки й задурюють голову, – не вгавала сестра.

Мабуть, вона не помилялась, бо весь час думки тільки й поверталися до хлопця. Щоб не робила, пам'ять вимальовувала і вимальовувала деталі короткої зустрічі. Голос звучав у вухах. Але минув день, другий, Івана не було. У серце закрався смуток. Я ставала все більш похмурою.

Увечері, коли Маруся тягла санчата повз двір, відвернулася. Дівчина була з невеликої сім'ї. Над ними трьома мати тремтіла, як квочка, за що дістала прізвисько – курочка

– Як гарно на вулиці, – припала до шибки молодша сестра, – так хочеться на санчатах покататися, - і поглянула на мене з надією.

– Тільки валянки бережи, – ледве встигла промовити я, бо Віру мов протягом винесло з хати.

– Не дитина, а віхола, – хитнула головою мати, посилаючи горщик до печі.

Не минуло й п'яти хвилин, як Вірине щасливе личко засяяло в кімнаті.

– Параню, там тебе хлопець гукає, у нього ось такі, – вона розвела широко руки, – санчата. – Дитячі очі світилися, мов здивовані зорі. Вона швидко вискочила з валянок і з надією запитала: "...А він нас покатає?".

– Що воно робиться? – розвела руками матуся.

Я майже нічого не чула. Серце почало шалено битися, за якусь хвилину на плечах уже був кожушок. За спиною рипнули двері. Ноги самі несли туди, де стояв він. Усміхнений, радісний. Спробувала бути серйозною і навіть ображеною, але все це кудись поділося з першими його словами.

– Пашуню, вибач, тільки сьогодні закінчив робити санчата. Бери. Вони твої. Дивилась на Івана, мов на якогось чарівника.

– Дякую, – тихо раділа, невідомо чому: чи то зустрічі, чи то подарунку.

– Ходімо кататися, – запропонувала хлопцеві.

Дітвора, якою аж кишіло на гірці, поглядала на наші санчата, у яких вміщалися удвох. Полози збивали снігову куряву, обличчя обпікав мороз, заповзав під небагату одежину. Мені було приємно, бо поряд відчувала сильні руки Івана. В очах кружляли зорі. І не було ніякого діла до засніжених дверей, місячного сяйва зимового сну. Ми світилися радістю, і коли летіли з гори, і коли перекидалися санчата. Засніжені, вивалені у хрусткий сніг, натирали сніжками один одного, жартували, сміялися.

Ану, чіпляйтеся, – запропонував Іван, і дівчата створили великий потяг, схожий на гусінь. Іван, хоч і не був з нашого краю, за один лише вечір завоював прихильність моїх друзів. Тільки Маруся-курочка каталася осторонь і виглядала сиротливо.

Щасливі, радісні ми поверталися додому. Іван тягнув санчата. Я захоплювався витвором його рук.

– Які гарні, – розхвалювала подарунок. – Як будуть раді сестри і братик. Можна їм покататися?

– Це твої санчата, що хочеш з ними, те й роби. Скільки у тебе сестер? – виявив інтерес хлопець.

– Чотири та братик – твій тезка.

– Чому не були на ковзанці? – заглянув до мого обличчя.

Я відвела очі, до яких враз зайшов смуток. Так не хотілося розповідати про нашу бідність, про те, що маємо одні на трьох валянки і ті з дірками, які маскуємо під постолами, що пошив папашка. Так з любов‘ю ми називали нашого тата. Та зміни у моєму настрої відчув Іван, поклав руку на плече. Я стрепенулася.

Знаю, яка у селянина доля, – у його голосі - розуміння. – Я теж з небагатої сім’ї, – без слів зрозумів хлопець. – Маю стареньку матір та прикуту до ліжка старшу сестру. А хата наша наполовину менша від вашої. Та я колись зведу цілий палац. Ось тільки б на тракториста вивчитися, – знову повертається до своєї мрії хлопець. – А зараз біля коней ходжу.

-Біля коней? – аж здивувалася, бо любила їх без тями.

І почала розповідати, як мали своїх тяглових, на яких виїжджали всією родиною на власні п’ять десятин землі. І про виїзних – Мамая, Орлика, Дундука, їх так любив папашка. Мав зроблену своїми руками парадну упряж, прикраси – а це були мідні ґудзики – блищали на сонці золотом. Дерев'яна, різьблена бричка на високих ресорах притягувала до себе магнітом. Проте нас, малюків, батько катав не так часто, бо заробляв на цьому гроші. Возив пасажирів із Арбузинки до Первомайська, Вознесенська, Братського. Тоді ми жили добре, змогли купити ось цю хату — на дві половини, з великою світлицею і широкою піччю. Татко часто привозив нам обновки.

Моя неспішна розповідь подобалась Іванові, і ми не звертали увагу на легеньку віхолу, що покривала наші сліди та замітала колію від санчат.

– Ти любиш коней? – запитливо глянула на Івана.

– Вони такі розумні. Мені так подобається, коли, перебираючи губами, збирають з долоні зерно.

– І я люблю так годувати, – засміялася і згадала про батька.

Якою радістю світився він, коли розчісував гривасті голови, як витягували їх коні, мов люди, йому назустріч. Він так важко пережив колективізацію. Встиг продати виїзних, а тяглових забрали до колгоспу. Випещені на любові, вони ніколи не відали, що таке голод, а тут зазнали болючого кнута і тяжкої виснажливої праці.  Їх заганяли до ями, де місили глину.

Стомлених коней прив'язували в холодній конюшні до порожніх ясел. Папашка пробирався до них вечорами, з пригорщі годував зерном, а розумні істоти довірливо тулилися до його невисокої міцної статури, дивилися зволоженими темними очима. Тоді, у густому хвилястому чорному волоссі з'явився перший сніп сивини. Спогади так нахлинули, аж стало щось давити в грудях і піднімалося все вище і вище, захоплювало дихання.

– Не хвилюйся. Не тільки твій батько б'ється, як риба об лід. Скалічене життя у людей, понівечене. – Іван притис мою руку до свого кожуха. – Та ти ж змерзла, сідай на санчата. Тепер я буду твоїм виїзним конем, – жартував хлопець, щоб хоч якось відігнати мої сумні думки.

Санчата лишали глибокі сліди, летіли до нашої хати. На воротах застигла постать батька.

– Я вже побіжу додому, – зупинила Івана біля двору Марусі-курочки.

– Завтра вийдеш? – у голосі хлопця надія.

– Навіщо простоювати санчатам? – схопила за мотузку подарунок і ноги легко понесли додому.

– Скоро зорі сховаються у вранішньому світлі, а ти ще на вулиці, – присоромив батько.

Та його слова потонули у моїх думках.

Вранці, коли я ще лежала на печі, а кукурудзяна каша запахом лоскотала горло, у дворі вже товклися брат та сестри.

Вони тягали санчата, каталися, верещали від радощів. Так бувало щовечора. На гірці збиралася молодь з усього кутка. Накатавшись вдосталь, збирались у гурт і заводили пісню. Вона котилася вибалками, розлягалася селом, зазирала до людських душ, торкалася сердець.

Ой, світи ти, місяць,
Ще й ясна зоря,
Просвіти доріжку,
Де живе вдова.

У Івана був високий, гарний, немов чиста вода, голос. Коли він співав, здавалося, що весь світ веселиться, хоча пісні здебільшого були такими, що жалі стискали серце. До нашого співу приєдналася сестра Люба, Маруся-курочка та хлопці з дівчатами.

– Як же гарно співаєте з Іваном, – перепинила мене вдова, тітка Домаха, коли я чистила у корівнику, – не проспівай свою долю, – у зволожених очах жінки жила велика печаль.

– Як це, – злегка задихнулася, – не співати чи що?

– Уже й уявити неможливо вечорів без ваших пісень. Тримайтеся одне одного, з вас гарна пара вийде.

– Таке ви скажете, – слова тітки Домахи обпекли всю, бо сказала про те, що було десь у дуже схованих потаємних мріях.

Та де там було думати про це. Адже злидні обступали з усіх боків. Напівголодні, напівроздягнуті бідували усією сім'єю. За щастя вважала серед зими ламати на колгоспному полі кукурудзу, яку не встигли зібрати до снігу. Так і стояла засипана білою ковдрою. Коли не було чим годувати худобу, давали команду йти на поле. Холодні качани холодили руки, заходили зашпори, крижаніло тіло. Та одному раділа - можна було вкрасти качанів. Я запихала їх за пояс навколо талії. Цей патронташ морозив мене. Вдома довго відігрівалась, але раділа, бо було з чого зварити кашу, щоб хоч якось заросити душу.

Мама, схудла, з невеликими запалими очима, у яких з'являвся живий блиск, коли знала, що буде чим нагодувати нас, лущила кукурудзу, жорнувала її разом з молодими сестричками, які ледве крутили ручку каменюки, з-під якої висипалася крупа. А згодом у піч ставила чавунний казан. У домі ставало гамірно і весело. Але частіше світили на печі голодними очима. Сиділи мовчки по кутках. Щоб не думати про те, що смокче під ложкою, хтось із нас заводив пісню, в якій перепліталися горе і смуток, і до першого голосу приєднувались усі: папашкин, матусин і наші – від найстаршої Люби до найменшої Галі. Часто батько не витримував наших поглядів, і тоді на його поораному літами чолі залягала ще одна зморшка. Він кидав на свої плечі старенького кожуха, щезав десь, а потім за пазухою приносив чи то буряк, чи якусь крупу, чи пару качанів кукурудзи.

Матуся часто лаяла колгоспи, в яких нічого не платили, а за роботу ставили палички-трудодні в якомусь зошиті. Але ж вони не годували. Згадувала часи, коли мали свою землю, щедрі урожаї, що давали можливість допомагати батькам. Хоча ті не були нужденними. Нам би землі 20 десятин, коней та робочу силу. Оплачківський рід з панських. Заможні, мали велику хату, власний тік, повен двір худоби та птиці.

Отож не хотіли віддавати мою матусю Горпину за Кузьму, парубка гарного, міцного, розумного, але небагатого роду. У нього батьки були з пастухів, ходили за отарами овець. Мали все, що треба, не бідували, проте не було своєї землі. Тому й  відчули молодята опір. Але витримали його. Материна панська вдача інколи проривалася, і тоді в її очах горів вогонь. Папашка спокійний, врівноважений тримав в собі емоції, коли мамі потрапляли віжки під хвіст. Тоді він мовчки йшов із дому і завжди щось приносив.

Часто мама посилала нас голодних і змучених до дідуся з бабусею, чи тітки Тетяни, яка жила заможніше. Її чоловіка полюбляла мамина родина, хоча ходили чутки, що займався розбоями. Навіть прізвисько мав Червончик, бо водилося, як говорили люди, червоне золото у дядька Архипа. Він навіть попередив папашку, щоб беріг Орлика, бо мали навідатися нічні "гості". Кінь почув чужих та заіржав так, що усі собаки зняли ґвалт, а папашка вискочив на вулицю з заготовленими вилами. Добре, що їх не довелося пустити в хід, не посміли крадії полізти до нашого двору.

Мені було дивно, що наш татко, у якого були важкі шкарубкі, у мозолях руки, користувався в бабусі меншою повагою, ніж дядько Архип. Та все ж матуся, коли нас мучив голод, посилала до своїх родичів.

Здавалося, що моєму приходу до бабусі радів лише гусак, який гучно барабанив крилами, припадав до землі, видавав гортанні звуки і, перевалюючись з ноги на ногу, кидався назустріч. Я витягувала кілька зернин кукурудзи, що завжди тримала для нього і простягала на долоні. Він обережно забирав дзьобом зерно, вдячно заглядав до моїх очей, а його очі ставали ще блискучішими, а хода ще граціознішою. Я йшла до хати, а він залишався чистити своє пір’я. Бабуся не віднаджувала від миски. Але то була уся їжа за весь день.

Часом мене та сестер посилала матуся і до тітки Тетяни, у якої було тільки дві дочки. Наші сестри виглядали як рожеві маленькі поросятка. На пухлих щічках завжди грав рум'янець, на плечах гарна добротна одежина, а у хаті пахло борщем, кашею та хлібом. Ми, поміж себе, Надію та Любу називали "червончиками". Тітка хоч і була не дуже щедрою, але не витримувала нашого смутку, що темнів під чорними віями, годувала.

У татка рідні були щедрішими. Бабуся Келя ділилася всім, що мала, пригортала до своїх грудей і часто звідти виривалось тяжке зітхання. Перепалені вуста нашіптували ніжні слова. Я обвивалася навколо неї, тулилась до її грудей.
Струнка, елегантна, гарно вбрана, аж світилася добром. Від неї завжди розносився тільки їй притаманний духм’яний запах троянди, що росла біля порога. Такої, як на картинці, яку почепила біля образа з лампадкою. У бабусі було все вишите: рушники, наволочки, простирадла, сорочки. Важкі коси, складені калачем, ховала під прозорою батистовою з мереживами хусточкою. Вона, здавалось, уміла робити до ладу все: шити, варити, жати, полоти, прати і навчала своїх онуків цього. Любила нас, обігрівала, ділилася усім, що мала. Я любила бабусю.

Коли моя розповідь ставала сумною, у Івана збиралися на переніссі уперті зморшки, він ненав'язливо переводив розмову у веселіше русло. Часом з-за поли потертого кожуха витягував гостинця – скибочку чорного хліба, або жменьку сушених яблук. Примушував з'їсти, та я хоч крихту, несла сестричкам і братику.
Весна 1941 року була стрімкою. Неначе вчора зима витрусила з пелени останній сніг, а вже другого дня засяяло сонце і веселий потік невеличких струмків добігав до ярів та балок, а ними стрімко із завиванням і стогоном, яке було чути в нашій хаті;вода неслася вниз до річки.

– Усі мости зірве, – сумно похитав головою папашка.

– Хоча б сусідську хату не знесла, – зажурилася мати, тривожно поглядаючи на каламутну воду, що вже накрила город сусідів.

Та біда минула. Вода в балці спадала. Проте річка ще лютувала, швидко перекочувала хвилі, розрізала навпіл село, знесла усі мости. Я бігала на нижню вулицю, щоб хоч оком глянути на протилежний берег, той , де жив Іван.

Час збігав. У серці жив сум. Думки так і крутилися навколо хлопця, щоб не робила – чи на фермі працювала, чи сестричок доглядала. Та одного разу почула розмову, що в самому центрі міст відремонтували. Не могла повірити такій звістці.

Лише звечоріло, а мене вже несли ноги до Марусі-курочки запитати, чи ж справді це так. Та ледве відійшла від двору побачила, як назустріч поспішав Іван.

– Паранічко, – захлинався від радості, – як я сумував. Як ти тут?
сяяв променистим світлом. Узяв мою руку І притулив до своїх грудей.

Я чула його розбурхане серце. І своє ледве стримувала, щоб бува не вискочило.

– Ти ж усе село пішки обміряв, – бідкалася я.

– Що там відстань, якщо тебе побачив, поговорив, бо останнім часом лише коням про тебе розповідав.

– А вони що? – розсміялася.

– Головами кивають, значить ти їм подобаєшся.

– Тільки їм?

– Бешкетниця. Чому ж я зараз тут стою? – у кожному звукові його слів було щось щасливе, що проймало душу.

Весна все більше обдаровувала теплом. Іван частіше приходив у гості, бо разом з дядьками відремонтував міст, що з’єднував партизанщину та молдаванщину – так називали наш край.

З теплом повернулися ластівки, маленькими грудочками посідали в рядок на протягнутому дроті. Хлопець задивився на них і раптом промовив:

– Пашунько, у нас буде стільки діточок, стільки пташок прилетіло до твого двору.

Мене від цих слів, мов жаром обсипало. Здавалося, що сказав щось непристойне. Крутнулась так, що аж сукня вдарила по ногам, побігла до хати. Кілька вечорів не виходила до хлопця, хоча бачила як кружляв навколо двору. Не витримала сестра Люба, виштовхнула на вулицю.

– Поглянь, як хлопець змарнів. Краще пісню заспівайте, ніж сваритися, – порадила вона.
Справді, Іван виглядав змученим.

– Душа стривожилась, – склав руки на грудях, – пробач.

Та куди поділася образа, знову поруч був мій Іванко. Вечорами разом співали пісень. А одного літнього дня розмовляли, вмостившись на камені, що майже усім тілом ввійшов у землю, грів свою спину на сонці. Біля нашої хати гралися сестри та братик.

– Чому в тебе тільки одна сестра? – запитала у Івана. І побачила як враз похмурніло гарне обличчя.

– Важкий час, важко згадувати. Хто той злочинець, через якого шестеро братів та сестричок без хреста і домовини навіки оселились у моїй пам'яті. Хто відповість за це? – хлопець стиснув руки у кулаки.

Я приклала долоню до рота.

- Мовчи, Іванку, - озирнулася і затулила свої вуста рукою, - дядько Охрім
теж так говорив, його кудись повезли, тепер тітка Домаха його вже третій рік оплакує.

- Скільки мовчати про біль, що ятрить душу?

- Іванку, - торкнулася його плеча, - ми теж ледве вижили у тридцять
третьому. Але папашка забороняє про це розповідати.

Замовкли. Кожен поринув у свої спогади. Першою тишу порушила я.

- Мені тоді дев'ять років було. Але добре пам'ятаю люті злидні в ту страшну годину, коли не було чути ні кукурікання ранкового півня, ні хрюкання поросяти ні мекання кози, - усе вимерло. Люди були пухлі безсилі, виснажені, сестрички і братик ледве живі, а у папашки почали пухнути ноги. Мама, схожа на живий скелет, варила юшку з лободи, заправлену борошняною затерухою. Бурячкова гичка теж ішла у вариво. Але і її ніде не було де взяти, а по хатах все ходили п'яні дядьки, штрикали списами та вилами подвір'я, город, шукаючи мішки з хлібом. Хоча ми давно забули як він пахне. Від голоду і слово тяжко було мовити.

Люди втрачали розсуд. Я боялася дивитися на тих, хто з сокирою на плечах ішов до скотомогильника –  у них були божевільні очі. Знала, що більше не побачу їх живими. Рубали туші дохлих коней, їли те і падали мертвими. Я закрила обличчя руками, по яких струменіли сльози, - скільки ж людей залишилося там назавжди!

Перевівши подих, продовжувала розповідати.

- Матуся шукала порятунку у братів та сестер. Часто ходила до тітки Тетяни, а та, мов батогом по серцю:

- Вези дітей до Одеси, здай до притулку, може, врятуєш їхнє життя...

Цими думками поділилася з папашкою. Той на знак згоди затулив набряклі повіки. Пам'ятаю, як мама, немов закам'яніла, стояла в кутку, вп'явши запалі очі на ікону, її плечі здригалися, як лист, а мені неначе гатили в душу молотом.
Увечері матуся повела нас, згасаючих мов свічки на станцію. Іванку, аби ти тільки знав, як мені  моторошно дивитися на хати-пустки, вікна яких немов повернулися на цвинтар. Людей не  видно, бо їх як  бур’яну після коси залишилось. Голод аж стогнав на селі.  Усе лякало. Боялася залишитись без мами і татка,  страшно  вперше  їхати поїздом. Лише одне тішило -  у відрі під сидінням був варений буряк, який тітка дала на дорогу.

Вранці  ми прибули до великого міста. Воно ще тільки прокидалося.  Кудись поспішали люди, їздили машини. Я, Віра і Маша тулились до матусі, яка несла на руках маленького Івана. У великому сквері постелила ряднину, посадила нас поряд і наказала нікуди не йти. А сама пішла шукати дитячий будинок, ми довго її чекали.

Серед дітей я була найстаршою. Від страху у мене сльози падали як дощ. А Віра та Маша крутили циганськими, з оберемком кучерів голівками, нагадували хворих пташенят і просили їсти. Іванко, худий як мізинчик, залишивши після себе мокру пляму переповз на нове місце. Він ледь тримав завелику, проти худенького тільця голову із цікавістю дивився на людей, які нас обступали.

- Господи, як у них кісточки тримаються вкупі? - заголосила одна з жінок і подала Іванкові бублика. Він заходився біля нього, як щеня біля кістки.

- Які гарні дітки, - розштовхуючи всіх продерлася крізь натовп з мідною, мов накрученою на гвіздок копичкою волосся невеличка жіночка. - Поглянь, Юзик, на оце дитя. - тягла за собою здорового лисого чоловіка. - Давай візьмемо собі цю дівчинку, - простягла до Віри в ластовинні руки.

- Іванку, у мене серце болем взялося, - я кинулася до жінки, просила, щоб вона не брала сестричку, бо вірила, що незабаром прийде наша мама. Руда тітка продовжувала своє.

- Ми її відгодуємо, одягнемо як кралю і у вікні поставимо, нехай усі бачать, яка гарна в нас дівчинка. Вона артисткою буде, - крутила в руках, мов ляльку, мою сестричку.

- Белла, слухай мене сюди, ти будеш мати гембель, нас запитають, де ми взяли таку гарну дитинку, - намагався переконати дружину кремезний чоловік. Та вона вже підхопила Віру на руки і пішла в натовп, що розступався перед нею.
Машу, худеньку, тоненьку, з виразними очима, теж підхопила на руки пухка жіночка.

- Мов пір'їнка, аби пустити за вітром, то полетіла б, - сказала вона і теж хотіла йти. Та до мого плачу приєдналися тоненькі голоси сестричок. Не відомо звідки з'явилась матуся. Дикою кішкою кинулась до жінки з мідним волоссям, вирвала з її рук Віру, а потім Машу. Я не пізнала свою матусю, її очі ще більше запали всередину так, що майже не дивилися на світ, передчасно посивіле волосся розхристалося по плечах. Пригорнувши всіх нас до впалих грудей, голосила так, що мені стало моторошно, її губи немов щось жували, руки тремтіли, голова хиталася.
Іван слухав, схилившись, з його грудей виривався стогін.

- Я бачила, як люди втирали сльози, а на ряднину посипалися дрібні гроші, клали хліб, їжу, – продовжувала розповідь.

- Жито ще колосом не взялося, - підвела на людей знеболений погляд матуся, - ми тоді виживемо.

- Юзик, владно погукала веснянкувата Белла, - давай гаманець. Витягла гроші і поклала до матусиної долоні. - Коли закінчаться, приїздіть без діток, ще допоможемо, - сказала жінка, - ми ж не зотліли душею, - вона  обвела поглядом людей.

У матусі нервово трусилися руки, коли збирала в торбину все, чим поділилися люди.

- Пам'ятаю, по якому маленькому шматочку хлібця, що дурманив запахом, давала вона нам, як мені хотілося вкрасти цілий окраєць і їсти його, їсти. Та якби це сталося, смерть не минула б мене. Ми вижили всі. І папашка, над яким уже зависла смертоносна коса. А потім налився колос жита, ми втамували голод зеленими колосками, - закінчила свою розповідь.

- Бодай більше ніколи не бачити такого горя і людей, які повзли по землі благальними словами "Хліба" і затихали.

Затихали навіки, - тяжко зітхнув  Іван. - У тих, хто довів нас до такого життя не серце, а шматок м'яса, - і стиснув до болю руки.

Вечір послав на землю прохолоду. А ми говорили і не могли наговоритися. Я відчула, як його погляд став ще привітнішим і ніжнішим. З'явилося щось таке, що робило нас ближчими.

Дні летіли швидко. Одного разу Іван радісно повідомив, що дядько Мар'ян дозволив біля трактора допомагати. Ми раділи разом.

Червневого вечора Іван прийшов збентежений.

– Люди кажуть - війна буде, – схилив голову хлопець.

Страх перейняв з ніг до голови. Тоді ми не знали, що біда уже стояла на порозі. Страшна звістка гомоном плачем і криком пронизала село. Боляче було дивитися на матусю, на її тремтячі бліді вуста, на біль, що гніздився у зморшках біля очей, на плечі, що взяли на себе тягар життя, бо папашку забирали на війну.

Матуся ховала від нас свої очі. Вона була весь час задумлива, тільки руки, які уміли робити все, складали на хустку шматочок сала, цибулю, часник, окраєць хліба, потім зав'язали її вузликом.

Усі разом пішли проводжати папашку до центру. Там збирали усіх, хто мав іти на фронт. Ми чіплялись за папашку, а він шкарубкою рукою гладив наші голівки. До плачу, що гомоном йшов селом, приєдналися і наші голоси. Та раптом я побачила Івана. У коротких полотняних штанах з торбинкою за плечима. Він, без кровинки в обличчі, гарячковим поглядом обводив людей.

Мені забракувало повітря, стояла скам'яніла доти поки Іван не підійшов до нас. Сором'язливість рум'янцем виступила на обличчі. Ми вперше опинились удвох на людях. Але їм було не до нас. Іван поклав руку на плече і легенько підштовхнув за будинок. Я йшла наче не своїми ногами. Зупинилась. У глибоких Іванових очах стояв невимовний смуток, що я відчула як на моїх віях зависли дві краплини.

– Я тебе люблю, – Іванові руки торкнулися мого обличчя, і вуста вперше за весь час нашої дружби торкнулись моїх.

Земля пішла з-під ніг. Пригорнулася.

– Я теж тебе кохаю, – припала головою до грудей. Його руки пестили мої плечі, тонкий стан. Гладили волосся.

Та найгіркіша і найсолодша мить нашого життя закінчилася. Новобранців вистроїли в шеренгу, за якою ми бігли за село.

Там вона швидко зникала за обрієм. Іван озирнувся, зняв кашкета і махнув ним на прощання.

Я сліпла від сліз, усе, що було переді мною здавалося пустелею.

Війна тільки починалася, і ніхто не знав, що чекало нас завтра...

Интересная статья? Поделись ею с другими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.