Краєзнавчий калейдоскоп Легенди рідного краю Герега Анна. Легенди рідного краю / Конкурс “Легенди рідного краю — 2009”. — М. Первомайськ Миколаївської області, 2009.
Краєзнавчий калейдоскоп - Легенди рідного краю
14.12.2009 15:54
Герега Анна Сергіівна
1989 р. народження
м. Первомайська
Миколаївська область
Легенди рідного краю
Казки, легенди, міфи... Їх чарівний світ супроводжує нас з самого дитинства. Цей світ захоплює й полонить серця не тільки дітей, а й дорослих . Він потрібен кожній людині як її насущній, духовний хліб, який ніколи не приїдається. Іван Франко писав: “Тисячі речей у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті”. І з цим не можна не погодитись.
Першим провідником у загадкову країну Легенда була моя бабуся Бровченко Мотрона Степанівна. Навіть коли я хворіла, але не хотіла приймати ліки бабуся умовляла мене, розповідаючи цікаву легенду. Одна така розповідь була про ромашку.
Легенда про ромашку
У бідної жінки захворів син. Грошей на ліки в неї не було і вона ходила по степу і збирала всі рослини, які хто порадить.
Одного разу вона зустріла бабусю, яка несла в руках пучок білих пахучих квітів. Почувши про горе матері, бабуся простягла ій квіти: “Зроби з них відвар і напої синочка”. “А як же звуться ці квіти?” - запитала жінка. “Як вилікується синок, то й назвеш їх ім'ям свого сина”.
Хлопчика звали Романом, тож мати, напуваючи його відваром, промовляла: “Пий, синочку, ромашку і будеш здоровим!”.
А далі моя бабуся протягувала ліки і лагідно промовляла: “І ти, Анютка, випий це відвар і обов'язково вилікуєшся”. Я випила гіркі ліки, навіть не скривившись, бо вірила, що скоро буду здорова.
Я була непосидючою дитиною і тому іноді падала, збивала коліна. Бабуся приходила мені на допомогу. Вона промивала мої забиті місця і клала на них лист подорожника. Я питала бабуню, чи допоможе мені цей листочок і вона мені розповіла легенду.
Легенда про подорожник
Жив на світі старенький дідусь. Про нього йшла слава, що він володіє живою водою. В той час помирав царський син, ніхто не міг його вилікувати. Тоді придворні розповіли про дідуся-знахаря. Цар наказав його привести до палацу.
Старий погодився вилікувати царського сина. Але поспішаючи на допомогу, впустив посудину з живою водою. Знахар впав на землю і гірко заплакав. Раптом він побачив, що на місці пролитої води проглянула з землі рослина, яка промовила: “Я забрала твою живу воду. Бери мене і спасай хворих”. І дідусь вилікував царського сина.
З тих пір і росте при дорогах цілюща трава — подорожник.
І насправді через короткий час мої рани загоювалися. Допомагав мені лікарський листочок, а ще бабусина любов.
Бабусечка Мотрона дуже любила читати, мала прекрасну пам'ять і вміла цікаво розповідати різні історії. У вільний час я годинами слухала про гарних принців, страшних відьм, прекрасних дівчат і Запорізьку Січ.
Одна з почутих мною легенд розповідає про те, що Запорізька Січ починалася з нашого краю.
В 956 році втікач селянин Семен з'явився на островах біля села Мигія. Він займався розведенням кіз, які давали йому їжу та одяг. Звали його — Козак.
Проживши декілька років на островах, Семен покинув Мигію і ніхто не знав, де він подівся. Через деякий час Семен з'явився знову, але не сам, а в супроводі декількох таких же втікачів. На стругах вони попливли по Південному Бугу і зупинилися там, де тепер існує Семенівка. Тут він почав будівництво села, яке і назвав своїм іменем.
Минув час і Семен з декількома побратимами помандрував Бугом далі. Кажуть, що доплив він аж до Запорозьких островів, де і оселився. Коли розрослося і зміцнило товариство, вони не тільки почали захищати рідну землю, а і самі робили сміливі походи, відбивали у турків полонених земляків.
Дуже давно на місці, де зараз у Первомайську стоїть райвиконком, стояла славетна запорозька церква. Про неї складено легенду “Як запорожці вкрали церкву”.
Легенда “Як запорожці вкрали церкву”
На березі Південного Бугу на Ольвіополі стояла застава козаків, а через річку — турецька. Турки були дуже релігійні і повсюди з собою возили свою церкву. Вона стояла там, де зараз залізничний міст. Церква була дерев'яна, зроблена без жодного цвяха.
Запорожці заради сміху вирішили її вкрасти. Вночі, під час татарської молитви, вони розібрали церкву і до ранку перевезли на свій бік. Замість магометанського півмісяця прикрасили церкву хрестом і розп'яттям.
Підібравши слушний час, турки викрали свою церкву, та ненадовго. Вона ще декілька разів переходила з рук в руки і вже назавжди залишилася в Ольвіополі.
Не можна не згадати про народного героя гетьмана України Богдана Хмельницького, який після полону (1620-1622 рр) вступив до Запорозького війська та брав участь у козацьких походах на татар і турків. В середині 17 століття Богдан Хмельницький створив непоборну армію, одну з найкращих у тогочасній Європі. І народ любив свого героя. Він оспівував подвиги Богдана в піснях. Складав про улюбленця легенди, які живуть і нині.
Велетенський дуб
Ішов Богдан на Запорізьку Січ
Та вів полки зі славного походу,
І неглибоку Кодиму-ріку
До нас в село він бродом переходив.
І хлібом-сіллю зустрічав народ
Тут гетьмана, мов батька дорогого.
Свої надії, радість та любов
З шанобою несли усі до нього.
І запитав Хмельницький у сельчан:
“Яка потрібна нині допомога?”
Зарадити сьогодні може він,
Бо завтра зранку — знов в дорогу.
“Он бачиш, батьку, по той бік ріки поселення?
Живуть там злі сусіди.
Ми терпимо щодня тяжку наругу.
Від них усі невзгоди наші і біди.
То коней перегонять з пасовищ,
У косовицю пшениці підпалять,
То вулики з роями розіб'ють,
Ведуть себе вороже і зухвало.
Тож просимо від ляхів захистити,
Бо Хмеля все-таки бояться,
Провчи їх так, щоб не кортіло більш
Ніколи вже сюди їм потикаться”.
І гетьман декілька своїх полків послав.
Ті клятих ляхів розтрощили,
Щоб знали, що за цим малим селом
Стоїть велика козацька сила.
Вклонились люди низько до землі.
Від серця щиро дякувати стали.
І вже як військо піднялося у похід
Старійшини у Хмеля попрохали:
“Лиши на згадку, батьку, щось таке,
Щоб і онуки наші пам'ятали,
Яка то міць козацькая була.
Яких земля героїв шанувала!”
Напився гетьман, взяв біля ноги
Гладенький жолудь, в землю посадив
Живий дарунок на усі віки,
Водою з Кодими-ріки полив.
Сказав сельчанам, що на місці цьому
Велике й сильне дерево зросте,
Таке міцне, як запорізьке військо,
Легенду люди ще складуть про те.
Давно вже всох Кривоозерський дуб,
На місці тім ясні буяють квіти.
З тих пір минуло триста тридцять літ,
Та в поколіннях цій легенді жити.
(За матеріалами Кривоозерської ЗОШ № 2)
Минав час. Не стало моєї любої бабусі. Але далі по країні Легенда повела мене матуся Герега Ірина Григорівна. Вона працює керівником гуртка “Заповідними стежками рідного краю” на Первомайській міській станції юннатів. Разом з гуртківцями ми ходили в походи по рідному краю, вивчали його історію, зустрічалися з працівниками Регіонально ландшафтного парку “Гранітно-степове Побужжя”. З їхніх розповідей ми дізналися, що на території парку живуть 11 видів вужів. Два види — полоз лісовий і жовтобрюх — занесен до Європейського Червоного списку.
Легенда про Ескулапову змію (полоза лісового)
Стара легенда розповідає про те, що колись давно жив бог Ескулап. Він був великим лікарем, завжди допомагав хворим людям.
Коли він вирушав до хворих, його супроводжувала змія, котра при потребі давала свою отруту. З того часу помічницю лікаря називали Ескулаповою змією. Це та змія, яка оповила чашу на емблемі всіх медичних закладів. Вченими було доведено, що така змія існувала в дійсності, та вимерла багато років тому.
Якось на Мигіївських скелях відпочивали викладачі Миколаївського педагогічного інституту. Вони помітили незвичайну змію і відловили її. Вона побувала в багатьох лабораторіях Києва. Було встановлено, що це і є Ескулапова змія, яка збереглась в ландшафтному парку “Гранітно-степове Побужжя”.
Наш край у давнину називали “диким полем”, бо скрізь був безкраїй степ. Серед численних різноманітних трав значне місце займала ковила. Зараз вона стала рідкістю. Ковила вже занесена в Червону книгу України.
Легенда про ковилу
Легенда розповідає, що край наш був дуже багатий. Численні племена і народи боролися за ці землі, поливаючи їх своєю кров'ю. І поросла на цій землі сива трава-ковила. Голівка ковили завжди схилена до землі в глибокій печалі, в траурі по воїнах, загиблих у битвах, захищаючи свою Батьківщину.
Збираючись на відпочинок, нам так хочеться побувати в екзотичних країнах, побачити романтичні красоти тропіків, навіть не підозрюючи, що у нас поруч є такі красоти, якими може пишатися не кожна країна.
На скелях нашого краю можна побачити небаченої краси квітку — безсмертник. Про нього також складені легенди. Ось одна із них.
Легенда про безсмертник
Було це давно. Татарські орди нападали на наші землі, спустошували села і міста, молодих і дужих чоловіків, красивих дівчат забирали в полон. На березі моря у розкішному палаці жив злий-презлий хан. І ось цей хан видав такий фірман: “Хто хоче визволити свого чоловіка, сина чи брата, нехай принесе свою улюблену квітку. Якщо квітка зав'яне, пока ця людина знайде своїх рідних, то велю всім відрубати голови”.
Багато людей людей приходило до ханського палацу, але від нього ніхто не повертався. Одного разу до хана прийшла засмучена жінка, з глибокими карими очима, з польовою квіткою в руках. Ця квітка нічим особливим не відрізнялась. Високе стебельце, покрите сріблястим пилом, вінок рожевих пелюсток. Поставивши квітку в сухий глечик, пішла жінка шукати свого сина і чоловіка. Довго не поверталась жінка, а коли з чоловіком і сином прийшла до ханського палацу, то квіточка зовсім зав'яла. З тих пір ту квітку називають безсмертником.
В парку проростають червонокнижні квітки тюльпан Шренка та тюльпан гранітний. У давнину називали тюльпан квіткою щастя. Вважали, що щастя заховано у пуп'янку квітки. Але жодна людина не могла добратися до нього тому, що не було такої сили, яка змогла б відкрити пуп'янок.
Одного разу долиною йшла жінка з дитиною. Хлопчик вирвався з материних рук і з дзвінким сміхом підбіг до квітки. І відбулося диво: золотий пуп'нок сам відкрився. Безтурботний дитячий сміх зробив те, що не змогла зробити ніяка сила. Дитинство в нашому житті — пора щастя.
Не передати почуття, які охоплюють тебе, коли бачиш на річці Південний Буг латаття біле. І відразу пригадується легенда про цю квітку.
Латаття сніжно-біле
Це було в давнину, коли на широкі степи України налітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей вбивали, молодих дівчат та хлопців забирали в полон.
В одному селі росли і розцвітали вродою статні, чорноокі, працьовиті красуні, ніжні, як цвіт лілій.
Одного разу на село напали татари. Дівчата, щоб не йти в полон, втопилися у бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з'явилися білі пуп'янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села і, неначе злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, де з'явився яскравий, сліпучий світ.
Здавалося, то ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, із заходом сонця, ховаються від чорної ночі. З того часу ці чудові квіти, які прозвали водяними ліліями, прокидаються з сонцем і засинають з його заходом.
В “Гранітно-степовому Побужжі” переплетені сторінки геологічної історії — це скелі, якими ми любуємося. І історичні, де дізнаємося про Турецький стіл і Марусині чобітки.
Легенда про Турецький стіл
Було це давно. Турки супроводжували велику кількість українських полонених до Туреччини.
...Це сталося на берегах Південного Бугу. Змучені знущанням та тяжким переходом полонені збунтувалися і тоді турки їм помстилися. На березі Бугу під Грушівкою, на великому плескуватому камені турки влаштували бенкет. Вони поклали на камінь найкращих полонянок, вкрили їх попонами. На їх тілах вони бенкетували до ранку з вином та музикою, яка глушила крики та стогін помираючих. Кров та сльози текли по стінках каменю, назавжди залишивши червоні потьоки.
Живих полонених зігнали на острів, що поруч. Вирубавши дерева, турки склали страшне багаття, в якому змішали людей з деревами, а потім підпалили. Від сліз та крові виникла річка Страждання. В ній виявилася така сила, що пробила скелю. Суцільна скеля виявилася двома осколками на протилежних берегах. З тих пір плесковатий камінь на березі Південного Бугу зветься Турецьким столом, а поруч з ним — річка Страждання.
По крупинках наш народ збирав вінок пам'яті, щоб передати нам у спадок. І нам треба теж любити свій край, берегти спадщину.
Мине час, я теж стану мамою, і своїх дітей, а потім онуків, міцно взявши за руку, поведу в дивну і прекрасну країну під назвою Легенда.
Література
1.Виборний П. Первомайськ. — Одеса, 1968. — 75 с.
2.Карпенко В. Скарби південного степу. — Одеса: Маяк, 1978. — 130 с.
3.Педченко Г. Намалюй мені сонце.
4.Покотиленко Л. Р., Хрипун М. Г. Первомайщина шляхами віків. — Первомайськ, 2006. — 79 с.
5.Фідько І. І. Народознавство. — Миколаїв, 1993.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
