Головна | Афіша | E-FreeLibrary | Каталог | Блог | Контакти

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Услуги и материалы - E-FreeLibrary

Я простую вулицею села. Сонце пече нестерпно. Босими ногами ступаю у розпечену пилюгу, і мені хочеться дістати земної прохолоди. Я втішаю себе тим, що скоро стану на килим-спориш і вiдчую її. Менi лишилося недалеко. Iду туди, до тієї хатини, що стоїть на краю села, а причiлковi вiкна дивляться далеко у поле. Хата здається чайкою, що розкинула свої бiлi крила над урвищем.

— Тьотю Машо-о! — гукаю я. — I мiй голос далеко вiдносить луна близької балки.

Тьотю Ма-шо! — повторюю я.

З будки виглядає Балкан. Він, розморений полуденною спекою, лiниво подає голос. А потiм признає мене, вилазить з будки, радо махає хвостом.


На порозi стоїть статна висока жiнка. Привiтно усмiхається.

— Заходь! — тiтка бере мене за руку, лагідно гладить бiляву голову прохолодною рукою. Нарештi мої ноги ступають на омрiяний килим. Вiдчуваю, як вливаються нові сили.

Вона легенько підштовхує до дверей. З них війнуло знайомими неповторними пахощами  рiзнотрав’я. Приємно шелестить трава.

Я вiдпочиваю, розповідаю про рідних. Ми сідаємо обідати. Тьотя Маша береться за звичну для себе роботу — вишивання, а я вмощуюся на печі-лежанці і з великим задоволенням розглядаю стіни. На кожній по одному-два вишиті рушники. Таких я більше ніде не бачила. Кожна квітка, немов, має очі, заглядає до мене у душу. До запаху трави приєднується запах троянди. На її пелюстках бачу вранішню росу, ромашка киває до мене своєю голівкою. А вишитими полуницями хочеться поласувати. Простягни руку, зiрви і...

У тітки вишито все: наволочки, простирадла, одяг. Ось і зараз вона примостилася бiля вiкна, перебирає нитки i поглядає на аркуш паперу. Я ставлю стiльчик до її нiг.

— Тьотю, що ви вишиваєте?

— Портрет Шевченка.

— Розкажiть про нього.

Вона відкладає шитво і починає розповідати, що народився Тарас тоді, коли у нашій країні була панщина. Лиха доля спіткала талановитого хлопчика ще з дитинства. Залишився сиротою. Він ніколи не розлучався з олівцем, бо писав картини і вірші, у яких була любов до України, до бідного, але талановитого народу. Злидні переслідували його все життя. Та не втрачав ніколи своєї гідності, зберіг щире, чисте серце.

Тітка говорила, а мені здавалося, що Тарас народився у такій же хаті, як у  неї, ховався від злої мачухи у шовкуні, що по той бік дороги, а ягнят пас он там, на вигоні. І від цього він здавався мені дуже близьким. Я вбирала горе і біль, що випали на долю художника і поета. Можливо, тому, що тітка   говорила про це з тремтінням у голосі, особливим блиском в очах. Мені передавався її настрій, виникали сильні почуття до Шевченка, який прийшов у світ під яскравою творчою зіркою.

— Так, як і я, не зазнав справжнього кохання, — підсумувала вона розповідь. У її сірих очах зажура. Я відчуваю, що їх долі  чимось схожі. А потім вона бере гітару. Ми обидвi дивимося у причiлкове вiкно, i нiби бачимо степ, ревучий Днiпро, зiгнутi до самого долу тополi. I нiжний спiвучий голос звучить по-новому для мене.

— А чому ви вишиваєте Шевченка, тьотю Машо?

— Подарую... Школi.

Сутiнки  спускаються на землю. Я йду додому на інший кiнець села i несу в своєму серцi шматочок чогось дуже свiтлого.

...Час біжить невпинно.  Знову йду вулицею села. Нестерпно палить сонце. За руку веду доньку. Ми давно живемо у містi, і тому вона не може ходити босоніж, залишає у пилюзi відбитки своїх маленьких черевичкiв. Ми зупиняємося на краю села бiля знайомого будинку.

— Тьотю Машо! — гукаю я. I луна вiдносить мій голос. З будки вилазить собака. Це не Балкан. I менi стає сумно.

— Тьотю Машо, — повторює моя донька.

На порозi стає тiтка. Вона простягає руки до нас, усміхається і бiжить назустрiч. Вiтаємося. Йдемо до хати по килиму-споришу, але не чуємо його прохолоди. I знову неповторний запах рiзнотрав’я. I рушники.

Ми говоримо. Обідаємо. Тітка  береться за роботу. Я лежу на печі i розглядаю новi вишиванки, а дочка примощується на маленькому стiльчику.

— Що ти вишиваєш? — запитує донька.

— Рушник.

— А навіщо вiн тобi?

— Не менi. Людям. Рушники майже у кожній світлицi нашого села.

— А тебе у школi цього навчали?

— Нi, невчена я, не було що взути й одягти, аби ходити до школи.

I розповiла про своє нелегке життя.

Вечiр спускався на землю. Ми йшли вулицею, i в руках моя донька, мов якусь коштовність, несла вишитий рушник.

Цікава стаття? Поділися нею з іншими:


RSS-підписка

Підписка на публікації

Введіть ваш email:

Delivered by FeedBurner


Прозорро - публічні закупівлі

Я МАЮ ПРАВО!

Единая страна!
.