Марущак В. Брат

21.12.2017 17:30 Обновлено 26.12.2017 15:05 Автор: Unsvet

У мене є брат. Він старший. Нам добре удвох, бо завжди є з ким гратися. Часом мені здається, що інакше не може бути. Брат у мене, як кажуть усі — унікальний. Йому хочеться все спробувати робити самому, та його ініціативу стримують батьки. Добре   коли вони вдома, тоді Мишко майже не робить шкоди, та варто мамі на базар піти, а таткові на роботу,   таке утнутне, що всі сусіди за боки хапаються.

З дитинства він взявся опановувати професії: перукаря, шевця, банкіра. З першою впорався без проблем – вилив на мою голову пляшку чорнила. Від цього на фіолетовому обличчі моя білозуба усмішка стала ще яскравішою. Швейна справа підкорилася вмить. Тільки - но мама пішла з дому, як Михайлик усівся за машинку і піймався, як на гачок риба. Зачепив шкірку великого пальця голкою. Його вереск довго стояв у моїх вухах. З банківською справою упорався легко. Знайшов цілу жменю монет і засовував їх до рота не лише собі. Та я втекла, а він ковтнув одну з них. Плакав до тих пір, поки вона не випала .Але не з рота.

Мишко вважав себе великим маминим помічником. І коли вдома не було батьків вирішив зробити велику справу – помазати стіни. Для цього він взяв землю у горщиках де росли квіти. Ось таким він був. А я його то любила, то ні.

Особливо сердилася на те, що він є коли на вулицю виходила моя молодша подружка Свєта. Вона сусідка. Ми з нею ховалися в тінь її старенької, під солом’яною стріхою хатою і розіклавши ляльки починали гратися у дочки-матері. Та тут-як-тут, мов прив’язаний ниткою, з»являвся мій брат Михайло. Нам хотілося бути удвох тому наганяли його з нашої території – шматка землі, де росли лапасті лопухи.

— Дівчачур, — ображала його Світлана і пропікала його чорними, як пасльон, очима.

— Вісім дівок, один я, куди дівки, туди і я, — підпрягалася до її слів і повністю була впевненою, що тут потрібна тільки я і подружка.

— А я батьком буду, — вперто пропонував мій лисоголовий брат, позираючи на нас з-під лоба.

— Нам він не потрібен, впевнено казала Світлана, бо батько горілку п»є і маму б»є, а діти плачуть, — замислювалася вона і на її віях застигали сльози.

— Ніколи не буду пити, — запевняв брат і брав на руки нашу ляльку, пестив її, вкладав спати на великий лист лопуха, дбайливо прикривав від сонця. На червоних вустах пухкенького, мов ангел, братика, сіяла усмішка.

Ми мирилися з Мишком і у нас виходила гарна дружна сім»я де я виконувала роль доньки. Та не завжди у бувало так. Особливі війни розгорталися коли зі мною хотів грати сусід Микола. Його сестри давно повиростали і він особливо цінував моє товариство . Ніколи не визнавав третього гравця. Він — чоловік, я— дружина і ми будували своє житло.

У смолисто - чорній землі Микола викопав ямку, будував хату. Це невеличке заглиблення — рівна долівка, стіл, канапка, ліжко і навіть піч. Я спостерігала за його роботою: яке все було мініатюрне, гарненьке, мов маленька копія його домівки. Мені теж хотілося щось зробити для прикраси, та земля у моїх руках ставала неслухняною — пересихала і розсипалася на шматочки. За нашою грою здалека спостерігав брат. Микола не дозволяв йому наближатися, На довгастому обличчі хлопця немов хмари ходили. З очей сипалися іскри. Він проганяв. Михайла. Той ображався і починав кидатися грудками. Микола   відбивав атаку. Я стала його спільницею, бо не хотіла грати з братом.

Тепер я його не любила, бо поряд був Микола. Мишко заховався за нашу хату і покликав маму на допомогу.

— Нехай Люда йде додому — канючив він, таким чином намагаючись повернути мене, мов свою власність, додому.

— Людмило, — погукала мама. Скоріше не для того, щоб я була у власному дворі, а для того, щоб ми не відволікали її від роботи.

— Мама сказала, щоб ти йшла додому — у голосі брата з’явилася впевненість.

— Нехай грає з нами, — запропонувала Миколі, - бо спокою не буде.

— Нехай, — неохоче погодився він, не бажаючи ділитися моїм товариством.

Мишко несміливо розглядав творіння сусіда .і навіть взяв до рук мініатюрне ліжечко. Микола кинув на нього сердитий погляд, а потім вдарив по руці:

— Не чіпай!

Ліжко впало на землю і розсипалось. Мишко нагнувся щоб його підняти , втратив рівновагу і його нога наступила прямо на будиночок. Хлопці вмить зчепилися між собою. Перед очима замерехтіли їхні ноги та руки. В мені завирувала гама почуттів. Ще кілька хвилин тому я майже ненавиділа брата, тепер коли, вищий на голову, Микола підім’яв його під себе, у мене аж дух забило: як же це так — б’ють мого рідного братика і я кинулася в клубок, розбороняла хлопців і боляче за щось гризонула Миколу. Він відпустив братика. Пововтузившись ще трохи ми звелися на ноги. Хлопці, мов два непримиренні півні, стояли один напроти одного важко дихаючи. Микола, потираючи руку, кинув на мене сердитий погляд, а я подивилася на те місце де ще хвилину тому був наш будиночок.