Марущак В. Хата

19.03.2018 16:30 Обновлено 19.03.2018 16:31 Автор: Unsvet

Павло знав, що завжди любив тільки Галю. Вона часто приходила в сни. Настільки була справжньою, що він розмовляв з нею, торкався її тіла. І від цієї близькості прокидався. Довго не розплющував очей, перебирав у пам’яті все, що снилося. Навіть намагався знову заснути, аби побачити продовження. Не хотів розплющувати очей, щоб не повертатися в реальність. Бо поруч лежала дружина.

Якщо таке траплялося під вихідні, Павло прокидався, одягався святково, а потім виходив на ганок ошатного будинку, обходив його ріг і опинявся перед маленькою хаткою.

Вона, приземкувата, зі сліпими вікнами, неначе зійшла з картини минулого століття. Павло щороку ремонтував її, привозив очерет і залатував дірку на даху, підмазував і білував. Сусіди дивувалися, навіщо Павлові ота хата, коли поряд такий будинок. Кепкували: «Запасний варіант тримаєш!»

Найбільше допікала дружина. Найлютішою ставала восени, коли орали городи: трактора доводилося заганяти через сусідній двір. Тоді ламана лінія над її чолом ставала ще глибшою, а кінчик тонкого загостреного носа червонів. Вона кричала, що піджене бульдозер і за секунду покінчить з його дивацтвами.

По - різному сприймав це Павло. Коли байдуже вислуховував, коли мовчки йшов геть, а коли й огризався, та так твердо, що жінка розуміла — хати чіпати не можна.

Та хіба спадало кому на думку, що сюди він ходить до Галини, тут у нього побачення. Тут зводить себе з розуму згадками і мареннями. Все тут, як понад десять років тому, і стіл, біля якого вона поралася, і ліжко, яке пам’ятає їхнє кохання, і скриня, в якій лежало її придане. Та яке там придане — просто речі Галини. А ще — фотокартка. Збільшена. Щоб можна було добре роздивитися волосся, губи, які часто складалися в дитячу посмішку. І очі. Щоразу вони були різними: лагідними, веселими, стривоженими, сумними.

Він ніс у собі спогади про її швидкі рухи, легкість ходи, про те, що роботу вона виконувала, ніби граючись. Співала вона — і наче все навкруги співало. Він не міг на неї надивитися. Тому прибігав на ферму, де працювала його Галинка, забивався в темний куток і звідти милувався коханою. У кирзових чоботях, фуфайці, вона все одно здавалася казковою принцесою. Павло соромився свого почуття, бо багато ще не розумів у свої неповні двадцять років.

Спогади, спогади... Вони розворушують душу і дратують думкою, що сам не зумів зберегти кохання, сам розбив своє щастя.
Минали роки. Одного разу побачив Галину. Вона йшла вулицею села. У серце неначе увігнали розпечений клинок. Воно закалатало, мов скажене, а Павло від болю трохи не закричав, бо Галя була не одна. Високий ставний чоловік підтримував її під лікоть. Пшеничне волосся розсипалося по округлих плечах. Вона промінилася. Значить, їй було добре. Так добре, що вона навіть не помітила Павла.

Він тієї ночі не ночував у новому будинку. Довго крутився в ліжку, в якому зазнав справжнього кохання. Перебирав у пам’яті їхнє коротке сімейне життя. Вдивлявся у вивчений до найменших дрібниць фотопортрет. Сьогодні погляд був осудливо-іронічним і спрямований не на нього, а на лежанку. Туди, де спала його бабуся. Власне, все почалося з неї, з її бурчання, претензій до молодої господині. Тільки тепер Павло розумів, що вона, яка була за матір та батька, не хотіла його ділити ні з ким. І те, що тоді висушувало душу, було таким дріб’язковим. Та воно лягало їм на плечі. Галина більше не співала, уповільнилися її рухи. Плакала ночами. А він навіть не втішав її. Бо там, над головами на лежанці не спала — чатувала баба. Колись наодинці Галина пригорнулася і сказала: «Давай виїдемо до міста, бабусі грошима допомагати будемо».

Не поїхав. Розлучилися.

Вранці, розбурхана уявою, дружина жбурляла в Павла все, що потрапляло до рук. З виступаючої нижньої губи злітала лайка. Вона обіцяла нарешті виконати свою погрозу — знести курник, що сидить у неї більмом в оці.

Павло, схопивши за руку жінку, поглянув у сповнені люті щілини, твердо сказав:

— То буде останнє, що ти зробиш для мене, — і звів густі чорні брови не переніссі. Це означало, що він не жартував.
І знову минали дні, місяці, роки. Вони були для Павла одноманітними. Частіше сварилася дружина, та Павло не зважав на неї. Йому все було байдуже. Та якось дійшла до нього звістка, що Галина залишилась одна з дитиною в місті. Спалахнуло надією серце. Тієї ночі знову не ночував у новому будинку. Довго придивлявся до фотокартки. Цього разу очі Галини здавалися стривоженими. Заснув із думкою, що поїде до коханої і проситиме спробувати щастя ще раз із ним.

Із самісінького ранку подався вулицею села до батьків Галини на другий край села, аби взяти адресу. Та не дійшов, бо почув натужний гуркіт далекого бульдозера. У груди вдарило передчуття недоброго. Стрімко кинувся назад. Добігши до двору, Павло зупинився. Під його ногами лежали рештки глини, розтрощені уламки меблів. На них - шматок фотокартки. У небо дивилися байдужі очі Галини.