Марущак В. Батько з Португалії

19.03.2018 16:42 Автор: Unsvet

Жінки, невеликим гуртом, зібралися біля під’їзду, вели неспішну розмову, час від часу поглядаючи на двері звідки ось-ось повинна з’явитися молода пара.

- Хто у нас заміж іде? – поставила біля своїх ніг дві важкі сумки баба Шура.
- Наталчина дочка, - пояснила говірка жіночка, що стояла поруч.
- Тієї, що на дев’ятому поверсі живе? Молодшу віддає? -
- Старшу.
- Вона ж уже була заміжньою...
- Нажилася, як босий посковзався. Хіба що дитинку прижила.
- Знову якогось п’яничку надибала, - уточнила, рум’яна, мов калина, баба Шура.
- Це у нас світ перевернувся, або алкоголік, або наркоман, - продовжила розмову жвава білявка, - може хоч у Португалії нормальні мужики водяться...
- У Португалії? - видовжилося бабусине обличчя. - Де ж вона з ним познайомилась?
- У нашому місті на кожному кроці служби знайомств, хоч вас заміж віддавай, - повернулась до неї молодичка.
- Таке скажеш, - ще більше розрум’янилася бабуся.

Розмову обірвало чиєсь:
-Ідуть!

У двір висипали веселі галасливі святково одягнені гості. Олена, молодша сестра нареченої, тримала за руку трирічного хлопчика. Він, спідлоба поглядав на людей. Видно було як незручно почувався у незвичному одязі – білосніжній сорочечці та темному костюмі на лацкані піджака була прикріплена квіточка, мов у жениха.

Через якусь хвилину з’явилася наречена. У пишній рожевій сукні, яка туго обтягувала гнучку, по-дівочому тоненьку талію. Невеличка фата з віночком квітів злегка приховувала симпатичне смагляве обличчя. На півкроку відставав жених. Він ніжно тримав Віку під руку. Кремезний, з темним, мов антрацит волоссям, світив білосніжною посмішкою, з-під вій лилася тиха ласка. Він добре виглядав у світлому костюмі та такого ж кольору блискучих черевиках.
Мам-о-о! – вирвався з Оленчиної руки хлопчик і кинувся до Віки. На густих віях зарясніли вологі краплі.

- Іди до тьоті, - перехопила онука Наталка, - вона уже стояла на порозі. Така ж маленька, темноока, як її доньки. Та до хлопчика потягнулася рука жениха. Він притис його до себе і маля заспокоїлось. Наталка запустила руку до фартуха, яким підперезала нову сукню, і стала, як водиться, посівати молодих житом, цукерками, дрібними грошима.

Під ноги молодим сипонули, мов зграя птахів, дітвора. Вона збирала дрібняки та цукерки, а дорослі спостерігали, як до молодих підійшла Олена, забрала на руки племінника. Жених галантно підвів молоду до японської „хонди”, що вилискувала на сонці золотими краплями, обережно допоміг сісти до машини.

- Аби не знала, що то Віка, подумала б, що сама царівну до вінця ведуть, - не втрималась баба Шура від своєї думки. – Підтримував так, мов вона з кришталю вилита.

Машина поволі рушила, за нею слідом поїхала маршрутка з гостями

-З Богом! - промовила Наталка проводжаючи поглядом машину, з якої виглядала донька, обличчя, якої цвіло, неначе мак.
- Що ж тепер буде? – підступилася до неї баба Шура.
- Як що? До Португалії поїдуть, якщо дозвіл на виїзд Жені його батько дасть, - поділилася думками безхитрісна жінка.

Баба Шура відчула, як хтось владно взяв її під руку. Повернулася і побачила швидкооку молодичку, що приклала пальця до своїх вуст, відвела подалі від матері нареченої.

- Чого це ти? – запитала вона.
- Хіба ви не знаєте, що за Женю дві тисячі євро його рідний батько просить. Гляньте на Наталку, вона ж аж учорніла від такого горя.
- Дві тисячі, - аж підскочила бабуся, - отой алкоголік у якого весь час хмелем очі були залиті, він жодної копійки на дитину не дав, ще й такі гроші просить. Де ж їх узяти? – забідкалася вона, немов від її рішення щось могло змінитися.
- Зять дає, - спокійно повідомила сусідка.
- Дає, витріщила очі бабуся. Їй і в думці важко було уявити таку суму. Найбільше, що вона тримала у руках останнім часом була її мізерна пенсія. І ту, якщо вчасно не ховала, відбирала дочка-п’яничка. – Дві тисячі, - розхитувала вона головою. За чужу дитину такі гроші віддати...
- Чому за чужу. Ви бачили, як дитя до нього лине. Він же йому землю під ногами не дає відчути, все на руках носить, - поправила біляве волосся жіночка.
- А я теж з балкона часто бачу як Женьку якийсь мужик аж до неба підкидає, а той регоче, аж заливається. Так це і є отой що з Португалії? – спитала баба Шура, - а як же вони розмовляють між собою? - задумалась вона. - Прямо тобі диво...
- Діти швидко мови вивчають, - приєдналася до розмови ще одна молодичка. - Через пару років приїдуть до бабусі в гості, а Женька й мову нашу українську забуде. Ще тільки місяць тут а вже спілкуються.
- От тобі й маєш, рідний батько і очей не показує, а тут з якоїсь Португалії приїхав, і пропік серце те тільки матері, а й дитині.
- Якщо Віку любить, значить все, що її оточує для нього буде любим, а тим паче дитину, - повела розмову розважлива швидкоока сусідка.
- Мені пора онука годувати, поквапилась баба Шура і легко підхопивши важкі сумки пішла до під’їзду.

Вечір опустився на землю. Тінню накрив подвір’я і ту лавочку на якій сиділа Наталка. На краєчку примостилась баба Шура.
- Коли ж твої виїжджають? – прямо запитала вона.
- Завтра. Ернесту на роботу давно пора, - стурбовано промовила молода теща.
- А де ж він працює? – аж розпирало допитливу стареньку.
- Тримає свої магазини.
- Як добре, твоя Віка овочами торгувала і там їй робота знайдеться, - немов зраділа вона.
- Він не на роботу Віку бере, а дружиною...

Женю теж забирають? І поглянула на хлопчика, який бавився неподалік, та все поглядав на ріг будинку.
- Звичайно, уже всі документи готові.
- Купив дитину, - сплеснула руками бабуся, - таких грошей не пошкодував.
- Дитяче серце не купиш. Ніякі гривні чи долари не поселять у ньому любов, - зітхнула Наталка. А совість, такі як мій перший зять, часом продають...

Та-ту-у! – дзвінкий дитячий голос рознісся подвір’ям і всі хто був поряд бачили як маленький Женя кинувся назустріч батькові з Португалії.